------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Максим Рильский. Олександр Довженко
Я тiльки недавно точно пригадав, коли вперше зустрiвся з Олександром
Довженком. Це було в 1920 роцi. Олександр Петрович був тодi секретарем
Київського губернського вiддiлу наросвiти, завiдував також (про це пише
вiн у своїй автобiографiї) вiддiлом мистецтва, був комiсаром Драматичного
театру iм. Шевченка. Як само вiдбулося наше знайомство, не можу пригадати.
Скажу тiльки зразу: не був вiн тодi ще нi художником, нi кiномитцем, не
мав нiякого голосного iменi, а проте на всiх, буквально на всiх людей
справляв враження надзвичайно талановитої, гарячої, закоханої в життя
людини, особливої людини. Про що б не заходила мова - про новi вистави у
театрi, про шкiльнi справи (я тодi вчителював на селi), про вчинену комусь
несправедливiсть, про мистецтво й лiтературу, про вузькiсть поглядiв у
декого з громадських дiячiв того часу чи про перспективи народного
господарства, - Довженко займався, як вогонь, хоча не раз до палких речей
домiшував добру пайку суто українського гумору, скрашуваного, як сонячним
промiнням, чарiвною його усмiшкою. У мене залишилось таке враження, що й
тодi я вже знав напевне: ця надзвичайна людина вiдзначиться в життi
надзвичайними якимись дiлами, хоч невiдомо ще було не тiльки менi, а й
самому Довженковi, в якiй само сферi. "Довженко" - це слово, яке з
притиском вимовляли всi, хто тiльки з ним стрiчався.
Звичайна схема, яку дає й сам Олександр Петрович у згаданiй вже
автобiографiї, така: переживши рiзнi життєвi перипетiї, вперше "знайшов
себе" Довженко 1923 року в Харковi, виступаючи як художник-iлюстратор i
карикатурист у тогочаснiй пресi, а також працюючи над удосконаленням
художньої своєї вмiлостi. Справдi, й тепер, переглядаючи старi газети та
журнали i натрапляючи в них на рисунки, пiдписанi псевдонiмом (власне,
iменем) Сашко, вiдчуваєш який гострий олiвець мав отой Сашко, яку тонку
кмiтливiсть i спостережливiсть, i думаєш: а таки ж дiйсно мiг iз Довженка
вирости справжнiй, високої мiри майстер образотворчого мистецтва. Думав це
i говорив вiн не раз i сам. Проте (продовжуючи схему) раптом, саме раптом,
Довженко круто повернув в iншу сторону. (Мотиви цього повороту вiн
викладає в автобiографiї, але йдеться не про них.) "В червнi 1926 року я
просидiв нiч у своїй майстернi, пiдбив пiдсумки свого певлаштованого
тридцятирiчного життя, вранцi пiшов з дому i бiльше не повертався. Я
виїхав в Одесу i влаштувався на роботу на кiнофабрику як кiнорежисер".
Влаштувався, до речi, не маючи нiякiсiнької пiдготовки до працi в кiно.
Очевидно, i тут дiяла та яскрава талановитiсть, яка вiдразу привертала до
себе людей i вселяла в них вiру в Олександра Довженка...
Отже, схема така: працював на радянськiй роботi, потiм був журнальним
художником, потiм став кiнорежисером i на цьому нiби крапка. Нiби крапка,
бо й справдi всi дальшi роки Довженкового життя позначенi роботою в
кiно...
Але це була не рядова робота рядового кiнорежисера. Вiдомо, що бiльшу
частину сценарiїв до своїх фiльмiв, властиво, майже всi, написав Довженко
сам. I хвалителi його, i хулителi (а й таких не бракувало на прекрасному й
гiркому довженкiвському шляху) не могли не визнати глибокої своєрiдностi
його сценарiїв. Одначе про хист Довженка як письменника, як майстра с л о
в а заговорили на повен голос тiльки в роки другої свiтової вiйни, коли
вiн потрясав радянських людей своїми пристрасними, полум'яними, громовими
оповiданнями, нарисами, статтями, прилюдними виступами...
I недавно довелось менi чути вiд одної спостережливої й тонкої людини
гадку, нiби Довженко по-справжньому знайшов себе як письменник. Це вже
неначе втретє - i остаточно - "знайшов себе"!
Справа стоїть, очевидно, по зовсiм так. У кiномистецтвi зробив Довженко
найбiльше, кiномитцем вiн був, так би мовити, природженим... А правда
полягає в тому, що все життя поєднував вiн у собi i
художпика-образотворцн, i письменника, i кiнорежисера, i мислителя та
громадського дiяча. Правда полягає в тому, що творчу сна-чцину Довженка
треба брати у всiй її чудовiй сукупностi. I при цьому слiд пам'ятати, Що
весь вiк ця людина шукала i нiколи не заспокоювалась на знайденому, що був
Довженко органiчним новатором, вiдкривачем нових обрiїв у мистецтвi i в
життi. А мистецтво й життя були для нього нероздiльними.
Створенi Довженком кiнофiльми здобули собi свiтову славу. За життя
автора про них багато сперечалися. Довелося Олександровi Петровичу
вислухати з приводу їх чимало несправедливого та прикрого, що гiркою
отрутою напувало йому серце. Нинi можна вважати загальновизнаним, що
Довженко - один з найбiльших майстрiв радянського i свiтового
кiномистецтва. Вклад його в художню прозу, драматургiю, публiцистику
ввiйшов у золоту скарбницю нашої культури. Для всiєї дiяльностi автора
"Землi", "Щорса", "Поеми про море", "Зачарованої Десяи", "Повiстi
полум'яних лiт" характерне те, що кожний його новий твiр був i новим
етапом у мистецтвi, що в кожнiй повiй речi ставив перед собою майстер новi
завдання i по-новому розв'язував їх, що вiн нiби не знав слова "зупинка".
Проте весь творчий шлях цього неспокiйного митця був позначений єднiстю
його основних естетичних принципiв, етичних i фiлософських поглядiв,
єднiстю ставлення до дiйсностi, до життя, до минулого, сучасного i
майбутнього рiдної країни, всього Радянського Союзу i всього людства.
Визначити цю єднiсть, накреслити основнi риси творчого свiтогляду i
творчої практики Довженка допомагає нам не тiльки безпосереднє знайомство
з його фiльмами, кiносценарiями, драмами, оповiданнями i т. iн., а й
пильне читання не так давно зiбраних i опублiкованих лекцiй, промов,
"заготовок" до сценарiїв, щоденникових записiв i т. iн. I перед нами
постає творчiсть Довженка у всьому своєму багатствi, як складна й могутня
симфонiя.
Першим, що визначає митця, є його ставлення до дiйсностi, до того, що
звуть широким словом правда. I тут маємо ряд уже показових теоретичних
висловлювань Довженка, потверджених його творчою практикою. Скажемо прямо:
Довженко був свiдомим i послiдовним ворогом дрiб'язкової правдоподiбностi,
вiн завжди дбав про високу правдивiсть. А це - зовсiм рiзнi, часто цiлком
протилежнi речi. У своїй статтi 1954 року "Слово у сценарiї художнього
фiльму" Довженко палко закликав товаришiв по мистецтву: "Приберiть геть
усi п'ятаки мiдних правд. Залишiть тiльки чисте золото правди".
Це визначення - чисте золото правди - настiльки влучне, що один iз
наших дослiдникiв узяв його як заголовок для своєї монографiї про
Довженка.
Любителiв того, щоб у мистецтвi все було "точнiсiнько, як у життi", раз
у раз дивували i вражали, а то й дратували в сценарiях Довженка i
поставлених за тими сценарiями фiльмах епiзоди, що справдi не вiдповiдали
вимозi "точнiсiнько, як у життi"...
Справдi-бо, вже в ранньому фiльмi "Арсенал" чимало розмов викликала та
кiнцiвка, де український робiтник Тимiш стрiчається в бою з гайдамаками.
"А на останньому бастiонi "Арсеналу" посипав ворогiв з кулемета Тимiш.
Пiдбiгають до нього гайдамаки... Вогонь! Вогонь! Нема. Заїло кулемет у
Тимоша.
Лютиться Тимiш, топче кулемет, випростовується i починає кидати камiння
в наступаючого ворога.
- Стiй! - кричать гайдамаки, сторопiвши.
- Хто з кулеметом?
- Український робiтник. Стрiляй! - Тимiш випростався, роздер на грудях
сорочку й став як залiзний. Страшною ненавистю й гнiвом палають очi.
Три залпи дали по ньому гайдамаки i, бачачи марнiсть нiкчемних
пострiлiв своїх, закричали, приголомшенi:
- Падай! Падай!
I самi зникли.
Стоїть Тимiш - український робiтник.
Певна рiч, це - символiчна сцена, символiчний образ. Але навряд чи є
пiдстави говорити про символiзм як провiдний метод великого реалiста i
великого романтика Довженка. Краще говорити тут про велику силу
узагальнення, яка справдi становила одну з 'найприкметнiших рис Довженка.
У тому ж таки "Арсеналi", даючи трагiчну картину зголоднiлого i
змученого в кiнцi першої свiтової вiйни села, Довженко малює, як однорукий
солдат, охоплений розпачем, тяжким передчуттям лиха, що насувається на
країну, б'є свого коня - i кiнь до нього раптом, як у казцi, промовляє
людськими словами: "Не туди б'єш, Iване".
"У всякому разi щось подiбне здалось однорукому", - додає
Довженко-сценарист, i ми розумiємо, що справа тут не в правдоподiбностi
цiєї сцени, а в глибокiй психологiчнiй правдi. З цього штриха починаючи,
Довженко малює переконливу картину зростання революцiйного гнiву, а далi й
революцiйної свiдомостi у селяпина-бiдпяка. "Не туди б'єш, Iване", - це
звучить як вiдголос цiлого перевороту в людськiй душi.
Всi, мабуть, пам'ятають iютрясаючi кадри в фiльмi "Щорс", коли бiйцi
Тараща пського полку несуть на носилках смертельно пораненого Боженка,
спiваючи "Заповiт". З приводу цих кадрiв автор пише у кiноповiстi "Щорс"
(тобто в так званому лiтературному сценарiї):
"Чи було воно так? Чи палали отак хутори? Чи такi були носилки, чи така
бурка на чорному конi? I золота шабля бiля спустiлого сiдла? Чи так низько
були схиленi голови тих, що несли? Чи вмер київський столяр Божен ко
де-небудь в глухому волинському шпиталi пiд ножем безсилого хiрурга?
Загинув, не приходячи до свiдомостi i не проронивши, отже, нi одного слова
i навiть не подумавши нiчого особливого в останню хвилину свого
незвичайного життя? Хай буде так, як написано!"
"Хай буде так, як написано" - тобто: iдеться про те, щоб дати на
найвищiй потi останнi хвилини прекрасного життя робiтника-революцiонера,
окреслити найвиразнiшими рисами суть його героїчного подвигу, а не про
фотографiчну чи фактографiчну точнiсть...
Про Iвана Володимировича Мiчурiпа - великого перетворювача природи,
постать якого особливо вабила Довженка, - написав Олександр Петрович i
кiносценарiй, i п'єсу з промовистою назвою "Життя в цвiту". Мiж цими
творами є багато спiльного, б й розбiжностi, але образ головного героя
змальовано загалом тими самими тонами. I ось дуже iнтересний щоденниковий
запис 1944 року про Мiчурiна:
"...Може, вiн був i не такий, напевне не такий. Я вiдкинув всю суму
невеликих приватних побутових правд, прямуючи до єдиної головної правди
сiєї Людини".
"Людина" тут написано з великої лiтери. Саме такою Людиною i мислив
собi Довженко Мiчурiна, i саме во iм'я слави цiєї Людини вiдкинув вiн геть
"невеликi приватнi (тобто частковi, дрiбнi. - М. Р.} побутовi правди"...
Довженко був митцем i мислителем великих категорiй i незмiрних масштабiв.
Щоб окреслити вузькiсть i обмеженiсть чийого-небудь свiтогляду, Олександр
Петрович говорив, бувало, з презирством: "Вiн мислить районними
масштабами...".
Вiн любив смiливi мазки, широкий лет, яскравi тони, то, що ми називаємо
гiперболiзацiєю i чим нас так чарують великi художники вiд Шекспiра до
Гоголя i вiд Гоголя до Маяковського. Пiп був безоглядно смiливий. Досить
пригадати фiльм i кiноповiсть "Земля", ту сцену, де вперше в селi
з'являється трактор, i спосiб, яким "добувають воду" для радiатора завзятi
комсомольцi (декому цей епiзод здавався натуралiстичним). Чудесний своєю
високою правдою танець Василя перед його смертю - вiд нього вiє
гегелiвським розмахом, гегелiвською епiчнiстю i гоголiвським лiризмом.
До речi, "Земля" - це що один iз нiмих фiльмiв Довженка, i тому в
одноiмепнiй кiноповiстi виривається у автора вигук: "Як жаль, що в кiно не
можна говорити!" Появу на кiноекранi людського голосу i кольору вiтав
Довженко вiд усього серця, i це ж було так природно у незрiвнянного
майстра слова i художника!
Справдi, тiльки майстровi слова мiг належати такий, примiром, уступ в
оповiданнi "Тризна": "Над кiньми вився дим, як над огнями (...) Лунали
прокльони, хрип, i жаль, i рев аеропланiв, i височенний тонкий зойк
пораненої кiнської душi".
Таких соковитих, колоритних, до краю напружених описiв багато можна
знайти i в кiноповiстях та сценарiях, i в оповiданнях Довженка.
Я кiлька разiв уже згадав iм'я Гоголя. Гоголь справдi був улюбленцем
Довженка, як був вiн улюбленцем i Юрiя Яiювського, i Остапа Вишнi. Рiзнi
це люди, рiзнi художнi iндивiдуальностi, але всi троє - Довженко,
Яновський, Випiня - могли себе назвати та й називали учнями Гоголя.
Воно нiби не зовсiм сходиться: новатор - i учень. Але я но знаю в свiтi
нi одного генiального, иайсмiливiшого митця, на чолi якого не лежав би
вiдблиск того чи iншого генiального i смiливого вчителя.
Саме Гоголя несподiвано згадує Довженко в кiноповiстi "Щорс": "На
вокзалi, за кiлометр вiд старовинного бойовища, звiдки грандiозна душа
Гоголя пiднесла колись скривавлену душу запорожця Кукубепка до самого
божого престолу, на лубенському напiвзруйноваиому вокзалi в салонвагонi
бiля вiкна сидiв Боженко..."
Тiльки великий митець мiг так використати образ iншого великого митця.
Кукубенко - i Боженко!
Гоголiвським повiвом дише на нас i таке мiсце в оповiданнi "Тризна":
"Неначе не на сiльському майданi у бою, а десь у казцi чи у пiснi,
дванадцять куль впилось Лук'яну Бесарабу в груди, тринадцята коню. Так i
шарахнулись вони на молоду траву обоє i товаришiв десяткiв з добрих два.
Лук'ян ще перевернувсь якось разiв чотири, випустив шаблю i зразу
захропiв, мов пiсля доброго вина з музикою, гучними бубнами i молодецьким
танком".
Читаючи такi мiсця, згадуєш не тiльки Гоголя, а й те безсмертне
джерело, що напувало i Гоголя, i Довженка, - українськi народнi думи.
Олександр Петрович, як вiдомо, написав i сценарiй за "Тарасом Бульбою",
який мрiяв екранiзувати. Це одна з високих мрiй, якi не довелося здiйснити
майстровi.
У сценарiї "Бульби" Довженко йде, загалом кажучи, досить покiрно за
Гоголем. Вiн же був просто закоханий у цю повiсть! Але вчитаймося в таке
мiсце: "На небi сидить старий бог-отець. За ним - ангели i святi, серед
яких було чимало запорожцiв. Старий Бовдюг був теж серед святих. Знизу
лине до бога Кукубенкова душа i зупиняється перед господом.
- Це ти, Кукубенко? - запитав бог.
- Я, господи, - вiдповiв Кукубенко.
- Ти не зрадив товариства?
- Нi, господи...
- Не кидав у бiдi чоловiка?
- Нi, господи...
- Берiг свою совiсть, бачу.
- Воiстину...
- Ну сiдай, Кукубенко, одесную мене. Кахи!
I бог легенько кашлянув, як добрий старий пасiчник, що не любить
порохового диму, яким була просякнута вся Кукубенкова душа".
Тут усе близьке до Гоголя, просто iз Гоголя взято славетне "Сiдай
Кукубенко, одесную мене", з Гоголем перегукується i ота чистота етичного
iдеалу, за вiрнiсть якiй потрапив у святi найстарiший у Запорозькому
вiйську козак Бовдюг, - чистота, що становила одну з заповiдей самого
Довженка. Але в пiдкреслених рядках про бога, схожого на доброго
пасiчника, який не любить порохового диму i кашляє вiд нього, лунає вже
нота не тiльки гоголiвського, але й суто довженкiвського гумору.
Ця нота озветься потiм в однiй iз найпоетичнiших кiноповiстей Довженка,
у "Зачарованiй Деснi", такими рядками: "Не вдаючись глибоко в iсторичний
аналiз деяких культурних пережиткiв, слiд сказати, що у нас на Вкраїнi
простi люди в бога не дуже вiрили. Персонально вiрили бiльш у матiр божу i
святих - Миколая-угодника, Петра, Iллю, Пантелеймона. Вiрили також в
нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з
делiкатностi не наважувались утруждати безпосередньо..."
Всю "Зачаровану Десну", овiяну пахощами берегового сiна та городнього
зiлля, заткану ясними зорями українського неба, сповнену шумом дерев,
сплесками риби в рiчцi, голосами перепелiв i деркачiв, пирханням коней,
дiвочими спiвами та дiдовими оповiдями, пронизану нiжною любов'ю автора до
його дитячих лiт i до рiдних людей, - всю цю кiноповiсть густо помережив
її творець отакими лагiдними усмiшками, за якими раз у раз криється
глибока й добра мисль.
А ось маєте гумор iншої тональностi - гумор, що криє в собi вже й
вiдляски сатиричного бича. Мова мовиться (в оповiданнi "Тризна") про
корову Маньку, що побувала в столицi на виставцi: "Повернулась Манька з
Москви зовсiм iншою. Вона була вже не проста, а заслужена вродi корова
республiки. Уже нi один пастух не мiг на неї щось там крикнути, вродi: "А
куди ти, щоб бодай ти була здохла нехай! Куди ти, нечиста сила?!"
Правда, у Маньки зразу ж завелися недоброжелательки. Це були
здебiльшого поганенькi корови, що давали мало молока, та й то рiдкого, од
нiкчемностi своєї породи. I чомусь так-от сталося, Манька помiтила, що чим
менша й ледачiша була корiвчина, тим бiльше мукала вона проти Маньки
казна-що, так що голова колгоспу i заввiддiлом тваринницьких ферм навiть
почали було вiрити коров'ячим наклепам i коситься на Маньку за гордiсть i
одрив од мас".
Видима рiч, що тут зовсiм легко перекинути мiсток вiд Маньки та її
рогатих "недоброжелательок" на людськi вiдносини й дiла.
Ноти сатири, дедалi грiзнiшої, що переходила в громовий гнiв,
наймогутнiше залунали в Довженкових оповiданнях воєнних лiт i в його
сценарiях.
Як у багатьох великих творцiв, з гумором i сатирою сусiдив у Довженка
глибокий трагiзм, що набував з роками, як здається менi, все бiльшої сили.
Раз у раз, однак, сумне й страшне опромiнювалося в творах Довженка свiтлим
i повним любовi поглядом на життя, на свiт, i тодi сама смерть ставала
чимось подiбним до тихого i неодмiнного в природi заходу сонця. Така
смерть дiда Семена в "Землi".
"Може б, з'їсти чогось? - вголос подумав дiд, оглядаючи свiй рiд, i,
коли Орися пiднесла йому полумисок з грушами, взяв одну, обтер об рукав
бiлої сорочки й почав їсти. Це була його улюблена червонобока дуля, та,
мабуть, з'їв уже вiн всi свої грушки до одної, бо тiльки пожував вiн її
трохи, за звичкою, аж тут серце почало спинятись. I вiн це зрозумiв:
вiдклав грушку набiк, опорядив бороду й сорочку, глянув ще раз на всiх,
склав руки на грудях i, проказавши з усмiшкою:
- Ну, прощайте, вмираю, - тихенько лiг i вмер".
Читаючи цi рядки, мимоволi згадуєш сторiнки Тургенева i Льва Толстого,
де так само спокiйними i величними рисами малюється смерть людей працi, що
вiдробили на свiтi своє... У наведеному уривку хочеться, проте, вiдзначити
той естетичний елемент, елемент краси, яким вiрний собi Довженко оповиває
цю сцену: дiд обтер останню свою грушку рукавом бiлої сорочки; вiдчувши
наближення смертi, дiд опорядив бороду й сорочку...
Всi, хто пам'ятає фiльм "Земля", пригадують, що дiдова Семенова смерть
вiдбувається па тлi розкiшної, нiби аж надмiрно розкiшної природи, серед
невичерпної плодючостi рiдної землi... I всiм запали в серце простi,
промовленi "з сумовитою посмiшкою" слова Семенового внука, носiя в фiльмi
нового життя, сiлькора Василя:
"Грушки любив..."
Трагiзм i складнiсть людської душi, поєднання почуття виконаного
обов'язку з почуттям особистого болю показав Довженко в "Арсеналi", - там,
де Глушак убиває свого колишнього друга Худякова, який виявився зрадником
народу:
"Глушак зводить гвинтiвку i звертається до глядачiв (до апарата):
- Убиваю зрадника i ворога трудящих, мого друга Василя Петровича
Худякова, шестидесяти лiт... Будьте свiдками моєї печалi..."
"Перед тим як вистрiлити в зрадника, Глушак промовляє одне слово таким
тоном, наче в останню фатальну мить вiн скинув з себе пiвстолiття:
- Вася...
I вистрiлив".
Оце й є то, що ми називаємо безоглядною смiливiстю Довженка як митця.
Це й є приклад високої психологiчної правдивостi, властивої йому.
Безмежним жалем i смутком вiє вiд того мiсця в кiноповiстi "Повiсть
полум'яних лiт", де Демид i Тетяна Орлюки лежать у холодну зимову нiч на
печi спаленої ворогами хати, лежать, дожидаючи неминучого кiнця. Але й ця
жахлива сцена осяяна немеркнучим сяйвом краси народної душi, народної
пiснi.
Демид просить Тетяну заспiвати йому колядки.
- Колядки? - перепитує Тетяна.
I Демид, мiшаючи дiйснiсть iз маячнею, каже: "Еге ж. Може, я помираю.
Так хочеться спати. А воно ж рiздво. Гостi поприходять. Iван з дiвчатами.
Га? Iван! Заспiвай про нашого Йвана..."
I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка рлюкової матерi:
Молодець Iваночко та вибив ворота! Святий вечiр...
А "молодця Iваночка" в цю ж саму хвилину посилає командуючий армiєю
Глазунов на великий ратний подвиг.
Довженко тiльки почав працювати над фiльмом "Повiсть полум'яних лiт",
смерть перетяла йому творчу путь. Здiйснила на екранi цей фiльм, як i
фiльм "Поема про море", у творчому спiвробiтництвi з першорядними
артистами, дружина й друг Олександра Петровича Ю. I. Солнцева.
Я належу до тих глядачiв, якi вважають, що в цих фiльмах прекрасно й
шанобливо виконано творчу волю й мистецькi та iдейнi заповiти Довженка. I
кадри з Тетяною та Демидом Орлюками наложать до таких явищ мистецтва, якi
гострим плугом врiзуються в душу глядача. Довженкiвським гострим плугом.
Одна з найвищих точок трагiчного в "Повiстi полум'яних лiт" - це
розмова Марiї з бронзовим пам'ятником її чоловiка, Павла. Вона принесла до
пiднiжжя пам'ятника "свiй сором i муку, дитину незнаного батька" - i мiж
нею, живою й страждущею людиною, i бронзовим пам'ятником справдi
вiдбувається обопiльна розмова. Це одна з тих довженкiвських
"ненравдоподiбностей", якi дратують людей не дуже широкого смаку i якi,
власне, дають одну з пiдстав говорити про генiальнiсть автора "Повiстi
полум'яних лiт".
Я назвав як одного з духовних батькiв Довженкових Миколу Гоголя. На
цьому мiсцi хочеться назвати i iм'я найбiльшого в свiтi спiвця
жiнки-страдницi, жiнки-матерi - Тараса Шевченка...
Високiй героїцi Вiтчизняної вiйни присвятив Довженко багато гарячих
сторiнок. Забути не можна те мiсце в "Повiстi полум'яних лiт", де
вчителька Уляна при нiмецькому комiсаровi i при зрадниковi, "мiнус-людинi"
Грабовському розповiдає учням про Святослава 2, про вiкопомнi дiла
предкiв. Тою самою героїкою - в дусi "убий, не здамся" Лесi Українки -
опромiнена й смерть директора школи, Уляниного батька Василя Марковича.
Вся постать, уся iсторiя Iвана Орлюка, переможця не тiльки ворогiв, а й
власної смертi - це живе втiлення героїзму радянських людей у днi Великої
Вiтчизняної вiйни. Але в оповiданнi "Слава" читаємо такi слова:
"Поезiя й героїка вiйни затулила драму вiйни, прикрила од людського ока
бруд, пiт, кров, розор i надлюдську працю". А в оповiданнi "Тризна" - ще
яснiше:
"Багато благородної працi, багато ласки, добра i доброї згоди треба
збагнути, знайти i принести в життя, щоб загоїти якось душевнi калiцтва,
ушкодження i рани людськi".
Цi слова великого гуманiста ми повиннi завжди пам'ятати, думаючи про
його твори, присвяченi вiйнi, безсмертному воєнному подвиговi радянського
народу.
"...Що є на свiтi радiснiшого i приємнiшого, нiж добра робота? -
запитує Довженко в кiноповiстi "Земля". - Що може бути милiше, як по
довгому дню косовицi повертати на заходi сонця з веселого лугу додому?
Тiло в тебе так приємно млiє, тиша в душi, i тобi що неповних
дев'ятнадцять рокiв, i ти почуваєш, що й "вона" з грабельками десь поруч з
тобою, а пiд босими ногами i в тебе, i в неї тепла земля, укачана
колесами, втоптана копитами, вкрита м'яким, як пух, теплим пилом чи нiжною
грязюкою, що так приємно лоскоче мiж пальцями".
Поезiя природи, поезiя кохання, поезiя працi - все це злите тут в єдину
гармонiю, все це повите чарами тiєї краси, тiєї життєрадiсностi, при яких
навiть грязюка здобував собi епiтет "нiжна".
I це - один iз лейтмотивiв автора "Життя в цвiту", людини, що з великим
iнтересом читала про Бербанка i з великим натхненням двiчi оспiвала
Мiчурiна, людини, що просто-таки кохалася в садiвництвi, - про що свiдчить
посаджений Довженком бiля Київської кiностудiї сад, - мислителя, що над
усе любив розвивати в своїх iмпровiзацiях перед друзями перспективи
перетворення природи, оновлення землi, прекрасного й гармонiйного
будiвництва.
Цей самий лейтмотив, що у раннiй "Землi", звучить i в пiзнiй
"Зачарованiй Деснi": "До чого ж гарно й весело було в нашому городi! Ото
як вийти з сiней та подивитись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А
сад, було, як зацвiте весною! А що робилось на початку лiта - огiрки
цвiтуть, гарбузи цвiтуть, картопля цвiте. Цвiте малина, смородина, тютюн,
квасоля. А соняшника, а маку, бурякiв, лободи, кропу, моркви! Чого тiльки
не насадить наша невгамовна мати!"
Це - свiт, побачений очима дитини, маленького Сашка. Але таким бачив
його i дозрiлий Олександр Довженко, чия невгамовна мати любила
проказувати: "Нiчого в свiтi так я не люблю, як саджати що-небудь у землю,
щоб проiзростало..."
I нiби перегукується з цiєю невгамовною матiр'ю солдат Iван Орлюк в
одну з найстрашнiших хвилин свого життя, стоячи як пiдсудний перед
вiйськовим трибуналом i пояснюючи, чому вiн носить iз собою вузличок з
рiдною землею: "...Все своє дитинство я ходив по насiнню. Воно в нас було
скрiзь, де не повернись: в горщиках, у вузликах, на жердках, у сiнях, в
повiтцi попiд стрiхою, в сипанках, в мiшках та мiшечках".
I далi: "Я так люблю сiяти! Люблю орати, косити, молотити. Але понад
усе люблю сiяти, садовити, плекати, щоб росло..."
I з цiєї любовi до рiдної землi, iз цього "люблю сiяти" виросла могутня
сила Iвана Орлюка, який i справдi вчинив рiч, що мовою закону зветься
злочином, а продиктована була велiнням гарячого i правдолюбного серця, - i
вкрив своє iм'я богатирськими подвигами, для вславлення яких не вистачає
людських слiв...
"Люблю... саджати що-пебудь у землю, щоб проiзростало...", "Люблю
сiяти, садовити, щоб росло..." - у цьому весь Довженко.
Мало є на свiтi митцiв, зокрема кiномитцiв, творчiсть яких була б так
природно, так нерозривно пов'я зана з творчiстю народною, з пiснею, як це
бачимо у Довженка.
Уже в перших кадрах "Арсеналу" звучить як провiдна мелодiя зворушлива й
глибокодумна пiсня "Ой, було в матерi три сини...". Вона вводить читача,
глядача, слухача в грозову атмосферу цього раннього твору Довженка, вона
настроює людину на високий патетичний i поетичний лад...
У тому ж "Арсеналi" читаємо таку авторську ремарку: "Похиливши голови,
двi жiнки ждуть не дiждуться, як у пiснi чи в стародавнiй думi". На думку
Довженка, це - найвиразнiшi слова для окреслення душевного стану отих двох
жiнок. I воно справдi так.
У "Землi" вся сцена похорону сiлькора Василя, що впав вiд куркульської
кулi, побудована на перегуку пiсень. "Пiснi вливалися в процесiю з усiх
вулиць i вуличок безупинно, неначе потоки в велику рiку. Старi козацькi й
чумацькi мотиви, i пiснi працi, й кохання, i боротьби за волю, й новi
комсомольськi пiснi, й "Iнтернацiонал", i "Заповiт", i "Побратався сокiл з
сизокрилим орлом - гей, гей, брате мiй, товаришу мiй!..." I знову "Все мы
в бой пойдем за власть Советов", - все поєдналось у единому громоголосому
звучаннi".
Цей розлив, це море пiсень пiд час похорону знову може здатись, а
мабуть, таки й здавалось чимось надмiрним прибiчникам "п'ятакiв мiдних
правд", але це й є те чисте золото правди, яке осявало всю путь Довженка.
Про потрясаючу колядку, яку спiває Демидов! Орлюку старенька його
дружина холодної зимової ночi на печi спаленої хати, вже була мова.
I "Поема про море", i "Повiсть полум'яних лiт" наскрiзь пронизанi
звуками пiсень. Важко дiбрати - як це бувало у Шевченка, - де проходить
межа мiж iндивiдуальним Довженковим i народною пiснею чи, вiрнiше, думою в
таких гiрких, урочистих i прекрасних рядках: "Шукай мене, моя мати, в
степах край дороги. Там я буду, моя мати, тричi зимувати, своїм чубом
кучерявим степи устилати, своїм тiлом комсомольським орлiв годувати, своєю
кров'ю гарячою рiчки виповняти, людство визволяти".
Олександр Довженко був не тiльки глибоко нацiональним художником, але й
палким патрiотом. Любов до рiдної землi вiн вважав не лито правом, а й
одним iз найвищих обов'язкiв, одною з найiстотнiших прикмет справжньої
людини. Ця любов з особливою пристрастю оспiвана письменником у "Повiстi
полум'яних лiт", у "Зачарованiй Деспi". Але треба зовсiм не знати
Довженка, щоб приписувати йому нацiональну обмеженiсть, тим паче
нацiональний егоїзм. Досить згадати такi твори його, як "Аероград",
"Антарктида", "Мiчурiн", "Життя в цвiту", оповiдання "Тризна", щоб
переконатись, як животворила Довжепкову душу iдея "сiм'ї великої, сiм'ї
вольної, нової", iдея дружби народiв, iдея iнтернацiоналiзму.
Менi доводилось - в зв'язку з поїздкою Олександра Петровича на Далекий
Схiд, з мандрiвками його по тайзi, з його роботою над "Аероградом" -
розмовляти з ним про "Останнього з Удеге" Фадєква, про арсеньєвського
Дерсу Узала, про особистi його зустрiчi з гольдами та iншими, як колись
говорено "iнородцями", - i я завжди милувався на те багатство любовi до
людини не тiльки незалежно вiд її нацiональностi, але й з великою увагою
та повагою до нацiональних особливостей людини, яким обдарований був
Довженко. Те, що для втiлення такого дорогого йому образу перетворювача
природи взяв вiн росiянина Мiчурiна, промовляє само за себе.
У щоденникових записах його ми раз у раз бачимо живе, творче, дiяльне
зацiкавлення Китаєм, Iндiєю, Африкою, Америкою, країнами Захiдної Європи.
Ясно, що постатi представникiв капiталiстичного свiту, носiїв
капiталiстичної iдеологiї малював вiн у своїх сценарiях гострими i рiзкими
негативними барвами, що твори його часiв Вiтчизняної вiйни сповненi
ненавистю до загарбникiв i насильникiв фашистiв, - але все своє бездонне
серце вiддавав вiн трудящим усiєї землi в їх боротьбi за мир i
справедливiсть.
Довженко нiжно любив свою хату, свою матiр, свою зачаровану Десну. Але
з невиданою гостротою зору бачив вiн на землi нових людей, новi мiста,
новi пейзажi.
Недавно опублiковано його нарис "Хата", i там стоять такi слова: "Я не
славословлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюсь твоєю драною
правобережною i лiвобережною стрiхою...
Хай не дорiкають менi вороги холодподухi i лживi, що я превозношу, чи
прославляю тебе, чи ставлю над всiма оселями свiту. Я прощаюсь з тобою. Я
кажу тобi: згинь з моєї землi. Хай тебе пе буде. Обернись в хороми,
покрийся залiзом, красуйся великими вiкпами, вирости, пiднiмись над
травами, над житами i над садами". I далi: "Хай се вже будеш не ти. Хай
прийдуть до тебе добробут i гiднiсть i сядуть на покутi, щоб зникли сум i
скорботи з твоїх темних куткiв, i пiчурок, i холодних твоїх сiней. Я не
захоплююсь тобою, не пiдношу тебе до неба перед свiтом.
Нi, я кажу тобi, сивий: ой хатинонько, моя голубонько, спасибi тобi -
прощай".
Це нiби перегукується з такими рядками в "Зачарованiй Деснi": "Я не
приверженець нi старого села, нi старих людей, нi старовини в цiлому. Я
син свого часу i весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до
криницi, з якої пив колись воду, i до моєї бiлої привiтної хатини i
посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише "помилку",
яку роблять i робитимуть, скiльки й свiт стоятиме, душi народнi живi всiх
епох i народiв, згадуючи про незабутнi чари дитинства.
Сучасне завжди на дорозi з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати
все минуле? Невже для того, щоб навчити онукiв ненавидiти колись дороге й
святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу
комунiзму"!
Син свого часу, автор "Аерограда" i "Мiчурiна" найповнiше,
найвиразнiше, наймогутнiше виявив своє ставлення до майбутнього,
найгучнiше проспiвав славу комунiстичному будiвництву в своїй "Поемi про
море".
Про що ця поема? Про Каховку, про створення Каховського моря, про дива
нової технiки, про чудесних нових людей? Так, звичайно. I, розумiється, не
тiльки про Каховку, а й про Ангару, i про Єнiсей, i про майбутнi
мiжпланетнi польоти, i про перетворення всiєї землi в нову землю. Але цим
сказано ще надто мало. Це поема про людянiсть, про людську душу в усiх її
суперечностях, про благородство i працю, яка оновлює свiт.
Список людей, людських характерiв, якi переходять перед нами в поемi, -
неосяжний. Тут i генерал, повний ще споминiв про Вiтчизняну вiйну, якому
колишнi товаришi його, колгоспники, пропонують стати головою їхнього
колгоспу - i це не дивує читача поеми (i глядача зробленого за нею
фiльму), як не дивує генералова вiдмова. Тут i iнженери, керiвники
будiвництва, i драматург, що в самому вирi життя марно шукає "матерiалу"
для майбут ньої п'єси i нiяк не може знайти потрiбного йому "конфлiкту", i
архiтектор, що створив "пишний проект" Будинку культури, а проте пiяк по
може зрозумiти, чому проект отой не задовольняє колгоспникiв, i голови
колгоспiп, i колгоспники та колгоспницi, i рядовi робiтники будiвництва -
теслi, муляри, бульдозеристи...
Бачимо в поемi i дiвчат, i молодиць, i змучених своїм удiвством удiв, i
сiльського хлопчика, що серйозно, як про щось зовсiм уже реальне, розпитує
про польоти на Марс... Тут люди, що з великою тугою руйнують - на днi
майбутнього моря, яке самi ж вони утворюють, - свої хати... З тугою i з
радiсним поглядом у прийдешнє... Тут кохання - соромливе, пристрасне,
iнодi затруєне зрадою. Тут пiснi, що весь час, вiд першого кадру,
супроводять фiльм, - пiснi Шевченка, давнi народнi пiснi, пiснi новочаснi,
росiйськi та українськi, тут i вiршi Лєрмонтова... Тут батьки i дiти, тут
новi спогади про грiзнi днi Великої Вiтчизняної вiйни, коли героїчнi
струни в людських грудях напруженi були з такою ж силою, як напруженi
тепер, у днi велетенського мирного будiвництва. Тут б'ється й пульсує
живе, конкретне почуття прийдешнiх днiв комунiзму, про якi так зворушливо
говорять двоє персонажiв поеми: одне питає, чи будуть люди страждати при
комунiзмi, а друге вiдповiдає: будуть, бо будуть же любити...
Олександр Довженко не тiльки в розмовах з друзями, не тiльки в
прилюдних виступах, але всiєю творчiстю завжди смiливо вторгався в саме
життя, вiн усiєю пристрастю свого могутнього серця любив, усiм вогнем
свого глибокого розуму бачив те прекрасне, до чого йде людство, i
ненавидiв усе, що стоїть на дорозi до того прекрасного. Про всю його
творчiсть можна сказати власними його словами (з оповiдання "Сон"): "Се
була симфонiя патетична про становлення мого радянського ладу на землi.
Мiй гiмн Радянського всесвiту. Я створив його любовно i палко, викував
срiбним молотом в найгарячiшiй кузнi, вилив в не бачену донинi форму мого
нового часу з цiлої безлiчi щонайскладнiших звукових сполучень,
найрiзноманiтнiших, протирiчивих, як сама боротьба".
=====================================================================
В бочцi було незручно, болiли ребра, крiм того, кусали блохи. Були i
деякi iншi незручностi, наприклад: з якогось часу вiн став наживати тiла,
обрезк, став важкий. Дiвчата не помiчали його; навiть перестали зазирати
молодицi. Лише старi перекупки все частiше й частiше починали навiдуватися
до нього, шукаючи вiдповiдi на одвiчнi питання: що є iстина, що с любов i
чи можна повернути те, що кануло в вiчнiсть.
Це все мало втiшало фiлософа, але вiн став надто ледачий, щоб примусити
себе рухатися. Так минали днi й ночi, поки нарештi всьому цьому не прийшов
край i то в зовсiм несподiваний спосiб.
Був гарячий вечiр. По вулицях мiста товпився народ. Згодом у натовп з
шумом врiзались вершники на чолi з струнким вродливим бiлявцем, в якому
всi одразу пiзнали Александра[2], сина Фiлiппа - царя Македонського.
Вулицi вмить опустiли. Найшвидше тiкали молодi дiвчата. Александр уже був
хотiв повернути коня навздогiн, як враз увагу його привернула глиняна
бочка, захаращена мiж камiнням старого муру. Бiля бочки сидiли двi
перекупки, i на їх обличчях було помiтно, що вони переживають найщасливiшi
хвилини тiєї пори свого життя, коли втiхи розуму починають брати гору над
нiкчемними втiхами тiла. З бочки чулося бубонiння. Дiоген був у поганому
настрої. Баби мало тiшили його. Вiн молов iдiотськi дурницi, а бачачи, як
вiд цього млiють перекупки, i зовсiм оскаженiв.
- Хто це такий, i що все це значить? - осаджуючи коня, спитав
Александр, з цiкавiстю вдивляючись в сцену, це все тiшило його - i старi
дурепи в позi мадонн, i брудний мугир, оскаженiлий вiд нападу лютi,
товстий i, видно, голодний як пес.
- А хiба ти не знаєш? - забелькотiв у вiдповiдь п'яний горлохват на
iм'я Птоломей. - Це ж Дiоген, знаменитий фiлософ, учень чи Сократа, чи
Платона, а може, й ще кого... Пам'ятаєш - iдеї, платонiчну любов...
- А-а, це цiкаво, - мляво протяг Александр, що сам мав честь бути учнем
Арiстотеля[3], хитрого i набридливого грека iз Стагiри. Йому враз стало
нудно, нiби вiн прослухав повний курс метафiзики, логiки й iнших наук, в
яких мiстилося все що завгодно, крiм одного: як стати путнiм солдатом.
Незважаючи на всю вiдразу до фiлософiї, Александр все ж встиг помiтити,
що, попри надмiрну опухлiсть, фiлософ мав досить моложаве обличчя, отож з
нього можна було б ще зробити коли не солдата, то принаймнi корисну людину
- нiчного сторожа або асенiзатора, яких так бракувало у мiстi. Але разом з
тим вiн хотiв знати, що має за душею ця знаменитiсть, вiд одного вигляду
якої нападають нудоти.
Побачивши коней i озброєних на них зарiзяк, перекупки чимдуж кинулись
врозтiч, i Дiоген лишився вiч-на-вiч з Александром. Спочатку, як i
перекупки, вiн був злякався, але, пiдбадьорений досить мирним виглядом
чiльного вершника, отямився i похнюпо спитав:
- Чим маю служити шановному пановi?
- Ти, кажуть, фiлософ. Отож коротко: в чому суть твого вчення?
- В безкiнечному удосконаленнi душi й серця.
- Яким способом?
- Способом споглядання внутрiшнiм оком iдей i гiдностей, закладених в
душi i серцi людини.
- Але ж це iдiотська дурниця! - ледве стримуючи себе, гукнув Александр.
- Єдина рiч, що прокладає шляхи до удосконалення людини - це сила: вона
розбиває ворогiв, закликає до подвигiв, вона валить старi царства i
творить на їх мiсцi новi; це найчудовiше, що може буть на землi. Сила - це
єдиний спосiб не давати людям загнивати у їхнiх бочках, i ти, сподiваюся,
якнайшвидше переконаєшся в цьому.
Мовивши це, Александр обернувся до своїх хлопцiв, i тi на один погляд
його, позiскакувавши з коней, кинулися бiгом до Дiогена. Рятуючися, вiн
був пiрнув в свою бочку, але це не призвело нi до чого. Пiдхоплений дужими
руками, вiн майнув у повiтрi, але, неспроможний полинути у високостi,
гепнув на землю разом з бочкою, в яку встиг врости так, як вростає диня у
пляшку. Бочка розсипалась вдрузки. Що ж до Дiогена, то вiн, не встигнувши
навiть блимнути оком, знов опинився в тих самих руках i тепер вже
остаточно, без жодної надiї звiльнитися вiд них. А втiм, солдафони
виявилися бiльш добродушними, нiж це могло здатись спочатку. Йому навiть
не розквасили носа, а бiльше штовхали межи плечi i де доведеться.
Отож отак пiдохочуваний та щоразу вигукуючи: "Це насильство,
насильство!" - Дiоген нарештi добився до банi. Тут, упершись, як вiл,
ногами у землю, а плечима в колiна своїх супротивникiв, вiн почав кричати
ще голоснiше, що насильство не є аргумент фiлософський, з огляду на що вiн
оголошує рiшучий протест. Кажучи таке й подiбне, вiн так прудко крутнувся,
що ледве був не вислизнув з рук почту. Але ця спритнiсть лише погiршила
його становище, i, замiсть того щоб iти до передбанника ногами, вiн
полетiв туди сторч головою.
Тим часом, поки Дiоген лежав, уткнувшися носом в плетiнку, дослухаючися
до джмелiв, що гули йому в головi, в передбанник вдерлись солдати i,
зiрвавши з нього штани i сорочку, потягли далi, приказуючи: "А йди,
чортове опудало, не опирайсь, як осел!" Це тривало до того моменту, поки
його нарештi не вштовхнули в купальню, де й поставили з смiхом пiд
найдрiбнiше ситечко душу.
Вода виривалася з нього, як з пекла, била, кусала, сiкла; в головi
наморочилося вiд цього гарячого вихору, i тiло охоплювало приємне
томлiння.
Солдати горланили, хрюкали вiд задоволення.
Проте натираючи вiхтями Дiогенову спину, плечi й груди, здираючи з них
двадцятилiтнiй леп, вони не покладали i в думцi, що саме
цi хвилини вирiшувалася i розв'язувалася найважливiша фiлософська
проблема.
Розлютований, обурений фактом найбрутальнiшого насильства, наляканий
цими пекельними вигуками, стовпами i хмарами гарячої пари, сичанням, що
виривалося з ситечок душiв, нарештi гiгантськими вiхтями, що загуляли у
нього на спинi, Дiоген ладен був уже знепритомнiти, як враз вiдчув, що
йому у серцi, в самiй глибинi його, щось приємно засвербiло. Кинувши
борюкатися, вiн став прислухатися до себе i з здивуванням спостерiг, що ця
приємна сверблячка не те що зменшується, а ще бiльшає, розпливається по
всьому тiлi, пронизує його нез'ясненно приємними уколами...
Дiоген крекнув так точнiсiнько, як кректали отi хлопцi. Що це значить?
Чого йому так приємно? Що викликало цю чарiвливу сверблячку? Стусани отих
грубiянiв? Струменi води? Тепла пара? Але ж це все зовнiшнi сили, якi не
мусили б мати жодного впливу на переживання душi, що сама з себе бере своє
щастя i горе! Це так. Так вiн навчав все життя. Але виходить, що це була
затишна брехенька, i внутрiшнє, як цимбали, живе лише справдi тодi, коли
свiт зовнiшнiй кладе на нього свiй дотик. Але ж свiт зовнiшнiй -
безмежний; нема нiчого величнiшого i чарiвливiшого за нього! Якi ж потужнi
мелодiї вiн може викликати з людської душi!
Ця думка, як блискавка спалахнувши, освiтила Дiогенiв мозок.
- Не може бути! - вигукнув вiн i так голосно це скрикнув, що солдати
перезирнулися i один з них, щоб заспокоїти Дiогена, хриплуватим, але
приємним голосом мовив:
- А ти ж як собi думав? Га? Що баня? То ж, пак, не бочка!
Ясна рiч, що Дiоген не вiдповiв на це, навiть не глянув на свого
несподiваного спiльника, а втiм, ворожiсть до нього геть зникла. Вже
згодом, придивившися до нових своїх товаришiв, вiн побачив, що кiнець
кiнцем це були не такi вже й брутальнi насильники: бородатi дiти з
здоровенними руками. Побачивши, що настрiй Дiогена змiнився на кращий,
вони стали пiдморгувати йому, ляпаючи спроста по плечах, говорили:
- Ну, от ба, а то брикавсь... Ех, ти, голово кобиляча! Накупавшися, всi
рушили до казарми i потрапили якраз на обiд. Дiогеновi, що був голодний як
вовк, солдатський борщ з м'ясом, затовчений пшоном i заправлений салом, та
здоровенна миска гречаної кашi теж з салом здалися надзвичайно смачними.
Вiн молов, аж за вухами лящало. Потiм посiдали спочивати в холодку. Дiоген
став розповiдати рiзнi жартiвливi iсторiйки, яких знав силу. Солдати, не
стримуючи себе, реготали, як дiти. Цей дотепний мугир починав їм
подобатися. Дехто навiть висловлював жаль, що вiн дарма запакував себе в
бочку, тимчасом як мiг би прожити далеко приємнiше, розважаючи людей на
ярмарках i базарах.
Пiсля обiду взялися до працi, якої було безлiч, бо мали навантажувати
кораблi в далеку дорогу. Дiогеновi, що носив мiшки нарiвнi з усiма, це
тренування здалося важкеньким. З незвички болiв поперек, пiт заюшував очi,
пiдгинались колiна, заважав, тягнучи до землi, живiт, але все ж вiн
працював так завзято, нiби все життя тiльки й знав, що тягав на собi мiшки
з сухарями й таранею. Праця - зовнiшня сила щодо людини, цiкаво, якi
вiзерунки вона витче на його душi?! Так вiн працював до самого вечора i
мав би себе кiнець кiнцем дуже зле, коли б раптом старшина не гукнув:
- Шабаш! Кiнець! Купатися, хлопцi!
Не чекаючи другого запрошення, хлопцi, а разом з ними i Дiоген, сипнули
на берег. Море спокiйно оповивала передвечiрня синя мла Але Дiогеновi було
не до поетичних красот. Першi десять хвилин вiн нерухомо лежав на пiску ще
теплого пляжу i лише потiм, вiдчувши в собi якiсь ознаки життя, шубовснув
у воду. Накупавшися, Дiоген раптом став перед фактом, що голод роздирає
йому нутрощi. Це, мабуть, чудово зрозумiв i старшина, бо, побачивши, о всi
уже вийшли з води, знову загукав так, як тiльки умiє гукать старшина:
- Ну, хлопцi, - вечеряти!
На вечерю подали галушки. Озброївшись величезною шпичкою, Дiоген
умостився бiля миски в зелених вiзерунках i працював так завзято, що
отямився лише тодi, коли миска спорожнiла, а в неї ж влазило два
солдатських котелки галушок!
Спали пiд голим небом. Дiоген примостився бiля привiтного бородатого
солдата, мiж iншим, того самого, що найенергiйнiше орудував колiнами,
запихаючи Дiогена в баню.
- То ти що, так i є сам-один? - спитав солдат, остаточно вмостившися на
кулi iз таранею.
- Як бачиш, - вiдповiв Дiоген.
- I тобi не нудно без баби?
- Це як сказать, - вiдповiв Дiоген, вiдчувши цiлковите блаженство, бо
нiколи так йому не лежалося, як на кулях iз таранею, i додав: - А ти?
- Я?.. - Бородай оживився: - Я, брат... У мене там жiнка, як краля, i
хлопчисько... Таке втiшне. - I, пiдвiвшись на лiкоть, почав ще i ще
розповiдати, яка в нього гарна жiнка й хлопчатко. Закiнчив вiн зовсiм
несподiвано, зiтхнувши сумно при цьому: - I коли цьому край? Все вiйна та
вiйна! Комусь там хочеться навкулачки, а ти чоловiче пiдставляй свою
морду...
Так минув перший день. За ним пiшли iншi днi, тижнi, мiсяцi. Дiоген
зовсiм звик до людей i роботи, тягав мiшки не згiрш за iнших; на навчаннях
же так спритно орудував i вiдбивав крок, що солдати прицмокували з
задоволення. Колись брезкле його тiло змiцнiло, живiт зник, плечi оповили
тугi м'язи; вiн покращав, помолодшав i виструнчився так, що, проходячи
вулицею, не раз ловив на собi меткi погляди жвавих молодичок замiстя. Як
вiн тепер реготався з тiєї дурної фiлософiї, згiдно з якою шлях до
удосконалення гiдностей людини лежить в спогляданнi цих гiдкостей. Нi! Пiд
лежачий камiнь i вода не тече. Вже вода з-пiд ситечка душу, мiшок iз
таранею дають зрозумiти, що навiть такi дрiбнi фактори дають поштовхи
мислi i загартовують тiло. А що ж говорити про великi дiяння, де дiють
зусилля i воля багатьох тисяч людей? Думаючи так, вiн мав на увазi великий
похiд Александра в Азiю[4], участь в якому ладнався взяти увесь грецький
свiт пiд проводом Александра та його полководцiв. I Дiоген нетерпляче ждав
початку цього походу: вiн мав зробити грандiозний поштовх народам Заходу i
Сходу, бо великi дiї мусять мати й великi наслiдки для цiлих народiв i
кожної людини зокрема.
I ось нарештi його сподiвання здiйснилися. Армiя рушила в похiд.
Забувши за куряву й спеку, за труднощi довгого шляху, Дiоген завзято
вiдбивав крок, горланив пiсень, гриз сухарi i, пожувавши таранi, з жадобою
накидався на воду. I що далi проходила армiя, то все безмежнiше
розсувалися горизонти. Свiт був безкраїй, бiг у всi боки, i як чудово було
вiдчувати себе переможцем цiєї безмежностi! Але на шляху до цього чудового
свiту лежала Гранiка, рiчка, за якою громадилася величезна армiя персiв.
Не затримуючись нi на хвилину, Дiоген ступав у воду поруч, а часом i
попереду iнших воякiв Александра. Атака македонян була незламна. Розбитi
полчища персiв шукали порятунку у втечi. Втомившись гнатися, Дiоген сiдав
на землю i цiлував її, переповнений почуттям незбагненної радостi.
Минули мiсяцi й роки. Великий похiд тривав. Дiоген брав участь в облозi
Мiлета[5], гатив греблi, здобуваючи Галiкарнас[6], пройшов переможним
маршем через Карiю[7], Лiкiю[8], Фрiгiю[9] й Кiлiкiю[10]. Тiло його стало
мов лите iз бронзи. Спочинки стомлювали його своєю бездiяльнiстю. Вiн знав
щастя лише в походi. Коли були їжа i питво, вiн з насолодою їв i пив, коли
не було, вiн iшов неослабним маршем у тi принаднi далi, пiдтримуючи своєю
невтомнiстю iнших. З дивною жадобою вiн накидався на все, чого не знав i
що бачив уперше. Оволодiвши мовою персiв, вiн почав вивчати мову Єгипту,
щоб, подолавши її, взятися за мову Фiнiкiї[11] i Вавiлонiї[12]. Вiн
придивлявся до життя сiл i великих мiст, вимiряв пропорцiї грандiозних
будiвель, провадив розмови з ремiсниками й фiлософами, читав твори не
знаних ранiше письменникiв. Вiн так само досконало вивчив iсторiю мiст,
географiю i звичаї країни, що на його поради зважали не лише солдати, але
й вищi начальники - вiй показував шляхи i знав, де бiжать джерела в
пустинi. Мiж iншим, це саме вiн був тим солдатом, що спромiгся по краплинi
назбирати води Александровi, коли армiя потрапила в тривале безводдя в
пустинi. Як вiдомо, воду цю Александр виплеснув геть, сказавши, що для
всiх її було б надто мало, для нього ж її занадто багато. Це не вразило
Дiогена, як не вразило й жодного з його товаришiв. Те, що вчинив
Александр, вчинив би i кожен з них. Не тому, хто поклав до нiг своїх Азiю,
вимiряти кухлями велич духа i витривалiсть!
Десять рокiв тривав похiд. Вiйсько Александра дiйшло до берегiв
Iнду[13] i оазисiв Согдiану[14]. Свiт було пройдено. Мiльйони людей упали
до нiг Александровi, але... щораз тяжче ставало на душi Дiогена. Вiн знав
багато, вiн бачив багато, але те, що вiн бачив, не викликало вже радостi в
нього. З одного i по другий край свiту народи гнулись в тяжкiм ярмi
рабства. Мiнялись царi, одних сатрапiв заступали iншi, але доля народу вiд
цього не кращала. Все так само тягнуть вони свою гiрку лямку i за
Александра, як тягли її i за Дарiя[15]. А тим часом це ж були живi мудрi
iстоти! Чому мусять вони працювати для iнших i не жити для себе, для своїх
працьовитих жiнок, для своїх веселих милих дiтей? Чому свiт так не гаразд
побудований? I Дiоген поринув у думи. Вiн перебирав подiї iсторiї,
зважував i порiвнював життя рiзних народiв. I думи цi не давали йому
спокою. Колись невтомний, вiн iшов, низько опустивши голову. Вже давно
минув час, коли вiн так безтурботно смiявся. Вiн закинув геть книги. Вiд
розмов з жерцями, цими свiтилами країни, його нудило. Розцяцькованi
царедворцi видавались йому тими дурнями, що плачуть на весiллi i танцюють
над домовиною, в яку живцем покладенi цiлi великi народи.
Похiд закiнчився. Якийсь час Александр в дитячiм захопленнi переживав
свiй трiумф, але всього цього надовго не вистачило. Постали клопоти, що
робити, як бути з цим величезним царством, що не держалося купи i ладне
було щохвилини розпастися. Александр вживав усiх зусиль, щоб змiцнити
його, але все, що вiн робив, було або смiшне, як от переодягання своїх
наближених в одяг перських царедворцiв, або недоречне, як наказ про
одруження з персiянками десяти тисяч македонських солдатiв. Не це потрiбне
народам, не цього вони сподiваються, не в цих шлюбах лежить порятунок
iмперiї. Треба робити щось величне, що привернуло б до Александра серця
змучених ярмом рабства народiв! Як багато передумав в цi днi Дiоген! Але
iсторiя народiв Ассiрiї[16], Вавiлонiї, Єгипту, Персiї[17], нарештi його
батькiвщини - Грецiї - лише змiцнила його переконання, що причиною їх
загину є рабство. Лише вiльна людина може любити i захищати свою
батькiвщину, не боячись удару в спину. Поки ця загроза iснує, царства
засудженi на загибель. Так упали пишнi Афiни[18] пiд ударами Македонiї -
вiльної вiд рабства країни. Так упали перед свободними воїнами Фiлiппа[19]
всi iншi грецькi мiста, i тепер пiд натиском тiєї самої сили впала iмперiя
Дарiя. Воля збiльшує сили народiв, i тiльки подумати, яка б це була сила -
iмперiя Александра, коли б вiн зажадав знищити рабство! Мiльйони людей
потяглися б до нього, як-бо затужили за тiєю волею народи! Те, що думав
Дiоген, було страшне, а тим часом саме в цьому лежав порятунок для
Александра, Грецiї та всiх країн, що ввiйшли до складу нової свiтової
iмперiї. I ще нижче опустив Дiоген свою присивiлу голову. Хто зрозумiє
його? Нiхто! Напевне нiхто...
Раптом проблиск надiї освiтив його замучену душу. А що коли викласти
свої думки Александровi, запалити його уяву грандiозними картинами
суспiльства, побудованого на нових, не чуваних людством основах, досить
могутнього для остаточного завоювання Iндiї i Китаю. З цими думками Дiоген
рушив у палац.
- Що тобi? - спитали його.
- Бачити Александра, - вiдповiв Дiоген.
- Це рiч неможлива та й непотрiбна. Якщо ти стомився, про що свiдчить
твiй вигляд, i бажаєш повернутися додому, то нiщо не може бiльше затримати
тебе в цiй країнi.
I, вже не чекаючи, що скаже на це Дiоген, царедворець звелiв внести
його в реєстр тих ветеранiв, що повертались на батькiвщину. Дiоген гiрко
скривився i пiшов геть: палац кишiв знатними персiянками, i всумiш з
македонськими i грецькими воєначальниками ходили сатрапи, сторожi рабства
в країнi. Чи не їм, пак, викласти свої плани?
Iшов дощ, i було непривiтно й холодно. Свистiв вiтер, сумно шумiли
дерева пожовклим листом. Знесилений лiтами й вiйною, Дiоген лежав пiд
парканом, не намагаючись навiть захистити себе вiд вiтру i потокiв дощу.
Йому було байдуже. Життя пройшло марно. Жоден спогад не зiгрiв йому
грудей. Людство страждало до нього i буде страждати по ньому. Ось вони
йдуть, поспiшають, заклопотаний кожен своєю справою, вiльнi i раби, однi з
потаємним, глибоко захованим страхом, iншi з так само глибоко захованою
ненавистю. Iдуть? Хай iдуть. Зiбравши сили, Дiоген повернувся до паркана.
Iнодi до нього пiдходив хто-небудь, але, впiзнавши, що це лежить Дiоген, з
смiхом вiдходив геть. Вуличнi хлопчаки кидали в нього камiнцями; жiнки
реготалися; визнанi дотепники тягли його за хiтон; вiн сердився, гнав їх
геть, а вони казали: "Пес! Скажений пес! Коли вже вивiтрить вiтер твої
дикi химери?!" Але всi - i тi, i другi, й третi - боялись його, бо те,
чого вiн навчав, таїло загрозу суспiльству. Свiт без рабства - це
безумство! I його штовхали ногами.
I проте все ж був хтось, що пiклувався про нього. Прокинувшись вранцi,
вiн знаходив їжу бiля себе, iнодi оберемок соломи i кухоль вина.
Раз вiн прокинувся вiд тупоту нiг. "Хто там?" - спитався вiн. Люди
зникли, але бiля себе вiн побачив велику глиняну бочку, що могла б
захистити його вiд негоди. Пересилюючи слабiсть, вiн заховався в нiй,
радий затишковi i сухiй просянiй соломi. Так минула зима, а з нею негода i
холод. Визирнуло весняне сонце i своїм теплом оживило Дiогена, сонце - те
єдине, що дає хоч трiшечки радостi поневоленим в їх тяжкому життi.
Але не до цього було Александровi. Обтяжений думами, вiн їхав вулицею
мiста, низько опустивши тяжку голову. Все не клеїлось, не в'язалось у
нього. Хвилювалася армiя, йшли чвари мiж полководцями. Як мало вони
справдили надiї царя! Кожен тягне в свiй кут. I от вiн помре вiд безсонних
ночей i цiєї жахливої пропасницi. Хто стане бiля керма царства? Птоломей?
Марна надiя, йому б досить якогось закутка, Єгипту, наприклад. Порожнеча!
А порожнеча - як може вона притягати народи?
Це вже замiстя. За спиною з якоїсь дурницi смiється Птоломей; видно
поля, iдуть у ярмах воли i за ними раби, низько похиливши голови. Що вони
думають? Цiкавить їх доля iмперiї Александра? А втiм, чому це мусить
цiкавити їх? Вiн повертає свiй зiр в iнший бiк. Халупи, паркани, забута
глиняна бочка. Проте нi. З неї визирає людина; великий бугристий лоб i
зосереджений у собi погляд. Щось знайоме ворушиться в пам'ятi. Хто це? Де
вiн бачив його? Ах, це Дiоген, фiлософ. Про що вiн думає? Болять йому болi
Александра? Вiн спиняє коня i торкає хлопчину:
- Це Дiоген, я хочу розмовляти з ним.
- Я слухаю, царю.
Кiнь звивається дибки, гарцює, i ось вiн бiля бочки
Дiогена.
- Дiоген! - весело гукає хлоп'я. - Александр хоче розмовляти з тобою.
Дiоген повертається i через силу спирається на лiктi. Iм'я, назване
хлопчиком, розхвилювало його. Як багато спогадiв заворушилося в пам'ятi
Дiогена: i пригоди десять рокiв тому, i походи, i безводдя в пустинi, i
свої нездiйсненнi надiї. Що треба йому? З чим вiн? Тим часом Александр
наблизився i, зiйшовши з коня, сiв бiля бочки на каменi.
- Я слухаю тебе, - тихо сказав Дiоген, вдивляючись у тiнь того, що було
колись полководцем i великим царем. Александр мовчав i не скоро сказав:
- Я думаю, Дiогене... Дiоген мовчав.
- Про моє царство. Дiоген мовчав.
- Що станеться з ним, коли я помру?
- Воно може не розпастися, - глухо вiдповiв Дiоген.
- Ти про... це думав? - Гнiв зазвучав в голосi Александра.
- Воно може не розпастися, - не звертаючи уваги на це, провадив далi
Дiоген, - але сила - недостатнiй засiб для цього. Ти правий ише
наполовину. Силою можна взяти, але, щоб вдержати, потрiбна ще мудрiсть.
- Я слухаю, - кусаючи губи, видушив iз себе Александр. Його розбирав
гнiв. Слова Дiогена про можливiсть розпаду iмперiї приголомшили його.
Значить, не вiн сам думав про це, але й цей... Яка могутня голова, якi
гулi на лобi, о Птоломей, Птоломей з плоским лобом!
- В чому ж мусить полягати ця мудрiсть? - нарештi спитав Александр.
- У звiльненнi країни вiд рабiв!
- Але їх багато i їх не можна знищити!
- Але навiщо нищити? - вигукнув Дiоген. - Хiба я сказав це?
Александр втупився очима в Дiогена. В них уже блиснув здогад. Вiн
зрозумiв напрям думок Дiогена, тих страшних думок якi терзали його самого.
Але цар царiв - як вiн мiг би стати царем рабiв?! Це божевiлля! I вiн
гукнув не Дiогеновi, а самому собi:
- Мовчи, божевiльний! Сонце не сходить на заходi, i рiчки не течуть вiд
моря. Я забороняю говорити тобi далi!
- Але слухай!.. - Дiоген раптом схопився, повний енергiї. Очi його
палали, в обрисах обличчя проглянула непоборна мiць. - Слухай сюди, -
закричав вiн, - з вiльними македонцями ти завоював половину свiту; звiльни
цю половину свiту вiд рабства, i ти пiдкориш увесь свiт! Уся Iндiя i
Китай, землi в Африцi, Скiфiя[20] i Кавказ, Сiракузи[21] i Ефiопiя з
трiумфом пiднiмуть тебе до небес!
Александр завагався. Щось молоде i чудове блиснуло йому в очах. Нiздрi
йому затрепетали.
- Тож не гай часу, Александре, ти стрясеш свiтом, i iм'я твоє, як
заграва, стоятиме над вiками!
Та погляд Александра вже збляк. Щоки його вкрила блiдiсть. Вiн тремтiв
i так сильно, що не мiг вдержати на колiнах лiктi.
- Що тобi? - спитав стурбовано Птоломей, пiдтримуючи царя, коли той
приступив до коня. - Знову ця пропасниця? Чи схвилював той мугир?
- Мугир? - Александр тоскне глянув на Птоломея. I вже не скоро сказав:
- Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волiв би стати
Дiогеном. Але що до цього тобi?
[1] Дiоген iз Сiнопа (бл. 404 - 323 до н. е.) - давньогрецький фiлософ
школи кiнiкiв. Учень Антiсфера. Заперечуючи вчення Платона про об'єктивне
iснування iдей як загальних понять, визнавав лише реальнi конкретнi речi.
Проповiдував крайнiй аскетизм, називав себе громадянином свiту
("космополiтом"). За легендою, жив у бочцi (пiфосi).
[2] Александр Македонський (356 - 323 до н. е.) - цар Македонiї з 336
р. до н. е., один iз найвидатнiших полководцiв i державних дiячiв
стародавнього свiту. Син македонського царя Фiлiппа II. Пiдкоривши Грецiю,
з 334 р. до кiнця життя вiв завойовницькi вiйни на Сходi. Пiсля ряду
перемог створив найбiльшу свiтову монархiю стародавнього свiту iз столицею
у мiстi Вавiлонi. Держава Александра Македонського, позбавлена мiцного
внутрiшнього зв'язку, швидко розпалася пiсля його смертi.
[3] Арiстотель (384 - 322 до н. е.) - давньогрецький фiлософ i вчений.
Учень Платона. Залишаючись в основному на позицiях iдеалiзму, в рядi
питань, особливо в теорiї пiзнання, вiдстоював принципи матерiалiзму.
[4] ...вiн мав на увазi великий похiд Александра в Азiю... - Йдеться
про походи Александра Македонського в 334 - 331 рр. до н. е.
[5] Мiлет - стародавнє мiсто в Малiй Азiї. Торговельний, ремiсничий i
культурний центр античного свiту. Грав провiдну роль у грецькiй
колонiзацiї (заснував близько 80 колонiй).
[6] Галiкарнас - торговельний i культурний центр на пiвденному заходi
Малої Азiї (нинi мiсто Бодрум на територiї Туреччини). Заснований
грецькими колонiстами близько 1200 р. до н. е. - 334 р. до н. е.
Галiкарнас був завойований i зруйнований Александром Македонським.
[7] Карiя - область на пiвденному заходi Малої Азiї (територiя сучасної
Туреччини). З кiнця II тисячолiття до н. е. її населяли карiйцi, з кiнця
IV ст. до н. е. була завойована Александром Македонським, з III ст. до н.
е. - Селевкiдами.
[8] Лiкiя - давня країна на пiвднi Малої Азiї. З VI ст. до н. е.
завойована персами, згодом була пiд владою Александра Македонського, у
складi держави Птоломеїв, Риму.
[9] Фрiгiя - область у пiвнiчно-захiднiй частинi Малої Азiї. У 133 р.
до н. е. захiдна, у 25 р. до н. е. схiдна частина областi ввiйшла до
складу Стародавнього Риму
[10] Кiлiкiя - давня область у Малiй Азiї (на пiвднi сучасної
Центральної Туреччини). У 333 р. до н. е. завойована Александром
Македонським. У середнi вiки Кiлiкiя була об'єктом боротьби мiж Вiзантiєю,
арабами i сельджуками. В 1515 р. стала частиною Османської iмперiї.
[11] Фiнiкiя - давня країна на схiдному узбережжi Середземного моря
(нинi територiя Лiвану i Сiрiї). Перебувала пiд владою Стародавнього
Єгипту, пiзнiше завойована персами, в 332 р. до н. е. - Александром
Македонським.
[12] Вавiлонiя - давня рабовласницька держава на пiвднi Месопотамiї
(нинi - територiя сучасного Iраку). Завойована персами
[13] Iнд - одна з найбiльших рiк Пiвденної Азiї в межах Китаю, Iндiї i
Пакистану. Довжина 3180км. Бере початок у Тiбетському нагiр'ї, впадає в
Аравiйське море.
[14] Согдiан (Согдiана, Согд, Согуд) - давня область у басейнi рiчок
Зеравшану i Кашкадар'ї (нинi територiя Таджицької та Узбецької РСР). У IV
ст. до н. е. загарбана вiйськами Александра Македонського, пiзнiше тут
iснувало автономне Самаркандське князiвство.
[15] Дарiй. - Йдеться про Дарiя I (Дар'явауша), перського царя з
династiї Ахеменiдiв у 522 - 486 рр. до н. е. Близько 518 р. до н. е.
завоював пiвнiчно-захiдну частину Iндiї, в 514 - 513 рр. до н. е. вiдбувся
його похiд на скiфiв Пiвденного Причорномор'я. За Дарiя I почалися
греко-перськi вiйни.
[16] Ассiрiя - стародавня рабовласницька держава., що iснувала в
Пiвнiчнiй Месопотамiї.
[17] Персiя - назва Iрану до 1935 р.
[18] Афiни - рабовласницьке мiсто-держава (полiс), важливий
економiчний, полiтичний i культурний центр Стародавньої Грецiї.
[19] Фiлiпп. - Йдеться про царя Македонiї з 359 по 336 р. до н. е.,
батька Александра Македонського Фiлiппа II (бл. 382 - 336 до н. е.).
[20] Скiфiя - давня країна на територiї степової i лiсостепової частин
сучасної УРСР. Назва походить вiд племен скiфiв, якi панували тут у VII -
III ст. до н. е.
[21] Сiракузи - давньогрецьке мiсто-держава на пiвденному сходi
Сiцiлiї, центр морської торгiвлi Засноване близько 734 р. до н. е
=====================================================================
БЛАГОДАРНЫЙ ЕРОДIЙ
Григорiй Варсава Сковорода
Любезному другу Семену Никифоровичу Дятлову
желает мира божiя.
Проживая дни жизни по оному Сираховскому тупику: "Блажен муж, иже в
премудрости умрет и иже в разумh своем поучается святынh, размышляяй пути
ея в сердцh своем, и в сокровенных ея уразумится", соплел я в сiє 1787-е
лhто маленькую плетеницу, или корзинку, нареченную "Благодарный_ Еродiй"._
Се тебh дар, друже! Прiйми его, Еродiа, по-еродiеву, прiйми парящаго и сам
сый парящiй. Прiйми сердцем Еродiево сердце, птица птицу. "Душа наша яко
птица". Да будет плетенка сiя зерцалом тебh сердца моего и памяткою нашея
дружбы в послhдняя лhта. Ты видь отец еси и сам птенцы твоя воспитуеши. Я
же есмh друг твой, принесшiй плетенку сiю. В ней для младаго ума твоих
птенцов обрящеши оп-риснок от оных хлебов: "Хлhб сердце человhку укрhпит".
Всhй в них зерно сiє сице: яко живет средh вас нhчтось дивное, чудное,
странное и преславное, имущее явитися во свое ему время. Вы же со
благоговhнiем ждите, яко рабы, чающiи господа своего... Ничто же бо естh
бог, то-чiю сердце вселенныя; наше же сердце нам же естh господh и дух.
Сiє домашнее они свое благо со временем узнав и плhнився прекрасною его
добротою, не станут безобразно и бhсновато гонитися за мырскими суетами и
во всhх злоудачах возмогут себе утhшити сею давидскою пhсенькою:
"Возвратися, душа моя, в покой твой и стези своя посредh себе упокоят со
Исаiею". Ничим же бо бездна сiя сердце наше удовляется, токмо само собою,
и тогда-то в нем сiяет вhчная радости весна. Таковое сердце вродив птенцам
твоим, будеши им сугубый, сирhчь истинный отец; чада же твоя будут
истинный, благодарный, благочестивый и самодоволhный еродiи. Протчее же
подобает нhчто сказатh о еродiйской природh. Они подобны журавлям, но
светлhйшее перiе и коралловый или светло-червленный нос. Непримиримый
враги змiям и буфонам, значит - ядовитым жабам. Имя сiє
есть еллинское, значит -
боголюбный, иначе зовется (пеларгос и ерогас), римски - киконiа, полски -
боцян, ма-лороссiйски - гайстер. Сiя птица освятилася в богословская
гаданiя своея благодарности, прозорливости и человhколюбiя. Поминает ее
Давид и Iеремiа. Они кормлят и носят родителей, паче же престарhлых.
Гнhздятся на домах, на кирках, на их шпицах и на турнях, сирiчh горницах,
пирамидах, теремах, вольно, вольно. В Гунгарiи видhл я на каминах. Гаданiе
- еллински - символон. Первый символ составляет она сей: сидит в гнhздh,
па храмh святом утвержденном. Под образом подпись такова: "Господь
утвержденiе мое". Второй символ: стоит един Еродiй. Подпись сiя: "Ничто же
сильнее благочестiя". Третий символ: Еродiй терзает змiя. Подпись: "Нe
возвращуся, дондеже скончаются". Сiй три символы да будут знаменiем,
гербом и печатiю книжицы сея. Она совершилася в первую квадру[1] первыя
луны осhнныя. Аминь!
"Тамо птицы возгнhздяться". "Еродiево жил[ище] предвод[ительствует]
ими" (Псалом). "Еродiй позна время свое" (Iеремiа).
Главизна и твердь книжицы. _
"Прiйдите, чада, послушайте мене, страху господню научу вас" (Давид).
"Аще сердце наше не осуждает нас, дерзновенiе имамы" (Iоанн).
"Сыне! храни сердце твое, люби душу твою" (Сирах), "Разумыв праведник,
себh друг будет" (Соломон).
"Человhк в чести сый не разумh..." (Давид). "Всяк дух, иже не
исповедует Iисуса Христа во плоти пришедша, от бога нhсть" (Iоанн).
"Еродiй позна время свое, Израиль же мене не позна" (Iеремiа).
"Неблагодарнаго упованiе, яко иней зимный, растает и излiется, яко вода
неключима" (Соломон).
ПРИТЧА, НАРЕЧЕННА ЕРОДIЙ. _
В ней разглагольствует обезяна
со гиенцем Еродiевым о воспитанiи.
Обезяна, по древней своей фамилiи именуемая Пишек._ Она во африканских
горах на рясном и превознесенном древh со двома чад своих седмицами
сидhла. В то же время пролhтал мимо младый Еродiй. Госпожа Пишек, _узрhв
его: - Еродiй, Еродiй! - воззвала к нему, - друг мой Еродiй, сын пелергов!
Радуйся! Мир тебh! Хатре! Салам али кюм!..[2]
Е р о д i й. А-а! Всемилостивая государыня! БонжурI[3] Кали имера! День
добрый! Gehorsamer Diener![4] Дай бог радоваться! Salve![5] Спасайся во
господh!..
П и ш е к. Ай, друг ты мой! Радуюся, яко начаша глаголати многими
языки. Видно, что ученый обучал тебе попугай. Куда бог несет?
Е р о д i й. Лечу за пищею для родителей.
П и ш е к. Вот бhда! Ты ли родителей, а не они тебе кормлят?
Е р о д i й. Сiє нhсть бhда, но веселiє и блаженство мое. Они кормили
мене в младости моей от младых ногтей моих, а мнh подобает кормитh их при
старости их. Сiє у нас нарицается аутiлєХарувїу, сирhчь возблагодавать,
или взаимно пеларгствовать, и еллины весь наших птиц род называют
пеларгос. Но мы их не точiю кормим, но и носим за немощь и старость их.
П и ш е к. Чудо преестественное!, Новость, рhдкость, раритет,
необыкновенность, каприз, странная и дикая дичь... Сколько вас у отца и
матери чад?
Е р о д i й. Я и мнhйшiй мене брат Ерогас, и сестра Киконiа.
П и ш е к. Гдh вы обучалися во отроческiи лhта?
Е р о д i й. Нигдh. Мене и брата научил отец, а мати сестру.
П и ш е к. О, мой боже! Вездh цветут славныи училища, в коих всеязычныи
обучают попугаи. Для чего он вас не отдавал? Он не убог. Как быть без
воспитанiя?
Е р о д i й. Для того же то самаго сами нас воспитали родители.
П и ш е к. Да его ли дhло учить и воспитывать? Развh мало у нас вездh
учителей?
Е р о д i й. Он сам великiй к сему охотник, а мати ему во всем
послhдует. Он славословит, яко двh суть главный родительскiя должности
сiй: "Благо родить и благо научить". Аще кто ни единый от сих двоих
заповhдей не соблюл, ни благо родил, ни благо научил, сей нhсть отец чаду,
но виновник вhчныя погибели. Аще же родил видно благо, но не научил,
таков, рече, естh полу-отец, яко же достойно есть полу-мати,
чревородившая, но не млекопитавшая, даровавшая пол мастерства своего
доилицh и погубившая половину чадолюбiя. Аще-де мhсто владычнее сидhнiем
рабским безчестится, како не безобразится отческая должность, исправляема
рабом или наемником? Буде же отец извиняется скудостiю времени, прощается
тогда, когда обрящет лучшее дhло. Но ничто же лучше естh благого
воспитанiя: ни чин, ни богатство, ни фамилiа, ни милость вельмож, развh
благое рожденiе. Оно едино есть лучше всего и сего, яко сhмя щастiю и
зерно воспитанiю.
П и ш е к. Благо родитh разумhеши ли что ли?
Е р о д i й. Не знаю. Знаю же, что он сiє поставляет известным для
единых избранных божiих. Иногда-де во убогом домикh, исполненном страха
божiя, друг роду человhческому благо родится челов_h_к,_ не всегда же и в
царских чертогах. Да уразумhем, яко не красота мыра сего, ни тварь
кая-либо, но едина благодать божiя благому рожденiю виновна бывает и яко
благородство не лhтами к нам прицепляется, но раждается зерно его с нами.
Знаю же и сiє, яко мой отец, разъярен от коего-либо негодяя, стрhляет на
его сими словами:
О quarta luna seminate!
О malo utero gestate!
О mala mens et ingenium!
Иными же словами язвить не обык никого.
П и ш е к. Протолкуй же мнh сiй уязвленiя.
Е р о д i й. Я силы их не знаю, а скажу один их звон:
О в четверту луну посhян!
О злh чревоношен матерью!
О злый уме и злая вродо!
П и ш е к. Конечно, отец твой знает римскiй и еллинскiй язык?
Е р о д i й. Столько знает, сколько попугай по-французски.
П и ш е к. Что се? Не ругаешься ли отцу твоему?
Е р о д i й. Сохрани мя, господи... Не так я рожден и воспитан. Я самую
истину благочестиво сказал.
П и ш е к. Как же он, не научен римски, говорит римски?
Е р о д i й. Есть у его друг, нехудо знающiй римски и маленьку часть
еллински. С ним он, часто бесhдуя, научился сказать нhсколько слов и
нhсколько сентенцiй.
П и ш е к. Ах, мой боже! Как же он могл вас воспитать, невhжда сый?
Е р о д i й. О премудрая госпоже моя! Носится славная притча сiя: "Не
ходи в чужiй монастыр с твоим уставом, а в чужую церковь с твоим типиком".
У нас не как у вас, но совсhм иный род воспитанiя в модh. У вас воспитанiе
зhло драгое. У нас же вельми дешевое. Мы воспитываемся даром. Вы же
великою цhною.
П и ш е к. Бездhлица! Сотню рубликов с хвостиком порять в год на
малчика, а чрез 5 лhт вдруг он тебh и умница.
Е р о д i й. Госпоже Деньга достает и за морем. Но гдh ее взять? А
воспитанiе и убогим нужно есть. И кошка блудлива не находит себh
пристанища. Избавляет же от блуда нас не деньга, но молитва туне.
П и ш е к. Я говорю не о подлом, но о благородном воспитанiи.
Е р о д i й. А я размышляю не о богатом, но о спасительном воспитанiи.
П и ш е к. Полно же! Ты, вижу, старинных и странных дум придержишься.
Однак, скажи, как он вас воспитал? Чему научил? Арифметикh ли и геометрiй?
Ученому ли коему или шляхетному языку?..
Е р о д i й. Да мнh и сiє невhдомо: кто есть ученый, а кто-то шляхетный
язык.
П и ш е к. Да ты же со мною привитался разными языками.
Е р о д i й. Да сколько же сказалося, столько и знаю, не больше.
П и ш е к. По крайней мhph танчить или играть на лютню...
Е р о д i й. А бог з вами! Я и на балалайку, не только на цымбалах не
умhю.
П и ш е к. Ха! Ха! Хе! Ему лютня и цымбали все одно. И сего-то не
знает. Но, друг мой! Музыка великое врачевство во скорбех, утhха же в
печали и забава в щастiи. Да чего же он тебе научил? Скажи, пожалуй!
Е р о д i й. Ничего.
П и ш е к. Умора, ей-ей! уморил ты мене смhхом... Так, так-то у вас
воспитывают?
Е р о д i й. Так!
П и ш е к. Может быть, достал тебh чинок?
Е р о д i й. Ни!
П и ш е к. Может быть, деньгу вам велику собрал или имhнiе?
Е р о д i й. Ни!
П и ш е к. Так что же? Роги золотыя вам на головh возрастил, что ли?
Е р о д i й. Родил и возрастил нам посребренныя крила, ноги, попирающие
главы змiев, нос, разстерзающiй оныя. Се наша и пища, и слава, и забава!
П и ш е к. Да у вас же крила черныя, по крайней мhph смуглыя.
Е р о д i й. Черныя видh, но лhтают путем посребренным.
П и ш е к. Чего же либо научил вас, однак: нелзя не так. Конечно, есть
что-то, на сердце вам напечатанное. Родители суть божiй, чада же суть
родительскiй список, изображенiе, копiа. Как от яблони соки во вhтвы своя,
так родительскiй дух и нрав преходит в чада, дондеже отлучатся и
нововкоренятся.
Еродiй. Рожденнаго на добро не трудно научить на добро, хоть научить,
хоть навычить, хоть извычить. Хоть ученый, хоть звычайный, хоть привычный
есть то же. От природы, яко матери, легесенько спhет наука собою. Сiя есть
всеродная и истинная учительница и единая. Сокола вскорh научишь лhтать,
но не черепаху. Орла во мгновенiе навычишь взирать на солнце и
забавляться, но не сову. Еленя легко исправишь на Кавказныя горы,
привлечешь пить без труда из чистhйших нагорных водотечей, но не велблюда
и не вепра. Аще всяческая строит премудрая и блаженная натура,_ тогда како
не едина она и исцhляет и научает? Всякое дhло спhет, аще она
путеводствует. Не мhзшай только ей, а если можешь, отвращай препятсiвiя и
будьте дорогу ей очищай; воистину сама она чисто и удачно совершит!.
Клубок сам собою поточится из горы: отними только ему препятствующiй
претыканiя камень. Не учи его котиться, а только помагай. Яблони не учи
родить яблока: уже сама натура ее научила. Огради только ее от свиней,
отрhжь волчцы, очисти гусенh, отврати устремляющуюся на корень ея урыну[6]
и протчая. Учитель и врач - нhсть врач и учитель, а только служитель
природы, единственныя и истинныя и врачебницы, и учшельницы. Буде кто чего
хощет научитися, к сему подобает ему родитися. Ничто же от человhк, от
бога же вся возможна суть. Аще же кто дерзает без бога научить или
научиться, да памятует пословицу: "Волка в плуг, а он в луг". Доколh колцо
висит из ноздрей свинiи, дотолh не роет. Выйми же, паки безобразит землю.
Сiє нhсть воспитанiе и нhсть ученiе, но обузданiе, от человhческiя
помощи происходящее, вchx беззаконников управляющее. Воспитанiе же
истекает от природы, вливающiя в сердце сhмя благiя воли, да помалу-малу,
без препятствiй возрасши, самовольно и доброхотно дhлаем все тое, еже
свято и угодно есть пред богом и человhки. Коликое идолопоклонство
восписывать человhческим наукам и человhческим языкам восприносить и
воспрпчитать воспитанiе? Кая полза ангелскiй язык без добрыя мысли? Кiй
плод тонкая наука без сердца благого? Развh, еже орудiе злобы, бhшенству
меч и притчею сказать "крила и роги свинiи". Воззрим, госпоже моя, на весь
род человhческiй! У них науки, яко же на торжищах купля, киплят и мятутся.
Обаче, они хищнhе суть птиц, невоздержнhе скотов, злобнhе звhрей, лукавhе
гадов, безпокойнhе рыб, невhрнhе моря, опаснhе африканских пhсков... Чего
ради? Того ради, яко злh родятся. Природа благая естh всему начало и без
нея ничто же бысть, еже бысть благо. Благодарю убо неизреченным образом
богу во образh его святом, во отцh моем, яко благо от его родитися
сподобил мя есть. Вторая же икона божiя нам есть мати наша. Сего ради
главным божiим дарованiем одарен чрез родителей моих; все протчее
человhческое:чин, богатство, науки и всh вhтроносныи их блонды и пукли с
кудрями вмhняю во хвост, без коего голова и живет, и чтится, и веселится,
но не хвост без головы.
П и ш е к. Убо что ли есть благо родитися и благая природа есть что ли?
Е р о д i й. Благая природа и врода есть благое сердце.
П и ш е к. Что ли есть сердце благое?
Е р о д i й. Сердце благое есть то же, что приснотекущiй источник,
точащiй чистыя вhчно струи, знай, мысли.
П и ш е к. Что ли суть мысли?
Е р о д i й. Сhмя благих дhл.
П и ш е к. Дhла же благая суть что ли?
Е р о д i й. Добрыи плоды, приносимiи богу, родителям, благодhтелям в
честь, славу и жертву.
П и ш е к. Зачем же мнh сердце твое не видно?
Е р о д i й. Thм, что древеснаго корня не видишь.
П и ш е к. А ведь вся влага от кореня?
Е р о д i й. От сердца же всh совhты.
П и ш е к. Как же твоя природа или врода? К чему ты рожден или
врожденное тебh, что ли? Скажи, молю!
Е р о д i й. Благодарность - вот вам начало и конец моего рожденiя!
П и ш е к. Ах, мой боже! И ты на сем одном храмину щастiя основал? Тако
ли?
Е родi й. Ей-ей! Тритысящолhтная пещь неопално соблюла притчу сiю;
"Много хитростей знает лис, а еж одно великое".
П и ш е к. Но может ли от дождевных безгодiй спасти сiя, так сказать,
куртая и куцая куртинка?
Е р о д i й. Довлhет, как ковчег.
П и ш е к. Мнh кажется, сiя надежда есть паучинная одежда.
Е р о д i й. И мнh видится малым червончик, но тайно там много сидит
гривень.
П и ш е к. Сего же то ли единаго учит тебе твой отец?
Е р о д i й. Единаго точiю сего. Он родил мнh крила, а я сам научился
лhтать. Он вродил мнh благое сердце, я же самовольно навыкаю и глумлюся,
сирhчь забавляюся благодарностiю. Он только часто отсекает мнh волчцы,
разумhй, поступки мои, не сличныи благодаренiю, орошает бесhдою,
оживляющею ко благодарности. Всh же бесhды его, как магнитная стрhла в
сhверную точку, праволучно поражают в сей кон: неблагодарная воля - ключ
адских мученiй, благодарная же воля есть всhх сладостей рай. Сыне (часто
вопiет на мене), сыне мой! Ей, учися единыя благодарности. Учися, сидяй в
дому, летяй путем, и засыпая, и просыпаясь. Ты рожден еси благо, и сiя
наука есть дщерь природы твоея. Да будет она тебh сладчайшим и вечерним, и
ранним, и обhдним куском! Знай, что всh протчiя науки суть рабыни сея
царицы. Не буди буiй! Не хватайся за хвост, минув голову. Прiемли и
обращай все во благо. Да будет душа твоя желудком птиц, кои пhсок,
черепашины и камушки обращают себh варенiем крhпкаго своего внутренняго
жара в питательный свои соки. Неблагодарная и ропотливая душа есть то же,
что больный желудок, гнушающiйся всякiя пищи. Благодарность же есть твердь
и здравiе сердца, прiемлющаго все во благо и укрhпляющагося. Плоды
блаженныя жизни суть радость, веселiє и удовольствiе; корень же их и древо
благолиственное есть тишина сердечная, а кореню зерном есть благодарность.
Она ест дух чистый, тихий, благодушный, благовонный, весна и ведро
свhтлаго смысла. Не трещит там молнiя и гром. Вопреки же, все тернiе и
волчцы раждаются от несытыя пiявицы зависти, завить же от ропота, ропот же
от неблагодарныя воли, наполнившiя сердечное нhдро неусыпаемым червiем,
безпереривно денно и нощно душу гризущим. Ах! Дhти мои, дhти! Вот вам
надежда и гавань! Еухаристiа.
П и ш е к. А что ли сiє слово значит (еухаристiа)?
Е р о д i й. Еллины сим словом называют благодаренiе.
П и ш е к. И так сим-то образом вас учит ваш отец? Кому же вы сiє
благодаренiе ваше воздавать будете?
Е р о д i й. Богу, родителям и благодhтелям. Оно богу жертва, родителям
честь, а благодhтелям воздаянiе. Обладатели суть первый благодhтели.
П и ш е к. Чудная форма воспитанiя. У нас бы осмhяли из ног до головы
вас. Гдh сiя мода? Развh в Лунh или в дикой Америкh?
Е р о д i й. Отец наш вельми страннаго сердца. Из тысящи сердец едва
одно найти, согласное ему.
П и ш е к. Так что же протчее?
Е р о д i й. Так не дивитеся чудной формh.
П и ш е к. Как же так? Видь не должно отставать от людей, а люде и мода
одна то.
Е р о д i й. О! о! Он то сея думы далечае, нежели китайская столица от
португалскiя. Он нам часто-пречасто сiю притчу спhвает:
По мосту, мосточку с народом ходи,
По разуму ж его себе не веди.
За жуком ползая, влhзешь и сам в глинку.
Он всегда благовhстит нам, что мода тожде есть, что мыр, мыр же есть
море потопляющихся, страна морового язвою прокаженных, ограда лютых львов,
острог плhненных, торжище блудников, удица сластолюбная, пещь, распаляющая
похоти, пир бhснующихся, лик и коровод пяно-сумозбродных и не
истрезвлятся, дондеже изнурятся, кратко сказать, слhпцы за слhпцем в
бездну грядуще. Блажен муж, иже не идет на путь его. В началh видь врата
его красны и путь пространный, конец же его - непроходимая пропасть,
нетренная дебря, бездна глубока. Ах, каковых он прiемлет к себh? Каковыми
же паки отпущает от себе юнош? Если бы ваше, дhти мои, око прозирало так,
как мое, показалися бы и в ваших очах слезы. Но око ваше есть слhпо, и
злодhй ваш хитр, сiє источает мнh слезы. О юноши! Когда помышляю о вас, в
мыр устремляющихся, нелзя, чтоб не пала мнh во ум притча о волкh, кой,
пожерши матерь незлобных агнцов и надhв кожу ея на себе, приближился к
стаду. Сын же, увидhв мнимую матерь свою, со всhх сил устремился к ней, а
за ним безчисленныи. Також-де мнh приходят на память наша братiя - птицы
тетерваки, ганяющiися за изобилiем пищи и уловляемый. Но чайки, сосhдки и
дятлы бережливhе их столько, сколько елени и сайгаки овец и волов.
Послушайте, дhти, отца вашего пhсеньки сея:
Будь доволен малым. За многим не гонися.
Сhти, простерты на лов,вельми бережися.
Я вам предсказываю - роскошно не жити!
На таковых-то всегда запинают сhти.
Триста пали в неволю по гарячей страсти,
Шестьсот плачут в болhзнях за временны сласти.
Кто благодарен богу, тот малым доволен,
А ропотник всhм мыром не сыт и не полен.
Благодарная душа избежит от сhти;
Вмhсто же ея в сhти попадет несытый.
Не правду ли я сказал, госпоже моя, что отец наш нравоученiе всегда
печатлhет благодарностiю? Во благодарности (рече) так сокрылося всякое
благо, как огнь и свhт утаился во кремешкh. Вhрую и исповhдую. Кто бо
может возложить руки на чуждое, аще не прежде погубит благодарность,
довольствующуюся собственным своим посылаемым ей от бога? Из
неблагодарности унынiе, тоска и жажда, из жажды - зависть, из зависти -
лесть, хищенiе, татьба, кровопролитiе и вся беззаконiй бездна. В безднh же
сей царствует вhчная печаль, смущенiе, отчаянiе и с неусыпным червiем
удка, увязшая в сердце. Сим образом живет весь мыр.
П и ш е к. Но, друг мой, поколь мыр впадет в ров отчаянiя, вы с вашею
богинею, благодарностiю, прежде погибнете от глада, не научившися сыскать
мhсто для пропитанiя.
Е р о д i й. Так ли? В сем-то ли блаженство живет? Ймhть пропитанiе?
Вижу убо нынh, что по вашей желудковой и череватой философiи блаженнhйшая
есть засаженная в тюрму, нежели вольная свинья.
П и ш е к. Вот он! Чорт знает что поет! Развh же голод то не мука?
Е р о д i й. Сiю муку исцhлит мука.
П и ш е к. Да гдh же ее взять?
Е р о д i й. Когда свинiя имhет, как ли нам не достать пищи? Да и гдh
вы видите, что свинiя или наш брат, тетервак, от глада умирает? Но от
прожорства или умирает, или страдает. Может ли быть безумiє безумнhйшее и
мерзостнhйшая неблагодарность богу, промышляющему о нас, как бояться
глада? Нужнаго видь никто не лишается. Почто клевещете на владыку
вселенныя, аки бы он гладом погублял своих домочадцов? Пища насущна от
небеснаго отца всhм подается тварям. Будь только малым доволен. Не жажди
ненужнаго и лишняго. Не за нужным, но за лишним за море пловут. От
ненужнаго и лишняго - всякая трудность, всяка погибель. Всякая нужность
видь есть дешева и всякая лишность есть дорога. Для чего дорога и трудна?
Для того, что не нужна и напротив того. Мы гайстры есмы. Ямы зелiе,
вкушаем зерно, поядаем змiй, рhдко снhдаєм буфоны и пищи никогда не
лишаемся; только боимся прожорливости. О боже! Кая чародhйка ослhпила очи
наши не видhти, что природная нужда малою малостiю и малским малым
удовляется и что необузданная похоть есть тожде, что питливая пiявица,
раждающая во един ден тысящу дщерей, никогда же рекших: "Довл_ет_!__
П и ш е к. Отрыгну слово еллинское mala eu (мала эй) или турское пек
эй."Вельми добрh". "Благо же!" Но питливая пiявица разнообразно из
околичностей может видь помалу-малу насосать себh многаго добреца, но уже
сухая ваша, немазаная, по пословицh, и нhмая благодарность, скажи, молю,
кiя вам принесет плоды? Чинок ли, или грунтик, или имперiалик, что ли?
Скажи, умилосердись!
Е р о д i й. Она нам не приносит многих плодов, но един_ великiй._
П и ш е к. В одном не много видь добраго найдешь.
Е р о д i й. Отец наш словословит, что все всяческое, всякая всячина и
всякая сплетка, соплетающая множество, нhсть блаженая; токмо блаженное
есть едино тое, _что единое_ точiю есть. Но сем едином,_ сего же ради и
святом,_ птица обрhте себh храмину и горлица гнhздо себh; еродiево же
жилище предводителствует ими. "Окаянен (рече) всяк человhк есть и всуе
мятется, не обрhтшiй единое"._
П и ш е к. Да подай же мнh в руки оное твое единое!
Е р о д i й. Премудрая и цhломудрая госпоже! Наше добро во огнh не
горит, в водh не тонет, тля не тлит, тать не крадет. Как же вам показать?
Я единосердечен отцу есмь и в том, что щастiя и нещастiя нелзя видетh.
Обоє сiє дух есть, простhе сказать - мысль. Мысли в сердцh, а сердце с
нами, будьте со своими крылами. Но сердце нивидное. Ведро ли в нем и
весна, и брак или война, молнiя и гром,- не видно. Отсюду-то и прелщенiе,
когда нещасных щасливыми, вопреки же, блаженных творим бhдными.
П и ш е к. Однак я ничему не вhрю, поколь не ощупаю и не увижу. Таковая
у мене из младых лhт мода.
Е р о д i й. Сiя мода есть слhпецкая. Он ничему не вhрит, поколь не
ощупает лбом стhны и не падет в ров.
П и ш е к. По крайней мhрh назови именем духовное твое оное едино. Что
ли оно?
Е р о д i й. Не хочется говорить. Певно, оно вам постылою покажется
пустошью.
П и ш е к. Здhлай милость, открой! Не мучи.
Е р о д i й. Оно еллински именуется - cara или eujrosunh [7]
(эвфросина).
П и ш е к. Но протолкуй же, Христа ради, что значит сiя твоя харя?
Е р о д i й. Будете видь смhяться.
П и ш е к. Что ж тебh нужды? Смhх сей есть прiятельскiй.
Е р о д i й. Оно есть веселiє и радость.
П и ш е к. Ха! ха! ха! ха!.. Христа ради, дай мнh отдохнуть... Уморишь
смехом... Здравствуй же и радуйся, гол да весiол! Ты мнh сим смhхом на три
дня здравiя призапасил.
Е р о д i й. Для мне видь лучше веселiє без богатства, нежели богатство
без веселiя.
П и ш е к. О мати божая, помилуй нас!.. Да откуду же тебh радость сiя и
веселiє? Оттуду, что ты гол? Вот! в какую пустошь ваша вас приводит
благодарность. Хорошо веселиться тогда, когда есть чем. Веселiє так, как
благовонное яблочко. Оно не бывает без яблони. Надежда есть сего яблока
яблонь. Но не тверда радостh, вhтренно веселiє есть что ли? Пустая мечта -
мечетна пустыня, сонiе востающаго.
Е р о д i й. Воистину тако есть. Всяк тhм веселится, что обожает,
обожает же тое, на что надhется. Павлин надhется на красоту, сокол на
быстроту, орел на величество, еродiй же веселится тhм, что гнhздо его
твердо на единh. Порицаете во мнh тое, что я гол да весiол. Но сiє же то
самое веселит мене, что моя надежна надhжа не на богатствh. Надhющiйся на
богатство в кипящих морских волнах ищет гавани. Радуюся и веселюся, яко
гнhздо наше не на сахарном лiодке, не на золотом пhскh, не на буяном
возкh, но на облачном столпh возлюбленнаго храма, красящаго всю кифу, кифу
адамантову,_ святаго Петра кифу,_ ей же врата адова вовhк не одолhют.
Впротчем, в кую суету наша нас вводит благодарность? Не клевещите ее. Она
никогда не низводит во врата адова. Она избавляет от врат смертных.
Благодарность входит во врата господня, неблагодарность во адская,
возлюбив суету мыра сего паче бысерей, иже суть заповhди господни, и путь
нечестивых, аки свинiя блато, предизбравшая паче пути, им же ходят
блаженны непорочный. Что бо ест оный бог: "В них же бог мыра сего ослhпил
разумы"? Бог сей есть неблагодарность. Всh духом ея водимый, аки стадо
гергесенское, потопляются во езерh сует и увязают во блатh своих
тлhнностей, ядуще вся дни живота своего и не насыщающеся, жаждущiи,
ропотливы и день от дня неблагодарны; понеже бо не искусиша божiя заповhди
имhти в разумh и презрhли вкусити ангелскаго сего хлhба, услаждающаго и
насыщающаго сердце; сего ради предаде их вышнiй во свинныи мудрованiя
искати сытости и сладости там, гдh ея не бывало, и боятися страха, идh же
не бh страх, дабы из единыя несытости 300 и из единыя неблагодарности 600
родилося дщерей во истомленiе и мученiе сердцам и тhлесам их и во
исполненiе Исаиных слов: "Сами себh ражжегосте огнь вожделhнiй ваших,
ходите убо во пламенh огня вашего и опаляйтеся". Не гордость ли
низвергнула сатану в преисподнюю бездну? Она изгнала из рая Адама. Что убо
есть рай? Что ли есть благовидная свhтлость высоты небесныя, аще не
заповhди господни, просвhщающiя очи? Что же паки есть гордость, аще не
бhсовская мудрость, предпочитающая драгоцhнныя одежды, сластныя трапезы,
свhтлыя чертоги, позлащенныя колесницы и аки бы престол свой поставляющая
вышше скиптра и царствiя божiя, вышше воли и заповhдей его? Не только же,
но и всh служебный духи (разумhй, науки мырскiя) возносятся и возсhдают
вышше царицы своея, вышше божiя премудрости. Кто есть мати сих блядивых и
презорливых бhсиков? - гордость. Гордости же кто мати? - зависть. Зависти
же кто? - похоть. Похоти же кто? - неблагодарность. Неблагодарности же
кто? - никто! Тут корень и адское тут дно. Сiя адская душка, жаждна
утроба, алчная бездна, рай заповhдей господних презрhвшая, никогда же
ничим же удовляется, дондеже живет, пламенем и хврастiем похотей
опаляется, по смерти же горhе жжется углiем и жупелем своих вожделhнiй.
Что бо есть сердце, аще не пещь, горящая и дымящая вhчно? Что же паки есть
смерть, аще не от снов главный сон? Беззаконную бо душу, не спящую видь во
внутреннем судилищh, зерцалом, тайно образующим живо беззаконiя, тайно
уязвляет свhжая память, во снh же горhе ужасными мечтами, страшными
привидhнiй театрами и дикообразными страшилищами смущает и мучит таяжде
вhчности памятная книга, грозящи достойною местю. Из неблагодарнаго
сердца, аки из горнила вавилонскаго, похотный огнь пламенными крилами
развhваяся, насилiем сердце восхищает, да, яже наневидит, таяжде и творит
и тhмижде мучится. Ничто же бо есть вhчная мука, токмо от самаго себе
осуждатися, быти достойным мести. Грhх же достоинством, аки жалом,
уязвляет душу, покрывающей тмh и находящу страху. Надлhтает же страх
оттуду, яко помыслы, не обрhтая помощи, аки гавани, и не видя ни малаго
свhта надежды; помышляя, ужасаются, разсуждая, недоумhвают, како бы
улучити исход злоключенiю... Отсюду раскаеваются без ползы, болят без
отрады, желают без надежды. Вот сей есть исход сердцу неблагодарну!
П и ш е к. Уа! Как балалайку, наладил тебе твой отец. Бряцаешь не вовся
глупо. Для мене мило, что сердце есть то же, что пещь.
Е р о д i й. Всякое сердце есть жертвенник, огнище или каминок...
П и ш е к. Что же ты замолк?
Е р о д i й. Желанiе есть то неугасаемый огнь, день и нощь горящiй.
Дрова суть то вся, желаемая нами. Сiє горнило и сiя бездна - углiе
огненное, куренiе дыма восходящiя до небес и нисходящiя до бездн пламенныя
волны вhчно изблевает, сама сущи морских бездн и ширина небес всhх. Тут-то
слично подобает сказать святаго Iсидора слово. "О человhче! Почто дивишься
высотам звhздным и морским глубинам? Внiйди в бездну сердца твоего! Тут-то
дивися, аще имаши очи". О, глубокое сердце человhку, и кто познает его? О,
сердце и воля, безпредhльный и безконечный аде!
П и ш е к. Видь же и твое сердце горит, и курит, и дымится, кипит,
клокощет, пhнится. Так ли?
Е р о д i й. Содома видь горит, курит и протчая, сирhчь неблагодарное
сердце. О всhх бо неблагодарных пишется: "Горе им, яко в путь Каинов
поидоша..." Но не всh же суть сердца Каиновы. Суть и Авелевы жертвенники
благовонныи, яко кадило дым, возвhвающiи во обонянiе господа вседержителя.
Не вhсте ли, госпоже моя, яко пеларгiянскiй род есмы, раждаемый ко
благодарности? Сего ради и от человhк благочестивый нашим именем
знаменаются (еродiос), божiе бо благоуханiе есмы. Не воздаєм безумiя богу,
тщанiем не лhнивы, духом горяще, господеви работающе, упованiем радующеся,
скорби терпяще, в молитвах пребывающе, о всем благодаряще, всегда
радующеся.
П и ш е к. Развh же у вас благочестiе и благодарность есть тожде?
Е р о д i й. Развh же то не тожде есть: благое чествовать и благiй дар
за благо почитать? Благочестiе чествует тогда, когда благодарность почтет
за благое. Благочестность есть дщерь благодарности. Благодарность есть
дщерь духа вhры. Тут верх... Вот вам Араратска гора!
П и ш е к. Признаюся, друже, что сердце мое нудится дивитися сердцу,
неописанной (по глаголу твоему) безднh. Оно мнh час от часу удивителнhе.
Слово твое дhйствует во мнh, будьто жало, впущенное в сердце пчелою.
Е р о д i й. Сего ради ублажаю вас.
П и ш е к. О чем?
Е р од i й. О том, что ваше желанiе, или аппетит, начал остритися ко
единой сладчайшей и спасителнhйшей со всhх пищей пищh. Как денница солнце,
так и сiє знаменiе ведет за собою здравiе. Недужной утробh мерзка есть ядь
самая лучшая и яд для нея. Здравое же и обновленное, яко орляя юность,
господем сердце преображает и яд в сладкополезну ядь. Кая спасителнhе
пища, как бесhда о богh? И всh гнушаются. Что горестнhе есть, как
пароксизмами мырских сует волноватися? И всh услаждаются. Откуду сiя
превратностh? Оттуду, яко глава у них болит. Больны, послhды же мертвы, и
нhсть Елиссея сих умонедужных и сердобольных отроков воскресити. Что бо
есть в человhкh глава, аще не сердце? Корень древу, солнце мыру, царь
народу, сердце же человhку есть корень, солнце, царь и глава. Мати же что
ли есть болящаго сего отрока, аще не перломатерь, плоть тhла нашего,
соблюдающая во утробh своей бысер оный: "Сыне, храни сердце твое!" "Сыне,
даждь мнh сердце твое!" "Сердце чисто созижди во мнh, боже!" О блажен,
сохранившiй цhло цhну сего маргарита! О благодарносте, дщерь господа
Саваофа, здравiе жизнь и воскресенiе сердцу!
П и ш е к. Пожалуй, еще что-либо поговори о сердцh. Вельми люблю.
Е р о д i й. О любезная госпоже моя! Повhрьте, что совершенно будете
спокойны тогда, когда и думать и бесhдовать о сердцh не будет вам ни
омерзhния, ни сытости. Сей есть самый благородный глум. Любители же его
нареченны - "царское священiе".
П и ш е к. Для чего?
Е р о д i й. Для того, что вся протчая дhла суть хвост, сiє же ест
глава и царь.
П и ш е к. Ба! А что значит глум? Я вовся не розумhю. Мню, яко
иностранное слово, сiє.
Е р о д i й. Никако. Оно есть ветхославенское, значит то же, что
забава, еллински (diatribh - дiатрiба), сирhчь провожденiе времени. Сей
глум толико велик, яко нарочито бог возбуждает к нему: "Упразднитеся и
уразумhйте", толико же славен, яко Давид им, яко же царским, хвалится:
"Поглумлюся в заповhдех твоих". Древле един точiю Израиль сею забавою
утhшался и наречен языком святым, протчiи же языцы, гонящiи и хранящiи
суетная и ложная,- псами и свинiями. Сей царскiй театр и дивный позор
всегда был присный и неразлучный всhм любомудрым, благочестивым и
блаженным людем. Всякое позорище ведет за собою скуку и омерзhнiе, кромh
сего; паче же сказать: чем болhе зрится, тhм живhе рвется ревность и
желанiе. Елико внутреннhе отверзается, толико множайшая и сладчайшая
чудеса открываются. Не сей ли есть сладчайшiй и несытый сот вhчности? Мыр
несытый есть, яко не удовляет. В_h_чность_ несыта, яко не огорчает. Сего
ради глаголет: "Сыне, храни сердце твое". Разжевав, скажите так: "Сыне,
отврати очи твои от сует мырских, перестань примhчать враки его, обрати
сердечное око твое во твое же сердце. Тут дhлай наблюденiя, тут стань на
стражh со Аввакумом, тут тебh обсерваторiум, тут-то узриш, чего никогда не
видал, тут-то надивишься, насладишься и успокоишься".
П и ш е к. Но для чего, скажи мнh, всh сердце презирают?
Е р о д i й. Для того, что всh его цhны не презирают. Сердце подобно
царю, во убогой хижинкh и в разh живущему. Всяк его презирает. А кому
явилося величествiе его, тот, пад ниц, раболhпно ему покланяется и сколь
можно, все презрhв, наслаждается его и лица и бесhды. Слово сiє: "Сыне,
храни сердце твое" - сей толк и сок утаевает. Сыне! не взирай на то, что
твое тhлишко есть убогая хижинка и что плоть твоя есть плетка и тканка
простонародная, портище подлое, слабое и нечистое. Не суди по лицу ничего,
никого ни себе. В хижинкh той и под убогою тою одеждою найдешь там царя
твоего, отца твоего, дом твой, ковчег его, кифу, гавань, петру и спасете
твое. Быстро только храни, блюди и примhчай. А когда паки Давид говорит:
"Поглумлюся в зап[овhдех] твоих" - не то же ли есть, что сказать так:
"Наслаждуся твоего лица, словес твоих, совhтов и повелhнiй"? Самое видь
величествiе его неизреченно удивляет прозорливца. Не пустый видь вопль
сей: "Исповhмся тебh, яко страшно удивил мя еси". В древняя лhта между
любомудрыми востал вопрос сей: "Что ли есть наибольшее?.." О сем всh
размышляли чрез долгое время, лhтом и зимою, нощiю и днем. Породилися о
сем книги. Отдавалося от ученых гор по всей вселеннhй многое многих
отвhтов и разногласное эхо. Тогда-то размhсишася и слiяшася языцы. Востал
язык на язык, голова на голову, разум на разум, сердце на сердце... В сем
столпотворенiи обрhтеся муж нhкiй, не ученый, но себе прозрhвшiй. Сей,
паче надежды, обезглавил Голiафа. Смутилася и воскипhла вся мусикiя,
поющая пhсни бездушному истукану, тлhнному сему мыру, со златою его главою
- солнцем. Злоба правдh приразилась, но о кифу_ вся разбилась. Востали
борющiя волны, но побhду достала славна сiя слава: "Посредh (рече) вас
живет то, что превышше всего есть". О боже, коль не слична мусикiя без
святаго духа твоего! И коль смhхотворна есть премудрость, не познавшая
себе! Сего ради молю вас, любезная госпоже моя, не смhйтеся и не хулите
отца моего за то, что ничего нас не научил, кромh благодарности. Я стану
плакать, утеку и полечу от вас.
П и ш е к. Постой, постой, любезный мой Еродiй. Нынh не только не хулю
отца твоего, но и благословлю и хвалю его. Нынh начало мнh, аки утро
зарыть, тако открыватися, коль великое дело есть благодарность!_ Сотвори
милость, еще хотя мало побесhдуй.
Е р о д i й. О добродhйко моя! Пора мнh за моим дhлом лhтhть.
П и ш е к. Друже мой сердечный! Я знаю, что отец твой есть милосердая и
благочестивая душа, не разгнhвается за сiє.
Е р о д i й. Чего ж вы желаете?
П и ш е к. Еще о сем же хоть мало побесhдуем.
Е р о д i й. Станем же и мы ловить птицу тысячу лhт.
П и ш е к. Что се ты сказал?
Е р о д i й. Вот что! Нhкiй монах 1000 лhт ловил прекраснhйшую из всhх
птиц птицу.
П и ш е к. Знал ли он, что уловит?
Еродiй. Он знал, что ее вовhки не уловит.
П и ш е к. Для чего ж себе пусто трудил?
Е р о д i й. Как пусто, когда забавлялся? Люде забаву купуют. Забава
есть врачевство и оживотворенiе сердцу.
П и ш е к. Вот развh чудный твой глум и дивная дiатриба!
Е р о д i й. Воистину чудна, дивна и прекраснhйша птица есть вhчность.
П и ш е к. О! Когда вhчность ловил, тогда не всуе трудился. Вhрую, что
она слаже меда. Посему великое дhло есть сердце, яко оно естh вhчность.
Е р о д i й. О любезная мати! Истину рекла еси. Сего толикаго дара и
единаго блага слhпая неблагодарность, не чувствуя за 1000 бездhлиц, всякiй
день ропщет на промысл вhчнаго и сим опаляется. Обратися, окаянное сердце,
и взглянь на себе самое - и вдруг оживотворишься. Почто ты забыло себе?
Кто отверзет око твое? Кто воскресит память твою, блаженная бездно? Како
воля твоя низвергнула тебе во мрачную сiю бездну, преобразив свhт твой во
тму? Любезная мати, разумhете ли, откуду родится радуга?
П и ш е к. А скажи, пожалуй, откуду? Я не знаю.
Е р о д i й. Когда смотрит на себе в зарцалh пречистых облачных вод
солнце, тогда его лице, являемое во облаках, есть радуга. Сердце
человhческое, взирая на свою самую ипостась, воистину раждает предhл
обуреванiй, иже есть радостная оная дуга Ноева:
Пройшли облака,
Радостна дуга сiяет.
Пройшла вся тоска,
Свiт наш блистает.
Веселiє сердечное есть чистый свhт ведра, когда миновал мрак и шум
мырскаго вhтра.
Дуга, прекрасна сiянiем своим, како ты нынh отемнhла? Деннице
пресвhтлая, како нынh с небесе спала еси? Ау! Низвергла тебе гордость,
дщерь безчувственныя неблагодарности, предпочетшая хобот паче главы, сhнh
преходящу паче мамврiйскаго дуба. Еже бо кто обожает, в то себе
преображает. Удивительно, како сердце из вhчнаго и свhтлаго преображается
в темное и сокрушенное, утвердившися на сокрушенiи плоти тhла своего.
Таков, аще себh зол, кому добр будет? "Разумивый же праведник себh друг
будет и стези своя посредh себе упокоит". Сiє есть истинное, блаженное
самолюбiе - ймhть дома, внутрь себе, все свое некрадомое добро, не
надhяться же на пустыя руги и на наружныя околицы плоти своея, от самаго
сердца, аки тhнь от своего дуба, и аки вhтвы от корене, и аки одежда от
носящаго ее, зависящая. Вот тогда-то уже раждается нам из благодарности
матерh подобная дщерь, еллински именуемая autarceia (автаркhя), сирhчь
самодовольность, быть самым собою и в себh довольным, похваляемая и
превозносимая, яко слад-чайшiй истиннаго блаженства плод, в первом
Павловом письмh к Тимофею, в стихh 6-м так: "Есть снисканiе велiе -
благочестiе с доволством". Вот вам два голубиная крила? Вот вам двh
денницы! Двh дщери благодарности - благочестность и самодоволность. "И
полещу и почiю". Да запечатлhется же сiя бесiда славою отца моего сею:
главизна_ воспитанiя_ есть:_ 1) благо родить; 2) сохранить птенцеви младое
здравiе; З) научить благодарности.
П и ш е к. Ба! На что ж ты поднял крила?
Е р о д i й. Прощайте, мати. Полечу от вас. Сердце мое мнh зазирает,
что не лечу за дhлом.
П и ш е к. По крайней мhрh привитайся з дочерьми моими.
Е р о д i й. Здhлайте милость! Избавте мене от вашего типика.
П и ш е к. Мартушка моя поиграет тебh на лютнh. Вертушка запоет или
потанчит. Они чрез верх благородно воспитаны и в модh у господ. А Кузя и
Кузурка любимы за красоту. Знаешь ли, что они пhсеньки слагают? И вhришь
ли, что они в модh при дворh у Марокскаго владhлца? Там сынок мой пажем.
Недавно к своей роднh прилетhл оттуда здешнiй попугай и сказал, что
государь жаловал золотую табакирку...
Е р о д i й. На что ему табакирка?
Пише к. Ха-ха-ха! На что? Наша видь честь зависит, что никто удачнhе не
сообразуется людям, как наш род. Носи и имhй, хоть не нюхай. Знаешь ли,
как ему имя?
Е р од i й. Не знаю.
П и ш е к. Имя ему Пhшок. Весьма любезное чадо.
Е р о д i и. Бога ради, отпущайте мене!
Пише к. Куда забавен скакун! Как живое сребро, всhми составами мает.
Принц любит его, цhлые часы проводт с ним,забавляясь.
Е р о д i й. О сем его ни ублажаю, ни завижу. Прощайте!
П и ш е к. Постой, друг мой, постой! А о благом рожденiи не сказал ты
мнh ни слова? Так ли? О-о, полетhл! Слушай, Вертушка! Что-то он,
поднимаясь, кажется, скачал...
В е р т у ш к а. Он сказал, матушка сударыня, вот что: о благом
рожденiи принесу вам карту.
П и ш е к. А когда же то будет?
Еродiи не лгут. Он в слhдующем мhсяцh маh паки посhтил сiю госпожу.
Принес о благом рожденiи свиток, но не мог ничем се утhшить: толь лютая
терзала ее печаль. Никогда жесточае не свирhпhет печаль, как в то время,
когда сердце наше, основав надhжду свою на лживом морh мыра сего и на
лжекамнях его, узрит, наконец, опроверженное гнhзно свое и разоряющiйся
град ложнаго блаженства. Господин Пhшок, прескакивая из окна на окно, упал
на двор из горних чертогов, сокрушил ноги и отставлен от двора. Сверх
того, старшiя дщери начали безчинствовать и хамским досаждепiем досаждать
матерh. Вскоре она умре, дом же стал пуст. Тогда, аки желhзо на водh,
восплыла на верх правда,_ яко силнhе всего есть страх божiй и яко
благочестивая и самодовольная благодарность превосходит небо и землю.
Еродiй, отлhтая, повhсил на цвhтущем фнникh лист сей:
СВИТОК
о благом рожденiи чад ради благочестивых,
сострастных и здравых родителей.
Сhй в перву и втору луну, сирhчь в квадру,
Сhй, изшед из пиров и бесhд священных.
Зрhв мертвеца или страшен позор не сhй
Заченшей сверх не сhй Не в мhру пян не сhй.
Заченша да носит в мыслях и в позорах святых,
И в бесhдах святых, чужда страстных бурей,
В тихом безстрастiи во зрhнiи свягых.
Тогда собудется: "И пройде дух хлада тонка и тамо бог" (Книга Царств).
По сем гайстер вознесся выспрь, воспhвал малороссiйску пiсенhку сiю:
Соловеєчку, сватку, сватку!
Че бывал же ты в садку, в садку?
Че видал же ты, как сhют мак?
Вот так, так! Сhют мак.
А ты, шпачку, дурак...
Сiю пhсенку мальчики, составив лик, сирhчь хор, или коровод, домашнiй
его пhвчiй во увеселенiе спhвали святому блаженому єпископу Iосафу
Горленку.
А м_ и н _h_. _
[1] [Quadra] - чверть (лаг.).
[2] xcitqe есть поздравленiе еллинское - радуйся! Салам - турское.
Славянски - мир да будет тебh! Прим._ Ск.
[3] Бонжур - французское - добрый день! Кали имера - грецкое слово - то
же. Прим. Ск_
[4] Gehorsamer Diener - нhмецкое - покорный слуга. Прим. Ск. _
[5] Salve (салуе) - римское - благоденствуй! Спасайся! Прим. Ск. _
[6] [Urina] -сеча (лат.)._
[7] Радiсть (грецьке).
АФОРИЗМИ
Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той нiколи не
перестае вчитися, хоча б зовнi вiн i здавався бездiяльним.
Нi про що не турбуватись, нi за чим не турбуватись - значить, не жити,
а бути мертвим, адже турбота - рух душi, а життя - се рух.
Що може бути солодше за те, коли любить i прагне до тебе добра душа?
Надмiр породжує пересит, пересит - нудьгу, нудьга ж - душевну тугу, а
хто хворiє на се, того не назвеш здоровим.
Любов виникає з любовi; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
Хiба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ходi не дотримує
мiри?
Як купцi вживають застережних заходiв, аби у виглядi добрих товарiв не
придбати поганих i зiпсутих, так i нам слiд якнайретельнiше пильнувати,
щоб, обираючи друзiв, цю найлiпшу окрасу життя, бiльше того - неоцiненний
скарб, через недбальство не натрапити на щось пiдроблене.
Не все те отрута, що неприємне на смак.
Добрий розум, робить легким будь-який спосiб життя.
Бери вершину i матимеш середину.
З усiх утрат втрата часу найтяжча.
Коли ти не озброїшся проти нудьги, то стережись, аби ця тварюка не
спихнула тебе не з мосту, як то кажуть, а з чесноти в моральне зло.
То навiть добре, що Дiоген був приречений на заслання: там вiн узявся
до фiлософiї.
Так само як боязкi люди, захворiвши пiд час плавання на морську
хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна
пересядуть до невеличкого човна, а вiдти знову переберуться у
тривесельник, але нiчого сим не досягають, бо разом з собою переносять
жовч i страх, - так i життєвi змiни не усувають з душi того, що завдає
прикростi i непокоїть.
Безумцевi властиво жалкувати за втраченим i не радiти з того, що
лишилось.
Ти не можеш вiднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним i
двох-трьох ворогiв.
Бiльше думай i тодi вирiшуй.
Скiльки зла таїться всерединi за гарною подобою: гадюка ховається в
травi.
Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати - це наполовину
завершити.
О, коли б змога писати так само багато, як i мислити!
Майбутнiм ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого
немає, i нехтуємо тим, що є, так нiби минуле зможе вернутись назад, або
напевно мусить здiйснитися сподiване.
У тих, хто душею низький, найкраще з написаного i сказаного стає
найгiршим.
Уподiбнюйся пальмi: чим мiцнiше її стискає скеля, тим швидше i
прекраснiше здiймається вона догори.
О, коли б ми в ганебних справах були такi ж соромливi i боязкi, як це
часто ми буваємо боязкi i хибно соромливi у порядних вчинках!
Визначай смак не по шкаралупi, а по ядру.
Розум завжди любить до чогось братися, i коли вiн не матиме доброго,
тодi звертатиметься до поганого.
Одне менi тiльки близьке, вигукну я: о школо, о книги!
З видимого пiзнавай невидиме.
Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливiший той, хто
вмiє ним користуватись..
Не досить, щоб сяяло свiтло денного сонця, коли свiтло голови твоєї
затьмарене.
Звiрившись на море, ти перестаєш належати сам собi.
Похибки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або зносити, коли вони
несерйознi.
Немає нiчого небезпечнiшого за пiдступного ворога, але немає нiчого
отруйнiшого вiд удаваного друга.
Мудрець мусить i з гною вибирати золото.
Коли велика справа - панувати над тiлами, то ще бiльша - керувати
душами.
Збери всерединi себе свої думки i в собi самому шукай справжнiх благ.
Копай всерединi себе криницю для тої води, яка зросить i твою оселю, i
сусiдську.
Для шляхетної людини нiщо не є таке важке, як пишний бенкет, особливо
коли першi мiсця на ньому займають пустомудрi.
Хiба не любов усе єднає, будує, творить, подiбно до того, як ворожiсть
руйнує?
Природа прекрасного така, що чим бiльше на шляху до нього трапляється
перешкод, тим бiльше воно вабить, на зразок того найшляхетнiшого i
найтвердiшого металу, який чим бiльше треться, тим прекраснiше виблискує.
Неправда гнобить i протидiє, але тим дужче бажання боротися з нею.
Чи знаєш ти, яких лiкiв вживають ужаленi скорпiоном? Тим же скорпiоном
натирають рану.
Слiпi очi, коли затуленi зiницi.
Як лiки не завжди приємнi, так i iстина буває сувора.
Все минає, але любов пiсля всього зостається.
Кому душа болить, тому весь свiт плаче.
Тодi лише пiзнається цiннiсть часу, коли вiн втрачений.
Ти робиш найкращу i для тебе рятiвну справу, коли твердо ступаєш по
шляху доброго глузду.
Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!
Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав iти, то, на мою думку, ти
щасливий.
Коли не зможу нiчим любiй вiтчизнi прислужитись, в усякому разi з усiєї
сили намагатимуся нiколи нi в чому не шкодити.
Всяка їжа i пиття смачнi й кориснi, але треба знати час, мiсце i мiру.
Лiд на те й родиться, аби танути.
Демон проти демона не свiдчить, вовк вовчого м'яса не їсть.
Без ядра горiх нiщо, так само як i людина без серця.
Краще голий та правдивий, нiж багатий та беззаконний.
Облиш забобони, обмий совiсть, а потiм одежу, залиш усi свої хиби i
пiдiймайся!
Коли риба спiймана, вона вже не потребує принади.
Наступний, весело освiтлений день - плiд учорашнього, так само як добра
старiсть - нагорода гарної юностi.
Солодке пiзнає пiзнiше той, хто може проковтнути неприємне.
Не любить серце, не бачачи краси.
Що вподобав, на те й перетворився.
Не за обличчя судiть, а за серце.
Кожен є той, чиє серце в нiм: вовче серце - справдешнiй вовк, хоч
обличчя людське; серце боброве - бобер, хоча вигляд вовчий; серце вепрове
- вепр, хоч подоба бобра.
Чи може людина, слiпа у себе вдома, стати зрячою на базарi?
Пiзнаєш iстину - ввiйде тодi у кров твою сонце.
Хiба може говорити про бiле той, котрому невiдоме, що таке чорне?
Свiтло вiдкриває нам те, про що ми у темрявi лише здогадувалися.
Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
Нiхто не може вбити в собi зло, коли не втямить спершу, що таке те зло,
а що добро. А не взнавши сього у себе, як можна взнати i вигнати його в
iнших.
На новий путiвець шукай новi ноги.
Що з того, коли листок зовнi зелений, та корiнь позбавлений життєвого
соку?
Чи не дивина, що один у багатствi бiдний, а iнший у бiдностi багатий?
Не називай солодким те, що породжує гiркоту.
Вiрю, що бiльше єлею має в своїх гладеньких словах улесник, анiж
батько, коли карає, i що фальшива позолота блищить краще вiд самого
золота... Але згадай приказку: "Вихвалявся гриб гарною шапкою, та що з
того, коли пiд нею голови нема".
Вода без риби, повiтря без пташок, час без людей бути не можуть.
Не все те недiйсне, що недосяжне дитячому розумовi.
Тiнь яблунi не заважає.
Iстина спалює i нищить усi стихiї, показуючи, що вони лише тiнь її.
Шукаємо щастя по країнах, столiттях, а воно скрiзь i завжди з нами; як
риба в водi, так i ми в ньому, i воно бiля нас шукає нас самих. Нема його
нiде вiд того, що воно скрiзь. Воно схоже до сонячного сяйва - вiдхили
лише вхiд у душу свою.
Математика, медицина, фiзика, механiка, музика зi своїми сестрами - чим
глибше їх пiзнаємо, тим сильнiше палять серце наше голод i спрага.
Невже ти не чув, що сини вiку мудрiшi вiд синiв дня?
Не дивина дорогу вiднайти, але нiхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом
бреде та iншого веде - в цьому i важкiсть.
Не розум вiд книг, а книги вiд розуму створились.
РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВIТ, ЧИ БУКВАР СВIТУ
ДРУЖНЯ РОЗМОВА ПРО ДУШЕВНИЙ СВIТ
...Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станiв i
благословенних видiв промислу, якi не суперечать божому i людському
законовi, а складають плодоносний церкви, яснiше кажучи, суспiльства, сад,
як окремi частини складають годинниковий механiзм.
Мова моя тодi спокiйнiша, коли кожна людина не лише добра, але i
спорiднену собi всiма сторонами знаходить роботу. Се i є бути щасливим,
пiзнати себе чи свою природу, взятися за своє спорiднене дiло i бути з ним
у злагодi з загальною потребою. Така потреба - се благодiйство i послуга.
Не дивно, що в стародавнiх римлян як потреба, так i благодiйство
означалося словом officium, тобто моральний обов'язок.
Найдобрiша людина тим неспокiйнiша i нещаснiша, чим бiльшу посаду вона
займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли
загубила той скарб, що дорожчий за все на свiтi: "Веселощi серця - життя
для людини, i радiсть людська - є довгоденнiсть" (Сiрах).
Як же не згубити, коли замiсть добрих послуг лише ображає друзiв i
родичiв, близьких i далеких, спiввiтчизникiв i чужоземцiв? Як не ображати,
коли вона суспiльству приносить шкоду? Як не зашкодити, коли погано
виконувати обов'язки? Як не буде погано, коли немає завзятостi i невтомної
працi? Звiдки ж з'явиться працелюбнiсть, коли немає бажання i старанностi?
Де ж вiзьмеш бажання без природи? Природа - всьому початкова причина i
рушiйна сила. Вона i є матiр'ю бажання. Бажання ж - започаткування,
схильнiсть i рух. Бажання, за приказкою, сильнiше неволi. Воно прагне до
працi i радiє з неї, як зi свого сина. Праця - живий i невсипущий рух
усiєї машини, доки не довершиться справа, що сплiтає творцевi своєму
вiнець радостi. Коротко кажучи, природа наснажує до дiла i змiцнює до
працi, роблячи її солодкою...
Скажу тобi: коли бажаєш, щоб син твiй охоче й безпомилково виконував
свої обов'язки, мусиш сприяти йому пiд час вибору звання, вiдповiдно до
його якостей. Сто спорiдненостей - сто звань, а всi почеснi, як законнi.
Хiба не знаєш, що маєтнiсть - вiд чесно виконаних обов'язкiв, а не
обов'язки вiд маєтностi залежать? Чи не бачиш, що низьке звання часто
вiднаходить маєтнiсть, а високе - губить?
Не дивись, хто вище i хто нижче, хто виднiше i незнатнiше, багатше й
убогiше, але дивись на те, що з тобою спорiднене. Вже ми казали, що без
спорiдненостi все нiщо...
Коли володар маєткiв живе щасливо, не тому вiн щасливий, що володiє
ними: щастя до маєткiв не прив'язане.
Коли казати про володiння за спорiдненiстю, слiд розумiти i види всiх
зовнiшностей. Зовнiшнє те, що лежить поза людиною: грунт, рiд, чин тощо.
Шукай, що хочеш, але не загуби свiту. Шляхетний список лежить поза тобою,
а ти поза ним цiлком можеш бути щасливий. Вiн без свiту нiщо, а свiт без
нього - щось, без чого не можна бути щасливим i в едемськiм раю.
ЖАБИ
Коли висохло озеро, жаби пострибали шукати собi нове житло. Нарештi усi
загукали:
- Ох, яке величезне озеро! Буде воно нам довiчним житлом!
I стрибнули разом у нього.
- А я,- сказала одна з них,- вирiшила жити в одному iз джерел, що
наповнюють ваше озеро. Онде бачу зарослий лiсом горб, який посилає сюди
багато струмкiв, сподiваюся знайти там для себе джерело.
- А навiщо, тiтонько? - спитала молоденька жаба.
- А тому, голубонько моя, що струмочки можуть потекти в iнший бiк, а
ваше озеро може так само висохнути. Джерело ж для мене завжди надiйнiше од
калюжi.
Сила:
Всяка розкiш може зубожiти i висохнути, як озеро, лише чесне ремесло
забезпечить непишне, але спокiйне iснування... Скiльки багатiїв щодня
стають жебраками. В цьому єдиним спасiнням є ремесло.
...Найбiднiшi раби нерiдко походять вiд предкiв, що жили в калюжi
великих прибуткiв.
ОРЕЛ I СОРОКА_
Сорока Орловi казала:
- Скажи менi, чи тобi не набридло невпинно вихором шугати у безкраїх
небесних просторах - то вгору, то вниз, наче по гвинтових сходах?..
- Я б нiзащо на землю не спустився,- вiдповiв Орел,- коли б тiлесна
потреба не приневолювала мене до того.
- А я б нiзащо не залишала мiста, коли б була орлом,- сказала Сорока.
- Я б теж так робив,- мовив Орел,- коли б був лише Сорокою.
Сила:
Хто народжений до того, щоб бавитися вiчнiстю, тому приємнiше жити в
полях, гаях i садах, анiж у мiстах.
БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ
- Скажи менi, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї
працi не стiльки тобi самiй, як людям кориснi, а тобi часто i шкодять,
приносячи замiсть нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурiсть свою
збирати мед. Багато у вас голiв, але всi безмозкi. Видно, що ви без пуття
закоханi в мед.
- Ти поважний дурень, пане раднику,- вiдповiла Бджола.- Мед любить їсти
й ведмiдь, а Шершень теж не проти того. I ми могли б по-злодiйському
добувати, як часом наша братiя й робить, коли б ми лише їсти любили. Але
нам незрiвнянно бiльша радiсть збирати мед, анiж його споживати. До сього
ми народженi i будемо такi, доки не помремо. А без сього жити, навiть
купаючись у меду, для нас найлютiша мука.
Сила:
Шершень - се образ людей, котрi живуть крадiжкою чужого i народженi на
те тiльки, щоб їсти, пити i таке iнше. А бджола - се символ мудрої людини,
яка у природженому дiлi трудиться. Багато шершнiв без пуття кажуть: нащо
сей, до прикладу, студент учився, а нiчого не має? Нащо, мовляв, учитися,
коли не матимете достатку?.. Кажуть се незважаючи на слова Сiраха:
"Веселiсть серця - життя для людини" - i не тямлять, що природжене дiло є
для неї найсолодша втiха. Погляньте на життя блаженної натури i навчiтеся.
Спитайте вашого хорта, коли вiн веселiший? - Тодi,- вiдповiсть вам,- коли
полюю зайця.- Коли заєць смачнiший? - Тодi,вiдповiсть мисливець,-коли
добре за ним полюю.
Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли вiн куражнiший? Тодi,
коли всю нiч бродить або сидить бiля нори, хоча, зловивши, й не їсть мишi.
Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй
лiтати по квiтоносних лугах? Що гiрше, нiж купатися в достатку i
смертельно каратися без природженого дiла? Немає гiршої муки, як хворiти
думками, а хворiють думки, позбавляючись природженого дiла. I немає
бiльшої радостi, анiж жити за покликанням. Солодка тут праця тiлесна,
терпiння тiла i сама смерть його тодi, бо душа, володарка людини,
втiшається природженим дiлом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон
чим мудрий i щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як
видно з Цiцеронової книжечки "Про старiсть"...
Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав
древнiй Епiкур таке: "Подяка блаженнiй натурi за те, що потрiбне зробила
неважким, а важке непотрiбним".
ЗОЗУЛЯ ТА ДРIЗД
Зозуля прилетiла до чорного Дрозда.
- Чи тобi не нудно? - питає його.Що ти робиш?
- Спiваю,вiдказує Дрозд.Хiба не чуєш?
- Я спiваю частiше вiд тебе, проте однаково нудно...
- Так ти ж, панi, тiльки те й робиш, що, пiдкинувши в чуже гнiздо свої
яйця, з мiсця на мiсце перелiтаєш, спiваєш, п'єш та їси. А я сам годую,
бережу i вчу своїх дiтей, а працю свою полегшую спiвом.
Сила:
Багато хто, занедбавши спорiднену їм роботу, лише спiвають, п'ють та
їдять. У сiм гультяйствi вони терплять їдучiшу нудьгу, нiж тi, хто працює
без ослабу. Спiвати, пити та їсти - не робота, а лише крихiтний хвостик з
головного, призначеного нам дiла. А хто для того їсть, п'є та спiває, щоб
охочiше пiсля вiдпочинку взятися до роботи, як до покликання свого, тому
нiколи нудьгувати: щодня вiн i працює, i вiдпочиває, i се про нього
приказка: "Добрiй людинi щодня свято". Робота наша - джерело радостi. А
коли кого своя робота не звеселяє, той, звичайно, їй не родич i не її
вiрний приятель, але щось бiля неї любить, i як не спокiйний, так i не
щасливий. Але немає нiчого солодшого, як спiльна для нас усiх робота. Вона
є голова, свiтло i сiль будь-якого окремого заняття... Щасливий той, хто
поєднав любе собi заняття iз загальним. Воно є справжнє життя. I тепер
можна зрозумiти таке Сократове слово: "Дехто живе для того, щоб їсти й
пити, а я п'ю й їм для того, щоб жити".
DE LIBERTATE
Що є свобода? Добро в нiй якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Нi ж бо, не злотне: зрiвнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурнi менi не пошитись,
Щоб без свободи не мiг я лишитись.
Слава навiки буде з тобою,
Вольностi отче, Богдане-герою!
[1] Про свободу (лат.).
* * *
Всякому мiсту - звичай i права,
Всяка тримає свiй ум голова;
Всякому серцю - любов i тепло,
Всякеє горло свiй смак вiднайшло.
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мiй ум.
Панськi Петро для чинiв тре кутки,
Федiр-купець обдурити прудкий,
Той зводить дiм свiй на модний манiр,
Iнший гендлює, вiзьми перевiр!
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мiй ум.
Той безперервно стягає поля,
Сей iноземних заводить телят.
Тi на ловецтво готують собак,
В сих дiм, як вулик, гуде вiд гуляк.
Я ж у полонi нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мiй ум.
Ладить юриста на смак свiй права,
З диспутiв учню трiщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур *,
Всяхому голову крутить свiй дур.
В мене ж турботи тiльки однi,
Як з ясним розумом вмерти менi.
Знаю, що смерть - як коса замашна,
Навiть царя не обiйде вона.
Байдуже смертi, мужик то чи цар,-
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совiсть, як чистий кришталь...
Всякому городу нрав и права;
Всяка имеет свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков,
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Петр для чинов углы панскiи трет,
Федька-купец при аршине, все лжет.
Тот строит дом свой на новый манер,
Тот все в процентах, пожалуй, поверь!
А мне одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Тот непрестанно стягает грунта,
Сей иностранны заводит скота.
Те формируют на ловлю собак,
Сих шумит дом от гостей, как кабак,-
А мне. одна только в свете дума,
А мне одно только не идет с ума.
Строит на свой тон юриста права,
С диспут студенту трещит голова.
Тех безпокоит Венерин амур,
Всякому голову мучит свой дур,-
А мне. одна только в свете дума,
Как бы умерти мне не без ума.
Смерте страшна, замашная косо!
Ты не щадиш и царских волосов,
Ты не глядиш, где мужик, а где царь,-
Все жереш так, как солому пожар.
Кто ж на ея плюет острую сталь?
Тот, чiя совесть, как чистый хрусталь...
* * *
Гей, поля, поля зеленi,
Зелом-квiтом оздобленi!
Гей, долини, i балки,
I могили, й пагорки!
Гей ви, вод потоки чистi!
Береги рiчок травистi!
Гей же, кучерi якi у дiбров сих i гайкiв!
Жайворонок над полями,
Соловейко над садами,-
Той пiд хмарами дзвенить, сей же на гiллi лящить.
А коли зiйшла денниця,
То прокинулася птиця.
Музика звучить навкруг, у повiтрi шум i рух!
Тiльки сонце визирає -
Вiвчар вiвцi виганяє,
На сопiлочку свою котить трелi по гаю.
Пропадайте, думи труднi
I мiста багатолюднi!
Я й на хлiбовi сухiм житиму в раю такiм.
Ах поля, поля зелены,
Поля, цветами распещренны!
Ах долины, яры,
Круглы могилы, бугры!
Ах вы, вод потоки чисты!
Ах вы, берега трависты!
Ах ваши волоса, вы, кудрявые леса!
Жайворонок меж полями,
Соловейко меж садами;
Тот, выспрь летя, сверчит, а сей на ветвах свистит.
А когда взойшла денница,
Свищет в той час всяка птица,
Музыкою воздух растворенный шумит вкруг.
Только солнце выникает,
Пастух овцы выганяет.
И на свою свирель выдает дрожливый трель.
Пропадайте, думы трудны,
Города премноголюдны!
А я с хлеба куском умру на месте таком.
* * *
Чистий можеш буть собою,
То нащо тобi броня
I шолом над головою?
Не потрiбна i вiйна.
Непорочнiсть - ось тобi броня,
А невиннiсть - крем'яна стiна.
Щит, меч i шолом - буде тобi бог.
Свiте, свiте безпорадний,
Вся надiя - угорi,
Маєш сумнiв - то нещадний
Вихор розмете на прi.
Непорочнiсть - се Сiгор, повiр,
А невиннiсть - ось небесний двiр.
Там побувай i там почий.
Бомб се мiсто не боїться,
Нi пiдступностi, нi стрiл.
Хитрих мiн не застрашиться,
Нi пожежi, анi стрiльб.
Непорочнiсть - ось де дiамант,
А невиннiсть - ось священний град.
Там побувай i там почий.
Ворога в сiм градi люблять,
Їм вiддружують тепло,
Силу для чужого гублять,-
I не вiдають про зло.
Де ж такий чудовий, пишний град?
Сам ти град, коли в душi є сад,
Святому духу храм i град.
Кто сердцем чист и душею,
Не нужна тому броня,
Не нужен и шлем на шею,
Не нужна ему война.
Непорочность - то его броня,
И невинность - алмазна стена,
Щит, меч и шлем ему сам бог.
О мiре! Мiр безсоветный!
Надежда твоя в царях!
Мниш, что сей брег безнаветный!
Вихрь развеет сей прах.
Непорочность - се тебе Сигор,
И невинность - вот небесный двор!
Там полещи и там почiй!
Сей свят град бомб не боится,
Ни клеветничiих стрел,
И хитрых мин не страшится,
Всегда цел и не горел.
Непорочность есть то адамант,
И невинность есть святый то град.
Там полещи и там почiй!
В сем граде и врагов люблят,
Добро воздая врагам.
Для других здравiе гублят,
Не только добры другам.
Где ж есть оный толь прекрасный град?
Сам ты град, з души вон выгнав яд,
Святому духу храм и град.
=====================================================================
Василь Стефаник. Оповiдання
КАМIННИЙ ХРЕСТ
I
Вiдколи Iвана Дiдуха запам'ятали в селi газдою, вiдтодi вiн мав усе лиш
одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем. Коня запрягав у пiдруку, сам
себе в борозну; на коня мав ремiнну шлею i нашильник, а на себе Iван
накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лiвою рукою
спирав, може, лiпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на
Iванi жили виступали, однако їм обом пiд гору посторонки моцувалися, як
струнви, i однако з гори волочилися по землi. Догори лiз кiнь як по леду,
а Iвана як коли би хто буком по чолi трiснув, така велика жила напухала
йому на чолi. Згори кiнь виглядав, як би Iван його повiсив на нашильнику
за якусь велику провину, а лiва рука Iвана обвивалася сiтею синiх жил, як
ланцюгом iз синьої сталi.
Не раз ранком, iще перед сходом сонця, їхав Iван у поле пiльною
дорiжкою. Шлеї не мав на собi, лише йшов iз правого боку i тримав дишель
як би пiд пахою. I кiнь, i Iван держалися крепко, бо оба вiдпочали через
нiч. То як їм траплялося сходити з горба, то бiгли. Бiгли вдолину i лишали
за собою слiди колiс, копит i широчезних п'ят Iванових. Придорожнє зiлля i
бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало росу на
тi слiди. Але часом серед найбiльшого розгону на самiй серединi гори Iван
починав налягати на ногу i спирав коня. Сiдав коло дороги, брав ногу в
руки i слинив, аби найти те мiсце, де бодяк забився.
- Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, - говорив Iван
iспересердя.
- Дiду Iване, а батюгов того борозного, най бiжить, коли овес поїдає...
Це хтось так брав на смiх Iвана, що видiв його патороч зi свого поля.
Але Iван здавна привик до таких смiхованцiв i спокiйно тягнув бодяк
дальше. Як не мiг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далi в ногу i,
встаючи, казав:
- Не бiси, вiгниєш та й сам вiпадеш, а я не маю чєсу з тобою
панькатися...
А ще Iвана кликали в селi Переломаним. Мав у поясi хибу, бо все ходив
схилений, як би два залiзнi краки стягали тулуб до нiг. То його вiтер
пiдвiяв.
Як прийшов iз войська додому, то не застав нi тата, анi мами, лише
хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого
i щонайгiршого над усе сiльське поле. На тiм горбi копали жiнки пiсок, i
зiвав вiн ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень. Нiхто не
орав його i не сiяв i межi нiякої на нiм не було. Лиш один Iван узявся
свою пайку копати i сiяти. Оба з конем довозили гною пiд горб, а сам уже
Iван носив його мiшком наверх. Часом на долiшнi ниви спадав iз горба його
голосний крик:
- Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитцi розлетишси, який же-с
тєжкий!
Але, вiдай, нiколи не гримнув, бо шкодував мiха, i поволi його спускав
iз плечей на землю. А раз вечором оповiдав жiнцi i дiтям таку пригоду:
- Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колiнкую з гноєм
наверх, аж шкiра з колiн обскакує. Пiт iз-за кожного волоска просiк, та й
так ми солоно в ротi, аж гiрко. Ледви я добивси на гору. А на горi такий
вiтрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А пiдiть же, як мене за
мiнуту в поперецi зачєло ножами шпикати - гадав-сми, що минуси!
Вiд цiєї пригоди Iван ходив усе зiбганий у поясi, а люди прозвали його
Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то полiтки давав добрi. Iван бив палi,
бив кiлля, виносив на нього твердi кицки трави i обкладав свою частку
довкола, аби осiннi i веснянi дощi не сполiкували гною i не заносили його
в яруги. Вiк свiй збув на тiм горбi.
Чим старiвся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
- Такий песiй горб, що стрiмголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче
сонце застало Iвана наверху, то несло його тiнь iз горбом разом далеко на
ниви. По тих нивах залягла тiнь Iванова, як велетня, схиленого в поясi.
Iван тодi показував пальцем на свою тiнь i говорив горбовi:
- Ото-с нi, небоже, зiбгав у дугу! Але доки нi ноги носе, то мус родити
хлiб!
На iнших нивах, що Iван собi купив за грошi, принесенi з войська,
робили сини i жiнка. Iван найбiльше коло горба заходився.
Ще Iвана знали в селi з того, що до церкви ходив лиш раз у рiк, на
Великдень, i що курей зiцiрував. То так вiн їх научував, що жадна не
важилася поступити на подвiр'я i порпати гнiй. Котра раз лапкою драпнула,
то вже згинула вiд лопати або вiд бука. Хоч би Iваниха хрестом стелилася,
то не помогло.
Та й хiба ще то, що Iван нiколи не їв коло стола. Все на лавi.
- Був-сми наймитом, а потiм вiбув-сми десiть рiк у воську, та я стола
не знав, та й коло стола менi їда не йде до трунку.
Отакий був Iван, дивний i з натурою, i з роботою.
II
Гостей у Iвана повна хата, газди i газдинi. Iван спродав усе, що мав,
бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися.
Спросив Iван цiле село.
Стояв перед гостями, тримав порцiю горiвки у правiй руцi i, видко,
каменiв, бо слова не годен був заговорити.
- Дєкую вам файно, газди i газдинi, що-сте нi мали за газду, а мою за
газдиню...
Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв на-вперед себе i
хитав головою, як би молитву говорив i на кожне її слово головою
потакував.
То як часом якась долiшня хвиля викарбутить великий камiнь iз води i
покладе його на берiг, то той камiнь стоїть на березi тяжкий i бездушний.
Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу i малює по нiм маленькi
фосфоричнi звiзди. Блимає той камiнь, мертвими блисками, вiдбитими вiд
сходу i заходу сонця, i кам'яними очима своїми глядить на живу воду i
сумує, що не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз
берега на воду, як на утрачене щастя.
Отак Iван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим
волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював:
- Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собi в него жєдаєте.
Дай вам боже здоров'є, дiду Мiхайле...
Подав Михайловi порцiю i цiлувалися в руки.
- Куме Iване, дай вам боже прожити ще на цiм свiтi, та най господь
милосердний щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласков своєв
наново газдов стати!
- Коби бог позволив... Газди, а проше, а доцєгнiть же... Гадав-сми, що
вас за стiв пообсаджую, як прийдете на весiлє синове, але iнакше
зробилоси. То вже таке настало, що за що нашi дiди та й тати не знали, то
ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вiбачєйте
за решту.
Взяв порцiю горiвки та пiдiйшов д жiнкам, що сидiли на другiм кiнцi
стола вiд постелi.
- Тимофiхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як
якись казав, молодi лiта нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна
дiвка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нiчку збавив, то-сте в данцi
ходили, як сновавка -так рiвно! Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко
пережийте та й вiбачєйте, що-м на старiсть данець нагадав. А проше...
Глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i виймив iз пазухи
хустину.
- Стара, ня, на-коб тобi платину та файно обiтриси, аби я тут нiяких
плачiв не видiв! Гостий собi пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си
наплачеш, що очi ти витечуть.
Вiдiйшов до газдiв i крутив головою.
- Щось би-м сказав, та най мовчу, най шiную образи в хатi i вас яко
грешних. Але рiвно не дай боже нiкому доброму на жiночий розум перейти!
Адi, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я
тебе вiкорiнував на старiсть iз твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сивi
кiски зараз обмичу, та й пiдеш у ту Гамерику, як жидiвка.
- Куме Iване, а лишiть же ви собi жiнку, таже вона вам не ворiг, та й
дiтем своїм не ворiг, та її банно за родом та й за своїм селом.
- Тимофiхо, як не знаєте, то не говорiть анiдзелень! То її банно, а я
туда з вiскоком iду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i
бився в груди.
- Озмiть та вгатiть ми сокиру отут у печiнки, та, може, той жовч пукне,
бо не вiтримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо
мнов робить!
III
- А проше, газди, а озмiть же без царамонiї та будьте вiбачнi, бо ми
вже подорожнi. Та й менi, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жiнку,
але то не задурно, ой, не задурно. Цего би нiколи не було, якби не вона з
синами. Сини, уважєєте, письменнi, так як дiстали якесь письмо до рук, як
дiстали якусь напу, та як пiдiйшли пiд стару, та й пилили, пилили, аж
перерубали. Два роки нiчо в хатi не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А
як нi достинули, як-єм видiв, що однако нi муть отут на старiсть гризти,
як не пiду, та й єм продав щодо крiшки. Сини не хотє бути наймитами пiслi
мої голови та й кажуть: "Ти наш тато, та й заведи нас до землi, та дай нам
хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватиси". Най їм бог
помогає їсти тот хлiб, а менi однако гинути. Але, газди, де менi,
переломаному, до ходiв? Я зробок - цiле тiло мозиль, костi дрихлавi, що
заки їх рано зведеш докупи, то десiть раз йойкнеш!
- То вже, Iване, пропало, а ви собi туск до голови не припускайте. А
може, як нам дорогу покажете, та й усi за вами пiдемо. За цим краєм не
варт собi туск до серця брати! Ца земля не годна кiлько народа здержiти та
й кiлькi бiдi вiтримати. Мужик не годен, i вона не годна, обоє вже не
годнi. I саранчi нема, i пшеницi нема. А податки накипають: що-с платив
лева, то тепер п'єть, що-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили
нас, так нас ймили в руки, що з тих рук нiхто нас не годен вiрвати, хiба
лиш тiкати. Але колись на цi землi буде покаянiє, бо нарiд порiжеси! Не
маєте ви за чим банувати!..
- Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що нарiд порiжеси.
А тож бог не гнiваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нiкому
не треба землi, лиш викслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали,
такi фаєрмани, що за землев не згорiли. А дивiть-ко си на ту стару
скрипку, та пускати її на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем,
та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на мiсце? От, перевернеси десь
у окiп та й пси розтєгнуть, а нас поженуть далi i подивитиси не дадуть!
Вiдки таким дiтем має бог благословити? Стара, а суди ж!
Прийшла Iваниха, старенька i сухонька.
- Катерино, що ти собi небого, у свої головi гадаєш? Де тi покладу в
могилу? Ци риба тi має з'їсти? Та тут порєднi рибi нема що на один зуб
узєти. Адi!
I натягав шкiру на жiнчинiй руцi i показував людям.
- Лиш шкiра на костi. Куда цему, газди, йти з печi? Була-с порєдна
газдиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с, але на старiсть у далеку
дорогу вiбраласи. Адi, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
I показав їй через вiкно могилу.
- Не хотiла-с iти на цу Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемоси на
старiсть, як лист по полi. Бог знає, як з нами буде... а я хочу з тобов
перед цими нашими людьми вiпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали,
та так хочу перед ними вiпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так
кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не меш
видiти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, тi коли
скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.
Цiлувалися. Стара впала Iвановi на руки, а вiн казав:
- А то тi, небого, в далеку могилу везу...
Але сих слiв уже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як
вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв та всi голови мужикiв на груди
похилив.
IV
- А тепер ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кожду своє
дiйшло, та напийси раз, аби-м тi на вiку видiв п'єну.
- А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте
в село на пошту, що нас iз старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за
нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та
вiказали очинаш за нас. Може, пан бог менше грiха припише. Я грошi лишу
Яковi, бо вiн молодий та й слушний чоловiк та не сховає дiдiв грейцiр.
- Наймемо, наймемо i очинаш за вас вiкажемо...
Iван задумався. На його тварi малювався якийсь стид.
- Ви старому не дивуйтеси та не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид
вам це казати, але здає ми си, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не
сказав. Ви знаєте, що я собi на своїм горбi хресток камiнний поклав.
Гiрко-м вiз i гiрко-м го наверх вiсаджував, але-м поклав. Такий тєжкий, що
горб го не скине, мусить го на собi тримати так, як мене тримав. Хотiв-єм
кiлько памнєтки по собi лишити.
Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.
- Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нiм вiк свiй
спендив i окалiчiв-єм. Коби-м мiг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв
з собов у свiт. Банно ми за найменшов крiшков у селi, за найменшов
дитинов, але за тим горбом таки нiколи не перебаную.
Очi_ замиготiли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рiлля пiд
сонцем дрожить.
- Оцеї ночi лежу в стодолi, та думаю, та думаю: господи милосердний, ба
що-м так глiбоко зогрiшив, що женеш нi за свiтовi води? Я цiле житє лиш
роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кiнчиласи, а я впаду на ниву та
й ревно молюси до бога: господи, не покинь нi нiколи чорним кавалком
хлiба, а я буду все працувати, хiба бих не мiг нi руков, нi ногов
кинути...
- Потiм мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз i чупер собi микав,
качєв-єм си по соломi, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не
знаю i як, i коли вчинив-єм си пiд грушков з воловодом. За малу филю був
би-м си затєг. Але господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собi за
свiй хрест та й мене геть вiдiйшло, їй, як не побiжу, як не побiжу на свiй
горб! За годинку вже-м сидiв пiд хрестом. Посидiв, посидiв довгенько - та
й якось ми легше стало.
- Адi, стою перед вами i говорю з вами, а тот горб не вiходить ми з
голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видiти.
Все забуду, а його не забуду. Спiванки-м знав-та й на нiм забув-єм, силу-м
мав - та й на нiм лишив-єм.
Одна сльоза котилася по лицi, як перла по скалi.
- Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на свiту недiлю поле свiтити,
аби ви нiколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вiбiжить та
най покропить хрест свiченов водицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не
пiде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте менi мого хреста нiколи не
минали. Буду за вас бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi єго
волю.
Як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима
хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.
- Iване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть єго вiдкиньте. Ми вас
усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловiк, не
лiзли-сте натарапом на нiкого, нiкому-сте не переорали, анi пересiяли,
чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, нi! Муть вас люди нагадувати та й
хреста вашого на свiту недiлю не минуть.
Отак Михайло розводив Iвана.
V
- Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто нi любить, та тот
буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцiю горiвки зо мнов
не вiпили. Заки-м ще в свої хатi i маю гостi за своїм столом, то буду з
ними пити, а хто нi навидить, то буде також.
Почалася пиятика, та пиятика, що робить iз мужикiв подурiлих хлопцiв.
Незабавки п'яний уже Iван казав закликати музику, аби грав молодiжi, що
заступила цiле подвiр'я.
- Мой, маєте так данцувати, аби земля дуднiла, аби одної травички на
току не лишилоси!
В хатi всi пили, всi говорили, а нiхто не слухав. Бесiда йшла сама для
себе, бо треба її було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер.
- Як-єм го вiпуцував, то був вiпуцований, котре чорний, то як срiблом
посипав по чорну, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в
мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
- Коби-м учинився серед тако пустинi - лиш я та бог аби був! Аби-м
ходiв, як дика звiр, лиш кобих не видiв нi тих жидiв, нi панiв, нi
ксьондзiв. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаєси, най
си i зараз западе, то-м не згорiв. За чим? Били та катували наших татiв,
та в ярем запрєгали, а нам уже кусня хлiба не дають прожерти... Е, кобито
так по-мому...
- Ще не находився такий секвертант, аби що з него стєг за податок, он,
нi! Був чех, був нiмець, був поляк - г.., пробачєйте, взєли. Але як настав
мадзур, та й найшов кожушину аж пiд вишнев. Кажу вам, мадзур бiда, очi
печи та й грiху за него нема...
Всякої бесiди було богато, але вона розлiталася в найрiжнiшi сторони,
як надгнилi дерева в старiм лiсi.
В шум, гамiр, i зойки, i в жалiсну веселiсть скрипки врiзувався спiв
Iвана i старого Михайла. Той спiв, що його не раз чути на весiллях, як
старi хлопи доберуть охоти i заведуть стародавнiх спiванок. Слова спiву
йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них,
але i в горлi мозилi понаростали. Iдуть слова тих спiванок, як жовте
осiннє листя, що ним вiтер гонить по замерлiй землi, а воно раз на раз
зупиняється на кожнiм ярочку i дрожить подертими берегами, як перед
смертю.
Iван та й Михайло отак спiвали за молодiї лiта, що їх на кедровiм мостi
здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть у гостi.
Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко,
аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то
нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували. Ловилися за шию,
цiлувалися, били кулаками в груди i в стiл i такої собi своїм заржавiлим
голосом туги завдавали, що врештi не могли жадного слова вимовити, лиш:
"Ой Iванку, брате!", "Ой Мiхайле, приятелю!"
VI
- Дєдю, чуєте, то вже чєс вiходити до колiї, а ви розспiвалиси як
задобро-миру.
Iван витрiщив очi, але так дивно, що син побiлiв i подався назад, та й
поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола,
пiдiйшов до жiнки i взяв її за рукав.
- Стара, гай, машiр - iнц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й
пiдемо панувати.
Вийшли обоє.
Як уходили назад до хати, то цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що
нависла над селом, прiрвалася, як би горе людське дунайську загату
розiрвало - такий був плач. Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над
старою Iванихою, аби щось iзгори не впало i її на мiсцi не роздавило. А
Михайло ймив Iвана за барки, i шалено термосив ним, i верещав як стеклий.
- Мой, як-єс газда, то фурни тото катранє з себе, бо тi вiполичкую як
курву!
Але Iван не дивився в той бiк. Ймив стару за шию i пустився з нею в
танець.
- Польки менi грай, по-панцьки, мам грошi!
Люди задеревiли, а Iван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити
її живу з рук.
Вбiгли сини i силомiць винесли обоїх iз хати.
На подвiр'ю Iван танцював дальше якоїсь польки, а Iваниха обчепилася
руками порога i приповiдала:
- Ото-мси тi вiходила, ото-мси тi вiгризла оцими ногами!
I все рукою показувала в повiтрю, як глибоко вона той порiг виходила.
VII
Плоти попри дороги трiщали i падали - всi люди випроваджували Iвана.
Вiн iшов зi старою, згорблений, в цайговiм, сивiм одiнню i щохвиля
танцював польки.
Аж як усi зупинилися перед хрестом, що Iван його поклав на горбi, то
вiн трохи прочуняв i показував старiй хрест:
- Видиш, стара, наш хрестик? Там є вiдбито i твоє намено. Не бiси, є i
моє, i твоє...
КЛЕНОВI ЛИСТКИ
I
Постiль застелена полотном, коло стола на заднiй i переднiй лавi засiли
куми, на краю печi рядком дiти. Вони поспускали рукави, як стадо
перепелиць, що спочивають, але всi готовi летiти. Куми зате сидiли як
вкопанi, лишень руками дiставали хлiб або чарку горiлки, але i руки
найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зiгненi в кулак на колiнах.
Нерадо вони брали хлiб та чарку. Каганець блимав на припiчку i потворив з
кумiв великi, чорнявi тiнi i кинув їх на стелю. Там вони поломилися на
сволоках i також не рухалися. Коло стола схилений стегяв Iван, господар
хати i тато маленької дитини, що її охрестили.
- Будьте ласкавi, мої куми, та випийте ще по однiй. Хоч це не горiлка,
а болото, але з мужиком то так мається:
що де у свiтi є найгiрше, то вiн має то спожити, що де в свiтi є
найтяжче, то вiн має виконати...
- На то ми родженi,- вiдповiдали набожно куми. Як чарка обiйшла коло,
то Iван її поставив лiгма коло пляшки, бо боявся, аби не впала, така
маленька, на землю.
- А закусiть... Та й дивiться, який мене клопiт найшов у самi жнива, у
сам вогонь. А я, бiгма, не знаю, що з цьог о має бути?! Чи маю лишити
жнива та й обходити жiнку i варити дiтям їсти, чи я маю лишити їх тут яа
ласку божу та й тягнути голоден косою? Бо вже моє таке має бути, бо у
такий час нiхто до хати не прийде за великi грошi. На тобi, Iване, дитину
та й радуйся, бо ще їх мало маєш!
- Не марiкуйте[1] , куме, та не гнiвiть бога, бо то його воля, не ваша.
А дiти - пiна на водi, щось на них трiсне - та й понесете всiх на могилу.
- У мене не трiсне, але там, де є одно, там трiсне...
- Куме Iване, дайте трошки спокiй, бо жiнка, як мається звичай, у такiм
станi, то їй не треба цього слухати, бо така мова не дає здоров'я. Колись
iншим, лiпшим часом.
- Я вас дуже перепрошую за мою таку мову, але ви гадаєте, що я за неї
дбаю або за дiтьми дбаю, але за собою я дбаю?! Бiгме, не дбаю, най їх
зараз вихватає та й мене з ними! Овва, ото би ми втратили рай на землi i
маєтки лишили!
Куми вже не обзивалися, не перечили, бо бачили, що Iвана не переможуть,
i хотiли, аби скорiше виговорився, бо борше[2] їх пустить спати. Iван
встав вiд стола, спинився насеред хати, спустив руками так, як дiти на
печi, i почав до них балакати:
- Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню i вiкна, i дверi,
гай!..
Дiти засунулися на пiч так, що їх не було вже видко.- Ади, саранча, лиш
хлiба, та й хлiба, та й хлiба! А вiдки ж я тобi того хлiба наберу?! Та то
би на дванадцятий снiп якийсь раз торгнути, то би якийсь раз схилитися, то
з поперека вогонь у пазуху сиплеться! То тебе кожне стебельце в серце
дюгне![3]
Се було до дiтей, а тепер вiн звернувся до кумiв.
- А увечiр, лиш покажешся до хати такий, як вiхоть, як мийка,
усотаний[4], а вони тобi в один голос, i жiнка i дiти: "Нема хлiба!" Та й
ти не йдеш, бiдний чоловiче, спати, але ти тягнеш цiп та й молотиш
напотемки, аби завтра мали з чим iти в жорна. Та так тебе цiп i звалить на
снiп, та й так деревiєш до ранку у снi, аж тебе роса припаде. Та й лишень
очi пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе бiда їсть, ще вона
вночi тебе найде! Промиєш очi та й точишся на лан, такий чорний, що сонце
перед тобою меркне.
- Iване, не журiться дiтьми, бо то не лишень ви, але бог їм тато,
старший вiд нас.
- Яз богом за груди не беруся, але нащо вiн тото пускає на свiт, як
голе в терен?! Пустить на землю, талану в руки не дасть, манни з неба не
спустить, а потiм увесь свiт кричить: "Мужики злодiї, розбiйники,
душогубцi!" Зiпреться один з другим у церквi такий гладкий, що муха по нiм
не полiзе, та корить, та картає! "Ви,- каже,- дiтей не навчаєте страху
божого, ви їх самi посилаєте красти..." Ей, де я годен так ганьбити! А
коби коло моєї дитини i мамка, i нянька, i добродзейка ходила, коби менi
люди всього назносили, то i я би, єгомость[5], знав, як дiти вчити! Але
мої дiти ростуть по бур'янах разом з курами, а як що до чого прийде, отак,
як тепер, то нiхто не знає, що вони цiлий день їдять? Чи крадуть, чи
жебрають, чи пасуть, а я вiдки знаю? Я косю вашi лани та й забуваю не лиш
за дiти, але за себе не пам'ятаю! Ви би хотiли, аби я вашi лани обробив i
дiти аби учив. А ви вiд чого? Так, люди, ви самi знаєте, яке наше життя...
- Знаємо, куме, знаємо, як не знати, самi в нiм бродимо.
- Я на дiти дивлюся, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби вмiло до
ладу зробити. Я лиш заглядаю, чи воно вже добре по землi ходить, аби його
упхати на службу, оцього я чекаю. Я не чекаю, аби воно убралося в силу,
аби путерiї[6] набрало, аби воно коло мене нажилося. Коби лиш багач або
пан створив пащеку, а я його туди кидаю, аби лишень збутися! А потiм воно
бiгає коло худоби, ноги - одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче
та й плаче. Ти б йому завернув худобу, поцiлував би його в ноги, бо ти
його сплодив, та й сумлiння тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся вiд нього,
аби вiн не чув!..
Аж почервонiв, аж задихався.
- Та й росте воно в яслах[7], пiд столом або пiд лавою, їсть кулаки,
умивається сльозами. А пiдросте, та й щось воно украде, бо воно нiколи
добра не знало, та краденим хоче натiшитися. Дивишся - iде до тебе жандар.
Скує тебе, наб'є, як товарину[8], бо ти тато злодiєвi та й мусиш iз ним
бути у змовi... Та й ти злодiй навiки! Але це не решта, кiнець ще
напередi. Най би син,- ваша дитина, а людський злодiй,най би зогнив у
тюрмi, бо злодiя не шкода! Най би! А то вони вiзьмуть здоров'я та й дають
до шпиталю лiчити, а потiм пускають письмо до вiйта[9], аби тато платив
кошта. З хати виганяють з бебехами! Iдеш до вiйта, по руках цiлуєш:
"Вiйточку, виберiть мене iз цiєї кари". "Ти,- каже вiйт,- бiдний чоловiк,
то можу тебе випустити, але яку я вигоду буду мати за твою вигоду?"
Стиснеш плечима, складешся, як цiзорик[10], та й кажеш:
"Мiсяць вам буду задурно служити..." Так чи не так, люди, правду кажу
чи брешу, як пес?!
- Все так, цiлий гатунок такий, одного слова не замилили[11]
Iван дрижав цiлий, чув на собi вагу страшних своїх слiв.
- Щоб не казали, люди, що каркаю над головами своїх дiтей, як ворон над
стервом, не кажiть, люди, не кажiть! Я не каркаю, я правду говорю, мiй
жаль каркає, серце каркає!
Очi його запалилися, i в них появилася страшна любов до дiтей, вiн
шукав їх очима по хатi.
- Бо виглядає так, що я свої дiти геть позбиткував[12], гiрше, як
темний ворог. А я, видите, не позбитку-вав. Я лишень прогорнув з-перед
очей сьогоднi, i завтра, i рiк, i другий i подивився на мої дiти, що вони
там дiють? А що я уздрiв, те й сказав! Я пiшов до них у гостi, та й кров
моя застигла на їх господарствi...
По хвилi:
- Якби до тої Канади не було морiв, то я би їх у мiх забрав та й пiшки
б з ними туди йшов, аби їх занести далеко вiд цього поругання. Я би тi
моря берегами обходив...
Куми забули були за вiдпочинок, а тепер собi нагадали, швидко
повставали i пiшли.
II
Рано.
Дiти обiдали на землi, обливали пазухи i шелестiли ложками. Коло них
лежала мама, марна, жовта, i бгала колiна пiд груди. По чорнiм, нечесанiм
волоссi спливала мука i бiль, а губи зацiпилися, аби не кричати. Дiти з
ложками в ротi оберталися до мами, дивилися i знов оберталися до миски.
- Семенку, ти вже наївся?
- Вже,- вiдповiв шестилiтнiй хлопець.
- То вiзьми вiничок, покропи землю та й пiдмети хату. Мама не годна
нахилитися, бо дуже болить усерединi. Не кури дуже.
- Уступiться, бо через вас я не можу замiтати. Мама звелася i
поволiклася на постiль.
- Семенку, а тепер гарно вмийся, i Катруся, i Марiя най вмиються, i
побiжи в збанок води начерпнути, але не впадь у керницю, не схиляйся
дуже...
- Семенку, пiди та нарви огiркiв у решето, аби мама в горшку наквасила,
бо я бачу, що буду слаба, та не будете мати що з хлiбом їсти. Та й нарви
кропу i вишневого листя. Та не сотай огiрчиння, але рви бiля самого
огудиння...
- Семенку, здiйми з грядок[13] сорочки, щоб я полатала, бо ходите
чорнi, _як ворони.
Семенко все бiгав, все робив, що мама казала, i раз по раз гримав на
молодшi сестри i казав, що дiвки не знають нiчого, лишень їсти.
- Вони ще малi, Семенку, як виростуть, та й будуть тобi сорочки прати.
- Я наймуся, та й там менi будуть сорочки прати, а їх не потребую.
- Не тiшся, дитино, службi, бо не раз будеш свої днi оплакувати.
- А дивiться, тато зросли в службi та й нiчого їм не бракує.
- I ти зростеш у службi, аж шкiра буде трiскати вiд того росту. Але ти,
Семене, не балакай, але збирайся татовi нести обiд. Вiн десь такий
голодний, що очi за тобою продивили.
- Я мушу татову палицю брати, аби вiд псiв обганятися.
- А як загубиш, та й буде тато нас обоє бити. Та не йди простоволосий,
але вiзьми хоч батькiв капелюх.
- Той капелюх лише на очi паде, що не видко дороги.
- Вимий збанок та й сип борщу.
- Ви мене не вчiть стiльки, бо я знаю.
- Семенку, а дивися, аби тебе пси не покусали...
III
Дрiботiв ногами по грубiй верствi пилу i лишав за собою маленькi слiди,
як бiлi квiти.
- Фiть,_ заки я зайду, то це сонце мене порядно спарить. Але я собi
заберу волосся так, як жовнiр, та й буде менi лiпше йти.
Поклав обiд на дорогу i збирав волосся на верх голови, аби приложити
його капелюхом i виглядати, як обстрижений жовнiр. Очi смiялися, пiдскочив
i покотився дальше. Та волосся з-пiд широкого капелюха зсунулося на
потилицю.
- Це пустий капелюх, най-но як я наймуся, то я тодi собi капелюшок...
Лишень облизався. Пройшовши шмат дороги, вiн знову поставив обiд на
землю.
- Я змалюю собi велике колесо iз шпицями. Сiв насеред дороги в пил i
обводив довкола себе палицею, потiм рисував променi в колесi. Далi
зiрвався, перескочив поза обiд i побiг дуже зрадуваний.
До кожних ворiт закрадався, зазирав, чи нема на подвiр'ї пса, i аж тодi
швиденько перебiгав. З одного подвiр'я вибiг'пес i пустився за ним.
Семенко спiворив[14], заверещав i сiв з обiдом. Палиця також впала на
дорогу. Довгенько зiщулений сидiв, чекав пса, аби кусав. Потiм зважився
подивитись i побачив над собою чорного пса, що спокiйно стояв коло нього.
- На, на, циган, на кулешi, але не кусай, бо болить дуже, та й штраф
твiй газда буде платити. Та вiн тобi ноги поломить за той штраф.
Щипав з платка кулешi, метав псовi по куснику i смiявся, що вiн на
воздусi хапає. Пес мав створену морду, i вiн собi рот створив.
- А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?
I якась жiнка гупнула його в шию.
- А як, ви ще бийте, як пес хотiв мене роздерти!
- А ти чий, такий чемний?
- Я Iвана Петрового, але мама мали дитину та й слабi, а я мусю нести
обiд, а мене пси кусають, а ви ще б'єте...
- Ой, як я тебе била... Куди ж ти несеш обiд?
- Татовi несу на лан, коло ставу.
- Йди зо мною, бiдо, бо я також несу туди обiд. Пiшли разом.
- А хто обiд варив?
- Мама варили, бо я ще не вмiю, а Марiя i Катерина ще меншi вiд мене.
- Та не слаба мама?
- Чому не слабi, так качаються по землi, так стогнуть, що аж! Але я за
них роблю...
- Ото, ти робiтник!
- Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеся мами, який я
розумний! Я оченаш[15] знаю цiлий...
Жiнка засмiялася, а Семенко здвигнув плечима та замовк.
За ним бiг пес, а вiн нiбито кидав йому кулешi i заманював iти за
собою.
IV
Три днi опiсля.
Посеред хати сидiв Семенко i сестри i корито з маленькою дитиною
стояло. Коло них миска iз зеленими накришеними огiрками i хлiб. На постелi
лежала їх мама, обложена зеленими вербовими галузками. Над нею сипiв рiй
мух.
- Понаїдайтеся та й тихо сидiть, бо я понесу дитину до Василихи, аби
поплекала. Тато казали, аби нести рано, в полуднє й надвечiр, а увечiр
вони самi вже прийдуть.
- Семенку, не переломи дитини.
- Я гадав, що ви спали. Тато, казали давати вам сту-деної води i булки
їсти. Марiя така чемна, що вона тоту булку ухватила i вкусила вже раз. Але
я набив та й вiдiбрав! їстимете?
- Не хочу.
- Тато зсукали ще свiчку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати
в руки i засвiтити. Коли я не знаю, коли давати...
Мама подивилася великими блискучими очима на сина. Безодня смутку,
увесь жаль i безсильний страх зiйшлися разом в очах i разом сплодили двi
бiлi сльози. Вони викотилися на повiки i замерзли.
- Тато рано в хоромах[16] також плакали, так головою до одвiрка лупили!
Заплаканi взяли косу та й пiшли. Взяв дитину й вийшов...
- Семенку, аби ти не давав Катрусю, i Марiйку, i Василька бити мачусi.
Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, вiд їди вiдгонити i бiлих сорочок не
давати.
- Я не дам та й татовi буду казати.
- Не поможе нiчого, синку мiй наймилiший, дитинко моя найзолотiша! Як
виростеш, щоб мiж собою дуже любилися, дуже, дуже!.. Аби ти помагав їм,
аби не давав кривдити.
- _Як я буду служити та й буду дужий, то я їх не дам, а буду до них
щонедiлi приходити.
- Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив...
- Їжте булку...
- Спiвай дитинi, хай не плаче...
Семенко хитав дитину, але спiвати не смiв. А мама обтерла долонею сухi
губи i заспiвала.
У слабiм, уриванiм голосi виливалася її душа i потихеньку спадала межи
дiти i цiлувала їх по головах. Слова тихi, невиразнi говорили, що кленовi
листочки розвiялися по пустiм полю, i нiхто їх позбирати не може, i нiколи
вони не зазеленiють. Пiсня намагалася вийти з хати i полетiти в пусте поле
за листочками...
[1] Марiкувати - нарiкати.
[2] Борше - швидше.
[3] Дюгати - колоти, шпигати.
[4] Як мийка, усотаний - смертельно втомлений.
[5] Єгомость - так називали попа в Галичинi.
[6] Путерiї набрати- путнiм стати, набрати розуму, сили.
[7] Ясла - вiдгороджене в хлiвi мiсце, куди закладають корм для худоби.
[8] Товарина - худоба.
[9] Вiйт - голова волосної управи.
[10] Цiзорик - складаний ножик.
[11] Не замилили - не помилилися.
[12] Збиткувати - знущатися.
[13] Грядка - жердка пiд стелею, що на нiй вiшають одежу.
[14] Спiворити - закричати з переляку.
[15] Оченаш - "Отче наш..." - слова молитви.
[16] В хоромах - в сiнях.
МАРIЯ
Марiя сидiла на приспi й шептала:
- Бодай дiвки нiколи на свiт не родилиси; як суки, валяютьси; однi
закопанi в землю, а другi по шинках з козаками. I нащо воно родитьси на
свiт божий? I дурне, i пусте, ще i з вiнком на головi.
Вона саме закопала свої двi доньцi в потайничок у льоху, як у селi
зчинили крик, що йдуть уже свiжi козаки.
Чого тотi козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пустi, комора без
дверей, порожня, хата - гола, а замки вiд скринь ржавiють попiд ноги. Не
хотiла на них у хатi ждати. Облупана, обдерта тота її хата.
Сидiла на приспi i нагадувала все минуле. Сперла голову до стiни, сиве
волосся вилискувало до сонця, як чепець iз блискучого плуга; чорнi очi
вiдсували чоло вгору. Воно морщилося, тiкало пiд залiзний чепець вiд тих
великих, нещасних очей, якi шукали на днi душi скарбiв її цiлого життя.
Далеко пiд горами ревiли гармати, палали села, а чорний дим розтягався
змiєм по синьому небi i шукав щiлин у блакитi, щоби десь там обмитися вiд
кровi i спузи[1].
За її плечима дрижали вiкна за кожним гарматним громом. А може, там i
її сини, може, вже закуталися в бiлий рантух снiгу i кров бiжить iз них i
малює червонi квiти.
Вона їх родила мiцних i здорових, як ковбки[2]; чим була грубiла, тим
бiльше робила, по кожнiй дитинi була все краща й веселiша; а молока - то
мала такого, що могла дiтей не плекати, а купати. I чоловiка мала дужого й
милого, i маєток.
То як, бувало, жнуть на нивi цiлу нiч, як дзвонять до сну дiтям
серпами, що позаду них понакриванi спали, то чого їй тодi було треба або
чого боялася? Хiба, щоб звiзда не впала дiтям на голову; але вона була
жвава така, що i звiзду ймила би на кiнчик серпа.
А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловiк цiлував її, а вона
смiхом зганяла з нiчлiгу птахи. Аж як їх тiнi досягали кiнця ниви, а
мiсяць заходив, то лягали коло дiтей, а рано сонце будило їх разом з
дiтьми. Вона їх провадила до кернички i сполiкувала росу з голов, а
найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловiк лишався в полi, а
вона йшла з ними додому: одно на руках, а двоє коло запаски. А по дорозi
гралася ними, як дiвка биндами. Любувала й голубила їх. Хiба ж часу жалує?
Моцна й здорова, все скоро зробить. Дiти росли всi, нi одно не слабувало.
Пiшли до школи. Ходила за ними по всiх мiстах, носила на плечах колачi й
бiлi сорочки, ноги нiколи не болiли її. А як у Львовi заперли їх до арешту
за бунт, то сiла на колiю, а та колiя так бiгла й летiла до синiв, мовби
там у машинi, напередi, горiло її серце. Мiж тими панями-мамами почула
себе в перший раз у життi рiвною зi всiми панами й тiшилася, що сини
поставили її в однiм рядi з ними. А на вакацiї з'їздилися товаришi її
синiв з усiх усюдiв, хата начеб ширшала, двором ставала. Спiвали,
розмовляли, читали книжки, ласкавi до простого народу, i нарiд до них
прилип, коло них цвiв: збирався їх розумом добувати мужицьке право, що
пани з давен-давна закопали в палатах. Iшли лавою з хоругвами над собою, i
пани їм проступалися.
А як настала вiйна, то оба старшi зараз зачали збиратися, а й найменший
не хотiв лишитися. Лагодила їх цiлу нiч у дорогу, затикала кулаками рот,
аби їх не побудити. А як почало свiтати, на зорях, як побачила їх, що
сплять супокiйне, то й сама заспокоїлася. Сiла бiля них у головах, глядiла
на них тихенько вiд зорi до сходу сонця i - в той час посивiла.
Вранцi чоловiк, як побачив,то сказав:
- Твоя голова їх вiвчила, нехай же тепер i сивiє. Вiдтак проводила їх
до мiста. Що крок ступила, то все надiялася, що котрийсь зi старших
обернеться до неї i скаже:
- Мамо, лишаємо тобi найменшого на помiч i потiху. Але нi один не
звернувся, нi один не сказав того слова. Сивi стернi передавали в її душу
свiй шепiт, шелестiли до вуха.
"Таж вони зреклися тебе; паничi забули мужичку". Гiрка крапелька
просякла з її серця i втроїла її вiдразу.
В мiстi зiйшлося їх сила, паничi i простi хлопцi.
Хоругви й прапори шелестiли над ними i гримiв спiв про Україну.
Попiд мурами мами держали серця в долонях i дули на них, аби не болiли.
Як заходило сонце, то прийшли до неї всi три, прийшли попрощатися.
Вiдвела їх трохи набiк, вiд людей.
Виймила з рукава нiж i сказала: найменший, Дмитро, най лишиться, а нi,
то закопає зараз у себе нiж. Сказала це i зараз зрозумiла, що перетяла тим
ножем свiт надвоє: на однiй половинi лишилася сама, а на другiй - сини
тiкають геть вiд неї... I впала.
Пробудилася, аж як земля дуднiла пiд довгими рядами, що спiвали сiчову
пiсню.
Дмитро був бiля неї.
- Бiжiм, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най менi, дурнiй мужичцi,
простять. Я не знала добре, я не винна, що моя голова здурiла, як тота
Україна забирає менi дiти...
Бiгла, кричала: Iване, Андрiю! Всi бiгли за тими довгими, рiвними
рядами синiв, падали на колiна й голосили.
Марiя прочуняла з пiвсну-споминiв, заломила руки та й кричала:
- Дiти мої, сини мої, де вашi кiстки бiлi? Я пiду позбираю їх i принесу
на плечах додому!
Чула що лишилася сама на свiтi, глянула на небо й зрозумiла, що пiд тою
покришкою сидить сама i що нiколи вже не вернуться до неї її сини, бо
цiлий свiт здурiв: люди i худоба.
Тiкало все, що жило. Ще недавно нiкому дорiг не ставало. Дiти несли за
ними добуток, однi одних стручували в провали, ночами ревiли корови,
блеяли вiвцi, конi розбивали людей i самих себе.
За цими здурiлими людьми горiв свiт, немов на те, щоби їм до пекла
дорогу показувати. Всi скакали в рiку, що несла на собi багряну заграву i
подобала на мстивий меч, який простягся здовж землi. Дороги дуднiли й
скрипiли, їх мова була страшна i той зойк, що родився зi скаженої лютостi,
як жерло себе залiзо i камiнь. Здавалося, що земля скаржиться на тi свої
рани.
А як стрiнулися над рiкою, то гармати виважували землю з її предвiчної
постелi. Хати пiдлiтали вгору, як горючi пивки[3], люди, закопанi в землю,
скам'янiли й не могли пiдвести руки, щоби перехрестити дiти, червона рiка
збивала шум з кровi, i вiн, як вiнок, кружляв коло голов трупiв, якi
тихенько сунули за водою.
По битвi копали гроби, витягали мерцiв з води. Поле за кiлька днiв
зродило богато, богато хрестiв., I помiж тi хрести попровадили солдати її
найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на
Сибiр. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп'ячих нiг, слiди червонi... А й
старий повiз офiцирiв попри тi хрестики i пропав досi.
- Ой небоженєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих
хоромiв.
Як у Марiї в головi спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби
закрити перед її очима ту прiрву в життi, то у ворота на подвiр'я заїхали
козаки.
Була люта, що нiколи не дозволяли їй лишитися в спокою, i казала до них
голосно:
- А, вже йдете, рабiвники!
- Нiчого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрiтися в хатi,
пустiть. Душа замерзла в тiлi. Вiдповiла:
- То йдiть грiйтеси в студенi хатi.
- А ви?
- А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже
стара.
Один iз козакiв - молоденький ще був. - приступив i дуже просив, щоби
вона та ввiйшла враз з ними в хату; самi ж вони не ввiйдуть.
- Ми вашi люди, - казав.
- А тому, що ви нашi, то рвете тiло нагайками, а другi забирають та
вiшають людей; мерцi гойдаютьси лiсами, аж дика звiр утiкає...
Молоденький козак так довго та гарно просив, що врештi увiйшла з ними в
хату.
Станула бiля порога, а вони позасiдали коло стола.
- Продайте нам що-небудь їсти; голоднi ми, матусю.
- Що ж вам дам їсти? Там, на полицi, є хлiб; а грошей ваших менi не
треба, бо однi даєте, а другi заходите i назад вiдбираєте, та ще й б'єте.
Цар ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хлiба воювати?
Станьте на лавку та досягнiть з полицi бохоня.
З хлiбом стягнув з полицi й образ Шевченка, який був повернений лицем
до стiни.
- Хлiб бери, а образ вiддай менi, то моїх синiв. Такi, як ви, здоймали
його з-пiд образiв, кинули до землi i казали менi толочити по нiм. Я його
сховала в пазуху, а вони кроїли тiло пугами, що й не пам'ятаю, коли пiшли
з хати.
Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.
- Можете мене отут i зарiзати, а образа не дам. Той молоденький козак,
що так її гарно просив увiйти в хату, приступив до неї, поцiлував у руку i
сказав:
- Матусенько, я ж за свято Шевченка сидiв довго в тюрмi. Хiба ж ви не
дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честi й поставили пiд
образами?
- А хто ж ви е? Що за однi? Вiдкiля приходите? Жидам позволяете тримати
свою вiру й письмо, а наше все касуєте. Тепер снiг прикрив дорогу, але
коли б не вiн, то ви би видiли, що всiми дорогами, по всему селi розкиненi
нашi книги з читалень. То, що бiдний нарiд встарав собi на науку для
дiтей, все то пiшло пiд кiнцькi копита.
- Дайте, дайте нам образ.
Поволi витягнула й подала йому, бо й сама стала цiкава, що вони з ним
будуть дiяти.
А вони поставили два хлiби, один верх другого, сперли коло них малюнок,
виймили вишиванi та гаптованi хустки та довкола прикрашували.
- Лиш дивiтьси, козаки, чи мило то буде цему образовi, як ви єго
вберете у рабоване жидiвське плаття.
Та тут же, в тiй хвилинi, зiрвався один з них, сивий уже, скинув iз
себе одiж козацьку: був без сорочки.
- Оце вам, матусю, наш рабунок, що всi ми без сорочок ходимо, хоч могли
б богато придбати. А оцi хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж
козацькi китайки, матусю. Надiлили нас їми жiнки нашi, нашi мами, сестри
нашi, щоби було чим голову вкрити в полi, щоби ворон очей не клював.
Марiя глянула на них, непевно пiдступила й сказала:
- Ви, вiдий, тотi, що мої сини вас любили... українцi...
- Ми самi один одного рiжем. Пiдлiзла Марiя на грядки, виймила зi
скринi сорочку i подала роздягненому.
- Вбирай, це з мого сина; бог. знає, чи верне, чи буде її носити.
Несмiло взяв козак сорочку i надягнув.
- Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хлiба будемо їсти по
дорозi. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати, - сказав козацький старшина.
Почали спiвати.
Забринiли вiкна, пiсня помiж блеск сонця на склi вийшла надвiр, побiгла
в село.
Жiнки почули i ставали коло ворiт, вiдтак коло вiкон, а врештi
несмiливо входили до сiней i до хати.
- Марiє, що це в тебе? П'янi чи загулюють дiвки спiванками?
- Нi, це iншi, другi...
- Якi другi?
- Такi другi, що це нашi; мовчи та слухай!
Марiя отворила широко очi на козакiв, подалася вперед, неначеб хотiла
пiдбiгти й не пустити їх спiв з хати.
Пiсня випростовувала її душу.
Показувала десь на небi цiле її життя. Всi зорi, якi вiд дитини бачила;
всю росу, яка падала на її голову, i всi подуви вiтру, якi коли-небудь
гладили її по лицi.
Виймала ота пiсня з її душi, як з чорної скринi, все чарiвне i ясне i
розвертала перед нею - i надивитися вона не могла сама на себе в дивнiм
свiтаннi.
Десь там на горах сидить орел, пiсня розвiває його крила, i подув цих
крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з
кожним звуком. Чує кожне їх слово, коли-небудь сказане, i кожну розмову за
Україну. Всi невиразнi i таємнi назви випрядуються з волосся звiзд i, як
пребогате намисто, обiймають її шию.
Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають з громом у море, а нарiд
зривається на ноги. Напередi її сини, i вона з ними йде на тую Україну, бо
вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дiтьми; хоче, щоби були всi
вкупi.
Те голосiння вплакується в небо; його покров морщиться i роздирається,
а пiсня стає у бога коло порога i заносить скаргу...
Як перестали спiвати, то Марiя стала непорушне, як на образi
намальована.
З купи жiнок, яких богато зiйшлося, одна, вже стара, приступила до
стола.
- То ви нашi? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли,говорила.
- Ой, нiхто, небожєта, нас не любить. Кiлько переходило вiйська - всi
нас не любять. А кiлько вони напсували народу! Аби де було: чи в мiстi, чи
на дорозi, чи вже в своїм-таки селi, все чужi i чужi ми, i нiхто нам не
дає вiри.
- Їй, чого ж ви хочете вiд них? Це ж не наше войсько. Вони такi, як у
книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще нашi були. А
тепер вони московськi. Де вони годнi нам помогти? Отак, потихоньки, аби
нiхто не чув, то забалакають.
- Ти молода, читати вмiєш, то знаєш лiпше. Я гадала, що то нашi.
- Це навiть не кажiть, бо за це може нам бути велика кара.
Старенька жiнка скоро залiзла в гурт жiнок, що глядiли самою тугою i
дихали розпукою.
Зате молода Катерина станула край самого стола.
- Оця Марiя, що ми в неї, дивiтьси, як задеревiла вiд вашого спiву.
Вона банує за синами, що два пiшли до наших охiтникiв, а найменшого взяли
москалi на Сибiр! Десь-то вiн серед таких, як ви, напастував вашого царя,
що дуже мучить наш нарiд. А вони лиш хап його - та й пропав. Ученi були
всi, маєток за ними пiшов великий. В селi нi одна мама так не банує за
синами.
- Небого, Марiє, небого! - шептали жiнки.
- То таки саме перед вiйною було, як ми сипали могилу отсему
Шевченковi, що перед вами на столi. Сипали другi села на пам'ятку - та i
ми. Клопiт такий був, бо старi не пускали вдень сипати, робота в полi, а
ми змовилиси i сипали ночами: однi кiньми, другi тачками, iншi лиш
рискалями. Таку могилу висипали, як дзвiниця. I Марiя з трьома синами
помагала... Як ми її досипали, то свiтало, роса нас припала, i ми посiдали
довкола, бо ноги болiли. А старший син Марiїн вилiз на сам вершечок та й
так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику
могилу на Українi, щоби ми були всi одної мислi. Дививси так дивно, начеб
поправдi на зорях бачив Україну. Потiм ми повставали i спiвали такi пiснi,
як i ви тепер.
Тут наблизилася Катерина козаковi майже до вуха i шептала:
- Вашi пiснi такi самi, як Марiїних синiв. Тому не будiть її, най їй
здаєси, що це її сини спiвають...
[1] С п у з а - попiл.
[2] Ковбок - обрубок дерева.
[3] П и в к а - м'яч.
НОВИНА
У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку.
Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася. Вiдколи Грициха вмерла, то
вiн бiдував. Не мiг собi дати ради з дiтьми без жiнки. Нiхто за нього не
хотiв пiти замiж, бо коби-то лишень дiти, але то ще й бiда i нестатки.
Мучився Гриць цiлi два роки сам iз дрiбними дiтьми. Нiхто за нього не
знав, як вiн жиє, що дiє, хiба найближчi сусiди. Оповiдали вони, що Гриць
цiлу зиму майже не палив у хатi, а зимував разом iз дiвчатами на печi.
А тепер усе село про нього заговорило.
То прийшов вiн вечором додому та й застав дiвчата на печi.
- Дєдю, ми хочемо їсти, - сказала старша, Гандзуня.
- То їжте мене, а що ж я дам вам їсти? Адi, є хлiб, та й начинєйтеси!
Та й дав їм кусень хлiба, а вони, як щенята коло голої кiстки, коло
того хлiба заходилися.
- Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вiкiнула! А
чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати i
чума збояла би си!
Дiвчата не слухали татової бесiди, бо таке було щоднини i щогодини, i
вони привикли. Їли хлiб на печi, i дивитися на них було страшно i жаль.
Бог знає, як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi? Лише четверо чорних
очей, що були живi i що мали вагу. Здавалося, що тi очi важили би так, як
олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла би з вiтром, як пiр'я. Та й
тепер, як вони їли сухий хлiб, то здавалося, що кiстки в лицi потрiскають.
Гриць глянув на них iз лави i погадав: "Мерцi" - i напудився так, що аж
його пiт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камiнь
поклав на груди. Дiвчата глемедали хлiб, а вiн припав до землi i молився,
але щось його тягнуло все глядiти на них i гадати: "Мерцi!"
Через кiлька день Гриць боявся сидiти в хатi, все ходив по сусiдах, а
вони казали, що вiн дуже журився. Почорнiв, i очi запали всередину так, що
майже не дивилися на свiт, лиш на той камiнь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дiтям бараболi, посолив та
й кинув на пiч, аби їли. Як попоїли, то вiн сказав:
- Злiзайте з печi та пiдемо десь у гостi.
Дiвчата злiзли з печi. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу,
Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов iз ними. Йшов довго лугами
та став на горi. У мiсячнiм свiтлi розстелилася на долинi рiка, як велика
струя живого срiбла. Гриць здригнувся, бо блискуча рiка заморозила його, а
той камiнь на грудях став iще тяжчий. Задихався i ледви мiг нести маленьку
Доцьку.
Спускалися в долину до рiки. Гриць стреготав зубами, аж гомiн лугом
розходився, i чув на грудях довгий огневий пас, що його пiк у серце i в
голову. Над самою рiкою не мiг поволi йти, але побiг i лишив Гандзуню.
Вона бiгла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку i з усiєї сили кинув у
воду.
Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:
- Скажу панам, що не було нiякої ради: анi їсти що, анi в хатi
затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м
завинив, та й на шибеницу!
Коло нього стояла Гандзуня i говорила так само скоро:
- Дєдику, не топiть мене, не топiть, не топiть!
- Та як си просиш, то не буду, але тобi би лiпше, а менi однако пацити,
ци за одну, ци за двi. Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки жидам та
й знов меш бiдити. Як собi хочеш.
- Не топiть мене, не топiть!..
- Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi. То вертайси до
села, а я йду мелдуватиси. Адi, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а
там прийдеш до першої хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, дєдя
хотiли мене утопити, але я си вiпросила та й прийшла, аби-сте мене
переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене де наймили до дитини
бавити. Гай, iди, бо то нiч.
I Гандзуня пiшла.
- Гандзю, Гандзю, а на тобi бучок, бо як тi пес надибає, та й роздере,
а з бучком май безпечнiше.
Гандзя взяла бучок i пiшла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста.
Вступив уже у воду по кiстки та й задеревiв.
- Мнєоца i сина i свiтого духа амiнь. Очинаш iжи єс на небесi i на
землi...
Вернувся i пiшов до моста.
ПАЛIЙ
I
Сiльський богач Андрiй Курочка сидiв коло стола i обiдав,- не обiдав, а
давився кожним куснем... Домашня челядь входила до хати, вносила
заболоченi цебри, сварилася, метушилася i виносила їх мiж худобу. Богацькi
дiти i слуги були бруднi i марнi. Вони двигали на собi необтесаний i
тяжкий ярем мужицького богацтва, котре нiколи не дає анi спокою, анi
радостi нiякої. Сам богач найгiрше томився у тiм ярмi, найбiльше проклинав
свою долю i безнастанно пiдганяв своїх дiтей i наймитiв.
Коло нього на лавi, пiд вiкном, сидiв його довголiтнiй робiтник, старий
Федiр.
- Я нiколи не маю такої щасливої години, аби я спокоєм кусень хлiба
прожер. Бiгаю та вганяю, та лиш десь уздрите, а я впаду та й здохну! А
менi ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолi нiчо
не роблєть? Лиш аби нажертиси та день трутити! Що вже чужим казати, як
свої дiти - та й вони не хотє робити! Я, бiгме, не знаю, як цес нарiд має
на свiтi жити? Всьо пiде на жебри.
I халасував, аж йому очi вилазили.
- А ви чого, Федоре, надходили?
- Ви не знаєте, якi нашi ходи? Зима йде, а я босiський, та дайте ми два
леви на вiдробок.
- А ви ж годнi робити? Вже ваша робота скiнчилася, Федоре.
- Най би-м i не робив, лиш коби хто дав їсти задурно.
- Це не! Сегоднi задурно нема їсти, сегоднi i за роботу не варт дати
їсти, така та робота! А казав-єм вам: наймiть у мене дiвку, були би-сте
тепер мали свої грошi.
- Коли ж бо не хотiла та й пiшла до двора.
- Таже, певне, хто не хоче робити, та й пхаєси до двора, бо хоть їсти
трiшки, але мож валєтиси. Бiднi люди такi настали, що лиш аби раз на день
їв, але аби нiчого не робив, та й тогди рай! Як робє, так мають, так їм
бог благословить. Сегоднi би у вужевку скрутитиси, аби щось мати... Та тих
два леви я ще вам дам, що буду з вами робити, може, якось вiдтрутите, але
бiльше не приходiть i не бануйте, бо не дам. Самi видите, що ваша робота
нiпочому.
- Та я, Андрiю, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подiю?!
- Дiвайтеси, де хочете, а межи газди ви вже нездатнi. Шукайте собi
служби у жида або в пана - там робота легша.
- Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старiсть
iшов жидам воду носити?
- Задурно-сте менi не робили.
- От, бувайте здоровi.
I Федiр вийшов з хати.
- Ну, та цi жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, що
цiпа в руках не годно удержати, та й ще воно кокошитьси! Iди на зломану
голову, гадає, що я грошi кую або краду!
Федiр чалапав до своєї хати а не переставав шептати:
- А я ж, Андрiйку, де силу пустив? Ци я її проданцував, ци я її пропив?
Таже вся вона сiла в тебе, на твоїм подвiр'ю. А я ж, Андрiйку, де силу
пустив?
В хатi скинув чоботи та й ляг на постiль. Лежав до самого вечора i без
вечерi заснув. Але ще кури не пiяли, як вiн зiрвався, гримнув клубами до
дощок, знов ляг i знов зiрвався. Через маленьке вiконце глядiла на нього
осiння нiч. Десь то i не нiч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати i
дивилася на нього сивавим, немилосердним оком. Воно його так зцiпило, що
вiн не мiг рушитися, i показувало йому нiби образи на вiконцi, нiби
привиди у повiтрi.
Ото сидить вiн мiж маленькими жидиками, дозирає їх, пiстує, а вони його
тягають за чупер, плюють у лице...
...То знов клячить вiн у церквi, у тiм кутi, де жебраки чолами об
пiдлогу гримають. Вiн гримає ще голоснiше, а всi жiнки йдуть до нього i
дають кожна по бохонцевi хлiба. Вiн їх кладе в пазуху, кладе i стає такий
широкий, що люди розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!..
...О, вiн iде городом Курочки - не йде, а скрадається пiд стодолу.
Витягає снопок iз стрiхи, насипає в нього з люльки ватерки i тiкає,
тiкає... Чує поза собою, як коли очима видить, що з-пiд стрiхи вилизується
маленький, червоний язичок, вилизується i ховається...
- Ой, йой! йой!
Той язичок запiк його у самий мозок. З усiєї сили вiн освободився з
невидимих пут, зiрвався i подивився у вiконце. Воно, як кат, прошибало
його наскрiзь. Знов звалить i буде мордувати своїми образами. Настрашився,
не бачив нiякого виходу, звертiвся аби десь утекти. I перед ним як би
якiсь ворота створилися, йому стало легше, i вiн борзенько подався до них.
II
Може, мав шiснайцять лiт, як iшов зi свого села. Такої ясної днини,
такого веселого сонця вiн нiколи вже не бачив. Воно пестило зеленi трави,
синi лiси i бiлi потоки. Оглянувся за селом. Коби хто прийшов i сказав
одно слово, та й вернув би ся, ой тото вернув би ся!
- Вiн мене б'є, катує, їсти не дає, нiчого на мене не покладе,- лунав
його голос по зелених травах.
- Бодай же вас, тату, земля не прожерла!
I ще скорше пiшов. Минув сiльськi поля, поминув ще два села i з горба
побачив мiсто, що вилискувалося проти сонця, як змiй блискучий.
Усi дивувалися його силi i боялися. Жиди не потручували, а робiтники не
побирали на смiх i не робили збиткiв. Шпурляв мiшками, як галушками. Отак
день вiд дня то з брики до шпiхлiра, то зi шпiхлiра на брику.
- Хребет ми трiскає вiд тих мiхiв!
- Пий горiвку, та затерпне.
I справдi вiд горiвки хребет затерпав, як би рукою вiдняло.
А в недiлю i свята йшов з товариством до шинку. Тi шинки стояли за
мiстом, мiж селом i мiстом. Хто не мав уже примiстя в селi, той вандрував
насамперед тут, а хто не мав що в мiстi робити, то вертався також сюди. Бо
то не було анi село, анi мiсто.
Бували там забави по тих шинках!
Зразу пани з мiста перед водили. Розповiдали про свої давнi достатки,
про те, кiлько з цiсарської каси щопершого грошей побирали, якi шати
носили. Мужики слухали, частували горiвкою з великої пошани. Але як трохи
пiдпилися, то виломлювалися з-пiд їх моральної властi, i тодi панам
приходилося круто.
- Ану, пани, охота! Хапайтеси за шиї та гуляйте нам тої польки, най ми
видимо, як то межи таким великим панством водитьси?
Пани гуляли, мусили, мужики обступали їх колесом i реготалися, аж
коршма дуднiла.
- Гопа дзiсь!
- Iще раз!
- Полiгоньки, плавно враз!
- Гов, доста! Тепер пийте горiвку, забирайте свої панцькi вошi по
кишенях та й марш iз коршми, бо мужики хотє собi самi межи собов погуляти!
I пани, як заяцi, висувалися.
- Я тих панiв умiю рiхтувати, то таке легоньке, як пiр'є; подуй - воно
полетiло.
- Мой, Юдо, давай вудку, давай пiво, давай гарак, бо ми си знаємо!
Жид борзенько накладав усього на стiл i зараз вiдбирав грошi.
- Ти, Безклубий, ти чого ревеш? За клубом? Пий та й запри собi гамбу,
бо в мене забава!
Безклубий iще гiрше заревiв.
- Тихо, бо б'ю!
- Не руш!
- А то котрий, мо?!
- А ти що за пан?
Федiр устав iз-за стола i трiснув того напасного в лице.
- Ти в недiлю переш? Та то грiх!
I ударом лавки звалив Федора на землю. Зробилися двi партiї. В коршмi
все заворушилося. Жид утiк, горiвка булькотiла на землю, столи i лавки
почервонiли вiд кровi i, поломанi, падали. А в болотi зi слини, горiвки i
кровi лежали обi партiї i стогнали. Лише Безклубий сидiв у куточку i
ревiв, як вiл, - не знати за ким i за чим.
Незабаром прибiгла полiцiя i тверезила голоднякiв. З гiркою бiдою
пiдоймала на ноги, потiм одним махом звалювала з нiг. Голодняки падали, як
дуби, а пiдносилися, як глина. Як їх протверезили, то провадили до арешту.
Їхав дорогою помiж полями на брицi мiхiв. Пшеницi i жита, як золотi i
срiбнi гаї, та й легким вiтром до себе клонилися. По золотi i по срiблi
плавали легенькi, чорнi хмарки, як тонка шовкова сiть. Море сонця у морi
безмежних ланiв. Земля пiд колоссям лящiла, спiвала, словами говорила.
- Мошку, на важки, бо йду собi геть!
Зiскочив з брики i пiшов межами помiж житами. На вечiр зайшов до Андрiя
Курочки.
- Ти, певне, або злодiй, або лайдак, бо добрий не йде iз свого села i
не блукає свiтами!
- Мете видiти... Тато що по панчинi не пропили, то голодних рокiв
попродали, та й приймили зятя до сестри, та й умерли, а зять доти бив,
аж-єм утiк вiд хати.
- А у вас, у бойкiв, бачу, коровами орють?
- Нi, то, вiдай, ще за нами є нiмцi, та вони коровами орють.
- Та скинь постоли, та вiнеси кожушину до хорiм, аби-с не напустив
нендзи, та й лєгай. А церква у вас така, як у нас? I ксьондз є?
- Так саме, як у вас.
- Та буду видiти, як си вдаш. Не будеш порушливий, а роботи не меш
боятиси, та й тє найму.
Наймився. Село пiзнало його, що не злодiй, що робiтник добрий, що добре
на себе старає, i приймило за свого. А вiн пiзнав, як котре поле
називається, чиє воно, чи вимокає, чи висихає, котре в селi найлiпший
злодiй, котре найбiльший богач - i зробився сiльський.
Послужив кiлька лiт, а добрi люди зачали його радити, аби став газдою.
- Ти не будь дурний, а як дає кавалочок города, а дiвка годна i
постарана, та й бери. А маєш грошi заслуженi, а ще приробиш, так клади
собi хату. А най вона буде як куча, але твоя! А ци дощ, ци зима, ци таки
так нема роботи, то вже ти не кукуєш iз-за богацького вугла i не гниєш по
яслах, бо ти маєш свiй кут. Слухай мене, старого...
Оженився, будував хату i трiскав вiд роботи, вiд своєї i чужої. Носив
дошки на плечах з мiста, вiдробляв старi снiпки, що взяв на стрiху, i
заробляв грошi то на вiкна, то на дверi. Два роки минуло, заки поклав
хату. Хатчина маленька, непоказна, виглядала мiж другими хатами, як би хто
пустив мiж громаду гарних птахiв маленьку, кострубату курочку. Але
Федоровi вона i така була мила...
Минуло кiльканайцять рокiв, а перед Федорову хатчину принесли люди
червонi хоругви. В хатi на лавi лежала його Катерина - велика i груба, аж
страшна. Федiр тримав коло себе двоє дiвчат: одинайцятилiтню Настю i
восьмилiтню Марiйку i все їх питався:
- Що мемо, доньки, без мами дiяти? Котра з вас дєдевi обiд зварить?
А як жiнку ложили в трунву, то вiн заридав:
- Берiть її полегоньки, бо в неї тiло дуже зболене. Ой Катеринко, я ще
не встиг добре з тобов наговоритиси а ти огнiваласи та й пiшла собi вiд
мене.
Вiн припав до небiжки i цiлував її в лице.
- Люди, люди, я до неї нiколи слова не заговорив, я за роботов на ню
забув та й за бесiду. Прости менi, Катеринко, приятелю мiй добрий!
Плач жiнок вибiг iз хатчини далеко на село.
- Вона, люди, як пiшла за мене, то так як пiд воду пiрнула, нiхто її
вже не видiв межи людьми. Аж тепер вiрнула межи вами - на лавi. Я до неї
нiколи марного слова не заговорив, мацiцького!..
I ще минуло кiлька лiт. Одного вечора прийшла зi служби Настя. Федiр
глянув на неї i зблiд.
- Насте, небого, а ти ж сама, а чоловiк твiй де?
Настя заридала, заголосила, а вiн слова бiльше до неї не сказав. Аж як
її вiдпровадив до мiста на службу i розходився з нею, та тодi заговорив.
- Дай тобi, боже, дитинко, якнайлiпше, але дивиси, аби-с дитини не
стратила, бо стиду вже не покриєш, а грiха неспасеного докупишси. Та
переказуй, як тобi тут буде...
А роки йшли, не стояли. Федiр не випускав iз рук цiпа цiлу зиму, чепiг
не викидав цiлу весну, а коси цiле лiто. Костi болiли, кiнцi їх стиралися
i пекли. Але недiля ставала на поратунок, бо в недiлю вiн iшов пiд вишню,
лягав на зелену траву, а вона висисала в землю той бiль. Та прийшов такий
час, що недiля не годна була направити того, що буднi днi попсували, а
трава не могла виссати того болю, що запiкся в старих костях. А ще
вселився кашель, що не покидав його нi коло коси, нi коло плуга, нi коло
цiпа...
Розвидалося, вiконце побiлiло, а Федiр вернувся з далекої вандрiвки
свого минулого життя. Вмився, помолився i збирався йти до двора.
- Наймуси у пана вiд весни, озму на чоботи i трохи орнарiї, та й якось
я перезимую, заки пiду до служби.
III
По селi бiлi, вузенькi стежки всi хати докупи пов'язали, лише Федорова
хата стояла поза сiтею стежок, як пустка. Федiр зимував, як ведмiдь. Рано
вставав на годину, аби затопити i зварити собi їсти, а потiм цiлий день i
цiлу нiч перележував на печi. Чим дальше заводилося в зиму, тим вiн сходив
на дитинячий розум.
- Тепер, Федоре-небоже, встань та укрiй собi грiночку хлiба, але
тоненьку, панцьку, бо-с, виджу, зголоднiв.
Вiн смiявся, злазив з печi i краяв хлiба та дивився до вiкна, чи вона
тоненька, панцька.
А темних, зимових ночей вiн голосно, на всю хату, говорив страшнi речi.
- Село вiмерло що до лаби, а я собi гадки не гадаю, у тот бiк не
дивлюси!
Але власнi слова переймали його переляком, вiн пiтнiв зi страху i
скакав з печi до вiконця, аби переконатися, чи в коршмi є свiтло.
Успокоївшися, вiн вертав на пiч.
А як пробуджувався вночi зi сну, то не мiг спам'ятатися, забув за себе
i аж як гримнув кулаками до сволока, то приходив до пам'ятi.
Тої зими його хатина заполонилася опирями, привидами i марами. Вони
гуляли по хатi, як збиточнi дiти. Вилiтали до сiней i вистуджували хату,
вибiгали крiзь пiч на стрих i товклися, аж стеля лупалася, дзвонили у
вiкна, аби його заманити надвiр. Вiн не давався, намагався не боятися,
тодi вони вибiгали на пiч i щипали його, душили i в рот онучi запихали.
Одної ночi злетiлися до хати всi чорти. Гуляли, аж хата дрожала, а вiтер
такий здоймили, що вiн замерзав на печi. Потiм позасiдали поза стiл i
повивалювали з утоми язики, такi самi, як той маленький язичок, що вiн
його поклав пiд Курочкову стодолу. Вiн лежав, як мертвий, аж як кури
запiяли, то вiн ледве пiднявся i зачав молитви говорити. Але i при молитвi
вони йому не давали спокою. Вiн не мiг нагадати таких молитов, що їх
найлiпше знав,- вiн забував навiть хреститися. Тi мари так його
змордували, що як прийшла весна, то вiн ледве дихав i побiлiв як папiр.
- Треба брати гроший вiдки голова, та посвiтити хату, бо тут нечисте
злiзлоси з цiлого села накупу. Вiпили з мене кров, що вiтер нi з нiг
iзгонить!
Як весняне сонце заблисло, то вiн смарував чоботи, латав сорочки, i
плiв волоки до постолiв, i тiшився, що раз уже пiде до служби.
- Уберуси, вбуюси файно та й до двора! Проши вельможного пана, мелдуюси
до панцької служби.
- Добре, Федоре,- десь вiдповiдав йому пан,- ти, виджу, слушний
чоловiк, коли ти подлуг припiсу мельдуєшси.
I Федiр, латаючи сорочку, солодко усмiхався.
IV
Федiр стояв серед панського гумна i сумно дивився за рядом плугiв, що
висотувався з брами, як ланцюг, у котрiм залiзо споювало м'ясо людське з
м'ясом волiв.
- Уже моє оранє скiнчилоси! Старе вогниво, та й вiкинули, бо ланцюг
серед дороги урвав би си!
Похитав головою та й пiшов до стодоли брати свиням зерна. Через цiлий
день на гумнi було тихо. Лише вiд наймицьких хаток доходили крики бабiв i
плач дiтей.
Якби хто з села повибирав щонайгiршi хатки, а до них загнав
щонайобдертiших мужикiв i найжовтiших жiнок i додав ще голої дробини -
дiтей - i все те поставив близько себе накупу, то мав би правдивий образ
тих хаток iз їх мешканцями.
Федiр з гумна дивився на тi хатки i щось заперечив головою:
- А де ж я би там iшов у таке пекло! Я собi буду спати у стайнi, тепер
зими нема. Не пiду я там у тоту пропасть.
Вечором пiшов до стайнi. Коло ясел стояли воли двома довгими лавами i
лiниво жували сiно. Коло кожних чотирьох сидiв погонич i дозирав, аби пiд
себе не викидали. Мiж тими лавами сидiли на землi плугатарi i сiвачi.
Латали собi постоли, стягали мотузками сердачини i направляли iстики.
Кожний коло чогось нипав. Коло них присiв Федiр. Воли один по одному
падали на солому, за ними переверталися в ясла погоничi, а за погоничами
йшли плугатарi. В стайнi запанував тяжкий вiдпочинок, що по утомi зораних
ланiв паде на стайню, як тяжкий камiнь. Федiр також засунувся перед воли.
- Свинарю, мой, а марш з-перед волiв межи свинi! Ще тобi лужко стелити!
Твоя Марiйка добре нас рiхтує. Тiкаєси, як сука, з фiрманом, та вiдавує
йому щонайлiпше, та ще й ти прилiз на нашу голову? Марш з-перед волiв!
Федiр вилiз iз ясел i ляг пiд брамою на в'язку соломи. Забута кривда в
тiй хвилинi пробудилася.
- Грiх меш мати за мене, Андрiю, грiх...
Стайня сгогнала, позiвала, зi сну говорила. Так тяжко дихала, як би
десь глибоко в землi душилися тисячi людей.
- Молиси за мене, най мене бог хоронить, най мене направить на лiпший
розум, бо те спечу у вогнi, як пацюка, бо меш три днi попiл за своїм
богацтвом згортати...
Над ранок i вiн скотився у чорну пропасть стаєнного сну.
V
Федiр потiм нiколи не ходив до стайнi i не говорив з наймитами. Спав у
стодолi i не показувався на очi. По великоднi Марiя вiддалася за фiрмана i
переходила з ним на службу до другого пана. Федiр вийшов з ними за браму i
попрощався.
- Марiє, а памнєтай, що я хату при людих Настi вiдкажу, аби ти її не
вiдгонила, бо вона, сарака, одна-одиниця!
I вернувся. В хлiвi, аби нiхто не бачив, заплакав.
- Тепер жий, з ким хочеш!
Тої днини впився i прийшов до стайнi.
- Мов скарбов'яни, тепер нi не вiгонiть, бо вже моя Марiя помандрувала.
- Хто би вас вiгонив, от лєгайте та спiть, як-сте набрали повну голову.
- Певне, що п'єному добре спати, так i бог приказав. Але ти кажеш iти
спати, а я тебе питаюси, де я маю iти спати? Як ти така мудра голова, то
ти менi скажи, де маю iти спати?
Вiн аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зi своїм
питанням.
- Де впадете, там будете спати.
- А якби я так у яселца, га?
Вiн злобно засмiявся.
- Я в ясла, а ти мене за гирю, ти в шию, та буком: а марш, старий псе!
Погоничi повилiзали з ясел, аби дивитися на комедiю.
- Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, що то є
чоловiк, - ти вiл, ти хати нiколи не видiв! Ти порєдного чоловiка з ясел
буком! Але ти мене запитаєшси: - А де ти, васпан, дотепер був?" А я тобi
кажу: "Був-сми межи людьми, любо менi було". Але ти кажеш: "А чого ж тебе
люди вiд себе прiгнали?" Отут гудз! А я тобi на це нiчого не скажу, лиш
три словi: "Нема у людей бога". А ти голова розумна та й усе вже знаєш...
- Iдiть, старий, спати, не гнiть бандиги, а завтра пiдемо в село на
вибiр, та ми тих богачикiв трохи намнемо.
- Я на вибiр паду i людем усю свою кривду скажу, але в ясла не пiду, бо
я там не маю гнити. Я знаю лiпше гатунок, як ти, я бiльше свiта видiв, як
твiй пан. Але чекай, я тобi буду казати, як на протокулi. Я був помийник
жидiвський, я валєвси попiд жидiвськi лави, по всiх кременалах. А бог най
пише грiх, а я не боюси, я за все вiдповiм, так вiдрубаю, як
першому-лiпшому. А мене хто на розум учив, га? Коли мене лиш чим видiли та
тим били! Не бiси, я вiкажу, я вiв'єжуси що до крiшки. Но, але дав менi
бог такий розтулок у головi, що я привернувси назад до нашої вiри. Як єм
уздрiв його ласку небесну по полю, як жито просилоси пiд серп i земля аж
цєпала: "Йди, Федоре, бери з мене хлiб", - а я лишив жида серед дороги та
й пiшов до божої роботи. Дєкую господовi i до сегоднi!
Вiн хрестився, цiлував землю i бив поклони.
- Прийшов я межи нашi люди, а менi свiт розтворивси! Тото-м з ними
гарував! Оженив-єм си, поклав хату з цего мозиля. Вже має менi бути добре.
Але грiхи треба вiдпокутувати, бог буком не б'є! Умерла менi Катерина, но
нiц, його воля, його розказ. Тiшуси дiтьми, годую, забiгаю - вiгодував, а
люди взєли та й знiвечили. Пiшла моя Настя нi сяк, нi так, пiшла по жидах,
а Марiя, адi, помандрувала з отим ляхом. Ме бiдити. Але нiц, най нi бог
скарає, якщо кажу. Кара має бути!
А я лишився босий! Iду я до него у таку плюту: "Дай менi грейцiр, най
ноги вбую". А вiн менi каже: "Йди до жидiв". Прийшов я до вас, а ви менi:
"Марш!" А куди ж маю тепер iти?! Карає бог, карають люди, караєте ви, а я
кiлькi кари не годен вiтримати!
- Iдiть, дiду, в ясла, ми вас просимо.
- Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правдi! А ти ж би любив,
якби я з твого хлiба всю мнєкушку виїв, а тобi лишив саму згорену шкiрку?
Правда, що ти би не любив, бо то не по правдi?
Вiн роздер сорочку в пазусi, скинув її i шпурнув пiд воли.
- Тепер дивиси, яку менi шкiрочку богачi лишили. Та _чим тут жити? А що
ж тут є вже карати?!
Вiн голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали
найлiпшим.
VI
Коло громадської канцелярiї стояли двi купи. Одна обдерта, чужа на
селi, апатична, друга чиста, бiла, охоча - наймити i газди. З одної i
другої купи хтось викликуваний заходив до канцелярiї i голосував. Економ
аж захрип, бо кожному наймитовi мусив називати пана, вiйта i жида.
Жандарми снувалися i усмiхалися, як коли би мали перед собою дiточу
забавку.
- Ну, хлопцi, тепер уже вiбрали-сте пана, сiдайте та й мете пити
горiвку, - сказав економ. Газди здоймили галас:
- Ото вушивцi, ото жебраки, ото худоба панцька!
- Мой-ня, чуєте, як богачi рип'є?
- Най рип'є, а ми пиймо горiвку.
- Та пийте грань, пийте кров свою, злодюги!
- Ми горiвку волiємо!
- Ото нам пани вiшукали право, аби голодники розбоєм iшли на село!
- Ти, читальнику, ти гадаєш, що я не був у читальнi? Таже i там бiдний
нарiд стоїть коло порога. За столом сидить ксьондз, старшi браття,
богачики, а дєк чiтає тотi казети, а ви покивуєте головами, як воли, нiби
щось ви з того розумiєте. А то один з другим такий дурний, хоть му око
нiколи! То така читальня ваша, що богач за столом, а наймит коло порога.
Так у церквi, так у канцiлярiї, так усюди. Та ми маємо з вами бути?
- Хлопська голова не до письма, а зад не до крiсла!
Наймити зареготалися.
- А тихо ж ви, невмиванi, вперед вушi повiбивайте, а потiм учiть газдiв
розуму!
- Мой, ти, Курочко, то ти також за людьми? Таже ти гiрше жида! Чого
горланиш? Не бiси, твоє богатство пiде марне. А нагадай собi, як я служив
у тебе, та мене вiд твої роботи хороба нагрiла. А ци ти менi за цiлий
тиждень вiнiс букаточку хлiба або води напитиси? Та ти з людьми тримаєш? Я
в тебе всю силу лишив, а ти мене вiгнав босого на зиму! Таже ти гiрше
жида, бо то рахуєси не наша вiра. Але пусте твої дiти тото богатство, що з
него слiду не буде! Ти, кальвiне!
Курочка гримнув Федора в лице, та так, що його обiлляла кров, i вiн
упав.
- Хлопцi, ану богача трохи намнєцкаймо!
Ймили наймити Курочку, постояли за Курочкою газди, потекла кров...
VII
Федiр лежав у своїй хатi на постелi. Очi його горiли, як грань, вiд
червоних язичкiв, що тисячами огникiв розбiгалися по тiлi i смажили його
на вуголь. Тi язички, як блискавки, лiтали по всiх жилах i верталися до
очей. Гриз кулаки, бив чолом до стiни, аби вогонь з очей випав.
Запалився, чув, що з нього бухає поломiнь, ймався руками за очi. Один
страшний крик, надлюдський зойк! Язички вилетiли з тiла i прилипли на
шибках вiконця. Зiрвався. Вiконце червонiло, як свiжа рана, i лляло кров
на хатчину.
- Все моє най вiгорить! Все, що-м лишив на єго подвiр'ю.
Вiн скакав, танцював, реготався.
Вiконце дрожало, тряслося, i щораз бiльше тої кровi напливало у
хатчину.
Вибiг на порiг.
Звiзди падали на землю, лiс скаменiв, а десь з-пiд землi добувалися
скаженi голоси i зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огнi.
- Я чужого не хочу, лиш най моє вiгорить!
СИНИ
Старий Максим волочив яру пшеницю кiньми добрими, молодими. Борони
лiтали по землi, як пера. Максим кинув капелюх на рiллю, сорочка
розiпнялася i впала аж на плечi. Хмара куряви з-пiд борiн засипала його
сивий чупер на головi i на грудях. Вiн галасував, лютився, а люди з
сусiднiх нив говорили до себе:
- Старий пес, все лютий, але молодi конi ще мiцно тримає; богатир,
iззамолоду добре годований, та втратив обох синiв i вiдтогди все кричить i
на полi, i в селi.
Максим спер конi.
- Старi костi, як стара верба: на вогонь добрi, а з кiньми бiгати нi до
чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данцi подаютьси, то такi ноги,
най не кажу, що варт. Лiзь, дiду, на пiч, пора вже прийшла.
То вiн потряс сивою головою попiд чорнi кiнськi гриви та кричить
дальше:
- Та на пiч, брє, я ще годен вiлiзти, але пiч студена, облупана. Образи
на стiнах почорнiли, а свiтi дивлютьси на пусту хату, як голоднi пси.
Стара цiле житє обтикала їх бервiнком та васильком та голуби перед ними
золотила, аби ласкавi були, аби хата ясна була, аби дiти росли. Та хоть їх
богато, а всi вони до нiчого, свiтцi. Синiв нема, стару запорпав у землю,
а ви, боги, мусите вiбачити за бервiнок - було лiпше дбати... Ану,
звiздочолий, поки нам бог назначив, берiмси, брє, до цеї землi.
I ходили вони з одного кiнця ниви на другий, затуленi курявою, а борони
кусали землю, гаркотiли, роздрапували її, аби зерновi вчинити м'яке ложе.
- Ти, Босаку, ти не є жаден кiнь, ти пес, ти всi плечi менi обгриз,
знак на знаковi, скусав а скусав. Не сiпай хоть ти мене, бо так нi житє
насiпало, що ледви на ногах стою. Я тобi досвiта сиплю овес, ще сам нiчого
не ївши; я тебе вiчiсую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш.
Звiздочолий у мене чоловiк; вiн чорними очима за мнов водить; вiн мене
жєлує, вiн свойов гривов обтирає дiдовi сльози; а ти поганий, серця не
маєш. Ще недавно ти цiлий жмут мого волосся вiрвав i пустив пiд ноги в
гнiй. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кiнь, але за це поганий.
Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене свiтий Юрiй, то,
бiгме, подарував би-м тi, аби-с з ним iшов змiї розбивати; робити землю ти
нездатний, бо в тобi спокою нема.
То вiн слинив пальцi, вимивав рану на плечах та присипав порохом.
-_ Гей, конi, iдiм, iдiм...
А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимовi ноги
чули пiд собою м'якiсть, тут м'якiсть, яка дуже рiдко гостить у душi
мужика; земля дає йому ту м'якiсть, i зате вiн її так любить. I як вiн
викидав жменею зерно, то приповiдав: "Колисочку я вам постелив м'якеньку,
ростiть до неба".
Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав конi.
- Та якого дiдька болиш, ти, стара корсо, хрупаєш у кождiм замку,
кривуле?
То вiн оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку
червоної кровi i сiв.
- Скло залiзло, матерi твої! Тепер волочи, а ниви недоробленої не
лишиш, хiба си розскочиш у куснi. А ти, небого ниво, малий спасибiг будеш
мати з цеї старої кровi, бо стара кров, як старий гнiй, нiц не родить;
менi утрата, а тобi нiякого зиску.
Криваючи, вiн випряг конi, повiв до воза та наклав перед них сiна.
- Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне;
старий не має чим ходити...
Вiн витяг з торби хлiб, солонину та пляшку i вимивав рану горiвкою;
потiм вiдiрвав кавалок рукава, завив ногу i зав'язав мотузком вiд мiха.
- Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Напився горiвки, взяв хлiб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:
- Це хлiб? Ним лиш коня жидiвського чесати, бо на добрiм конi шкiру
зiдре. Приходя до мене роєм тi пiдкьопанi [1]: "Дiду, - кажуть, - ми вам
печи будемо, прати будемо, запишiть нам поля". Цi подертi суки гадають, що
я їм поле тримав? Як умру, то най на моїм полi чiчки ростуть та най своїми
маленькими головками кажуть отченаш за дiда.
Зi злостi шпурив хлiбом далеко на рiллю.
- Зуби здрiгаються вiд цего макуха; пиймо, Максимку, горiвки, вона
гладко йде...
- Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси спiвати? Оцему
обдертому та обгризеному дiдовi? Лети собi геть до неба, скажи свому
боговi, що най не посилає менi дурну птаху з спiвом, бо як вiн такий
моцний, най менi пiшле моїх синiв. Бо iз-за єго волi я лишився сам на всi
землi. Най твiй бог спiванками мене не гулить, забирайси!
I вiн кинув грудкою землi в жайворонка, та жайворонок ще краще почав
спiвати над його головою i не хотiв летiти до бога.
- Ти, пташку, ти нiц а нiц не розумiєш. Як мiй малий Iван вганяв за
тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнiзда по межах та грав на сопiвцi,
то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с спiвала, так треба було робити.
Твiй спiв i Iванова сопiвка iшли низом, а поверх вас сонце, i всi ви
сипали божий глас i надо мнов, i над блискучими плугами, i над всiм миром
веселим. А крiзь сонце бог, як крiзь золоте сито, обсипав нас ясностев, i
вся земля, i всi люди вiдблискували золотом. Так то сонце розчiнило весну
на землi, як у великiм коритi...
- А з того корита ми брали колачi, а колачi стояли перед музиками, а
молодi в квiтках любилиси i шли до слюбу, i котиласи весна, як море, як
потопа; та тогди, пташко, твiй спiв спливав у моє серце, як рiзка вода в
новий збанок...
- Iди ж собi, пташко, в тi краї, де ще колачiв не забрали, а дiтей не
порiзали.
Обома руками взяв вiн свою сиву голову та й схилився до землi.
- Стид тобi, сивий волосе, стидайси, що приповiдаєш та приспiвуєш, як
плаксива баба, бо нiчо вже тобi на цiм свiтi не поможе...
- Ех, сини мої, сини мої, де вашi голови покладенi?! Не землю всю, але
душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи,
брешуть золотi книги по церквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти
свого воскресив, кажуть. А я тобi не кажу: воскреси їх, я тобi кажу:
покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цiлий свiт, але над моїми
гробами ти отемнiв...
- Най тобi оця синя баня так потрiскає, як моє серце...
- Та прийдiть котра до старого; нiби ви їх не обiймали, моїх синiв, та
не лягали в бiлу постiль? Та вони були, як дуби кучерявi... Та принеси на
руках байстрєтко, не встидайси, приходи. Дiд тобi всi коверцi пiд ноги
пiдкине, а байструковi порубає все полотно найтонше на пелiнки. Бо ти
ходиш без вiнка та плачеш вiд наруги.
I дiд здоймив обi руки вгору й кликав ними до цiлого свiта:
- Ходи, невiсточко, ходи до тата, нам попа не треба!
Голосно заридав, приляг до землi i нею, як хустиною, обтирав сльози i
почорнiв. Та ще благав дальше:
- Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на твої шиї я вздрю єго
руки, а на твоїх губах зачервонiють єго губи, а з твоїх очий, як з
глибокої кирницi, я вiловлю єго очi i сховаю їх в моє серце, як у коробку.
Я, як пес, занюхаю єго чупер на твої долонi... Коханко, приходи i ратуй
старого.
- Ти ще є на свiтi, а їх нема жадного, то найдiть дорогу до мене та
принесiть вiсть. Насипте студеної роси на мiй сивий волос, бо вiн мене
пече кождий, як розжарений дрiт. Моя голова палитьси вiд того вогню.
I рвав з голови сиве волосся та кидав на землю.
- Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
До решти обезсилений, приляг до землi i лежав довго мовчки, а потiм
лагiдно розказував:
- Послiдний раз прийшов Андрiй: вiн був у мене вчений. "Тату, - каже, -
тепер їдемо воювати за Україну". - "За яку Україну?" А вiн пiдоймив шаблев
груди землi та й каже: "Оце Україна, а тут, - i справив шаблев у груди, -
отут її кров; землю нашу iдем вiд ворога вiдбирати. Дайте менi, - каже, -
бiлу сорочку, дайте чистої води, аби-м обмивси, та й бувайте здоровi". Як
та єго шабля блиснула та й мене заслiпила. "Сину, - кажу, - та є ще в мене
менший вiд тебе, Iван, бери i єго на це дiло; вiн дужий, най вас обох
закопаю у цу нашу землю, аби ворiг з цего корiня її не вiторгав у свiй
бiк". - "Добре, - каже, - тату, пiдемо оба". Та як це стара вчула, та я
зараз видiв, що смерть обвиласи коло неї бiлим рантухом. Я подавси до
порога, бо-м чув, що її очi вiпали i покотилиси, як мертве камiнє по
землi. Так менi здалоси, але свiтло на її чолi вже погасло...
- А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила,
але так здалеко дивиласи, як з неба.
А як я їх скидав на колiї, то-м казав: "Андрiю, Iване, взад не йдiть,
за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла..."
До самого вечора Максим водив конi по нивi та не кричав уже, геть
замовк. Дiти, що вiвцi гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з
ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вiн
неначе западався в землю.
* * *
Пiзнiм вечором, як Максим пообходив корови та конi та подоїв вiвцi,
увiйшов до хати.
- Ти, небого, геть затихла, замертвiла, як би в тебе хто нiж упхав, не
годна-с слова сказати... Та я в тобi ще розгрiбу трохи вогню...
Вiн зварив кулешу, убрав бiлу сорочку, повечеряв i затих. Потiм прикляк
до землi i молився:
- А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своїм сином посерединi, а
коло тебе Андрiй та Iван по боках... Ти дала сина одного, а я двох._
[1] Пiдтьопанi.
ЗЕМЛЯ - ВОНА ЗЕМЛЯ
То як Семен iз заходом сонця вернув додому, то застав на своїм подвiр'ї
п'ять кованих возiв, набитих всiляким добром, ще й колиска наверху була.
Конi коло возiв добрi. А на приспi сидiли старi й молодi, самi незнайомi.
То Семен старий i босий, з черевиками через плечi, сказав:
- Славайсу Христу, люди добрi! Вiдки ви i як вас маю звати?
- Ми буковинськi, война вiгнала нас iз дому; я є Данило, а це коло мене
моя жiнка Марiя, стара вже; а це мої двi невiстцi з дiтьми, та донька,
також з дiтьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.
- Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а
жiнка най варить вечерю. Вона в мене друга, молода i годна, як схоче.
- А це в мене перша, уже п'ятдесят рокiв, як за мною, та тепер здурiла,
та поховаю я єї десь на роздорожу, бо розум свiй загубила пiд колесами.
Доки ще з фiри видiла наше село, то плакала та з воза тiкала, та невiстки
здоганяли, а як не вздрiла вже свого села, та занiмiла. Та сидить отут
нiма межи внуками...
- Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вiкнах та на
золотих образах в свої хатi, то вони, як пташечки, б'ютьси по порожнi
хатi, як сироти. Молитви щебечуть по вуглах, а баба без них нiма буде... А
пiдiть ви до великої хати та перед святим Николаєм проведiть єї молитву;
може, народитьси в нi слово.
То оба старi затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та
баба мовчала.
- Загубила вона свої слова коло своїх свєтих та й там їх вiдшукає.
Знов на приспi.
- Не моє дiло питати, але чого ви кованими возами та вороними кiньми та
з дiтьми молодими землю свою покинули?
- Бадю Семене, на воронi конi та на вози кованi я склав свої дiти, аби
їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як
професора взєли вночi бог вiсть куда, а вiта повiсили серед села i поклали
жовнiря, аби хто не поховав, то я вiдрiкси землi та й кров свою наклав на
кованi вози, аби нiхто єї не споганив. Цар православний, а ми православнi,
та й зрада. Це раз; а другий раз - москаль iде i сонце залягає. I Хина, i
Сибiр, та дикий нарiд з цiлого свiта; старих рiжуть, молодi жiнки
гвавтують та цицки вiдрубують, а малi дiти ведуть у колiю та розкидають по
пустих землях у далекiм царствi... Та вiкна в селi послiпли, а дзвони
занiмiли. Кара божа спустиласи на нас за грiхи цiлого свiта. I вiд тєжкої
руки господа милосердного я пробував кров свою, дiти мої, забрати в мир
хрещений.
- Кличуть вечєрiти, Даниле, а бога не гнiвiть своїм нерозумним жалем.
* * *
Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле,
оба покушiймо цеї гiркої, та, може, старi нашi плечi вiд землi
вiдвернутьси вгору.
Вечеря не була нiкому мила, лиш оба дiди попивали горiвку та також
страви не брали в рот.
- Iдiть ви, дiти, спати зi своїми дiтьми, най вам бог яснi сни намалює,
а ми, старi, ще побудемо.
- Даниле, коби-сте не гнiвалиси, то я би щось сказав вам.
- Я розум i гнiв лишив на своїм подвiр'ї; можете мене i вiбити, бо я,
видите, старий птах, та без гнiзда.
- Старий птах най гнiзда старого не покидає, бо нове збудувати вже не
годен. Бо лiпше, аби єго голова у старiм гнiздi застигла, як у яру при
чужiй дорозi.
- Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую...
- Та куда ви си вiбрали? За панами i за жидами? Цiсар має для них касу
отворену, а вам каса заперта. Як увiдете у чужий язик, у великi студенi
мури, то доля розфурєє вас по камiню, i лиш снитиси вам буде наша красна
земля, а руки закостенiлi будуть з непам'єтi сiяти на смiх панам, що
спацiрують, яру пшеницю по камiню. Бог не прийме вас до себе з того
камiня, але вiде перед свої ворота, як вас уб'ють на вашi землi.
Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас бог благословити i на
шибеницi...
- Грiшний я, Семенку, грiшний перед богом i перед вами. А то в мене
ниви, як вiвцi добре годованi, чорнi та кучерявi. Я зараз завертаю вози до
схiд сонця, аби бога не гнiвити...
- Наше дiло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, вона всю силу
з тебе вiгортає, вiчерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї,
горбишси, вона з тебе жили вiсотує, а за то у тебе отари, та стада, та
стоги. I вона за твою силу дає тобi повну хату дiтий i внукiв, що
регочутьси, як срiбнi дзвiнки, i червонiють, як калина... Не йди, Даниле,
з панами та з жидами, не шукай царя, бо тобi царя не треба; все якийсь
прийде до мужика, аби податок брати...
- За ваше слово, Семене, най вам бог дасть усе найлiпше; я вертаю
додому, най си дiє божа воля.
Та й баба Марiя заговорила:
- Iдiм, Даниле, додому, iдiм.
- Ат сука баба, як вiшло на єї, то зараз заговорила!
- А тепер пиймо на "будьте здоровi"; дай боже, аби-м лиху годину
перебули, а як пiмремо, аби нашi костi зогнивали в нашi землi.
I пили оба дiди, та й стара баба з ними, та спiвали. Баба сидiла в
серединi, та крiпко обiймала обох руками, та проводила пiснi:
Лишень моя мила,
Як голубка, сива,
Вона спати не лягає!
Дитину колише,
Дрiбне листя пише,
З буйним вiтром розмовляє...
Та так вони спiвали до зорiв, а на зорях кованi вози заклекотiли, i
Данило вертав додому.
А як сонце сходило, то оба дiди прощалися, цiлували себе в чорнi руки,
а червоне сонце кинуло їх тiнi через межi, далеко по землi.
АМБIЦIЇ
Ти будь у мене тверда, як небо осiннє уночi. Будь чиста, як плуг, що
оре. Будь мамою, що нiчков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько
приспiвує до сну. Вбирайся, як дiвчина раненько вбираєся; як виходить до
милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого.
Грими, як грiм, що найбiльшого дуба коле i палить. Плач, як тi мiлiони
плачуть, що тiнею ходять по свiтi. Всякай у невиннi душi, як каплина роси
у чорну землю всякає. Бiжи, як нам'єтностi мої, що їх бiльше батогiв жене,
як сонце промiння має, бiжи та лови чужi нам'єтностi та сплiтайся з ними.
Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на спокiйний став.
Така будь, моя бесiдо!
=====================================================================
Василь Симоненко. Вино з троянд
Новели та гуморески
ВИНО З ТРОЯНД
На неї задивлялися навiть дiдугани, i вже рiдко який хлопець не мiряв
очима з голови до п'ят. В одних у зорi свiтилося захоплення, в других -
неприхована хiть, а третi милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона
кидала чорнi коси на пружнi груди i пливла селом з сапкою на плечi, хлопцi
божеволiли. Приходили боязко до її ворiт i натхненно говорили про кохання,
а вона тiльки слухала i мовчала. Нiхто не насмiлювався торкнутися її, мов
боявся осквернити дотиком красу. Вона нiким не гордувала i нiколи не
ганила, а тiльки прохала прощаючись.
- Не ходи до мене бiльше. Добре?
I в тернових очах було стiльки благання, що нiхто не зважувався їй
заперечувати. Минало в хлопцiв оп'янiння вiд краси, закохувалися вони в
звичайних кирпатих i гостроносих дiвчат, а Ольга ставала для них приємною
згадкою.
Андрiй нiколи не зважувався пiдiйти до неї. Та й куди йому, кульгавому
горбаневi, було сiкатися, коли й не такi, як вiн, од неї гарбузи качали.
Вона часто ловила його погляд на собi i завжди у вiдповiдь свiтилася
привiтнiстю, але вiн вбачав у тому образливу жалiсливiсть.
Хлопцi ставали трактористами i шоферами, йшли в льотчики i моряки, а
вiн i мрiяти про це не мiг. Вiн копирсався в колгоспному саду, а вдома
розводив квiти.
До квiтiв принадився, вiдколи померла мати. В його садибi не росла
нiяка городина, лише виноград, яблунi, вишнi i квiти, квiти. I могила
матерi з ранньої провесни аж до бабиного лiта квiтувала, мов клумба.
Вiн дарував розкiшнi букети нареченим, i всi були йому вдячнi, i всi
шанували його, а йому ж хотiлося випити хоч краплю кохання.
- Чи й менi ти подаруєш букет на весiлля? - запитала якось Ольга, коли
в саду трусили яблука. Вiн мало не отерп вiд несподiванки, але мовив:
- Ти вибереш сама, якi захочеш. - Потiм вiн посмiливiшав i сказав: - У
мене їх дуже багато. I ще, коли захочеш, до твого весiлля я зроблю вино з
пелюсток троянди.
- Вино з троянди? - здивувалася дiвчина. - Таке й вигадаєш.
- Не вiриш? - захвилювався вiн. - Те вино - як нiжнiсть. Коли прийдеш
по квiти, покуштуєш.
I вiн зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож.
Андрiй чомусь вiрив, що Ольга прийде по квiти. Вiн виглядав її кожен
вечiр. Його збентеженiсть помiтили навiть сусiдськi хлопчаки, якi щовечора
щебетали на подвiр'ї. Це були вiрнi Андрiєвi друзi i надiйнi охоронцi його
квiтiв та саду. Того, хто насмiлювався зiрвати без дозволу бодай гроно
винограду чи квiтку, пiддавали безпощадному остракiзмовi. Його цькували
так настiйливо i жорстоко, як це можуть робити лише дiти.
Цi голомозi квiтникарi вечорами, як мухи, обсiдали Андрiя. Вiн
розповiдав їм, що бачать у снах квiти, як вони перешiптуються з сивими
зорями, вигадував казки про дивовижнi краї, де квiти не тiльки пахнуть,
але й розмовляють, i ходять, i граються в пiжмурки, а в'януть лише тодi,
коли в тiй країнi з'являється хоч одна нещаслива людина.
- Квiти люблять щасливих. У нас вiд нещасть вони не в'януть, а плачуть.
Ви бачили, скiльки вранцi на них роси? Ото їхнi сльози. Хто росяного ранку
знайде незаплакану квiтку, той буде дуже щасливий.
- А ви знаходили незаплакану квiтку?
- Нi, я не знаходив та, мабуть, i не знайду... Висiло над ними добре i
щире небо, i малюкам здавалося, що всiяне воно не зорями, а квiтами, i що
посадив тi дивовижнi квiти дядько Андрiй.
Ольга прийшла в недiлю зранку. Вона була така прекрасна, що вiдразу
якось похнюпились квiти, а господар вiдчув себе нiкчемою i не знав, де
подiтися.
- Це правда, що суха квiтка, знайдена росяного ранку, вiщує щастя? -
запитала вона в Андрiя.
Язик у хлопця прикипiв до пiднебiння, очi застигли вiд подиву.
- Хто... Вiд кого ти чула про це?
- Я приходила до тебе вчора ввечерi i слухала, що ти казав дiтям. Так
то правда чи нi?
- Нi. То я сам вигадав. - Андрiй заховав очi в кущ пiвонiй.
Ольга зiтхнула.
- Жаль, що я не вмiю так гарно видумувати. "Для чого тобi це? -
дивувався хлопець. - 3 тебе досить тiєї вроди, якою надiлила мати. А в
мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й тi химернi вигадки?"
Перегодом вони сидiли в заплетенiй хмелем i диким виноградом альтанцi i
смакували вино з троянд.
- Ти дуже гарний хлопець, Андрiю, - мовила Ольга.
- Ти хотiла сказати, що я непогана людина? - перепитав.
- Я хотiла сказати те, що сказала, - засмiялася Ольга i без усякого
зв'язку стала побиватися: - Менi багато кажуть, що я гарна i тому мене
люблять. Гадають, менi приємно вiд того. А хiба я винна, що я гарна? Хiба
моя врода - це я?
Вона грайливо перекинула коси зi спини на груди.
- Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорнi брови та рожевi
щiчки. - Вона помiтила, що Андрiй хоче вклинцювати своє слово, i
заговорила ще швидше: - Що та краса? Вiтри видублять шкiру, дощi змиють
рум'янець! Натягаєшся ящикiв на токах, попогнеш спину на буряках - де та й
врода дiнеться...
Вона замовкла, i Андрiй не знав, що сказати.
- Ну, скажи, Андрiю, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою
для того, що спокусився красою?
- Не знаю, Ольго, - щиро зiтхнув хлопець. - Не знаю, хто б тебе змiг не
любити отаку!
- Я не весь вiк такою буду, Андрiю, - мовила сумно. - Так менi можна
нарвати квiтiв?
Андрiй кивнув головою, i дiвчина побрела в барвисте живе озеро. Вона
ходила мiж квiтами, а за нею ходили його закоханi очi. Ольга прискiпливо
обдивилася чи не кожну пелюстку i вернулася до альтанки з порожнiми
руками.
- Менi жаль рвати їх, - соромливо зiзналася. - Вони такi гарнi. Краще я
зайду iншим разом. Добре?
Вiн iде з нею до хвiртки i мовчить. Дiвчина виходить на вулицю i,
дивлячись у синiй неспокiй його очей, тихо каже:
- А до весiлля ти неодмiнно приготуй вино з троянд...
КУКУРIКАЛИ ПIВНI НА РУШНИКАХ
В Ониськи дерев'янiли ноги, коли десь поруч дзвенiв його голос Вона
завжди йшла повз нього ледве жива i не смiла повести навiть бровою в його
бiк.
А Вiктор кричав:
- Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий?
- Як надоїш од цапа повну дiйницю молока, - шмагонула дiвчина.
- Я не буду бiгати за тобою, - кепкував парубок. - Я просто прийду
сватацця.
- Приходь, гарбузи вродили добрi, - мов крiзь цiдилку, пропускала
слова, тамуючи за бiлизною зубiв i образу, i бiль, i надiю.
Iнодi дояркам уривався терпець, i вони починали заступатися за Ониську.
- Ти її мiзинця негоден! - казали йому.
- Ов-ва! Аби тiльки сказав "цiп-цiп", то прибiжить, мов квочка, - не
вгавав облiковець.
- Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидiти, - рубала Ониська пiд
загальний регiт.
Тiльки татовi могла Ониська довiрити, чого коштувала їй та
розв'язнiсть. Тато був зовсiм юний. Вiн пiшов на вiйну тридцятилiтнiм i
таким залишився навiки. Ониська часто хотiла побачити його сивим i
вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зi старiстю, а тато залишився
молодим. Час уже втратив над ним владу.
- Ой, як менi важко, тату, - казала Ониська, опускаючи до пояса чорну
тугу своїх кiс. - Як я його люблю i як... ненавиджу! - тупала маленькою
нiжкою. - Що менi робити, тату?
Але батько мовчав, i тодi дуги дiвочих брiв сповзалися до кирпатого
носа, а виї швидко-швидко клiпали, заганяючи назад неслухнянi сльози.
Осiннi свiтанки тривожнi, як марення. Ониська заспаними очима
обмацувала їх сиву бездоннiсть i пiрнала в їхню тривогу. По дорозi до
ферми вона додивлялася свої дiвочi сни.
Одного разу її розбудив Вiктор.
- Чого йдеш, мов лунатик? - засмiявся вiн бiля самого вуха, i Ониська
знов вiдчула, як терпнуть ноги. Але голова i язик у неї нiколи не терпли.
- Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок вилiз?
Вiн змовчав, а потiм якось несмiливо взяв за руку. Онисьцi зовсiм не
хотiлося випручувати її.
- Нiколи не думав, що в тебе такi тендiтнi руки...
- Мужик не повiрить, поки не помацає, - сховала досаду в посмiшцi.
- Пiдеш за мене? - раптом нi сiло нi впало запитав Вiктор. - Пiдеш?
- Може, й пiду за тебе... облiковцем працювати - Вона таки випручила
руку i йшла немов по гострих лезах.
- То я прийду сватацця, - сказав, нiби не чув її слiв, i так само
раптово, як з'явився, розтанув у сизiй прозоростi.
Цiлий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешiптування та
хихоньки. Пiд неприховане цiкавими поглядами її плечi сутулилися, а думки
гнiтила образа: "На все село розцвiрiнькав". Мука туго стискувала груди.
Вiктор прийшов у суботу. В кепцi набакир, у начищених до блиску
хромовиках, вродливий i прилизаний, мов плакат. Вiн розсiвся на лавi,
закинув ногу на ногу, нiби виставляючи напоказ новi чоботи. I вiдразу ж
завiв якусь порожню розмову з матiр'ю. Говорив довго i одверто хизувався,
а потiм, наче мiж iншим, мовив:
- Я оце, тiтко, прийшов сватати вашу Ониську...
Мати здивовано звела голову i сказала ображено:
- Хiба, Вiкторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя
голова на в'язах. - I, нiби пiдкреслюючи свою непричетнiсть до того, що
дiється в хатi, повiльно видибала на подвiр'я.
Вони довго сидiли вдвох у хатi i мовчали. Кукурiкали пiвнi на рушниках,
i од їхнього мовчазною спiву дзвенiло у вухах.
- То що ж ти скажеш менi, Онисько? - здалеку хлюпнув тривогою Вiкторiв
голос.
- А ти в мене нiчого не питав.
- Ти ж знаєш, чого я тут. - Вiн дивився так благальне i винувато, що в
неї все тiло сповнилося лiнивою жагою.
- Ти ще не втоптав стежки i до моїх ворiт, а вже стукаєш у серце, -
струснула з себе млявiсть.
- Але ж ти кохаєш мене...
- Звiдки ти знаєш? - насмiшкувато пiдвела очi.
- Про це говорить усе село...
- Але одна людина цього не говорить. - Ониська вiдкинула на покуть
вишивання i не знала, що робити з своїми руками. Гнiвом спалахнули карi
зiницi.
Вiктор немов уперше побачив її.
- I ти осоромиш мене на все село? - зразу ж збагнув безглузду
жалюгiднiсть свого запитання.
- Який ти, Вiкторе, - не слова, а сльози текли з її вуст. - Iди звiдси
геть i можеш набрати на грядцi скiльки завгодно гарбузiв. Хоч пiдводою
приїжджай. - Ониська глумилася над своєю мукою. - Одного тобi мало, бери
цiлий вiз i годуй ними свою пиху...
Вiн пiшов згорбившись, нiби й справдi нiс на своїх плечах пiдводу
гарбузiв.
Ониська ридала над вишиванням.
ЧОРНА ПIДКОВА
Хмари повзли так низько, що перехожi несподiвано виринали з них i так
само несподiвано тонули. Дiвчина задерла голову, нiби хотiла протаранити
очима їх клубчасту похмурiсть. Довгими вiями вона торкалася країв хмар, а
її очi були єдиними синiми цятками серед передгрозової сiростi.
- Я не люблю тебе, - сказала дiвчина, дивлячись у небо. - Ти брехав
менi...
- Я не брехав тобi...
- Ти не любив мене.
Вiн дивився в землю i не бачив, що коїться над ними.
- Я люблю тебе. - Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику
i вже вибив на ньому чорну пiдкову. - Я люблю тебе...
- Ти просто боїшся втратити мене i залишитись самотнiм.
- Дурницi! - раптом загарячився вiн. - Коли я став байдужим тобi, то...
Вона метнула на нього двi синi блискавки.
- Чому ти весь час дивишся в землю?
Вiн важко, мов гирi, пiдняв свої очi i спiдлоба глипнув на неї, але за
мить його очi знову впали в траву.
- Це не має значення, куди я дивлюся.
- Ти нiколи не дивився менi в очi. Ти завжди був жадiбним i
нетерплячим, - розстрiлювала вона його сумнiви. - Ти не хотiв бути
щасливим зi мною, ти просто хотiв ощасливити мене.
Вона раптом заплакала i ледве втрималася, щоб не припасти йому до
грудей.
- Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, - сердито ввiгнала
пiдбор у глевку землю i прожогом кинулася геть.
- Почекай! - Вiн рушив за нею.
Тягуче закашлявся грiм, i об листя запорощали великi, мов боруб'яхи,
краплi. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки i бiгли прямо пiд
клен. Зупинилися захеканi i мокрi, щасливi, що знайшли таку густу крону.
- Дивися, пiдкова, - вигукнув хлопець.
Вони присiли бiля чорної дуги, впаяної в зелене божевiлля. I якось
несподiвано зустрiлися їхнi очi, потiм руки i губи.
- Пiдкову знаходять на щастя, - прошелестiли її вуста.
Тi, що знаходять пiдкову, нiколи не думають про того, хто загубив її.
ВIН ЗАВАЖАВ ЇЙ СПАТИ
Iнколи його за груди хапав довгий i тягучий кашель. Вiд курiння.
- Гнате, менi обридло твоє бухкання! - кричала вона тодi зi спальнi. -
Ти заважаєш спати.
Вiн винувато дивився на коричневi портьєри i казав:
- Добре, Лi, я не кашлятиму.
- Взагалi ти мiг би йти на кухню i кашляти там хоч до ранку! - солодко
тягнула слова та, котру вiн називав Лi.
Свiтло разом з ним переходило до тiсної кухнi. Перед свiтом воно
втомлювалося i гасло. Мабуть, втомлювався i вiн. Короткий нервовий сон
сповнювався химерними видовиськами. Колись вiн глузував над позитивними
героями убогих романiв. Позитивним завжди снився верстат або трактор. А
йому тодi снилися всi дiвчата, крiм Лi. А як не хотiлося розлучатися з нею
навiть увi снi!
Тепер йому снилися формули, снилися паралельнi жирнi лiнiї i вуса
головного конструктора. Правда, в Якима Iвановича зроду над губами не було
щетини, але Гнат у снi чомусь твердо знав, що то все ж його вуса. Одного
разу вiн сказав про це Якимовi Iвановичу.
- Добре, намотаю це на вус, - вiдбувся той жартом. - А взагалi такi сни
спроста не сняться. Ти, мабуть, виснажився.
Яким Iванович любив Гната, але не виявляв своїх почуттiв, щоб не було
зайвих розмов. Як-не-як, а Гнат був його зятем. Того разу несподiвано для
самого себе вiн запитав:
- Ви часто сваритеся з Лiдою?
- Нi, ми нiколи не сваримося...
- I вона нiколи не сичить на тебе?
- Буває. Але тiльки тодi, коли я заважаю їй спати...
- Я так i знав, що ти заважаєш їй спати, - кинув Яким Iванович, i його
добрi карi очi раптом стали сивiти. Так було завжди, коли вiн сердився.
- Боже мiй, що ти зробив з кухнею! -- щоранку жахалася Лiда, оглядаючи
купи недопалкiв. - Ти сам скоро перетворишся в пунктирну лiнiю...
А Гнат любив свої прокуренi ночi. Вiн любив свої сигарети, свiй кашель
i свої креслярськi знаряддя. Звiсно, без кашлю вiн мiг би обiйтися, але
без таких ночей - нiяк! Вiн любив свою втому i свої химернi сни. I ще
любив сонне бурмотiння дружини.
- Як ти насмалився цих смердючих сигарет...
Лiда не розумiла нi його сигарет, нi його кашлю, нi його снiв. I не
любила його втому i його ночi.
Коли Гнат зв'язав докупи всi свої думки, коли його безсоння втiлилося в
химернiм павутиннi креслень, вiн прибiг у спальню i схопив Лiду за плечi:
- Лi, як усе здорово вийшло...
- Ну, чого ти? - крiзь сонну лiнь запитала вона.
- Лi, я знайшов те, що шукав!
- Але ж, милий, хiба через це треба будити все мiсто?
Вiн до ранку сидiв на кухнi i заїдав тютюновим димом її байдужiсть.
Ранком вiн складав речi в чемодан i говорив їй образливi слова. Вона
плакала i вiдповiдала йому тим же.
А потiм вiн стояв у кабiнетi тестя, чи то пак головного конструктора, i
виливав йому свою образу.
- Я пiшов од неї, щоб не заважать їй спати. Я поїду на Пiвнiч i нiколи
звiдти не вернуся...
У Якима Iвановича очi були сивi, а голос байдужий.
- Iди й сiдай за роботу. Нiчого нюнi розпускати, - сказав Яким
Iванович. I замовк.
Увечерi вiн сам прийшов до Гнатового столу:
- Лiда приходила до мене...
Гнат вiдкинув з чола чорну чуприну i немов з ями глянув на тестя.
- Що вона говорила?
- Тiльки те, що завжди кажуть жiнки в таких випадках. - Вiн обмацував
очима незграбну постать зятя i думав, мабуть, про щось дуже далеке. - Я
сказав їй: коли люблять - не носять своїх слiз до посередникiв.
Гнат одягався i нiяк не мiг всунути лiвий черевик у калошу. Потiм вони
спускалися з третього поверху i курили сигарети.
На вулицi реготав осiннiй вечiр. Вони йшли крiзь його регiт.
Несподiвано Яким Iванович вхопив Гната за плечi i повернув лицем до
себе:
- Я сказав їй, що ти, може, повернешся до неї, коли вона проснеться.
Тодi ти не заважатимеш їй спати.
Вiн пiшов, майже побiг од Гната.
Гнат прийшов у готель i дуже рано вклався в лiжко. Йому снилася Лiда,
паралельнi лiнiї i неiснуючi вуса головного конструктора.
ВЕСIЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ
Нiхто не розумiв, що гелготiв довготелесий та сухоребрий каратель. Але
всi бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а
потiм їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з
сусiднього села.
- Вiн каже, що пiд вашим хутором вчора застрелено троє солдатiв. Якби
це трапилося тут, вони б забили всiх до одного. А так хочуть повiсити лише
тих, у кого в сiм'ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських
родичiв, то будете знищенi всi.
Двiстi дiдiв, бабiв, жiнок та дiтей стояли пiд божевiльно гарячим
сонцем, але їм було холодно. Цiвки морозу струменiли з чорних отворiв
автоматiв i кулеметiв, нацiлених у всiх разом i нi в кого зокрема. Над
натовпом висiли переджнивна спека i передсмертне мовчання. Потiм знову з
есесiвського рота поповзли гадюки.
- Вiн каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тодi вiн звелить
стрiляти.
Десять хвилин бiгали зморшки по чолах, десять хвилин стiкало мовчанням
сонце, десять хвилин задубiлими очима вдивлялися в закручений шпориш, нiби
хотiли вiднайти в ньому який порятунок. Потiм натовп заворушився, i озерце
людей вихлюпнуло наперед тисячолiтнього Опанаса Крокву. Вiн забув навiть
уклонитися людям, а пiшов прямо на вчителя.
- Скажи цьому кнуровi, що то мої сини забили тих вилупкiв. I ще скажи,
хай не смiють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вiшають.
- Скiльки ваших синiв у лiсi? - переклав учитель запитання есесiвця.
- Та всi до одного.
- А хто у вас є дома?
- Була баба, та вмерла.
- А щоб тобi язик не вiдсох! - висунулася з юрби сива жiноча постать,
хiба на яке столiття молодша вiд Опанаса. - Живою мене до могили кладе, та
ще й прилюдно. Не втечеш ти вiд мене, iроде, i на той свiт!
Есесiвець реготав довго i смачно, коли вчитель переклав йому цей
монолог старої.
- Це ваша баба? - спитав Опанаса.
- Угу. Моя. А чия ж iще?
- Правду казав дiд, що вашi сини в партизанах? - допитувалися в баби.
- А правду. Хiба такий збреше? Усi соколята нашi в лiсi гнiздяться...
Їх повiсили на гiгантському в'язi бiля колишньої церковки. Здивованими
очима дивилися вони на врятованих ними людей i показували вслiд карателям
свої синi прикушенi язики.
Опанас Кроква зроду не мав дiтей, а баба Орися, що поєдналася з ним
вiрьовкою, нiколи не була його дружиною. Кажуть, у юностi вони дуже
кохалися i хотiли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за
багатшого.
Може, це правда, а може, людська фантазiя творить нову легенду про
велику любов, яка вже на смертному одрi зачала життя.
ДУМА ПРО ДIДА
Сиджу пiд клунею, а дiд на низу змагається з сонцем - хто першим
закiнчить свої деннi турботи. Довга тiнь од горба вже облизує його лiву
ногу, а права ще ступає по сонячнiй смужцi. Гостра коса аж висвистує - так
не терпиться дiдовi докосити останню ручку i нарештi спочити. А тiнь уже
сягнула дiдових колiн, потiм раптово пiдскочила до пояса, поповзла на
груди.
Я пiдвiвся з мiсця i став навшпиньки.
- Iванку! - доноситься до мене дiдiв голос. Вiн стоїть уже по шию в
тiнi i жмутком сiна витирає косу. - Чуєш, Iванку?
- Нi, не чую, - кричу, склавши долонi човником.
- То чого ж озиваєшся, ледащо? - Голос у дiда лагiдний, i я знаю, що
вiн зовсiм не сердиться на мене. - Принеси кисет, бо комарi з'їдять.
Це дiд, звичайно, лякає мене. Комарi нiколи не з'їдять його, бо вiн
дуже великий i в сто разiв сильнiший вiд усiх комарiв, що живуть на нашому
болотi. Але менi приємно зробити послугу дiдовi. Я притьмом бiжу через
грядку до дiдового пiджака, добуваю з кишенi кисет, вибiгаю на сiнокiс i,
стрибаючи через покоси, мчу до дiда.
- Ноги не поколи, - чую його настанову. - Летиш, мов заєць переляканий.
- А хiба переляканi зайцi швидко бiгають?
- Та вже ж що швидко.
- Так, що й ви не доженете?
- Не знаю, не пробував.
- А чому не пробували?
Дiд слинить цигарку i лукаво посмiхається у вуса.
- Бо за це трудоднiв не пишуть.
- А якби писали?
- Однак не взявся б. Не люблю дурне дiло робити.
Вiдповiдь не влаштовує мене, i я мов з торби висипаю перед дiдом купу
запитань.
- Гей-гей, - смiються його пожмаканi вуста. - Бери краще косу та неси
її до клунi.
Ми йдемо через сiнокiс, i темнiє над нами небо, i дзвенить земля на
тисячу ладiв, i я слухаю. Слухаю небо, i слухаю землю, i слухаю дiдову
мову. I в серце. моє вливається якась незрима сила, що на вiки вiчнi
прив'яже мене до цiєї землi, до спiвучої тихої мови.
...Чим густiша паморозь падала на дiдову голову, тим бiльше вiн любив
мене i щедрiше розкривав свою душевну скарбницю. Вiн старiв на моїх очах,
i йому здавалося, що сила його i навiть саме життя його переливаються в
мене, бо не було в дiда синiв - покосили їх пошестi та кулi...
- Безсмертячко ти моє кирпате, - шепотiв дiд, коли я засинав пiд музику
його слiв.
То були дуже гарнi слова, бо поганих дiд не говорив менi.
Я часто ображав i кривдив дiда то своєю нетямучiстю, то жорстоким
дитячим егоїзмом. Але дiд великодушно пробачав менi, як умiють пробачати
великi люди. А дiд був великим i простотою своєю, i тим, що не канючив од
життя бiльше, нiж заслужив.
Любив дiд читати iсторiю та географiю, а ще любив Шевченка та Горького,
бо, Шевченко - це, мовляв, селянський письменник, а Горький - городський.
- Правди такої, як у них, нi в кого немає. Iншi теж розумнi, але не
такi. Не селянський i не робочий розум у них. Якщо я не зрозумiв, їх, то
попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.
Що ж, пробачте йому, графе Толстой i Антоне Чехов, не ображайтесь на
нього, могутнiй Франко i нiжна Лесю, не гнiвайтеся, Олександре Блок,
Володимире Маяковський i Олександре Довженко. I ще й ще iншi. А тi, хто
бачив, як сам вiдривав вiд рота, оддавши останню зернину фронтовi, як
годував на трьохсотграмовий трудодень своїх внукiв, - тi, що бачили це i
мовчали або цвiрiнькотiли римами про кохання, нехай самi пiдуть до його
могили i попросять у нього пробачення. Не збагнули вони нi сили, нi краси,
анi роботи його. I якщо не простить вiн їх, то нехай спалять свої книжки i
вiзьмуться за iншу працю, щоб не була їх старiсть убогою.
...Я ходив тодi в восьмий клас. Дев'ять кiлометрiв було до школи. Як на
мої чотирнадцять рокiв, то це не так вже й мало.
В недiлю дiд цiлий день читав. Географiю, мабуть.
- Iване, пiди врубай дров, - сказала мати.
- Чого це саме я?
- Бо я вже не можу, - промовив дiд.
- Ви самi книжки читаєте!
- Не пащекуй, Iване! - гримнула мати. - Тiльки на язик i проворний.
Я цюкав сиру лозу бiля дровiтнi. Дiд повз мене пройшов у клуню. В нього
в руцi телiпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клунi було
тихо.
Раптом нiби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в снiг i
кинувся в клуню.
- Дi-дусю!
Вiн стояв i робив мiшанку для корови. А вiд ясел за кожним його рухом
жадiбно стежила прип'ята цупким налигачем Лиска. Дiд глянув на мене i,
забачивши переляк на обличчi, стурбувався й сам.
- Що з тобою, Iване?
- Ви йшли з налигачем, i я подумав... Я припав до його древнього
кожуха, i ревiв, мов дитина, i просив прощення. Увечерi дiд сказав:
- Ганно, нехай Iванко завтра не йде в школу.
- Чого?
- Раз кажу, то треба.
- Добре, Iванко не пiде. - Мати здвигнула плечима.
Але то не була примха. В понедiлок дiда вже не було. Суворий i
прекрасний, вiн лежав у домовинi на старезнiй дубовiй лавi. А надворi
свiтило сонце, скрипiв снiг i кукурiкали пiвнi на вiдлигу.
...Я нiкого так не люблю, як дiдiв. Це жива мудрiсть, неписана iсторiя
нашого народу. На своїх зiгнутих плечах несуть вони стiльки краси i
нiжностi, що може позаздрити їм будь-хто.
I коли в автобусi я бачу сiдоглавого предка мого з в'язанкою бубликiв,
я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свiй нехитрий гостинець i
скаже своєму Iванковi:
- А глянь, що я принiс вiд зайця...
Вiн посадить на колiна своє чорняве чи бiляве безсмертячко, i воно,
роззявивши ротика, слухатиме його простодушнi оповiдi, в яких
переплететься дiйснiсть i фантазiя. I колись обов'язково проснеться в його
душi дiдова краса, i живитиме його дiдова мудрiсть i дiдова мова.
ПОСМIШКИ НIКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ
Дерева цiлий день вимiтали небо своїми зеленими мiтлами, i надвечiр
з-за хмар таки виглянуло сонце.
Воно було велике i засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої
природи - я майже фiзично вiдчував, як у грудях забрунькувала радiсть.
Якась безпричинна i вже зовсiм нестатечна радiсть.
Я сiв на лавку в скверику i усмiхався деревам, сонцю, пошматованим
хмарам i перехожим. Потiм поруч зi мною сiла дiвчина. Вона, теж радiючи
всiм єством, жадiбно впивала очима красу надвечiр'я. На її безпроглядно
темних бровах втомлено присiли невидимi клаптики вологи, i вiд того брови
стали трiшечки сивуватими i неймовiрно красивими.
- Чому ви посмiхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене i вiдповiла
- Хiба я знаю?
Ми сидiли i посмiхалися всiм i всьому, а я - трiшечки - посмiхався лише
до неї, i вона - трiшечки - посмiхалася лише для мене. I нам було
прекрасно i весело, i мiж нами не було нiчого, крiм нiмої щиростi.
А потiм на нашiй лавцi сiв сивий-сивий чоловiк i теж заходився дарувати
всiм i всьому свою вечiрню посмiшку. Вiн не заважав нам, а ми не заважали
йому - простору для посмiшок вистачало.
- Боже мiй, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився бiля нас
перехожий, сповнений гнiву. Це був такий дисонанс у надвечiрнiй радостi,
що рiзонув навiть мої немузикальнi вуха. Але я посмiхнув ся йому й мовив:
- Це ви, мабуть, не про нас кажете...
- Нi, я про вас! - Перехожий аж тупнув ногою.
- Даруйте, але ми нiчого не робимо.
- Хiба можна так зухвало показувати всьому свiту своє щастя?
- У нас немає нiякого щастя, - посмiхнулася йому дiвчина. - У нас є
тiльки радiсть.
- I до того ж у кожного своя, - докинув я.
- Ви ображаєте людей, ви своєю поведiнкою на водите тiнь на теперiшню
молодь, - вичитував нас перехожий.
- Хiба посмiшка може когось образити або накинути тiнь? - допитувався
я, хоч не сподiвався нi якої вiдповiдi.
Я знав, що вiн повчатиме нас, доки не зiпсує настрою i менi, i дiвчинi,
i вечоровi. А потiм пiде, задоволений собою так, нiби й насправдi утнув
щось ду же гарне.
- Ну, чого ви сидите перед очима у всiх i шкiрите зуби? - дошульпувався
вiн. - Хiба для вас мало закуткiв?
- Чого це посмiшки треба шукати по закутках?
- Бо треба поводитись пристойно.
- Ви, певне, думаєте, що ми закоханi? - раптом запитала дiвчина.
- У всякому разi, якiсь там фiглi-мiглi мiж вами є, i не треба ними
муляти очi порядним людям.
- Та ми навiть незнайомi! - засмiялася дiвчина.
Вiд несподiванки вiн ледве не став кам'яним монументом.
- Як? Ви навiть не знайомi? I ви сидите поруч i посмiхаєтесь одне
одному перед очима цiлого мiста?
Менi здавалося, що вiн репне вiд гнiву. Вiн так заходився шпарувати нас
банальностями, що навiть сонце спiткнулося i нахромилося на вiстря тополi.
Я хотiв уже заткнути вуха i сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався
отой сивий-сивий чоловiк.
- Якого дiдька ви прилипли до цих молодят? Нехай собi посмiхаються, це
ображає тiльки бегемотiв.
- Через таких потуральникiв, як ви, i молодь у нас розбещена, - з жовчю
напереваги ринув захисник цнотливостi на сивочолого.
- Та йдiть геть, бо покличу мiлiцiонера, - втомлено вiдповiв той. -
Зануда.
- Це вас треба в мiлiцiю! Безсоромники! - зарепетував ображений, але
таки ушнипився йти, i за хвилю його постать, сповнена обуренням i
прописними iстинами, зникла за острiхом кущiв.
А ми знову сидiли i посмiхалися. I небо реготало так, що аж видно було
його червонi ясна.
СIРИЙ ПАКЕТ
Коли поїзд смикнув вагони i Слава скочив на пiднiжку, ми збилися докупи
i скандували щосили.
- Славi - слава! Славi - слава!
Слава махав нам на прощання якоюсь брошурою, щось кричав, але ми не
чули i не хотiли чути, - тодi вiн висолопив язика i скорчив таку гримасу,
що йому могла б позаздрити мавпа.
Таким вiн i пiшов з мого життя, а якщо повернеться, - то, я певна,
таким самим. У мене в сумочцi лежав сiрий пакет. Цю коштовнiсть Слава
вручив менi вже на перонi i попрохав:
- Прочитаєш, коли поїзд удаль загуркоче...
Чудний, милий кривляка цей Слава. Я через нього набралася стiльки лиха
i неприємностей, що повинна б ненавидiти його, як кажуть, усiма фiбрами
душi. Передусiм вiн недолюблював мою маму, а вона платила йому тiєю ж
монетою так щедро, що навiть при ньому казала менi:
- Коли вже ти вiднадиш оце опудало?..
Слава реготав i дражнився:
- Ображаючи мене, тьоха Зiнет, ви ображаєте майбутнє. Ми - ваша змiна.
Коли ви гратимете в шахи з Магометом або Iсавом, я ще швендятиму по землi
i вноситиму посильний вклад у розвиток цивiлiзацiї...
- Боже мiй, цей дикун базiкає про цивiлiзацiю! - драматично вигукувала
мама.
У мене на столику стоїть Славине фото, яке я сама в нього попросила.
Мама ненавидить цей вiдбиток, бо Слава на ньому нiби живий. Лукавим
поглядом спiдлоба оглядає вiн наше житло, i здається, що з його великих
губ ось-ось зiрветься насмiшка. Невеличку бородавку бiля носа я
перетворила на симпатичну коричневу мушку, i вiд цього Слава став ще
чуднiшим.
...Ми поверталися з вокзалу, потiм довго ще в нашiй квартирi харчала
радiола i дзвенiли чарки, але все було не так, як ранiше. А може, це
тiльки менi було не так, а всiм iншим - так. Може, iншi попрощалися з
Славою навiки ще на вокзалi. Може, iнших вiн не образив так, як мене,
отiєю мавпячою гримасою. Я чекала, що вiн хоч попрощається зi мною
по-людськи. Кривляка!
Коли всi нарештi розповзлися по домiвках, я, стомлена, сiла на канапу i
роздерла пакет. Роздерла зубами, бо нiколи було шукати ножицi. Роздерла i
дiстала з пакета... конверт! Звичайнiсiнький поштовий конверт з маркою в
чотири копiйки. Менi хотiлося побити вчителя, котрий навчив Славу так
красиво, ка-лi-гра-фiч-но писати. На конвертi були слова: "Розкривати лише
в тому разi, якщо кохаєш". Жахливим калiграфiчним почерком написав Слава
цю засторогу. Жоден раз його рука не здригнулася. Фiлолог!
Спочатку я кинула конверт на пiдлогу i люто топтала його ногами. Я
мстила тому кривляцi за чотири довгих роки, що вiн забрав у мене. Забрав
свавiльно, вiроломно i кат його знає для чого. Чотири порожнi, нiкчемнi
роки! Тисячу чотириста шiстдесят один день морочив менi голову, щоб
пiднести в дар оцей жалюгiдний конверт вартiстю в п'ять копiйок!
Потiм я вхопила конверт i розiрвала його. Нi, звичайно, не на шматочки,
я просто дiстала з нього мiкроскопiчно малий аркушик паперу i прочитала:
"Ще цiлий рiк ти колекцiонуватимеш у залiкову книжку дорогоцiннi
автографи екзаменаторiв. Я чекатиму тебе цiлий рiк (Нахаба! Я чекала
чотири роки! Одну тисячу чотириста шiстдесят один день), хоч не знаю, чи
зважишся ти кинути Київ задля якогось пришелепкуватого баламута. Але я
чекатиму. Я кохаю тебе до божевiлля. Слава".
I все. Бiльше нi слова. Навiть клякси не знайшла я на цьому холодному
клаптиковi паперу. Вiн таки справдi божевiльний. Завтра ж куплю гамiвну
сорочку i вiдправлю йому термiновою посилкою. Нехай носить на здоров'я!
Невже зараз вiн уклався на свою плацкарту i спить?..
ПСИХОЛОГIЧНИЙ ПОЄДИНОК
В Опанаса Шворня завжди збиралася лiтературна публiка. Невизнанi генiї
всiдалися за круглим столом i починали дискусiї. Цi словеснi поєдинки були
такi гарячi, що за якихось пiвгодини кiмната наповнювалася димом. А диму ж
без вогню не буває.
Одного разу, коли письменники вже порозкривали роти, щоб здивувати свiт
новими великими думками, , Шворень схопився з свого (точнiше, позиченого в
сусiдки) стiльця i закалатав:
- Товариство! Я пропоную влаштувати конкурс.
- Як? - пiдвiв голову гуморист.
- Гм, - чиркнув сiрником послiдовник Ремарка.
- Що? - перепитав сатирик.
- Коли? - недбало кинув поет, готовий у будь-яку хвилину виявити своє
обдарування.
- Валяй, - пiдвiв пiдсумок реалiст.
- Ну, то слухайте. - Шворень хотiв стати на стiлець, але сусiдка з
дверей показала йому електричну праску, i Опанас змушений був продовжувати
з пiдлоги. - Вчора я пiдслухав прощання двох закоханих. Як ви думаєте, що
говорила дiвчина юнаковi? Певен - не вгадаєте: вона просила, майже
благала, щоб вiн не їхав автобусом, а йшов пiшки. Так от: нехай кожен
логiчно обгрунтує це її прохання. Хто буде найближче до iстини, той
переможе.
- А хто буде арбiтром? - не втримався вiд запитання реалiст.
- Я дiвчину приведу, - роз'яснив Шворень. - Хто перший?
Усi замовкли. За хвилину поет пiдвiвся з мiсця i закотив очi пiд лоба.
Вiн належав до новiтньої школи, яка, - на заздрiсть тим, що вiдмовилися
вiд роздiлових знакiв, - творила красу, користуючись лише останнiми.
Риска, дужка, знак окличний, Знак питання симпатичний, Три тире, чотири
коми - От вже й iстина вiдома.
- Генiально! - вигукнув Шворень i так заплескав у долонi, що на смерть
перелякав рудого кота, який дрiмав посеред столу i був його єдиною
прикрасою.
Пiсля цього взяв слово послiдовник Ремарка:
- Вона знала, що в той вечiр вiн випив багато вина i пива. Отже, йому
на кожнiй зупинцi доводилося б вискакувати з автобуса. Тим паче що в нього
слабкий сечовий мiхур.
Сатирик теж не примусив себе довго чекати:
- Вiн не мав постiйної прописки i до того ж був п'яний. Дiвчина
боялася, що в автобусi його затримає мiлiцiя. Вона, по-моєму, спекулянтка.
Реалiст, почухавши тiм'я трохи бiльше, нiж слiд було, випалив одним
духом:
- Вона ревнувала його до кондукторшi. Не встиг вiн знову пiднести руку
до тiм'я, як затараторив гуморист:
- Вона працювала з ним в однiй установi. Була дуже скупа. Вона боялася,
що юнак потрапить пiд автобус. В такому разi з усiх працiвникiв збирали б
по карбованцю на вiнок, а дiвчина не бажала розлучатися з карбованцем.
Цей феноменальний дотеп так розсмiшив Шворня, що на нього напала
гикавка. Нарештi, зiбравши всi сили, щоб подолати регiт, Опанас звернувся
до сусiдки:
- А тепер. Пашо, скажи, хто з них був найближче до i-i-i-стини?
- Найближче до стiни сидить оте опудало, - сказала Паша на замрiяного
поета. - Але я не розумiю, для чого таке дурне запитання?
- Я питаю, хто з них найближче був до правди?
- Та всi плели чортзна-що! А я просила хлопця, щоб вiн не їхав
автобусом, бо хотiла, щоб стояв вiн зi мною до свiтанку. А останнiй
автобус вiдходить дуже рано - всього о першiй годинi ночi. Дiйшло? -
вiдповiла Паша i, показавши язика невизнаним генiям, вибiгла геть.
НЕЙМОВIРНЕ IНТЕРВ'Ю
Ранком Шворня розбудив телефонний дзвiнок. Опанас узяв трубку.
- Слухаю.
- Шворень? Це з редакцiї "Поетичний дрiб'язок". Зараз до вас прийде наш
кореспондент. Зустрiньте його у всеозброєннi.
Опанас кинув трубку i зарядив пугача. Скоро в кiмнату ввалився
незграбний i заяложений юнак. Його руда морда була обдерта i вкрита
вуграми. Дивився спiдлоба полохливо, але нахабно.
- Добрий ранок! Ягоди поспiли. Не ждали? А я от - нiжним тiлом у
вiконце влiз i став.
- Хто ти? - дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцiльного
виродка.
- Я репортер. Я гiбрид поезiї та прози i газети незаконний син. Ясно? Я
мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збiрцi "Лакований
бруд". Спробуйте зрозумiть.
- Ви з "Поетичного дрiб'язку"? - нарештi вибрав паузу, Шворень.
- Я скроплюю там поетичну палiтру. Питання перше: де, коли, яким чином
ви народилися?
Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
- Мене мати не родила, я родився сам. Мiй талант - це мускули машиннi,
голова - лабораторний лабiринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в
жовтiм молочаї - вiдсидiв за дiлом я в калинi. Да, бувало. Ех, летить
жирафа понад житом. До речi, де пройшло ваше дитинство?
- Я народи...
- Ага. Я й забув. Бiля хати я серцем порожнiм напуваю голодних гусей.
Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну,
от. Талант - це... Стривайте, я вiдхилився. Отже, де ви навчалися?
Балакучий виродок навiть не збирався замовкнути.
- Я знаю, що прийде мiй час i на мою сорочку трiпотливу ручища покладе.
Шо? Мене дивує ваша нескромнiсть. Ви не смiєте перебивати гостя, особливо
мене. Ага! Я взнав тебе по голосу i звуку. Крокую рибною землею, скидаю
чоботи сушить. Гарно? Сам собi заздрю. А ви знаєте: сiно пахне космосом i
бронзою, що менi на пам'ятник кують. До вас не дiйде.
У Шворня трусилися руки, вiн гарячкове виробляв план дiй.
- Над чим ви зараз працюєте? - захлинався "терорист". - Я очима чую,
вухами я бачу, на моїй долонi всесвiт спочиває.
Вiн пiдiйшов до дзеркала, глянув у нього i здивовано запитав:
- Це що за злодiй? Вбивця? Грабiжник?
- Генiй, - просичав, Шворень.
- Справдi? А я гадав, що тiльки я...
- Дайте йому руку, - порадив, Шворень. "Терорист" повернувся до
дзеркала i простягнув руку... Шворень стукнув його карафкою по тiм'ї i
жбурнув гостя за дверi.
Хвилину було тихо. Потiм пiд мiцними ударами дверi затрiщали i в свiжi
щiлини ввiрвався життєстверджуючий вiрш:
Зорi кукурiкають в квасолi,
Сiрiус присiв на перелаз.
В ковдрi неба в зорянiм наколi
Вiз я Київ милiй напоказ.
У Шворня не було вибору. Вiн кинув писати вiршi. Двiйник бiльше не
з'являвся.
БIЛI ПРИВИДИ
Бiлi привиди заходили до вестибюля, гупотiли незграбними ногами,
ляскали долонями, i молочнi хiтони осипалися з них на пiдлогу.
- Оце так зима! - вигукували однi, бо фантазiї на бiльше в них не
вистачало.
- Привiт вiд Прадiда Мороза! - намагалися жартувати iншi, кидаючи
вологi пальта через бильце гардероба.
Лiна автоматично посмiхалася їм, бо треба ж бути ввiчливою. "До чого
всi вони нуднi i невиразнi", - прялася думка. Нуднi i невиразнi
пiднiмалися в танцзал i приймалися монотонно шлiфувати паркет, залицятися
до таких самих нудних i невиразних дiвчат або збивалися табунцями i
страшенно бездумно патякали бозна про що й для чого.
Нi-нi, Лiна не зневажає їх, просто їй страшенно жаль оцих бундючних
гиндикiв, що з дня на день тринькають свiй час та енергiю на танцюльках.
Так, саме на танцюльках, бо вона не смiє кощунствувати i називати танцями
оце шаркотiння.
- Про що задумались, мiледi? - рве Лiнине прядиво занадто вкрадливий
голос. Ага, це той самий, що вчора i позавчора намагався полонити її
дотепами й мiмiкою, взятими напрокат з iндiйських фiльмiв.
- Ви знову забули цигарки? - обминає очима його цукеркову посмiшку.
- Ви влiпили прямо в десятку, мем.
- Номер? - збагачена його iнформацiєю, Лiна добуває з правої кишенi
дешевого iмпортного пiвпальта замусолену пачку "Казбеку". Немає сумнiву,
що цей галантний джентльмен смалить звичайнiсiнькi гiльзи, котрi щовечора
набиває якимось дешевеньким тютюном. Але з якою помпою вiн стукає
мундштуком цигарки об коробку! Як велично чиркає сiрником!
- Може, ви пiднiметеся зi мною на один танець?
- Нi, я не опущуся до цього.
- О, ангел показує зуби! Але все-таки?
- Слухайте, - каже вона роздратовано, - це гардероб, а не колекцiонерня
комплiментiв з позаторiшнiх фiльмiв.
- Громадяни, будьте взаємно ввiчливi, - метає лозунг чемний кавалер.
- Вiдвiдувачi, не заважайте працiвникам виконувати свої службовi
обов'язки, - ультрачемно посмiхається Лiна.
- Може, ледi назвуть своє iм'я?
- Макбет.
- Я чекатиму вас бiля виходу.
- Якщо балеро мають зайвий час, вони можуть скоротати його в товариствi
однiєї з балерин. - Лiна показує пальчиком угору.
- Ты меня не любишь, не жалеешь...
- Гурток художнього читання працює у вiвторок i п'ятницю пiсля третьої,
- дає йому безплатну довiдку. Хвала Всевишньому, заграли прощальний фокс,
i тоненька цiвочка людей потягнулася за одягом.
Лiна ненавидить свою "професiю", але їй страшенно подобається одягати i
роздягати людей. Щось є в цьому магiчне й незрозумiле, i коли вона нарештi
пiдшукає собi справжню роботу, їй ще довго ввижатимуться букети людських
облич, смiятимуться, сумуватимуть i проситимуть очi. Кiнець кiнцем сюди,
крiм професiйних шаркунiв, знiчев'я забивається i чимало гарних хлопцiв та
дiвчат. Куди не зажене нудьга! Може, i їй колись доведеться марнувати свої
вечори в отакому танцзалi, i помирати вiд нудотних та порожнiх розмов, i
вислухувати комiсованi комплiменти, i танцювати, "як поведе партнер"...
Хух!.. Нарештi останнє пальто, останнє "до побачення". Можна й додому,
але в тьотi Пашi сьогоднi жах скiльки роботи - нанесли снiгу, багна,
накидали недокуркiв бiля урн. Лiна пурхає по вестибюлю, а тьотя Паша
бурчить i проганяє її додому.
- Може, тебе хтось ще й чекає...
- Хто чекає, той дочекається. - Лiна торохтить совком, шастає вiником i
обстрiлює тьотю Пашу кулеметними чергами вражень, а та докоряє їй за
нерозсудливiсть.
- Колись i кортiтиме, щоб залицялися, та нiхто не захоче... Дiвування,
воно стече, як вода навеснi...
Лiна похапцем одягається i водночас переконує тьотю Пашу, що вона
зроду-вiку i не подумає виходити замiж, бо тепер тiльки й чути, що про
розлучення, а путнiх хлопцiв дуже мало.
- Та йди вже додому, мороко ти моя гостроноса!.. А в хлопцях ти тямиш,
мов коза в рогозi...
Бiля виходу її справдi чекає бiлий привид. Вiн iде поруч, i вiд його
розв'язної галантностi не лишилося й слiду. Мимрить щось про погоду i
неоковирно жартує. Лiнине роздратування дрiмає в найтихiшому закапелку
душi.
- Менi подобається, що ти не ламаєшся i не кривляєшся, - каже бiлий
привид.
- То чого ж сам граєшся в дендi?
- А так...
- I мене чекав "а так"?
- Трiшечки "а так", а трiшечки не "а так".
- - Менi не треба твоїх трiшечок!
- А менi треба!
- Слухай, ти негiдник чи нi? - ставить вона питання руба.
- Може, й негiдник, але не дуже, - зiтхає хлопець, i вони замовкають, i
йдуть поруч, i думають про своє.
- Можливо, я дурень, - раптом каже Недуженегiдник.
- Дiйсно, це ймовiрно, - погоджується Лiна.
- А ти розумна?
- Хтозна. Мама каже, що я злюка.
- Твоя мама - великий чоловiк!
I вони йдуть, а мiсто спить, а снiг валить i валить, i лiхтарi вiд
снiгу такi чуднi й казковi, що Лiнi здається, нiби вона ступила на iншу
планету. I скiльки загадок i несподiванок чекають її в цьому дивному,
незнайомому, бiлому, рiдному мiстi!
Вiн так i не посмiв узяти її пiд руку i попрощався бiля пiд'їзду, не
прохаючи, як iншi, постояти з ним "хоч хвилинку".
Лiна впала на бiле як снiг простирадло i зiтхнула тривожно й легко. У
снi в неї з очей росли фiолетовi квiти.
БЕНКЕТ НА ТОКУ
Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам:
- Що в тих iнститутах, їдрi його навиворiт, тiльки думають? Понавчають
усяких дiвок, а тодi маєш з ними рахубу. Нi побалакать, нi виматюкатися.
Кучерявий секретар сiльської Ради Трохим Канiвець, якого в жнива
одiрвали вiд паперiв, повчально замiтив:
- Положим, без матiрщини прожить можна. Оно жiнки ж не матюкаються...
- Так то ж баби, - скорчив порепанi губи Омелько. - А в нашому
чоловiчому дiлi без цього важко.
Прийдеш рано до тракторiв, зразу ж тебе обступають з усiх бокiв - того
дай, цього дай, отого дiстань. А де вiзьмеш? З носа ж не висякаєш...
Пошлеш їх усiх к такiй матерi, i якось мов легше стане. А хлопцi дадуть
тобi здачi, то й самi пiдбадьоряться. - Вiн пихнув цигаркою, вивалив густу
хмару диму. - В нашому дiлi без цього нiззя.
Парубки дружно загиготiли, Данило аж навприсядки зайшовся, Омелько
обминав оте капосне "нiззя", мов турок сало. I якщо воно таки випурхувало
з його рота, всi знали, що бригадир тракторної бригади чимось дуже
клопочеться. "Нiззя" - то його вуличне прiзвисько, i Омелько вже не одну
пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося чимало
любителiв заправитися надурняк.
- Чого iржете? - вилаявся Омелько. - Однак тепер самогону не сискать. А
балакав я оте до чого? Прийшла сьогоднi до мене агрономша та й каже:
"Ви думаєте що-небудь, коли трактори на оранку пускаєте?" - "А що?" -
питаю. "А те, - вона менi, - що ондечки ваш Федько посеред борозни
"рятуйте" кричить. Трактор зупинився". - "Е-е, баришня, - пояснюю їй, -
тут не думки потрiбнi, а запчастi". - "Ти диви, - прикидається янголом, -
а я думала, що до трактора, крiм запчастин, ще й голова не зашкодить". Ну
мене й заїло. "Багато таких премудрих тут вештається, - одказую агрономшi,
- та тiльки за весь їх розум копiйку нову жаль дати". Ну, а потiм зiрвався
язик з цепу, i я, значить, закрутив їй кiлька обичайок. Вона попервах рака
спекла, а потiм оговталася i каже: "Матюкаться можна й ворону навчити. А
трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вмiти. То везiть Федьковi
пальне. Механiзатори менi!" Я ледве не провалився вiд сорому, а вона
смiється очима i промовляє: "Як будете матюкатись, то поскаржусь, що поле
засмiчуєте. Вiд матюкiв же бур'ян росте".
- Ну це вже вона заливає! - вигукнув Трохим.
- Я теж казав їй таке, - провадив своє Омелько. - А вона гомонить, що
про це i в книжцi написано.
- А може, й правда, - озвався лiнивий на слова здоровань Данило. - Менi
батько теж казали, що земля любить усе чисте - i зерно, i слово, i
совiсть.
- То може, до неї треба й руки печатним милом мити? - пирснув Трохим.
- Для чого? - щиро здивувався Данило. - Хiба то бруднi руки, якщо в них
земля в'їлася?
- Руки треба мити до їжi. Гiгiєнiчно. - Трохим вставив учене слово.
- А бiдова ж дiвка i на язик клепана, - захоплювався Омелько. - Щоб
скинуть оце рокiв п'ятнадцять, оддав би жiнку сусiдовi i до агрономшi
пiдсипався б. Але нiззя, - зiтхнув чоловiк, i знову звалився на нього
мiшок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир любив свою Олену
шалено й несамовито. Колись посмiв її вдарити, вона забрала руденьких
близнят й майнула до матерi. Вiн благав її повернутися, став навколiшки,
але марно. Тодi Омелько лiг пiд ворiтьми й сказав, що не встане i рiски в
рот не вiзьме, доки Олена не простить йому.
- А не простиш, то вмру. Тiльки перед смертю собi кулака вiдрубаю.
Вiн лежав колодою бiля ворiт два днi i двi ночi, - добре, що лiто було,
- а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тодi Олена й забрала його в
хату.
- Ой, скажу тiтцi, - давився реготом Трохим, - доведеться вам язика
рубати.
- Ну, вона не така дурна, як ти, i понiмає, де в жарт, а де до дiла, -
насупився бригадир. - А на твоєму мiсцi я не ловив би гав. Таку дiвку, як
агрономша, не зустрiнеш, хоч три днi пiшки шмаляй.
- Що це ви, дядьку, мене тут висватуєте? - сполохав тиху балачку
грудний дiвочий голос. - Ще подумають, нiби я вас найняла. - Вона стояла
перед хлопцями i грала карими очима. Губи яснiли посмiшкою, а нiс
задиркувато стирчав угору.
- Та це я не про тебе, - огризнувся Омелько. - Яка з тебе краля, коли
ти пiдстрижена?
Примхливiсть вiдразу як вiтром здуло, i на її рожевому обличчi вже
малювався iнший клопiт:
- Чи йтиме ще машина в село?
- Та ждемо ж оце. Тут хiба на одну ходку лишилося, - сказав Данило.
Всi почули себе нiяково i мовчали. Сонце з-за обрiю прощально махало
червоною косинкою, i дiвчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено
присiла на ручнiй каламашцi та й засумувала пiд перехресним вогнем
парубочих зiниць.
- А в якiй же книжцi написано, що вiд матюкiв бур'яни ростуть? -
порушив мовчанку Данило. Дiвчина повела бровою на Омелька. "Ич, старий
брехун, а казав - не про мене теленькав", - торжествував її погляд.
- Забула, як зветься. Дуже давно читала. - Вона знову була весела i
жвава, i нiхто не повiрив би, що дiвчина взагалi сумувала колись. - А чого
ви, хлопцi, такi похнюпленi? Не обiдали, може? Так у мене цiлий вузлик
ласощiв усяких. - Вона спурхнула з свого сiдала, блискавично послала
газету i припрошувала. - Хто не боїться, що причарую, їжте! Тiльки щоб
потiм називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре?
Вони вiдщипували вiд окрайця дрiбнi шматочки, кидали їх у роти i
дякували їй очима не за їжу, а за щирiсть.
У небi вже проростали першi зорi, а в душах крiзь кiрку настороженостi
проштрикувалися першi пагони довiр'я. I капоснi цвiркуни пiдгледiли те
проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вiрили їм i
спросоння виплигували на тiк, щоб на власнi очi пересвiдчитися в тому.
Коли довгождана машина намацала своїми довгими вiями каламутний тiк,
бенкет каламашки вже закiнчився, i Омелько Гужко подавав на десерт щось
дуже легке й приємне, бо всi наввипередки пред'являли йому паспорти
щиростi - посмiшки.
НАЇВНЕ ДIВЧИСЬКО
Вiтер лагiдно пiдштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою i
загравала з вiтром - пiдставляла йому рум'янi щоки або раптом
обкручувалася на однiй нозi, i вiн грайливо окреслював її непорочний стан.
Дiвчина вiдчувала, що на нiй схрещуються цiкавi погляди, i їй це явно
подобалося. Може, вчора, а може, тiльки но ранком вона вiдкрила в собi
жiнку i трепетно переживала це вiдкриття.
Вона нiби вдруге народжувалася на свiт. На сiруватих великих очах
раптом заiскрилася блискуча вогка поволока, коноплянi пасма волосся чомусь
понiжнiшали i прищулилися до лобика, а тiло стало таким легким i слухняним
що вона й сама дивувалася, як це вiтер не вхопить її на свої легкi лапатi
крила i не понесе кудись далеко-далеко.
Дiвчина була об тiй порi, коли кожного манить щось загадкове,
незбагненне i таємниче. Вона ще не знала, що та загадковiсть i таємниця -
поруч, що то звичайна потреба юностi кохати i бути коханою. Вона тiльки
знала, що прагне чогось дуже гарного i ще не звiданого, чогось такого, без
чого й жити не варто.
Дiвчина йшла на роботу. Цiлий вечiр i ранок маги начиняла її
iнструкцiями i годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумiлої
бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона
й до школи йшла вперше, а потiм це стiльки разiв повторювалося, що аж
обридло.
- Тато насилу пiдшукав тобi мiсце, - наставляла мати. - Тримайся його.
Робота чиста i люди там гарнi.
Подумаєш, люди там хорошi! Нiби в iншому мiсцi немає ще кращих. Ось
вона стоїть в автобусi, i всi на неї дивляться такими добрими очима. Хiба
в поганих людей бувають добрi очi? I взагалi хiба погана людина стане
дивитися на гарну?
Вона випурхує з автобуса i, заграючи з бiлим снiговiєм, бiжить до
заводоуправлiння.
- Де тут завком? - довiрливо запитує у вахтера.
- Це, дочко, на третьому поверсi праворуч, - каже вiн їй цiлком
серйозно, як i личить вахтеровi говорити з дорослою людиною.
- Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, - на повному серйозi
доповiдає вона вже пiдтоптаному чолов'язi з темними очима i галявиною
серед чорної чуприни.
- Ага. Дуже приємно, - вiдповiдає той i мiряє її лiнивим поглядом. - Я
голова завкому Крекотень. Для вiдвiдувачiв товариш Крекотень, для вас -
Микола Панасович.
Вiн запалює цигарку i не дуже доречно запитує.
- Де вчилися друкувати?
- У мами. Вона друкарка.
- Сiдайте за машинку.
Вiн диктує їй метрiв сорок бездумностi з протоколу чи газети, а потiм
безбарвним голосом пiдбадьорює.
Добре. Молодець. Зрiдка це нам ставатиме в нагодi А тепер пiдшийте
газети, бо тут справжнiй кавардак. - I простує до свого кабiнету.
Оксана мугиче пiсеньку про снiг i вiтер, газети трiпотять в її руках
сiрими крилами i слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом
огинає стола з пiдшивками i заходить до кабiнету.
- Миколо Панасовичу, газети пiдшитi.
- От i добре.
Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
- Якщо будуть вiдвiдувачi, кажiть, що прийматиму з другої години. Зараз
зайнятий. - Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосi його лiнь i
втома.
- А що менi робити? - вихоплюється в неї.
- Не спiши поперед батька в пекло, - несподiвано переходить на "ти". -
Будеш потрiбна - скажу.
Знiчев'я вона гортає пiдшивки газет, друкує листа знайомiй у село,
скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола
Панасович:
- Надрукуй список заочникiв.
- Знiми копiю з цього листа. Два примiрники.
Стiкає день. Проповзає тиждень. На незриму вiсь часу намотуються
одноманiтнiсть i нудота. Шурхотять папери, i стукає серце.
- Коли вже я почну щось робити? - питає вона одного разу.
- Ти прекрасно справляєшся з обов'язками.
- А хiба в мене так i не буде справжнього дiла?
- Справжнього дiла? - Микола Панасович навiть осмiхається. - Наївне ти
дiвчисько. Кожне дiло справжнє. Так нас учать.
Вона починає щось палко доводити, а вiн поблажливо i докiрливо хитає
головою. Йому смiшно чути її докази. Вiн - син свого часу. Колись якось
висунувся, його пiдняли i посадили в це крiсло. I вiн сидить. I сидiтиме
без жодних нарiкань, доки не пересадять в iнше. Як це завжди буває з
людьми низької культури i убогої душi, совiсть його не турбує. Вiн навiть
зверхньо дивиться на людей, особливо неспокiйних, i вважає себе
незамiнимим. Порожнечу справдi нелегко замiнити чимось.
- Знаєте, Миколо Панасовичу, - несподiвано для самої себе каже Оксана,
- завтра я не прийду на роботу...
Вона не чує, що вiн бубонить їй услiд. Вона вже бiжить по схiдцях,
сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмiрно дороге i нiжне,
вiдвойоване в байдужостi.
Оксанi знов хочеться, щоб на неї дивилися. I справдi, в автобусi вона
ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Вiн зводиться з мiсця i
пропонує:
- Сiдайте, будь ласка.
- Я зараз сходжу, - прямує дiвчина до виходу, - почуваючи на собi його
незвичайний погляд. Перед тим, як зiйти, вона озирається, раптом показує
парубiйковi кiнчик язика i виплигує на асфальт.
Вiтер пiдхоплює Оксану на свої бiлi крила, вона кокетує з ним i зовсiм
не думає про те, що мама страждатиме вiд її нерозважного вчинку.
=====================================================================
Архип Тесленко. Оповiдання
СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ
I
У селi Вербiвцi живе чоловiк iз жiнкою, може, хто знає, Михайло
Панасенко. Такий вiн iз себе: височенький, сухорлявенький. Богомiльний там
вiн такий. Як зачув дзвiн, так вiн i в церквi тобi. За парубоцтва служив у
хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає письмо святе, житiя. Жiнка в
його нижченька за його, тiльки огряднiша якась, Палажкою звуть. Живуть
страх не в миру! Гостра, невпокiйна Палажка таки й ненавидить Михайла.
Якийсь уже вiн поважний дуже: нi похихотiти з ним, нi попустувать. А сама
нечепурна удалась. То колоскiв у полi пiсля неї зостається багато, то
бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лавi наляпано.
- Чепурнiшою буть треба! - iнодi їй скаже Михайло.
- Кнюх поганий, монах! - вона зразу на його.
Михайло:
- Безсовiсна, грiх мiй великий, скушенiе!..
Ото в його лайка така.
Вона йому - дулю або ухопить палюгу та палюгою його.
Так i живуть. А побрались, - кажи ти! Хоча так i брались вони...
Палажка десь аж у якономiї у Потiпаки служила, i зроду-звiку вони вперше
побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.
Ще любить справки Палажка, а тут i їсти нiчого: поля з пiвдесятинки
всього; така люта усе.
II
Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там
таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає
пальчиком роботу її та:
- А як воно це?!.. А з чого воно?
Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть
вiльний час, Михайло:
- Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти... Оленка, таке
манюсюсiньке, в сорочечцi, чорнявенька, як i батько, пальчик у рот, сiдає:
- Це "а", а це "б", - читає за батьком. А ранок, вечiр настане,
Михайло:
- Ану, Оленко, бозi молиться, ану бозi... Бозя папки дасть, здоров'ячка
дасть.
Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втiшненьке. Тiльки часто плаче
було. Матерi боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх.
Залiзе за стiл було, вiзьме савтир батькiв абощо, та й давай:
- Господи помилуй, алiлуя! - хоч там i не те стоїть, читає, та ще з
протягом, як батько.
На улицю до дiтвори Оленка не ходить було. Батько:
"Грiшка, Оленко, на улицю: бозя битиме". Слухає.
А надокучить їй дома сидiти, до дiдуся Гната було побiжить, батька
Михайлового. Дiдусь цей, як ще Оленка вчилась на ногу спинаться, жив при
Михайловi, було водить Оленку по хатi, а зараз - при Василевi, старшому
синовi, що поруч з Михайлом i живе, в одстроєнiй хатi. Не вжив у Михайла
старий через Палажку, що й до його сувора була i добрим словом не
обiзветься нiколи було. Бiгає до дiдуся Оленка було. Дiдусь було по
головцi погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З
Сергiйком подружила Оленка. А Сергiйко - Василiв хлопчик, трохи
старшенький од неї. Дiдусь було з киcличок дубових чорнило Їм робить,
соломинкою писати бублички вчить їх було. Був грамотненький.
Пiдбiльшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення
була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собi.
Була вже у третiй групi вона. Пiсля великодня їй малось вчення кiнчать.
I тут у пiст яка несподiванка трапилась їй.
Їхав через Вербiвку у школу второкласну, що єсть бiля Вербiвки у селi
одному, наблюдатель єпархiальний над школами церковними протоiєрей
Полiєвкт Сохановський. Заїхав i у вербiвську церковноприходську школу, де
вчилась Оленка. Спереду сидiла вона, така: в керсетинi черкесиновiй,
платочку бiленькому, блiденька, а дивиться так допитливо. Отець Платiн,
сельськйй батюшка, показав на неї отцю Полiевктовi.
- Оце, - каже, - й вона, що вчиться на всi цi села найкраще.
Отець Полiєвкт, товстенький, руденький:
- Ану, дiвчинко, прочитай менi молитву господню, - до неї.
Почервонiла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому.
Похвалив, далi:
- А як, дiвчинко, по-руському буде: "хлеб наш насущний даждь нам
днесь?"
Одрубала йому: так i так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь
задачку напам'ять задав, i це одру-бала.
Вiн:
- Так. Тепер скажи менi, дiвчинко, хочеш ще й далi вчиться? Вона:
- Хо-о-чу, -так з протягом.
Отець Полiєвкт:
- Гаразд. Пiдготовся ж ще за лiто трохи, ходи ось до батюшки, а там ми
одiшлем тебе в бiльшу школу нiж ця... на стипендiю, що єсть на нашу
єпархiю: учиться на шкiльний кошт, розумiєш?
Так радiсно всмiхнулась 0ленка, засоромилась та й оченята вниз
поставила.
Ходила лiтом до батюшки. Вiн показував їй, як готовиться треба. Вона
дiтей йому поглядить, се-те, i така: читає, читає оце та:
- Коли б уже швидче одiслали мене в школу ту бiльшу,-до батюшки
було,-якi воно книги там i чому воно вчаться там?
Або мовчить-мовчить та й усмiхнеться оце:
- А якою я, - каже, - буду тодi?
III
Пiд осiнь одiслали Оленку i в школу у ту, аж у Великоросiю десь. А
школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному
вони й домi, кажуть.
Присилає Оленка додому письмо незабаром. "Как я рада! - пише,
по-руському, звiсно, пише, - прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!..
Вивчусь, - знатиму й я вже тодi, як i вчитель. Тодi й мене настановлять
учителькою. Книг, картин тодi накуплю, наставлю по вiкнах квiток, питиму
чай i вас напою. Та тепер уже мене i балакать по-панському учать i вбрання
менi панське дали. Та зразу, як приїхала я, то так тут i обступили мене,
розглядають: у вiщо вдiта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а
вони: "хахлушечка", кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй i iде. Та
все у їй так i блищить: i помiст, i лутки. Та й церква в школi, i живем у
школi, та все самi школярки, а школярiв, як у вербiвський школi, й нема.
Та в коридорi й гуляємо. А глянь у вiкно, який город здоровий, страх!"
На лiто, в кiнцi весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на
їй, попередничок, ботики. А личенько вимите, бiле таке. Радiє, цiлується,
сюди-туди роздивляється. Побiгла в садочок, до квiточок припадає, зазирає
до кущикiв. А знов убiгла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою,
вийняла яєчко якесь позолочене, сестричцi маненькiй Парасi, дає.
- На рiздвянi святки це там,-каже, - ялинка була: свiчечок-свiчечок на
їй, - каже, - та цяцьок.
Сахарцю дiстала, дає:
- Наоставляла, - каже, - од пайки.
Книжечку синеньку дiстала, на стiл положила:
- "Тарас Бульба", - каже,-шкiльний подарок. Тетрадки повиймала,
показує:
- Чистописання це, - каже, - а це ось диктовка...-- щебече. Тiльки вже
багато слiв руських вживає, яких i не второпають батько та мати.
Побiгла й до дядька Василя. Дiдуся Гната не було вже тодi: помер минуле
ще лiто. Сходила до батюшки. А дiждала недiлi, до церкви пiшла.
Почали гомонiть по селу:
- Так от, - кажуть, - щастя Михайловi: так тобi нi з сього нi з того у
пани дочку увезеть.
Всмiхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й нiг пiд
собою.
- Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дiвчатами. Дiйдеш навук, замiж
пiдеш за пана: хату з цегли поставим, залiзом покриєм,-почала до Оленки. А
до Михайла:
- Моя донечка вчиться онде, а я в запасцi буду ходить!.. Справ спiдницю
менi!
IV
Приїжджає було й щолiта додому Оленка. Сумне тiльки життя їй було.
Їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата
провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, i так тiсно, поночi в
їй. А неспокiй у хатi? Неспокiй ще побiльшав. За вгород гризти почала
батька мати. А чого за вгород?
Дiд Гнат, батько Василiв та Михайлiв, помер у Василя. Що у Василя йому
спокiйнiше, нiж у Михайла, жилось, що Оришка, жiнка Василева, людина
кращої вдачi, до його ласкавiша була, нiж Палажка, вiн, умираючи, сказав
Василевi взяти города його бiльше проти Михайла на сажень ушир, Михайловi
ж сказав не перечить цьому. Поховали батька брати, худiбчиною стали
дiлитися. Жалкенько було Михайловi попускать братовi бiльше города, та
така батькова воля - попустив.
- I сякий, i такий, - почала на Михайла Палажка, - таке вбожество дома,
а ти попустив!.. Батько ска-зав та,й умер: i не попускать можна б було, сi
та тi б попускали тебе.
Почала й на Василя й сiм'ю його ворогувать та злиться Палажка.
- Пiдлiзли сякi-такi до старого, - почала думать про їх, почала бабам
хвалиться на улицi, - пiдлизалися до його, що вiн їм так сказав города
узять.
Перестала до їх i в хату ходить. Хоча вона й так рiдко ходила до їх: не
любила Михайла, не любила i родичiв його. Стала заборонять i Оленцi ходить
до їх.
- Не ходи, - було каже їй, - нехай пiдлизи, вороги мої не втiшаються
тобою, баришенькою моєю.
Та дарма цi балачки Оленцi були. Пiдлизування сiм'ї дядькової до дiдуся
не бачила вона, а просто догляд до його людський. Ходить було: до дядини
Оришки, до Сергiя, Сергiйка колишнього. Дядина поважнiша, нiж мати, така
невеличка, балакуча, се-те їй розкаже було, де що чула абощо. А дядинi
Оленка було про город, де вчиться, розказує.
- Все таке у йому... електричество, - каже, - i свiтять, i бiгають ним.
Ну й люде, - дивується було, - до чого дiйшли!
А Сергiй теж у второкласнiй учився тодi. З ним i про грамоту можна було
побалакати Оленцi.
- Що то та грамота, вчення! - було йому каже Оленка. - Вченi люди
розумнi такi. Хоч, - каже, - i тi вчительки, що там учать нас! Такi любi,
тихi та знають багато всього: балакать тобi про вiщо як стане котра,
слухай тiльки. Аж млосно стане тобi, як їх прирiвняти до себе, настiльки
освiченiшi вони. Та по квартирах у їх так гарно: грає музика, книги,
картини, пахне духами, просторо, свiтло. Так i пiде мороз по тобi, як на
їх життя глянеш i домашнє своє пригадаєш.
Страх як бажала Оленка i собi дiйти такого життя, дiйти такої освiти,
як тi вчительки. З книгами й не розлучається нiколи було. Нiгде їх брать
було у своєму селi, у Степурiвку ходила, сусiднє село. Там у старенькому
панському домиковi була народна книгарня. Стара панi книгаркою. Бере було
у неї Оленка засмальцьованi, порванi книги, читає у садочку у себе на
столику. Та такою до книг була i в школi вона. Заїхала раз було до неї її
шкiльна подруга звiдкiльсь. Розказувала про неї Михайловi.
- Там, - каже, - така Оленка ота: вивчить урок, сiдає за книгу, яку з
шкiльної книгарнi взяла. I вечора для читання їй мало, а й серед ночi
читає вона. Оце як поснуть уже всi ученицi, то вона встане
потихеньку-потихеньку, бо забороняється це, лампу пiдкрутить, читає.
V
У церковноучительськiй училась Оленка уже, на стипендiї теж. Сергiй, що
ранiш, нiж вона, вчиться почав, тодi вчителював уже десь. З второкласної
вийшов, де три годи пробув, на вчителя екзамен здавав. I книг деяких собi
уже роздобув, i рiдною мовою писаних.
Такий кругленький, русявенький, як мати; приїздить на лiто додому було.
Почала Оленка i в його брать книги. Дуже здибувалась була, як вперше
взнала, що ми - українцi i що в нас своє єсть письменство.
- Як-таки так, - каже, - що я досi й не чула про це!!
В "Кобзарi" дочиталась до слiв: "I чужому научайтесь, й свого не
цурайтесь", - та й замислилась. А пiшла до Сергiя та й каже:
- Справдi: чого цураться того, що ми найуперiд у життi почули,
побачили?.. Чого цураться, що нам сама природа дала?
Як стала у Великоросiї вчиться, балакала тiльки руською мовою, а то вже
й своєї вживать почала. I убрання iнодi надiвать стала своє. А ранiш було
як не в шкiльному ходить, то в платтi, що справить батько. Почала iнодi й
керсет надiвать. Мати було їй:
- По-благородному, Оленко, привчайся: тобi тепер не личить мужиче.
Тiльки всмiхнеться Оленка.
Познакомилась з степурiвською вчителькою, дочкою книгарчиною, i в неї
книги брать стала. I така була: Сергiй як нагадає про що їй, чого ще не
знає вона, з писання Дарвiна про що абощо, почервонiє-почервонiє було.
- Як же я, - каже, - мало читала!
I ото вже вона дiстане як не в Сергiя, то в учительки книгу таку, як
єсть у їх, та читає-читає вже.
Турбується було, що у школi не дають таких книг. Шиє, вишиває було, -
рукодiлля, якого й у школi вчилась.
Од роботи домашньої мати її увiльняє було.
-Не в своє дiло не мiшайся,-- каже було їй, - одного вже держись.
Було щоденник Оленка веде.
"Я, - було пише в щоденнику, - з грязi вилiзти хочу. Я бажаю до чогось
великого, гарного йти, бажаю людськостi, правди в життi, про вiщо так
пишуть у книгах".
А музику як любила вона! Сергiй на скрипку грать трохи вмiв. Грає
Сергiй, i не змигне Оленка нiкуди, слухає так. Почервонiє було, та аж
дрижати стане уся.
- Ну, й музика, - каже було, - як вона душу проймає!
Вчилась i сама грать на роялi: охочих, казала, учать у тiй школi цьому.
А в глибокi думки як заходить було!
У жнива раз помер один товариш шкiльний Сергiїв, ще й сусiда близький
його та й Оленчин, Андрiй Бiла-ненко. Стукають майстри, роблять домовину
йому, вона сидить у садочку, пише в щоденнику:
"Отак! Учився хлопець, був гарний, хороший, та це й... у холодну,
глуху, темну, тiсну могилу споряджають його! I це... проваляться груди
йому, висохне мозок... Боже! Що ж це таке? Та невже ж це буде й зо мною?!
Як же це так? А що там?.. Тихе, святе раювання? якi почуття невiдомi?
огонь, пекло, муки? чи спокiй i спокiй, вiчний, страшний, поки й свiта й
сонця!! Боже!.. Що ж таке буття й небуття?.. Люде, що таке?"
А раз прочитала Фламмарiона про небо. -- Так от, -каже до Сергiя, - де
взялись усi тi мири незлiчимi, де кiнець простору небесному!
Вечорами усе вона дивиться на небо, на зорi було. Цвiт небесний любила,
голубi плаття носила.
Палажка ж усе бiльше не любила, що Оленка до "ворогiв" її, знай,
ходила, та ще й балакучiша була до їх, нiж до неї, матерi. А Оленка з
матiр'ю якось негаразд почувала себе через її вдачу, невпокiйну таку.
Особливо дуже не сподобалось Палажцi те, що Оришка сама раз покликала до
себе Оленку була.
Вийшла з хати та:
- А яких я оце грибiв добрих насмажила; ось iди, покуштуєш! - до
Оленки, що саме на грядках гвоздиками тiшилась.
Почула це Палажка з сiней, взяло її зло. Почала думать, як би помстить
Оришцi за це. I от другого дня топить Оришка у хатi, слухає: десь кури
кричать. Вийшла, - у Михайловiй клунi, що од гранi недалеко стоїть. Неначе
хто їх рiже, кричать. Що таке? Пiшла до клунi Оришка, - зачинена.
Подивилась у дiрочку, аж... її й кури. Палажка, аж з їх пiр'я летить,
хворостиною їх ганяє по клунi.
- Божевiльна, що ти робиш? - Оришка до неї.
- Хай не ходять у клуню!
- А чого ж зачиненi вони? Заманила, мабуть! Оскиряється Палажка,
хмурить брови бiлi свої:
- Заманила, - каже.
- Помийниця ж ти якономичеська! -Оришка їй. Аж пiдскочила Палажка.
VI
Вирiвнялась Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда,
худощавенька, блiденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою
чарiвною її, так i нагадувало про щось духове в їй. А карi оченята її були
такi розумнi.
Почало серденько так уже биться у неї i щiчки так палать, як стане вона
про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж блiденький
трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато. Докопувавсь до всього,
що й життя, що й небо. Добрий був до всього живого, - пам'ятав, що вiн
чоловiк.
"От зiйтися б з таким, - думає Оленка було, - як би я покохала такого,
пригорталась до його, думками дiлилась з ним!"
Єсть у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителює десь,
церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий, нежонатий.
Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у Вербiвцi тiльки й
дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до Сергiя. Тiльки Оленка
якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як у його вiн. Ходить було
по садочку у себе та тiльки в садок Сергiїв, де Грищенко, так позирає з-за
соняшникiв. А там грядки у їх мiж садками й мiж хатами.
- Ну, якi воно, - думає було, - тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як
воно з ними?"
А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть,
сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик,
там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй: керсет
плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив
вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар",
"Дiвичiї ночi" читає.
Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, - Грищенко з-за маку йде. Як пташечка
та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть,
засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко,
чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:
- Читаєте? - до Оленки.
Всмiхнулась.
- Читаю, - промовила так соромливенько.
- А читання рiч гарна, - Грищейко їй.
- Аякже! - Оленка йому. - Це ж таке їство духовне. - Перегортає
листочки та зирк-зирк на тужурку йому.
Грищенко:
- Читаєш i, як би сказати, бачиш усе.
Повела Оленка язичком по губi та:
- Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi iнодi... - та й не
доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась. Хоча
пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було
лемент. А слова такi там були:
- Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, - мати до батька, - а в
тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невiстку свою!
Батько:
- Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он
учитель чужий, почує...
- А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? - батьковi мати.
Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай.
Оленка:
- Яка яблунька гарна! - Встала та й iде за яблуньку.
- Ще й ховається! - мати до неї, - Думає, що я й не бачу її; додому
йди!
Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.
- Не ходи! - напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi:
- Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.
Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до
вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив. Про
його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiрує, у церквi поклонiв не
б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав, що
земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари.
- В писанiї немає цього, - казав якось Михайло Сергiєвi, - це од
невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.
Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.
Усе було вiн Оленцi товче:
- Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.
VII
Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за
городини.
"Тодi я гаразд i не роздивилась на його, - думає, - а вiн такий... про
читання зразу почав".
I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля хати,
лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й
Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так
осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла
Оленка на вигiн!
Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi
пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить,
таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi,
чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А
церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном
долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в
поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють
гаї.
"Боже мiй! - думає Оленка. - Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою
цiєю".
Щось забалакало ззаду. Оглянулась, - Сергiй i... Грищенко за нею iдуть.
Затьохкало в неї. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на
плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались.
- Яка краса унизу! - Оленка до Грищенка.
- А що, вас не били у хатi тодi? - вiн до неї. Всмiхнулась Оленка й
нiчого. Стало нiяково їй. Сергiй це помiтив, про друге почав:
- Читав я в газетi, - каже, - що в селi одному хлопцi й дiвчата простi
спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встроїть,
та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну!
Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це.
Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядiв
комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та:
- Iнтересний, - каже, - з степурiвським дяком спектакль був учора у
нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... - Грищенко
зареготiв, - i вiн чисто порвав.
- За вiщо? - всмiхнувся Сергiй.
- П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому:
не вмiєш - не сiдай, а вiн... хе-хе!
"Карти на умi в його!" - подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його:
такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на
того, про якого я читала", - подумала.
Сергiй глянув на сонце та:
- Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле.
Оленка:
- I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись.
Грищенко:
- А он чорногуз який ходить! - карлючкою за вiтряк показав. - От якби
рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з
тополi перекидя.
"А нащо уцiлив, спитать би тебе?" - подумала Оленка.
Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще
вернувсь, розказував, як той п'є горiлку та як на головi вмiє ходить. -
Iнтересно, - каже. Оленка бiльш мовчала.
"Хай... - було думає, гуляючи з Грищенком, - кончу школу, далi
одчиняться дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з душею".
VIII
Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля
того, як її Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у неї
була, так Їй i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi
або переб'є ногу курчатi її, як пiде до неї, Палажки.
Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у неї,
"ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi.
Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки.
- Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив їм! - гримає на Михайла.
- Хоч би це який кущ картоплi продать з тiї смужечки, що оддав їм, i то б
же яка це запомога була!
Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та.
"Справдi, - почав думать вiн, - нащо попустив? Хоча... батькове ж
слово... i не попускать не можна було... "Чти отця", - в писанiї сказано.
Це... це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла
Палажка, так воно й є! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За
вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так
i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так...
у якiй же я тут винi?! Пiдлизли пiд батька i все тут".
Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись
почав. Уже й бувать у їх перестав. А робить їм погоду Палажка, вiн i не
спиняє її. Iнодi й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж
сторчголов летять.
Лайка, сварка i в хатi й надворi.
"Бiднiстьi зло через те, - думає Оленка було. - Хай... - було розважає
себе, - кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi,
може, хоч трохи утихне гризня".
Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться.
Дiждала кiнця лiта, поїхала.
IХ
Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише:
"Кончйла з нагородою -євангелiєю в червоному бархатi, оправi золотiй.
Тодi-то за мною на станцiю виїдьте".
Прийшов час i їхать. Запрiг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось.
Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село.
Виїхать з його, i станцiя зразу.
Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на
побiлiлому небi, а водокачка стоїть сувора така.
Немає ще поїзда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в
декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куняє. А бiля кущiв
стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжає.
Надворi все свiтлiше стає.
- А дозвольте спитать вас...-- до панка до того Михайло,- чи швидко вже
поїзд?
Панок:
- А тобi ж куди, на заробiтки кудись?
Всмiхнувся Михайло:
- Нi, дочку виглядаю з школи.
Зупинився панок: - Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло:
- Училася з панськими дiтьми.
Дивиться панок то на сiру свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи
йому. Всмiхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собi поруч з ним.
Прийшов поїзд, чмихає стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з
зелених присiнок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такi
бiлi у неї, манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визирає у
неї. А на щiчках i рум'янчик єсть. Виходить, всмiхається.
- Здрастуйте, тату!
Пiдбив Михайло сiнце їй на возi, ряденцем заслав, поїхали.
По вигону сивiє роса, а там он за вербами так небо палає, - сонечко
сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли.
Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад
улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"- помахує
костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках
виробляє, зустрiчає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає
такої. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi виграє на
кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та: скри-ки-ки!
- Який же тут рай! - всмiхається Оленка. - Рай, справжнiй рай!.. А
там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим.
Михайло:
- Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у
хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам.
- I у второкласнiй можна менi,- Оленка йому. Помовчала, далi: - Менi
так i казано. - Усмiхнулась. - В отця Полiєвкта я це була.
Як була, розказала.
А на станцiї бiля того города, де живе отець Полiєвкт, Оленцi пересадка
була. Поїзда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку
швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над щколами
i знайомий до того,спитать про мiсце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста
кiмната, олива горить. Вийшов отець Полiєвкт, повний, очi вузенькi,
благословення їй дав, усмiхнувся - впiзнав Оленку; рiк тому, як була у
його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого школою. Сiв отець
Полiєвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:
- Це вже я кiнчила, - так потихеньку до його.
Вiн:
- Ага... Що ж, трудно вчиться було?
- Нi, так...
Погомонiли трохи, далi Оленка:
- Я б вас прохала... як тепер пристроїться менi вчителькою?
Отець Полiєвкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв її у науку
у цю, усмiхнувсь та:
- Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать
тiльки треба, старших поважать... - Ранiш "ти" їй казав, тепер обминав це
слово.
Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батьковi, а в
однокласнiй школi плата мала вчителям, вона:
- А чи й у второкласнiй можна менi?..
Помовчав Полiєвкт, далi:
- Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в
однiй.
- А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi?
- Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким.
- Такий добрий... - Оленка до батька.
Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля
червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед
домиком тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють
якiсь. Та трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той
домик.
"От, - думає Оленка, - буду вчителькою так у селi у второкласнiй;
житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги,
картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру навчать,
до всього такого великого доходить будемо з ним".
Михайло:
- А євангелiя в оправi золотiй тут? - на корзинку показує.
Кивнула головою Оленка, всмiхається.
- Отож гляди її, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле виїхали.
Сонечко вранiшнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там
он i там гаї по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в очеретi.
А он десь церква бiлiє в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть, десь у житi
лящить. Жайворонок белькоче вгорi.
- Який же мир божий гарний! - скрикує Оленка.
Дорога повилася й повилася житом, синiє. Жито молоденьке, блискуче, так
зеленiє - пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють
в гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався.
Могила висока така.
"Могила... - замислилась Оленка. - Кого вона бачила? Татар скуластих?
лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все дiлося те, що
булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилi тiй
спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний, коли життя таке
гарне?!"
Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з цегловою
церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi. Степурiвка
он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу налiг. Дорогi,
рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись курiпочку зiгнала
Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала купало...
Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганяє.
Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз - синя околиця.
- Студент Кочурин, - батько Оленцi.
Чула про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник їх, розказував про їх батьковi в
хатi при їй. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi
чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi.
"Що, якби познакомиться з ними?" - подумала Оленка.
Дачники в їх часто бувають. Учитель з гiмназiї, Савка казав, часто
буває: нежонатий, на щоцi родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею
звуть, Савка казав.
Поздоровкався Савка, проїхали.
"Боже мiй, - подумали, - невже я не познайомлюся з ними?.. Люде вищої
освiти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними".
Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дiтвора городить
з пiсочку. Он у споришi стовп бiлий стоїть, "Вербовка" чорнiє на дощечцi.
- Здрастуй, рiдне село!
Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде;
Парася бiжить.
- Здрастуйте!
А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-пiд грушi, зеленiє садочок.
Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд кленом
чорнiє.
- А як повиростало усе! - скрикує Оленка. - Рожа он як зацвiла!
В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так
оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.
- Рiднесенька хата!
Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворi;
Парася - школярка уже - угiллячка з печi дiстає, батько вигiряг
конячку, чкурнув за булкою в лавку.
Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так їй весело, любо,
таке їй рiдне усе, - розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки.
I тут почалось.
- Куди ти? - мати од самовара до неї, так суворо. Почервонiла Оленка,
зупинилась.
- А вам що? - питає.
Мати:
- До сяких-таких не ходи!
- Ось киньте-бо це!
- Не йди, я тобi кажу!
- Та поки ж це буде? - махнула рукою Олейка, пiшла.
Мати:
- Та не дозволю ж я, - кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких,
та до ворогiв моїх ходила! - Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках у
хатi своїй.
Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, - там недалеко хата од
хати i дверi напроти дверей.
- Що там таке? - обзивається.
- Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся!
- З ума зiйшла? - Оришка їй.
Палажка:
- Ось тобi, о! - крутить дулi, дає Оришцi. Якiсь люде йшли улицею,
поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться,
став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар,
нiхто й чаю не пив.
Х
Обгортає Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до
обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий
вiн бридкий їй: так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть!
"Хоч устругнуть його трохи", - думає.
Подивилась до Василевої хати - не видно нiкого та за соняшниками не
дуже й примiтне її, нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй,
таке її усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок,
пiддовбуючись пiд його, рiвець прогортає.
"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, - думає, - до ворогiв
посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".
Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь.
Побачив - скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив
заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок
Михайлових загортає.
- А, сякi-такi!.. - кричить.
Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.
- Що то ти робиш!- визвiривсь на Василя.
Василь:
- А то он що пороблено? - показує йому зазубнi.
Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля
обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те
знає.
- Що ж там? Нiчого! - Василевi вiн.
- А, так нiчого тобi!
Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому.
- Рятуйте! - кричить Михайло.
Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той - Семен Остапчук. Чоловiк
багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi.
Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.
- Що таке? - питає.
- Подивiться ось, - Василь до його, - що воно пороблено обнiжковi це?
Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив
вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А
Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать
до себе, i пообiщав Михайло.
Всмiхнувсь Остапчук та:
- Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь:
- Як нiчого? - крикнув на Остапчука.
Остапчук:
- Чого ж кричать?.. На кого кричиш? - з серцем до його. Вiн:
- А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:
- А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!
- А тобi що до того? - гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук
на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до
лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.
- Ширший, да, - додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:
- Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на
Остапчука.
- Не тикай!.. З ким ти потикавсь? - Остапчук до його.
- А що ж?
Остапчук:
- Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд
лiзти.
- Що ти? Що слiд лiзти? - скипiв Василь. - Що ти, чорт рудий, пiддрочку
даєш?
Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:
- Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! - закривав,- Чуєш! -
обернувсь до Михайла.- Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.
Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на
полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од
клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу.
Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв
на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i
його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки
арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:
- А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? - почав до
Михайла.
Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:
- Подарував старий йому трохи... пiдлiз.
- А документа ж нiякого в його нема од старого?
- Нема.
Стиснув Остапчук плечима.
- Дивуюсь, - каже, - тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут
жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм
нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.
Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:
- Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в цiм... доказать
сяким-таким!
Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!
- Чого ж, - каже до неї, - можу дать стежку. - Повернувсь до Михайла:-
Тiльки тут от що: того, що як там було в вас - чи подарив йому батько, чи
як, - згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив
стiльки города собi.
Мовчить Михайло, в землю дивиться.
А Палажка:
- От спасибi вам! - до Остапчука. - Я вже вам робить що без грошей
послухаю за таку йашу добрiсть до нас.
Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.
- Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, - навчає Михайла. -
Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло
вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями
можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?
- Не знаю... коли б... - Михайло почухавсь.
- Що "коли б"?
- Коли б грiха не було тут.
Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:
- А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку
вiн скопаний.
Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:
- Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба
ламать i... на Василя- захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й
скопував ще.
Палажка:
- I тебе сi та тi й вигадували такого менi... - почала кричать на
Михайла.
Зареготiв Остапчук.
- Подумайте,- каже,- над цим.- Взяв цiпок, пiшов.
Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що
гризе йому голову:
- Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне
вбалакувать матiр:
- Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?
- А тобi чого треба? - визвiриться мати на неї.
- Кончила вчення, мiсця шукай!
"Ну,було думає Оленка, - коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей
i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько.
Нате, мамо, - скажу,та цитьте!"
XI
Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт
написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не
забув? Почала турбуваться.
А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець
Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька
свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, - невеличкий,
повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже
тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це
до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку
почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм
верст до города.
Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на
лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось
безусий у блузцi, - видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й
собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з
кимсь.
- Любов до ближнього, - каже комусь, - любов, про яку так учив нас наш
божественний учитель Христос, - велика рiч. I ми, служителi його, у
проповiдях наших повиннi дбать про неї.
"Милий отець Полiєвкт, - думає Оленка,-про яке святе дiло вiн дбає!"
А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.
Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на
прислугу схожа.
Оленка до неї:
- Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його:
Панасенкова, скажiть.- Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.
- Так i Панасенкова тут?- чуть отця Полiєвкта. - Пам'ятаю... там
така... - почав до когось, - по науках у школi не було кращої за неї.
Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може
неабищо буть з неї.
Чує це Оленка, всмiхається.
"Значить, коли за таку маєш мене, - думає, - подбаєш для мене. Ану, у
якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й
працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до
людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї,
всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохать!" - Аж
устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось.
Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль,
пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:
- Iдiть хто... - каже.
Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались
одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за
столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним
низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.
"Яке ж низькопоклонство!" - подумала Оленка.
- Ваше високопреподобiє! - почав Грищенко до отця Полiєвкта. - Заставте
за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!..
Прошенiе ось... - Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю
Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.
"Як же i принизився!" - подумала Оленка. Їй аж соромно стало.
Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:
- Гаразд, голубчику! - та й положив на стiл його.
Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається.
Дивиться Оленка на його.
"Цуцик ти, цуцик, - думає. - На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч
i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш
як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без
корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не
школярi ми вже!"
Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення.
Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою,
повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:
- Розумна стала дуже, - про себе нiби, хоча почула i Оленка
це,почервонiла, мовчить.
Вiн.
- Що вгодно? - так сухо до неї.
Оленка:
- Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще?
Насупив брови отець Полiєвкт: .
- Не чуть...
- А коли ж буде чуть?
- Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? -
гукнув до дверей.
Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од
його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий
такий.
- Ну, слава богу, - почав до Оденки, йдучи, - прийняв прошенiє i
"гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати
краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi йото,
такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого:
канти червонi, кокарда.
"I ти задоволений, - думає Оленка про Грищенка. - Ти, що так про форму
мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi- хоч вiн i
нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, - аби цуцик!.. Де ж
обiцянка хоч?"
Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко
сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.
"Так он воно що! - про Полiєвкта думає.Ось яка любов до-ближнього!..
"Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов
тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе
його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"
Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один
послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг
повбивали.
"Убивцi! - подумала. - Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".
Пригадалося їй i те, що нагорода у неї - євангелiя позолочена.
"Нащо ви хоч золотите її!" - подумала.
Другого дняi i ранок ще, а в хатi гризня.
Мати на батька:
- Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!
А батько:
- Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.
Вона знов про город йому.
"Чого ж тепер сподiваться менi? - думає Оленка. - Що робить? Гинуть...
гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"
Вийшла з хати, стала на порозi.
"Та що ж робить-таки?"думає.
Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.
"Хiба знов до Полiєвкта пiти? - думає.-- Так... стоїть пак iти до
такого?! Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти!
Хiба,.. в земську школу вдариться?"
Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi
єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи
додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про
панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були.
Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.
"А що, якби це до Кочур сходить? - думає. - Люде теж багатi, освiченi,
не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде
з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить
щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не
пристроїли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й
Сергiй за товариша?"
Прокралась до Сергiя Оленка.
Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий
йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в
полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.
Порiшили в недiлю сходить до Кочури.
XII
Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде.
Полiєвкт їй на думцi.
"Чого я пiду, - думає, - коли служителi церкви такi!"
- Безсовiсна! - батько на неї. - Хiба ж можна до церкви не йти? Це
Сергiй усе тебе зводить з ума!
- Отож... - Палажка од печi. - Там не тiльки Сергiй у бога не вiрує, а
сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили!
А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй трудно
було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i
сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка
"баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме
свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов,
люде, чия я мати.
Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури
збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет
плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке
зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе
празникове мов найчистiше, - надiла: приношене-таки й ситцеве.
"Нiчого, - думає, - до людей освiчених iду: не поди-йують".
На вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито
стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед
пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.
Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неї: бiла сорочка, картуз
бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiгає...
- Здрастуйте! - до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив.
Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.
Вiн:
- Ху! Ухекався так... катаюсь... - Вийняв платок з кишенi, утирає лоба.
- Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? - до
Сергiя.
Сергiй:
- А так... ходимо... - збрехав поки що.
- Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?
- Не дуже, - Сергiй йому. - Книг немає таких. - Помовчав. - У вас там
не можна б розжиться якої коли?
- Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I
ви... - звернувсь до Оленки студент.
Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й
очi в землю.
- Не стiсняйтесь,- студент їй, - я знаю про вас: розказував Савка, як
зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?
- А коли б же й справдi до вас забрести? - Сергiй до студента.
- Хоч i зараз ходiмте.
Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро
йде. "Ану, - думає, - як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були
такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про
людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду
поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"...
"Дякую", - скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу.
Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала".
- Що ж, ви кончили школу ту? - студент до Оленки.
- Кончила.
- Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до
грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?
Помовчала Оленка, далi:
- Не знаю й що.
- Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам
буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим.
Працюйте.
Всмiхнулась Оленка:
- Не знаю тiльки, де б працювать.
- Чого?
- З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.
- О! - зареготав студент. - Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.
- А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з
церковноучительської можна туди?
- А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?
- А якби до вашого батька звернуться?
- Звернiться. Познакомлю.
Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", - думає.
- I вам, знаєте що! - студент до неї. - Чому б вам не поступить на
курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання,
визволять од смертi їх.
Дивиться Оленка. "Боже мiй,-- думає. - Яке ж велике дiло полегчать
людям страждання, визволять од смертi їх!" - Помовчала: - А як же б
поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?
- Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та
скаже, як там.
"Так от! - думає Оленка. - Що, якби пiдготовиться? А можна ж так:
учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й
справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне,
велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж
людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!..
А студент? - Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий,
худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i
блуза, i все..."
Серденько так забилось у неї.
Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм
такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над
ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної
визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку,
квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки
ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i
смiяться. "Люде, - хочеться крикнуть. - Нащо зло на свiтi здалось?"
Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконi,
саме чаюють, блищить самовар.
Так Оленцi боязко-радiсно.
Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл
довгий-довгий, а ласощiв усяких!
-Здрастуйте! - Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на
порозi, стоять.
Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.
- Снiдаєте вже? - студент до панiв.
- Еге, - хтось промовив.
А Кочура старий, лисий, здоровий, - знають Сергiй та Оленка його: у
город часто через Вербiвку їздить поз їх, - чвякає щось та:
- А то ж що за люде? - на Сергiя та Оленку показує.
Студент:
- Та це... знакомi мої: учитель народний i... хоче у земство проситься,
- показав на Оленку.
- Гм! - буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких;
промовив "знакомтесь" та й пiшов у покої.
Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! - подумала. - I
студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова
однi... марнi, пустi".
Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi
такi.
Дає їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним.
Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим,
п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до
старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.
- Здрастуйте! - Сергiй до його.
Глянув, ткнув свої пальцi їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з
п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, - теж такої. " Познакомились " ще з
панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво:
- Здрастуй, здрастуй, голубушка, - до Оленки
всмiхнулась.
Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.
"Та невже це така iнтелiгенцiя, - думає Оленка, дивлячись на панiв, -
такi люде освiченi... вйсокомiрнi, байдужi?"
Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й
студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент,
глянув на Сергiя й Оленку та:
- Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.
Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два
стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева
панночка усiм наливає, а їм i нi.
- Люся! - студент до неї. - Налий он.
Наливає Люся, всмiхається.
- Я й забула, - каже.
Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.
"Чого я пiшла сюди." - думає.
Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний
Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i
банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А
повiтря так воняе панами.
Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж -
хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.
- Ходiм звiдцiля! - до Сергiя вона.
Сергiй:
- А про мiсце ж?..
Аж побiлiла Оленка:
- Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло
мать з такими?
Сергiй:
- Так хоч книжки... - Пiдiйшов до дверей: - Павле Iвановичу! - гукнув.
Виходить студент.
- Так книжки... - Сергiй йому.
- Можна... Ось я папi скажу тiльки. - Пiшов. Виходить i папа, дивиться
сторч.
- Що таке? - питає.
- Байрона почитать... Будьте ласкавi, - Сергiй йому.
Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:
- Прийдете iншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь,
шукать зараз далеко. - Пiшов.
- I попрощаться нi з ким! - всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до їх!.. -
думає Оленка, йдучи дорогою. - Мала прохать їх!.. На вiщо це схоже? Яка ж
я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж
жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать
запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"
Сергiй:
- Значить, так... Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди...
- А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..
Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля
вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi,
положив руку Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з
ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають,
жартують.
"Щасливi! - думає Оленка про їх. - Спiвають собi, i до всяких
iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих їм дiла нема! Що, якби це так i
собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi
робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько.
Нiяких "освiчених", нiякої iнтелiгенцiї тобi тупої, нiкчемної... Пiшла
вона!.."
ХIII
Почала Оленка й справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi до роботи
хапається. Зриває, чистить квасолю; зрiзує, вибиває соняшники; се-те
робить. Та дарма. Почує гризню в хатi, кинеться їсти, та нiчого, - сумна
така зробиться.
А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе грає на скрипцi.
Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слухає, - i так жалко їй.
Пригадується Їй рояль, на якрму вона вчилася грать; пригадується те, про
вiщо так недавно марила вона: вiн- милий, задумливий, книги, картини... Де
ж воно це?
А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у їй:
батько i Якiв Васюк, сусiда один.
Васюк:
- Треба оддати, пора вже - до батька.
А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.
- Пiдождiть трохи,- проситься, - Ось Оленка заробить, оддам.. -
Повернувсь до Оленки: - Оце ж пам'ятай, дочко...
"Бiдний батько, - подумала Оденка, - i вiн же не знає про дiла мої! А
що буде, як узнає?"
Думала;! думала, послала просьбу в iншу епархiю за мiсцем-таки.
Второкласної не згадує вже. " Хоч би у церковноприходськiй, - думає,--
бути".
Палажка ж своє дiло робила: за вгород Михайловi голову гризла та
гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:
- А що, як про вгород? - питає.
- Та так... - почухається Михайдо, - не знаю.
- Подумай.
I Михайло вже усяк передумав.
А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:
- Сi та тi хазяйнували б тебе,- почала на його. - Дiжу на завтра
вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив,
одбирай!
Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще. Кiнчив
Михайло жилетку, що саме латав, надiв її, взяв мiшечок, вийшов з хати...
Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться нiяково. Стоїть,
на город Василiв дивиться.
"Нi, таки справдi одiбрать те, що попустив,- думає. - Який кущ картоплi
продав би з тiї смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це запомога була!
А чи грiх який за одбнрання чи й за те, що на Василя треба казать
"захопив", то... Остапчук же первий цро це нагадав. Йому й грiх нехай. Та
й... хоч би й менi! То хiба тут такий уже грiх, що й одмолить не мфжна
його? Я ж вiрую в бога! Друга рїч у бога не вiрувать, як Сергiй он:
коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш,то як пень вiн стоїть. А
я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости сповняю,
говiю разiв скiльки на год. А на страснiй недiлi й озвару не їм. Дає
Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i буть. А дай до його сходжу,
побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму".
Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зiставалось тiльки
свiдка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тодi саме був на
роботi, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селi як
чоловiка, що легко його пiдмогоричить можна: любить випити, любить i
збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.
- От що, Омельку, - почав Остапчук до його, - наш могорич ось з
Михайлом тобi.
- Як саме?
- У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так...
чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов, сам захопив його стiльки
собi.
Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:
- А одвiту тут нiякого не буде менi?
- Ого-го! - зареготав Остапчук. - Якого одвiту?
- А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?
- Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн тямить? Сердитий, i
тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й
здалося це: ми, суддi, далi й допитувать не будем тебе, щоб i не
спiткнуть.
- Так чого ж? Можу.
Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо й за це, думав, якийсь день
поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в
руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався їхать за медом у
пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:
- Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.
Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.
XIV
Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.
- Трудне дiло - позви, - почав до його. - Усе треба, щоб хтось руку тяг
за тобою, давав стежку тобi та й написав жалобу гарно... чогось воно
стоїть!
- Потрудiться, спасибi вам, - Михайло йому. - Я вже вам за це услугую.
- Да, да! Молотить послухаєш.
Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине, перо,
всмiхається.
- Тiльки знаєш що? - до Михайла каже. - Я на пишу, а пiсля мене ще й
переписать треба комусь: я - суддя, i негарно, щоб моя рука була на
прошенiї.
Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.
Злiг Михайло на стiл:
- А хто ж це перепише? - питає у його. - Оленка хiба?
- Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
- За це вже й не знаю я. А Палажка:
- Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,
- сидить на полу, всмiхається.
- Да, да! - оскирнувсь Остапчук. - Дитина рiдна:
одних думок з батьком, з матiр'ю бути должна... Написав Остапчук,
продививсь, далi:
- Ну, тепер i її... як її?.. погукайте.
Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гiллячцi, i
вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.
- Здрастуйте! - кивнула до Остапчука головою.
Вiн:
- Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.
"Суддя, i такий неввiчливий! - подумала Оленка,- на "ти"..." -
Почервонiла.
Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: "Васьiлiй
захопил огорода..." Знала, звiсно, Оленка, що це неправда.
Подивилась-подивилась та й положила на стiл її.
- Не буду я цього переписувать, - каже.
- Чому? - гукнула мати на неї.
- Тому що... зла не робiть! - та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу
їй:
- Куди ти? - визвiрилась. - Нащо ти вчилась ось стiльки?
А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
- Грiшно так! - каже. - Грiшно упорною буть. Ти знаєш, що значить не
спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?
Оленка:
- Прошу не тикать на мене! - до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:
- А хiба... з якого двора ти?
- Вчила заповiдi? - почав i Михайло. - Повинуйся, в писанiї сказано.
- Чого вам треба од мене?! - крикнула Оленка.
Мати:
- Ворогiв жалко тобi? - Штовх, штовх у спину її: - Переписуй ото, того
треба нам!
Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:
- За що ж... за що ж зневага така?
- Та стоїть пак тобi, ледащо, їсти давать, га? - хитає мати головою.
Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.
- Ох-хо-хо! - зiтхнув. - Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.
А Палажка до Остапчука:
- Сало у середу, в п'ятницю їсть, - на Оленку показує. - Єсть для борщу
трохи, - бере, хлiб маже ним.
Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робить. Взяла ту чорновку,
перо, бомагу, сiла за стiл, переписує.
Всмiхається Остапчук.
- Вот так... - навчав її. - Що говорять тобi, слушать нада. I пости
чтить нада, до церкви ходить, i... i всьо, потому: грiшно. Через те бог i
дощу не дає, що тепер у його вiрують так.
Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так їй важко, досадне.
Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.
"Зло,то є зло! -думає. - Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке
дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!"
Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i таке в
деревi все.
"Лежать люде, - думає, - i байдуже їм зло".
Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить
на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна зразу на голiй мiсцинi, так
жовтiє на сонцi. Хрести, могили пiшли в деревцi невеличкому, видно -
недавнi. Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають iз його. Один
он, чорний, лежить у травi. А он запала могила, чорнiє нора в бур'янi.
Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.
"I це вiнець життя такий! - думає. - Цiль його... нагорода за всi
турботи, страждання?!"
Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд однiєю стоїть.
Прийшла до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" - напис на йому. Так... Чула од
Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами, де
рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою, сказав i який.
Сергiй йому й вирiзав. Читає Оленка: "Вийшов на вчителя i... вiчного
упокою мiсце знайшов!"
"Так от мiсце! - думає. - I його ж не минеш. Що ж тодi всi цi мiсця,
якi од Полiєвктiв, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нiсенiтниця -
високомiрство їх! Яке безглуздя запобiгати ласки у їх!.. Шукати якоїсь
запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!"
Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась униз:
видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на
ровi купчаться липи i як село поринає в садах.
"У якому гарному мiсцi Андрiй спочиває", - подумала.
За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленiє. Уявилась Оленцi рiчка,
що там єсть. Її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi русалки, про
яких десь казку читала вона, що жили так у водi.
"От якби шубовснути з тих верб, - думає, - зробитися русалкою, жить пiд
водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться".
Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати
його грушi саме в садку у себе збирали.
"Збирають, - думає Оленка, дивлячись на їх iз грядок, - i не знають, що
й я зробила їм зло: переписала бомагу таку".
Що б таке їм гарне зробить? Як би хоч обiзваться до їх? Ступила до
обнiжка та:
- Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:
- О! - каже. - Видумай ще що. А дядина:
- Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.
XV
Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати:
- Чого це тобi од отця Полiєвкта не чуть нiчого й досi?
- Хай!.. - махне рукою Оленка та й пiде. Усе вже вона було ходить
похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, - неначе шукає чого. А
сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посилає батько до церкви її,
- лютує, кидає все. А ранок, холод надворi, - ходить боса бiля хати й
розхристана. Та день зiйде, їсти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.
А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:
- А чого єсть люде - покiнчають з життям? - питає у його.
Вiн:
- Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.
Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:
- А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з
безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли життю,
аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, - не легкодухiсть хiба?
Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.
А батько жде: ось-ось вийде од Полiєвкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят
трохи пiд хурою, набрав їй ситцю на плаття, - сам, вона й не казала йому.
Дає їй:
- На, - каже, - ший, щоб було в чiм їхать на мiсце. - А Оленка сама
собi пошить плаття умiла вже.
Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.
XVI
Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло це дiло, як малося
буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя, "мужика необразованого", легко
обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що за "чорта рудого" судили його,
i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а тепер, як чув
якось в окружному судi - був свiдком за когось - як обороняються люде, так
i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб Остапчук не
брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам дiло мав по
суду. (А за "чорта рудого" цей же i суд дав йому щось бiльше тижня
арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а вiн добився,
таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так i зробив.
Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з тої кiмнати, де закусювали саме
вони.
- Учити треба таких, - чулось звiдтiль. - А то... нi за що тодi нашого
брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.
I от тепер свiдка Бовкуна i справдi допитувать не всиловались. Та
Василь сам умiшався сюди.
Суддя, що сидить посерединi, червоний, у синiй чу-марцi, спитав
Бовкуна:
- Так ви знаєте: Василiй захопил?
- Iменно так, захопив.
- Ну, бiльш нiчого.
Василь аж з лавки пiдскочив.
- Як нiчого? - почав до суддi. - А чому ж... а спитайте його, як
захопив я?
- Нас нiчого вчить! - гримнув суддя на Василя.
- А чого ж ви так?..
За дзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" - крикнув.
- Та нi, - Василь йому. - Мене цим не залякаєте, Я й далi дверi знайду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого суддi, що
сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:
- Сльота така. Як ви думаєте?.. до начальства ще може полiзти.
- Еге, - той йому. - То й нам нагорить.
- Ну, харашо! - суддя до Василя, далi: - А не скажете, як, примiром,
захопив Василiй? - до Бовкуна.
- Та так... звiсно... - Помняв-помняв Бовкун шапку в руках, та й
нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.
- А що, як? - Палажка до його.
- Та як? Нiяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi:
- Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохать суддiв... Та
це ж яка радiсть ворогам! А, боже мiй!..
Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що сидiла в садочку,
думала.
- Зазнавайся з панами! - почала до неї.
- Як зазнавайся?
- Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського пiдеш: за
вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить.
- Чого ж мовчиш?
- Одчепiться!
Пiшла Палажка в хату, знов: i сякий i такий - почала кричать на
Михайла.
Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, снує, по садочку сюди-туди так
швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею, та до
Сергiя пiшла, не знає й чого.
Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.
- Поздоровте мене! - почав до Оленки Грищенко. - Таки не збрехав отець
Полiєвкт: у второкласну незабаром од'їжджаю.
"I ти од'їжджаєш! - подумала Оленка. - От який отой свiт! - думає. -
Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi". - Подумала, далi: -
Заграй менi, - до Сергiя.
Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку.
- Якої тобi, польки? - побренькав, грає.
Увiходить Василь, прийшов iз суда, поставив цiпок, почоломкався з
Грищенком, а на Оленку тiльки нелюбо так глянув. Почервонiла Оленка.
Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.
"Взнав про це, мабуть", - подумала.
А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що Оленка
прямо написала, що сам чув од Остапчука.
- От i вiр їй! - здивувався Василь тодi. - Що вона добра до тебе: i
ходить, i все.
Сiв на полу тепер, їсть Оленку очима.
Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке дiло пiддержала!" - думає.
Сергiй:
- Може, козачка ще тобi?..
Мовчить Оленка: "I я не змогла не переписувати того, - думає. - Яка ж я
ганчiрка!"
- Ну, так як?.. - почав Василь до Оленки. - Огорода з батьком та
матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi слова. Встала,
пiшла. Палажка саме з вiдром iшла з хати з своєї, побачила, звiдкiль
Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.
- I сяка, i така! - почала на неї. - Ти таки ходиш до їх!
- Та й клята ж!.. - Оришка з грядок на Палажку.
- А ти? - Палажка до неї. - Ти он у бога не вiруєш, ти... до церкви не
ходиш. Тобi церква не мати, бог не отець!
Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.
Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав. Лiто вже
наприкiнцi було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на стiл узяла, скриньку бiля
столу на ослiнцi поставила. Взяла у їй ситцю сувiйчик, що батько на плаття
набрав. Парасi дала.
- На спiдничку, - каже, - буде тобi. Далi бере тетрадки шкiльнi,
щоденники, подивиться, розiрве та й кине, та й кине до печi. Батько
ввiйшов.
- Нащо ти рвеш? - до неї. - Воно б же здалося на вiщо.
- Не ваше дiло! - Оленка йому.
Вийняла потiм книги, шкiльнi подарки: "Тараса Бульбу", про рослини
якусь, сiла, надписує Сергiєвi, Грищенковi по книзi: "На згадку", - пише.
Вийняла й євангелiю в оправi золотiй: "Отцу Полиевкту Соха-новскому",
надписала: "Оваго убо биша, оваго же уби-ша", - додала з притчi про
виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: "На цьому свiтi, де зло,
неправда, нiкчемнiсть панують, чомусь гарному, свiтлому немає мiсця.
Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:
"А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi до
церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж березами. У
домовину менi квiток накладiть ".
Цидульки цi пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi, скриньку
пiд пiл, на мiсце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась,
розчесалась, коси не заплiтала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла
плаття голубе, празникове, давай убираться.
Мати коноплi бiля комина мне.
- Куди ти? - питає у неї.
- На мiсце, - вона їй.
Батько маже хлiба шматок часником та:
- Так тобi це й коня запрягать?
- Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.
- А коли ж це ти приїдеш до нас? - всмiхається мати.
- Побачите.
Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися
давай. По долу костриця, пiд припiчком купка смiття.
- Як у свининцi у хатi! - каже до матерi. - Поприбирайте: може, люде
незабаром будуть до вас.
Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр, на батька... Забринiли
сльози у неї. Так жалко.
"Що робити?" - думає. Стояла-стояла, далi прокинула подушку на ослонi
та лавi, - лiжко її, - "лягла. Обхопили думки її.
"Хiба... жить зоставатись? - думає. - Так... для чого ж i жить?.."
Здумала про всi свої попереднi мрiї, надiї, про Полiєвкта, Кочур; про
матiр, батька, Остапчука, Грищенка...
"Де ж щось гарне, велике? - думає. - У мрiях, надiях, у книгах!.. А в
життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло... Стоїть пак турбуваться, корчиться,
поринать у злi, в багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому це потрiбне?.. Не краще
пак спокiй... вiчний, тихий, хороший; спокiй пiд деревцем, квiточками,
травичкою?!"
У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу, пiд стiною, лежить
батько, чорнiє; далi Парася, поз запiчок - мати.
- Прощайте! - прошепотiла. Вийшла з хати... навiки.
XVII
Знайшли Оленку пiд вербами у водi, - по платку, що лежав бiля берега.
Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дiвчина була байдужа до
всього, до всього. Карi оченята її вже не свiтились питанням, молодесеньке
серденько не бажало кохання. Спокiйна-спокiйна була.
Як самовбивцю поховали її саму собi в глухому кiнцi кладовища, на голiй
мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивать так бажала.
Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з другої єпархiї. Кличуть
Оленку на мiсце.
Тепер батько, мати, сестричка обсадили вiчне мiсце ЇЇ любисточком,
барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi берестовому, невеличкому,
прибили iконочку матерi божої. Батько свiтить увечерi в хатi, читає
псалтир за впокiй; мати голосить.
ШКОЛЯР
Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був:
сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий
чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й
чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було:
чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, - чи про луку,
чи про лiс... Ну й любило це!
Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:
- А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки...
ну й гарно!
Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...
А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує
i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним,
усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так
осмiхається та ту голiвку так простягає до його... Таке. А то раз учитель
пiдiйшов i питає:
- А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається... тут
осмiхається, а там сльози.
- Плакав, чи що? - питає учитель. Воно так болiсно:
- Нi. - Далi руку до очей та й скривилось.
- Чого, що таке? - вчитель йому.
- Б...били.
- Хто?
- Батько.
- За вiщо?
- За... за... - та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав
Миколка вранцi, почитав трохи, - снiдати пора, вiн i каже:
- Мамо, що їсти?
- Що ж? - мати йому. - Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв
ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить
кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний
та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним - не пожене нiяк. Устав та з
тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей - за печiнки тягне. Вiн
знов:
- Ну що їсти, мамо?
- Та я ж не знаю, - мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i
в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний.
- От лихо, - каже, - хлiба на денцi тiльки.
Миколка своє:
- Та, мамо, що їсти?
- Батька питай.
Микола:
- Он у людей i риба, й олiя.
Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:
- I оладки, - каже, - i в школу беруть.
Батько:
- Що?! - Та як ухопить деркач.
- Так тобi ще, - каже, - риби, олiї! Шкури з мене, шкури! - та деркачем
його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як
горобчики.
- А, сякi-такi, - кричить батько, - їсти!
А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й
моня в руках, а далi так боязко:
- Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.
- Що? - батько.
- Мм... дiрки скрiзь.
Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:
- Гляди, - каже, - гляди!
Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там
третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi,
клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi
встає i, як неживий, диба-диба до полу... став i стоїть, похнюпивсь.
- Чого ти? - мати йому.
- Та... та, - губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.
- Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:
- Мамо!..
- Ну?
- У... у мене...
- Що у тебе?
- У мене, - повернув п'яту, показує... Глянула мати - пiдбора нема.
Зiтхнула й нiчого.
- Що ж... оце... як... батько побачить? - плаче, так плаче Миколка.
Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє;
дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить.
Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.
- Де воно, - каже, - в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут
пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.
- Хм... там десь... - жiнка йому. - Та... те й упослi б, а тут... он...
- та очима на Миколку й показує.
- Н... не кажiть, - сичить Миколка, - не кажiть.
- Як же ж, - мати йому, - а в школу в чiм пiдеш?
- Що таке? - батько до їх.
- Пiдбор у Миколи одпав...
- Що? - крикнув.
Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем
опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп...
- Ну, нiчого, - каже, - хай, - знайшов конопельок, плете, нiчого
нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:
- Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.
- Пора б... уже ж, - тi й на латки не годяться. Мовчить.
- Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї:
- Хай, його, - каже, - калiкою зробить!..
- Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:
- Мамо, - сичить, - цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.
Мати йому:
- А в школу як?
Прокiп так хижо:
- А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!..
- А хоч би й у пани?
- Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! - кричить.
Миколка:
- Як же... я ж не... ненарошне.
- Старцюго, - батько йому, - панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе...
книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була!
Аж перекидається та плаче Миколка:
- Он... он, - каже, - усi... учаться - i Василь, i Павло... гарно як.
- Iч, старцюго, рiвняється до яких...
- А хiба... хiба душа в мене... хужа?
- Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю!
- Божевiльний, - жiнка йому, - нащо ти був зразу в школу оддавав його,
нащо ти?..
- А, ти розумна!
- Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно,
як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?
Прокiп, нiби засоромившись:
- Та ти, ти, - каже, - домелешся!
- Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! -
Хусточку до очей та й сама в плач.
- От боже мiй, - каже, - i де та смерть, що вона i не забере нас од
тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе? - Хлипають обоє. Прокiп
нiчого вже. Плете - сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно:
- Школа... школа - здирство, школа- грабiж... - кинув мотузку, надiв
шапку. - Школа останню сорочку стягне з тебе, - в груди себе... Та мов аж
з плачем: - Оста-а-н-ню со-рочку!
Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.
А Миколка:
- Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... - Та з-пiд полу до
дверей.
- Куди ти? - мати до його.
- У школу... хай... як знають...
- Обiдать же... чоботи ж...
- Хай!..
Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв,
засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози.
Миколка :
- Ось, ось, - показує чоботи.
- Де то ти? - здивувалась мати.
- Хе-хе... учитель дали.
- Як учитель?
- Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" - "Чоботи порвались",
- плачу. "Цить, - кажуть, - у мене зайвi є". Виносять. "На", - кажуть.
Мати взяла, так обдивляється.
- Спасибi, - каже, - дай бог здоров'я йому. Миколка:
- Хе... а покажiть i батьковi!
- А дивись iди. Прокопе, - каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться
сам собi.
- Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого:
- Що там таке?
- Сюди йди!
- Чого? - почухавсь, пiдiйшов. - Ану, що тут? - Узяв. - Так це вчитель?
- питає.
- Глуха тетеря... не чув мов.
- Хе-хе... живем, значить.
- Нi, - жiнка йому, - мерщiй наймати побiг...
- Балакай, - Прокiп до неї, - наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я
побiг позичить на чоботи йому, а воно...
- Що таке? - питає Миколка.
- Що... бiгав, бiгав - не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем,
щоб i хлiба де... Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина...
Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до
волiв треба". Думав я, думав... "Що ж, - думаю, - буду бiгать отак та
усяке буде цупать отак менi... Дай, - думаю..." - та бух тебе до Чхурика
за 15 карбованцiв на рiк.
А Миколка:
- Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На
тобi".
- Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:
"Найми", - каже.
- Боже мiй, - мати до Миколки, - отакий хлопець та в найми... нiзащо,
нiзащо! - Узяла та до себе його так пригортає: - Мiй синочок! - каже. -
Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!
Прокiп:
- А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?
- Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки, - показує пальцем йому Миколка.
- Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?
- Хм-хм... то "О".
- "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?
- То "Г".
- Ач яке!.. А картинки є тут?
- А є... ось, - знайшов йому.
- Ач як!.. А то ж що за копицi такi?
- То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого?
- Бо' йо'зна... як можна сили божi знати?
- А я знаю!.. з води... парою йде вгору.
- Ач який... хм-хм... i он про що зна!
- Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество... з землi
набирається в спеку та й креше там i грюка.
Прокiп так дивиться на його. А мати:
- Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:
- Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б
тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе... Ех! -
Помовчав. - Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч
ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.
А Миколка:
- Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!
- Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй!
Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до
столу, до порога...
- Тату... я, я до вчителя пiду.
- Чого?
- Хи-хи... хочеться.
Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу,
кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:
- А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"
- Що таке?
- Батько... в школу... у хторокласну... мене.
- Гаразд. Iди ж сюди! - За руку його та до себе в свiтлицю.
Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.
- А що ти? - вчитель до його.
- Ну й... ну й гарно в вас!
В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною
цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По
долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки... на
стiнах картини.
- Ну й живете ви в гарному в якому! - дивується Миколка.
- В гарному! - осмiхається вчитель. - Ото вчись, то й ти будеш у
такому...
- I я... А як же... як воно, як жить у такому?
- Учись - побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'єш.
Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.
- Сiдай! - Миколка сiв на краєчку на стiльчику, дивиться на стакан та
так осмiхається.
- Хм-хм... так це... це менi пить?
- Тобi ж, тобi... бери ложечку, мiшай!
- Хм-хм... як же воно?
- Бери он i булку. Бере осмiхається, присьорбує... Учитель тим часом
узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра... Миколка:
- Ну й, ну й... - та й устав.
- Що? - учитель до його.
- Н... не знаю... гарно... Я б день i нiч грав...
- Учись - гратимеш.
- Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... - глянув навкруги, - ну й життя
гарне!..
* * *
На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши
школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та
сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й
привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа.
Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна,
прислухався, як гуде й завиває вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв
за книжку, чита. Трохи згодом чує - щось грюкнуло у прихожiй, забалакало.
Одхиляє дверi, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло
грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шукає, обiрваний такий та
труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок
кучерями, щiчки кругленькi...
- Миколка, це ти?
- Я... - та скривився-скривився.
- Як це ти, що це?..
- Та... та... їсти нiчого, топить нiчим, удягтися...
- Бiдненький!..
- А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи дранi... ноги
крутить...
- Так ти це...
- Були до хазяїна... найняли... так... я... не здужаю... аж захворiв
був... Так мене в поводаторi це...
Дверi в свiтлицю одхиленi були... Стiл видно було, розгорнуту книжку,
скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...
ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО
Дiло в Києвi було. Надворi смеркало. Захiд жеврiв. Де-де займалися
зорi, зимнi зорi, яскравi такi. Стояв лютий мороз, дув вiтер. Нiчлiг
тiльки що одперли. Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками, з
синiми носами, як той рiй, так i сунула в дверi. Пiшла робота: так i
полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з себе мерщiй, кинув поз стiнку, сiв i
сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та позираю тiльки,
чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне за ноги. Нi,
дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долi, на вогкенькому на
мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок з кишенi
- вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь.
Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки
станеш. Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок росте,
джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi: рямця
зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазирає в
їх. Чудовий нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть... ой,
пахощi!.. Аж у ротi чуть.
Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать уже. Як ось щось злегенька
штовх-штовх у чобiт мене.
"Що воно, - думаю, - мо,'знакоме що?"
Розплющую очi, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно
гаразд, - свiтло десь за грубкою блима, - видно тiльки, що усики невеличкi
в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так i висить, пiд
плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок.
- Земляче, - каже, - посунься трохи... до стiни, туди i я ляжу.
Менi це так не до смаку прийшлось.
- Тут, - кажу, - й так тiсно. Отам, долi дивись.
- Позаймали... проганяють... до стiни трохи, - промовив вiн болiсно.
- Ще й до стiни! Розумний, - кажу. - А воно ж пушок на стiнi ото, та ще
коровки божi такi з-за дощок виглядають. - Лягай, - кажу, - сам поуз
стiну!
Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я своє.
Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн... Та й сердито ж зробилось менi.
Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге - дивлюсь, яка ще й сорочка у його
з-пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, - думаю, - де ти взявсь
на мою голову!" Та аж не лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як
ось вiн:
- Ой, ой, земляче!.. Не дуже.
- Що там не дуже? - кажу.
- Ногу мою... зачепив.
"О, - думаю, - яка цяцька нога в тебе". Далi - зирк-зирк на неї, - аж
вона в його ганчiр'ям обмотана поверх чобота.
"Це так щось, - думаю, - мабуть, пiдошву збув, та соромно вже... Гляди
ще, - думаю, - як засну, та стягне з мене..."
Вiн пiдвiвсь, поглядiв її, та аж засичав.
"Ач, ще й прикидається, - думаю,- щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне
чоботи з нiг!"
Ще лютiше робиться менi... "I де ти,- думаю,- взявсь на мою голову?" -
I я знов зачепив йому ногу. Вiн на сей раз нiчого менi, тiльки так
застогнав болiсно. Я не витерпiв:
- I чого б я ото манiживсь,- кажу. Вiн якось досадно-досадно менi:
- Ех, земляче-земляче,- каже,- якби ти знав, яке менi горе, ти б не
сердився так. Я трохи легше до його:
- Яке ж тобi горе? - питаю.
- Не вiриш, то подивись,- одказує вiн менi. Пiдвiвся, давай ганчiр'я
розмотувать. А ганчiр'я те в грязi та так i позлипалось. Далi скинув
чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь
я на лiкоть, глянув... нога, як колодка... а з великого пальця так i
слезить.
- Ой, затуляй швидче! - "Бiдний",- думаю. Менi жаль його стало "I чого
я,- думаю,так сердивсь на його, не вiрив йому?!"
- Тим-то,- каже,- й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному
страх крутить як, а тут ще змерз так.
- Значить, посунусь дай,- кажу.
- Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його.
- Так таке,- кажу,- тобi... Де ж це ти здобув собi такого?
- Мiсця шукав,- каже.
- Як мiсця?
- Та так. Пiшов на заробiтки в Одес. Ждав-ждав на товчку - ось-ось
найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно... пройшов i мiсяць i другий -
нi. А нас там - сила. Якi були грошенята - проїв, одежа була й так
порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю... дай по якономiях подамсь.
Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пiшла, а в мене чоботи
дранi. Як побродив я по балках, як побродив... Мiсця ж не знайшов, а
достав...
- Так ти в больницю,- кажу.
- Просивсь я в Одесi. "Нема,- кажуть,- мiсця. Найми,- кажуть, квартирю
собi, ходи,- будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я ж
тим i живу тiльки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хлiба випрошу.
Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: i до плачу приходилось.
Так-то без грошей!
- Так ти ще у Києвi попросись у больницю,- кажу.
- Е, нi... Казали в машинi менi, що i тут те ж саме.
- Хм, так тодi... додому,- кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь, та й
нiчого. Далi передихнув так важко та:
- Нема в мене... дому.
- Як нема?
- Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс, у наймах... батько й
мати померли.
Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки.
- Чого ти? - кажу.
- I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,- промовив вiн.
Помовчав, а далi й каже:
- Не знаю, як монастир ще...
- Що монастир? - питаю.
- У монастир думаю. Тiльки що вже опiзнився сьогоднi. Нарошне це й
забився у Київ. З машини тiльки що. Попосуляли кондухторi. Нарошне й
забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь... у
куточку де... в страннiй. I щоб шматок хлiба коли... А я б звiдтiль у
больницю ходив. Я думаю - можна так?
Подививсь на мене, потiм:
- У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й
справдi... Чи не довiдаться б i собi в монастир.
- Он що,- кажу,- пiдемо завтра вдвох!
- Пiдемо,- каже.
I вiн кашлянув i лiг. Було вже пiзненько. Уже хiба тiльки два-три
чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i
впоперек, i навскосiнь... Хропли, сопли, деренчали.
Розвиднiлось. Умились ми, пiшли. Холодно надворi було. Вуси так i
шерхли; хмари так i ганяли по небу,- сонечко вигляне та й сховається.
Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,- ногу тягне. Я теж
придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають.
- У який же б монастир? - каже товариш. Я повiв його у N-ський.
Пiдходимо. Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна.
- О,- каже парубок,- який же й монастир багатющий!
Скинув шапку, перехрестився - став.
- Господи,- каже,- пошли, щоб запомогли менi тут!
Далi розчесав чуб свiй рукою,- кучерявий такий,- i ми увiйшли в церкву.
В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки
мигтiли. Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на батюшках,
шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi - так i сяло все. Читалась
євангелiя саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не берiть,- каже,- нi
золота, нi сребра, не печiться,- каже,- нi..." - от i не скажу я так. Там
так гарно читав.
Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже вишiптує щиро
та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:
- Ходiм же в странню.
- Е, нi,- каже,- хай кiнчається служба божа.
Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як уже вiн терпiв з тiєю
ногою, а що я... Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч
достояв.
Послухав проповiдi. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував
зразу про блудного сина, потiм i каже:
- А є люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,- каже,- невiрующi
усякi, як от соцiалiсти. Цi шибеники,- каже,- зовсiм забули бога, церкву
святу, заблудились i йдуть грiховною дорогою. Пiд приводом волi вони
встановляють своє право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають
у їх... Як можна посягать на добро на чуже, як можна однiмать у
ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!
Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй:
- Бач,- каже - як у монастирi!.. Бач!.. Он - треба любить ближнього!
Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв:
- Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони... Розбiйники
вони, душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить, монастирi...
Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх.
Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.
Був молебень "о покарании".
Вийшли з церкви, їсти нам хочеться,- аж животи позатягало.
Парубок i каже:
- Теперь i в странню ходiм. Мо'... пообiдать дадуть. Кашлянув та до
черця одного, що саме кудись коропа нiс жареного.
- Батюшка,- каже,- де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:
- Нащо,- каже,- вам страння? - та й подавсь.
- Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть,- мовила баба якась.
- Заперта? - здивувавсь парубок.
- Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки, кажуть,
не лiзли, як померзнуть.
- Те-те-те! - промовив парубок та й брови свої чорнi нахмурив.
- Та це й посидiть нiгде? - питаю я.
- Iдiть, як хочете,- каже баба,- в чайню, в монастирську ж таки.
- А ходiм! - звернувся до мене парубок швидко. Баба показала нам.
Минули ми одну озiю, минули другу, третю. Увiйшли в чайню. Там уже сидiло
декiль-ки странникiв - чаювали. На стiнi "Страшний суд" висiв, далi -
Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники, прочитали: "Приидите ко
мне вси тружда-ющиися й обремененныи..." - у Спасителя. Шукаємо, де б
сiсти. Ось зустрiчає чернець нас у попереднику, насупив брови та:
- Вам що? - каже.
- Та нам... ноги потомленi,- кажу.
- У нас не посиденьки,- каже,- iдiть собi.
- У нас чайня! - додав другий пузатий чернець, що стояв за касою,
розчiсував патли.
Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже
йому, думаю, сказати...
- Так... так давайте чаю,- кажу.
- На двох? - питає.
- А скiльки ж се,- кажу,- стоїть на двох?
- Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного,- одказує.
"I-i, ти лихо,- думаю. - Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а в мене
гривеник тiльки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.
Чернець у попереднику:
- Ну, чого ж стоїш?.. На двох?
- Та давайте й на д... на одного,- кажу. Подали менi чашку без вуха та
без вiнець, чайник без вуха. Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А в животi
тiльки гур-гур: вола б iз'їв. Товариш мiй стоїть, дивиться.
- Ти не п'єш, значить? - чернець до його.
- Нi...
- Ну то вбирайсь!
- Та я... хоч би нога... нога ось,- показує на ногу.
- Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! - гукнув пузатий.
Парубок мiй побiлiв-побiлiв, далi так важко задихав, повернувсь i
вийшов.
Я не домучив другої чашки й собi вибiг. Парубок пiд одвiрком сидить,
голову повiсив. Я за руку його:
- Iди,- кажу,- чай пий, зостався. - Одчиняю дверi. - Сiдай,- кажу,йди.
- Куди "сiдай"? - чернець менi.
- До чаю,- кажу.
- Як-то до чаю, а грошi?
- Це ж заплачений,- кажу.
- Е, вас,- каже,- багато буде таких! Мiсце, посуда,- двi копiйки давай!
Парубок - назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi.
- Куди ж це ти пiдеш? - питаю. Вiн якось важко-важко:
- Та... не знаю...
Повiв я його на Сiнний майдан, у народну чайню. Посидiли трохи -
полiцейський вигнав нас укупi з другими босяками: щоб не сидiли, каже,
даром. Ми померзли,- знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський знов витурив
нас. Ми знов увiйшли... I знов, i знов.
Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю.
- Спасибi, не хочу,- каже.
- Та на! Ти ж i чаю не пив,- кажу.
- Н... не хочу. - Та так i не взяв.
Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре.
- Куди ж це спать помандруєм? - кажу.
- Н.. не знаю,- одказує вiн.
Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото,- ранiш треба
було б iти. Мiсця вже позайманi, мабуть. Електричество горить уже скрiзь.
Куди б же його?.. Хiба, хiба... Нi!"
- Знаєш що? - кажу. - Ходiм... ходiм у странню, туди ж таки, в
монастир. - Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн за мною.
Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло странньої
назбиралось чимало. Народ усе не нашої сотнi. Той каже: "Я говiть
забивсь", той: "Я на суд i богу помолиться", а той: "А я до дохторiв до
главних i говiть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми в
неї,- глибоченько треба спускаться,сунули до нар. Мостимось, лягаємо.
Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить i держить капшучок у
руцi.
- За нiчлiг,- каже,- шукайте зараз! - Суворий такий.
Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку, що од булки
зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому:
- Ану, за нiчлiг.
Вiн пiдвiвся i нiчого йому, у землю дивиться.
- За нiчлiг! - крикнув чернець.
Вiн нiчого.
- Та в його нема,- кажу.
Чернець як визвiриться:
- Так чого ж залiз сюди? Геть! - та на дверi й показує йому.
Парубок нi слова, бере ганчiр'я, iде.
Як ось дiдок один:
- Та батюшко,- каже,- куди ж ви його? Холодно, нiч. Стiйте, вже я
заплачу за його.
Порився в кишенi, укинув щось черцевi. Чернець тодi про себе нiби:
- Босяшня нещасна... З вас користь монастиревi... Тiльки мiсце
займають.
Парубка завернули. Лiг вiн. Чернець обiйшов усiх - вийшов. Почали
засипать. Дехто вже й хрiп. Як ось знов дзвонок. Увiходить другий чернець,
молодший, за ним полiцейський, рижоусий. Полiцейський так оддува воло i
дивиться так, наче справник який.
- Готовте пашпорти! - гукнув чернець.
Iдуть. Чернець дзелень-дзелень та штовх-штовх того й другого, а
полiцейський:
- Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Вашi... пачпорт!
Бере, придивляється. Щось карандашиком копирсає.
- Пора вже вбираться! - кричить на когось. - Третю нiч ночуєш.
Дiйшла черга до мене. Показав я. Накопирсав вiн менi, з якого числа
ночую. Пiдiйшов до парубка, накопирсав i тому. Далi
придивляється-придивляється на лахмiття йому та:
- Ти,- каже,- чого забравсь сюди?
Парубок нiчого йому. Сидить, у землю дивиться.
- Ти чого забравсь? - крикнув та аж за шаблю взявсь.
Як не чує парубок. Так замислено дивиться тими очима, великими та
карими.
- Ночувать чоловiк,- кажу я.
- А ти хто такий? - полiцейський до мене.
- Чоловiк,- кажу.
Вiн подививсь на мене, на постiль на мою.
- Стiй,- каже,- у тебе вещi є?
- Нащо?.. Я сам,- кажу,- вещi.
- Без вещей не смiй!.. Богомольцi!.. а ти? дохiд монастиревi?.. Геть з
нар, поганцi!
Ми позлазили. Полiцейський розсунув людей, заняли наше мiсце.
- Де ж нам лягать? - кажу.
- Де знаєте. Щоб я вас послiдню нiч бачив тут!
Стоїмо ми.
"Та де ж лягать-таки?" - думаю. На нарах, звiсно, не доведеться, а
долi... Там прохiд, тут прохiд, там зайнято.
- Он що,- кажу,- давай пiд нари.
I я, не довго думавши, бебех на колiна, та на чотирьох та туди з
свитою. Звiсно, там нiч темна була. Не видно було нi мережечок, нi
сiточок, нi капшучкiв, якi там гойдались. Там одна голова тiльки поринала
в те розкiшне убрання, та ще спина трохи. А руки тiльки чап-чап по
пiсочку, наче нiжка красунi по килиму. Прокинув я свиту, лiг. Парубок
стоїть, дума.
- Та лiзь,- кажу.
Вiн постояв ще трохи, улiз.
Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тiльки, що перекидавсь раз у раз
та ногу недужу з серцем тер об дiл... Що ж про себе сказать, то менi
чудово спалось. Оце слухаю: бiжить-бiжить по пицi коровка божа, далi
цмок-цмок... слухаю - i є вже шишечка. А там, слухай, на спинi вже й
друга, на животi й третя... Є, дякувать богу... Як на те i лiжечко
мiцненьке вдалось: не вигиналось, не рипiло. I таке ж... з-пiд свити
льодок у боки був. Кам'яне було.
Величезна нiч була нам. Я ще з оком поповозивсь: хтось з нар запорошив.
Тiльки що дрiмать почав, як ось: дзелень-дзелень!
- До церкви, до церкви,- будить чернець,- два часа!
Поштовхав нас пiдбором. Я вилiз. Парубок лежить, важко так дише.
Я свиту на себе, шапку в карман, дивлюсь, де б умиться. У куточку
вiдерце стоїть. Товплюсь. Поки ж дотовпивсь - усю воду розхапали жменями.
Зоставсь я невмиватий. Iду до товариша:
- Вилазь,- кажу,- вже ходiм.
Почуманiв-почуманiв, вилiз. Вийшли ми з странньої. Надворi поночi,
хмарно. Вiтер так i свистить. Мороз щипа. У пику снiг порошить.
Парубок - пiд стiну, зiгнувся, стоїть.
- Ходiм у церкву,- кажу,- холодно ж як.
- Та... - та й одвернувсь до стiни.
- Може, їсти хочеш? - кажу.
- Нi.
- Ну так ходiм ото.
Мовчить.
- Чого ти такий? - кажу.
Помовчав-помовчав, далi так якось глухо:
- Якби... якби оце хто... вбив мене.
- Балакай,- кажу. - Ходiм ото.
Беру за руку його. Вiн з таким серцем:
- Е! - та й оступивсь од мене.
Я й думаю: "Не виспавсь та, мабуть, хоче в странню прокрастись. Тiльки
- як прокрадеться? З странньої ж усiх вигонять. Запирать, кажуть, будем.
Ну, може, як-небудь вiн... Дiло його",- думаю. Почав мерзнуть я, побiг
сам.
У церквi вже так й сяло все. На криласi щось спiвали саме, далi читать
почали. Став я насеред церкви, стою. Постояв трохи - дрiмається, далi все
дужче та й дужче. Святий його знає, чого воно так менi. Оглянувсь назад,
чи нема або де сiсти абощо?.. Є, та добрi люди сидять уже. От горе! Стою.
Сплющуються очi менi, голова хилиться. Куняю. На криласi спiвають, а менi
вже верзеться, що мов то кричать на мене, а я з-пiд нар не вилiзу нiяк, то
мов шапку однiмають у мене, а далi, ну таке ж приверзлось, мов вийшло два
ченцi i давай чоботи здiймать з мене. Здiймають, а я мов плиг-плиг... коли
це хилюсь-хилюсь та беркиць на кацапа одного в бiлiй свитi та в чубовi, як
манжурська шапка. Кацап, мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне:
- Раб божай, чяво єта?! Подь к iконє, приложiсь-та... Враг скушаєт!..
Я прочумавсь трохи. Узяв шапку долi, що, мабуть, давно вже валялась
там. Оступивсь назад,- стою. Знов тiї менi... "Та й лихо ж,- думаю. - Хоч
би вже хоч утреня кiнчалась швидче, може б, страння одперлась абощо".
Слухаю, аж ще тiльки псалтир читають. "I, ти лихо!.. Замучать черцi,-
думаю,- чисто замучать..." Досадно менi, так би лупив усiх. Пiшов я
блукать по кутках, чи нiгде таки сiсти? Куди ж не глянь - скрiзь то баби,
то дiди куняють, дехто й хропе вже. "Що ж,- думаю,- i менi мiж їх?
Нiяково. Я ж парубок". Ну, нiчого. Як узяв мняться, як узяв мняться,-
улiз-таки мiж їх, сiв поуз дверi. Отут же пiшло менi: то мов я з черцями в
креймашки граю, то мов з дияконом наввипередки бiжу. Далi... не пам'ятаю
нiчого. Пам'ятаю тiльки, що мов повиходили усi батюшки до мене, налигали
за ушi мене i давай у черцi постригать мене. Я луп очима. Коли чернець
щiткою штовх-штовх мене.
- Тiкай,- каже,- вимiтать треба!
Я встав. У церквi вже тiльки дехто до образiв знамувавсь. Я в странню
мерщiй. Сюди-туди - заперта й не свiтиться. "Оце так,- думаю. - Що ж тут
робить? Поночi, холодно". Як ось чернець:
- У церкву, у меншу,- каже,- iди: обiдню ранню слухать будеш!..
"I, лихо! Замучать,- думаю,- чисто замучать". Далi й думаю: "А де ж це
товариш мiй? Мо', ранню слуха?"
Знайшов я ранню ту. I в той куток, i в сей - нема.
"Так i буть, значить. Десь у город подавсь,- думаю,- або, може, в
страннi в кутку де куняє".
Розвиднiлось. Iду я з ранньої. Вiтер свистить. Снiг порошить.
Сумно-досадно. Куди йти? Що робить?
Дивлюсь, стоїть пiд церквою баба якась з торбою, сльози втирає.
- Боже мiй, боже мiй,- каже,- де ж це його душечка буде?
- Та що таке, бабо? - питаю.
- Боже мiй, чоловiк у будиночку повiсивсь у тому.
Так i тьохнуло в мене. Побiг я.
Лежить козак на снiгу, голову й руки одкидав. Сам синьо-жовтий, губи
синi. На шиї мотузка, що нога була зав'язана. Нога не болiла вже, зуби не
цокотiли. Очi карi не дивились замислено вже. Усики чорнi, брови чорнi,
кучерi на головi блiдли. Над ним стояла купка нищих, вiтер голосив над ним
та снiжок притрушував його.
=====================================================================
Юрiй Федькович. Оповiдання
САФАТ ЗIНИЧ
Я собi вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бiдний свiте, деякого
сердешного некрута[1] б'ють да глузують при тiй науцi! А мене було i
пальцем нiхто не кине, не то що. Але ж бо я i бравсь швидко тої муштри!
було капрал менi нi покаже, а я вже i вдав. А пан майор наш i розсудили:
- Тобi,- кажуть,- не при вербецирцi маятись: скоро по обрихтунку[2]
пiдеш до полку.
От i пiшов.
Наш полк стояв тодi аж у Банатi, далеко. Трохи не два мiсяцi
машерували, доки зайшли.
Мене дано до гранатирiв, до першої компанiї, до третього цугу, що по
кватирах собi стояв. А добрi кватири мали! все в сербiв; багачi, знаєте.
Туда ситнi краї, не такi як у нас, чи що.
А менi звелiв капрал йти на кватиру з одним старшим жовнiром, Сафат
Зiнич звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже
гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його
боявся, неначе якого офiцера, чи що. Такий-то вiн був, отсей Зiнич; i в
очi му важко тобi подивитись.
А ми мали кватиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона i багачка
була, да на старостi лiтах довелось збiднiти. Слабовита була - ув одно
лежала. А дiточок не було в неї, лиш одна дiвчина, Марта звалася,
молоденьке та плоховите собi, знай та спiвушечка в лiсi. Як було глянеш в
очицi її тихонькi та благонькi або в личко блiде, замучене, то тiльки що
не зомлiє; така вже безталанночка собi була!
У вдови жили ми, як у свої рiднi! I хлiб нам був один, i сiль не ховав
нiхто з-перед нас. Сафат було i дров купить (вiн мав, знаєте, грошi ще з
дому), i скорому устарає, що треба. Дуже бiдну удову жалував. А я вже i
дров утну, i води внесу, i скрiзь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на
дiвчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче: "Чи отсе вас, - каже,-
бог з неба до нас, бiдних, послав, чи що?"
Зразу ще, як ми там були на кватирi, то ходив один молоденький
сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша
тихонька Марта, то, мабуть, i в спiванках нема так. Як го було одного
вечора не видить, то i вечеряти не ме i виплаче любi свої оченятка, аж нам
їй жалко стане. А вони були зарученi з собою, бо там, знаєте, така вже
установа, що два або три роки передом собi слово дають, а вiдтак аж
побираються.
А Янко ходив, що ходив, а далi i приостав ходити. Переказував, що
вибирається за Дунай в купецтво. Нарештi вже i не прийшов. Поїхав, мабуть.
Одної днини йдемо ми вiд бефелю[3], аж чуємо: на нашiй кватирi гомiн
Прибiгаємо, аж тут уже усi сусiди пораються коло сердешної Марти, що вже
мертва на полу лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали i питати,
що отеє таке за лишенько подiялось, вiдколи ми з дому. А люде всi якраз
нам i вiдповiстили:
- Янко,- кажуть,- вiдослав її перстень; висватав собi другу, багачку, у
Василя Карадiча, коли знаєте.
- Чи так? - каже Сафат, а сам унурив соболi свої очi в землю. Нiчого
бiльш не сказав.
Третьої днини поховали i Марту, i стару, а самi пiшли на iншу кватиру.
У двi недiлi по тiм гуки по селу. Карадiч дочку оддає, а Янко ходить з
дружбами хата до хати та збирає собi бояре, спрошує гостi на весiлля.
Увечiр збирається i Сафат.
- А ви куди оце? - питаю.
- На весiлля,- каже,- iди принеси менi доброго вина вiдро та колач! - а
сам кинув менi червiнця.
Я побiг. Приходжу, а Зiнича вже нема, пiшов. "Що тут робити?" - думаю я
собi. Беру вино та бiжу за ним. А у Карадiча нi крик та нi гвалт на
подвiр'ю.
- А там що таке? - питаю людей.
- Сафат Зiнич застрелив молодого,- уповiдають. Я закаменiв.
- А де ж вiн? - кажу (Зiнич оце).
- Пiшов сам до арешту,- кажуть.
Убрали арештанта в залiзо та оддали в катуш. Осудили на сердешного
десять рiк тяжкої неволi. Я проводжав 'го аж за мiсто, та так уже жаль!
- Братику, камрате мiй дорогий та любий, чого ви оце так марне
пропадаєте?
- За правду, товаришу! - промовив, як у дзвiн вдарив, а сам нi ся
скривить.
Жовняр раз був.
[1] Некрут - рекрут, новобранець.
[2] Обрихтунок - вiйськове навчання.
[3] Бефель - служба.
СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ
Жили в нас в горах два парубки товаришi, а що вже буйнi та хорошi собi
були, той на паперi не спишеш, - такi вже хорошi були сi два легiнi. А до
того ще як уберуться, бувало, у кармазин та в жированi порошницi та
стануть собi гостинцем гуляти, то дiвчата якраз усi у вiкнах. "Що ти,
дiвко, там забула?" - кричить мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до
вiкна. "Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлюся!"
А легiнi нашi мов не видять, що дiвчата в'януть. Понасувають кресаки на
мальованi свої брови, кинуть голови д горi, мов лицарi якi, возьмуться
поза шию та смiються нищечком з бiдних дiвчат. А кресаки були в тих двох
парубкiв такi, що кождий вартував ретельно коло 500 срiбних, коли не
бiльше: такого золота, пав та червiнчикiв було на їх! Як, бувало,
зустрiнешся з ними, то аж за очi вхопишся, так засiяють!..
Вечiр дав бог тихий та милий, - сказано: клечальної недiлi. Гульки на
базарi сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та
сутками, а дiвчата позбiгались у громадки та яли вишниками спiвати, щоби,
знаєте, легiням жалю завдати, а вже нiкому так, як сим двом, що як ходять
так ходять попри їх ворота, i боком на них не глянуть. А мiсяць так i сiяє
понад красними та високими нашими горами!
- Чого ти так засумував, Василю? - став один легiнь другого питати. -
Чи не болить тебе знов голова?
- Або мене коли голова болiла? - каже другий.
- А учора, йдучи з Рiжi, не болiла тебе голова?
Василь почервонiв трохи, а за хвильку й каже:
- А як тобi у Рiжi Гинцаришина Олена сподобалася? Правда, що
козир-дiвка?
- Дiвчина на цiлу Буковину! - каже Iван. - Гадаю за тиждень старости
слати.
Василя мов на паль хто посадив би.
- I я гадаю, - каже. - старости посилати.
- Як собi, братчику, любиш! - умкнув Iван та й стис плечима.
Василь ще дужче осердився:
- Таже, - каже, - оба, чей, з нею не оженимося?
- Оба, правда - нi, але я то знаю, що оженюся з нею.
- А чому ти, чому не я?
- Тому не ти, - каже Iван, не тративши анi раз доброї волi, - бо я
старший, i дiвка моя має бути!
- Коли ж бо вона мене любить, - каже Василь, а сам аж кипить.
- А я її люблю, - каже Iван, мов кам'яний.
- Або най так буде, - каже Василь, - як дiвка пристане.
- I так нi, - став Iван спроволока говорити. - Олена буде моя!
- Хiба мене не буде! - кремснув Василь.
- На таке я зараз пристаю, - вiдвернув Iван смiшком. - Ходiм та
помiряємося: хто виграє, того й дiвка буде.
- Ходiм! - крикнув Василь.
- А чим, ножами чи пiстолетами? - питає Iван.
- Чим хоч! - верещить Василь. - А Олена буде моя!
- Та вже побачимо, - рече Iван, - як нам лицарське щастє послужить.
Гайда!
Пiшли в чагiр... Але доки на мiсцi стануть, скажу вам ще по словечку
про їх.
Iван i Василь - були се два багатирськi сини iз Соколiя.
Батьки їх були собi сусiди, а вони товаришували собi ще змаленьку i
страшне любилися, - бувало, нi кроку один без другого.
Iван був хмурий, неввiчливий i дуже фудульний; бувало, й гуляти не
хоче, а коли пiде на базар - то лиш про Василя, щоби дещо не попацив, бо
Василь, знаєте, опалистий та швидкий, мов та поломiнь у печi, а як,
бувало, розсердиться, то гатить топiрцем - не питає, чи голова, чи руки,
чи ноги. Багато вiн уже бiди з-за сього мав, а якби не Йван, то хто знає,
що був би ще пацив, а так Iван уже його пантрує, як око своє в головi.
Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого по-своєму попобити, то Йван уже
вирве йому залiзною своєю рукою топорець з рук, а його возьме силою та
поведе домiв. Але ж бо й Iван, знаєте, не був з тих святих. Як, бувало,
возьме собi що в голову, то гадає, що таки на його мусить бути, аби не
знати що, - дуже упертий був. Лиш за тiлько його хiба можна пофалити, що
за правдою, бувало, аж гине, аж топиться. Умерла раз на Соколiю бiдна
вдова, а шестеро дрiбним сиротам не лишила нiчого, як одним одну коровину,
та й узяв пiп за похорон. Iван каже до тата:
- Дєдю, дайте менi одну корову!
- А тобi нащо? - питає старий.
- Вам не питати нащо. Коли маєте дати, то дайте, а нi, то не допитуйте
багато.
- Возьми собi, сину! - каже старий.
Iван займив корову сиротам, а попа з димом пустив, - згорiв на шкрум...
Ще одно вам розкажу.
Тримав на рiцi один жид красний лужок, а Iванова сестра позбирала одної
недiлi усi дiвчата та гай на той луг у квiтки. Але жид возьми та пiшли
своїх посiпакiв, щоби дiвчат грабувати. От постягали з них ба опиночки, ба
коралi, ба монества, ба пояси, ба баюри, доста того - посмiшили дiвчат.
Одокiя прибiгла домiв без опинки, плаче, голосить, каже, що пiде топитися,
а Iван смiється. "Так тобi треба, - каже, - най тобою не носить по
жидiвських лугах, коли й в лiсi, й на нашiй царинi є цвiту доволi!"
...Восени найшли жида здохлого в лiсi; хтось його там прив'язав до ялицi
та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко вiд Iвана вiн не утiк.
При усьому тому мав вiн таке чисте серце, як один чистий дiамант; гнiву
i завистi не було в нiм за мак-зерно. За отця-матiр був би й гадинi в очi
штрик. А побратима свого Василя берiг, як око в головi, аж доки не
нагабало його то нещасливе коханнє, що вже не одному чоловiковi вiку
укоротало...
У нашому чагорi є красна велика поляна, покрита шовковою травою та
усiлякими цвiтами; тут нашi парубки поставали.
- Стрiляй! - каже Iван.
Василь стрiлив. Лиш фоя посипалася з ялицi, а Iвановi нiчого не
сталося.
Iван засмiявся; звiв скалки, пiстоля загримiло - а з Василевого плеча
почурiла кров по тоненькiй сорочцi рантуховiй, що сестричка усiма шовками
та загiрськими лiлiточками повишивала.
Iван заток пiстоля за ремiнь, а сам пiшов до Василя - слеза йому в очах
закрутилася.
- Видиш, брате, - каже, - треба нам сього було?
- Зав'яжи менi руку, - каже Василь, спершися на дерево, - бо зачинаю
ослабати.
А кров, бачите, так грає косицями.
Iван здоймив собi боржiй шовкову хустку з шиї, приклав лiсової губки до
рани та й зав'язав.
- Ходiм, - каже, - тепер додому, я тебе пiдведу.
Пiшли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:
- Олена тепер твоя!
- Авжеж, - каже Iван, - по-лицарському праву моя.
- Я без неї не можу жити, брате Iване!
А се так жалiсно промовив, що аж трохи не сплакав. Iван стис плечима.
- Попрощаймося, брате, - став Василь далi казати, а сльози йому, як
град, гарячi по тварi покотилися, - попрощаймося, братчику! Двадцать рокiв
дiлилися ми лихом i добром, двадцять рокiв берiг ти мене, як свою душу.
Дякувать тобi, братчику. Прощай мене!
Обнялися, поцiлувалися, сплакнули та й розiйшлися. За Василя нiхто
бiльше не чув - пропав, як пiд землю впав. Однi казали, що втопився, другi
казали, що пiшов у опришки, ба деякi казали навiть, що пристав до
угорського вiйська. Будемо видiти, а тим часом ходiм до старої
Гинцарихи...
Федора Гинцариха була собi багачка на все село, але не сидiла вона в
селi, тiльки у потоцi, у Рiжi. Мала вона там побитi хати та й мешкала
собi, мов яка вельможна. А дочка в неї, дочка! - чорнобрива, кароока, а на
личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, дує на неї, як на
дорогий камiнь, де .коралi краснi, де уставки мудрi, де киптар уписаний,
де пояс славний - Олена все дiстала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та
й посадить пiд образи коло вiконця: "Тут тобi, донечко, - каже, - сидiти,
а не коло печi вештаться. Личенько згорить".
Але полювали раз над Рiжею два легiнi: Iван i Василь.
- Е, що! - каже Василь до Iвана. - Годi, ходiм домiв! Щось менi
сьогодня не йде пiд крiс.
- Ходiм, - каже Iван, та й пiшли. Але не учинилися вони ще в потоцi, аж
тут здоймився вiтрець, звiяв хмарку до хмарки, та й нi з сього, нi з того
став дощик росити. А нашi стрiльцi навiть без сердакiв.
- Що робитимемо? - питає Василь.
- Хiба повернiм до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде, - каже
Iван.
Повернули. Стара приймила їх любенько, бо зроду щира була, а часом то
любила й забавитися. Нашi легiнi не були вiд того.
Але тут iнше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув'яла, як та
квiточка на сонцi, а Iван, уздрiвши Олену, аж упрiвав. От таке-то тутки
подiялося, та й то за одну минуточку.
Дощик попiйшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як дзеркало;
гори дишуть усiма запахами, - красно, любо, мило.
Парубки попрощалися, пiшли, а удова їх випровадила аж за ворота. "А що,
- питає жартиком, - котрий з вас шле старости?"
Легiнi усмiхнулися, подякували старiй та й пiшли мовчки Рiжею. Сказали
собi "добранiч" та й розiйшлися.
Се дiялося в суботу. В недiлю стрiлялися нашi парубки, а в понедiвнок,
знаєте, був у Гинцарихи молодший брат Василiв та й дав Оленi знати, щоби
вона на його надiї не мала. "Ми, - каже, - з Iваном мiрялись: я пройграв -
а ти будеш Iванова. Але не забувай про тото Василя - ти його ще колись
побачиш, а сим часом бувай здорова!"
Пiсланець лишень сказав своє та й пiшов, а Олена в плач, у голос:
- Ох, Васильку мiй! ох, Василечку мiй! ох, Василиченьку мiй!
- Годi, годi, любко моя! - каже стара, а сама так i журиться. - Годi,
донечко моя, бо головка болiтиме, та ще на личку менi змарнiєш, годi,
щебетушечко моя!
- Нащо менi краси, нащо менi личка мого рум'яного, коли Василечка нема?
Ох, вайльо, вайльо!
- Бiдо ма бо з тобою, дiвко! - стала стара нарештi сердитися. - Або
Йван, може, не кращий вiд Василя, або, може, не однакi багатирi?
От так сумувала Олена цiлий тиждень; навiть i до церкви в недiлю не
йшла, але вимкнула в городi стебельце васильку, сiла собi пiд калину та й
в одно плакала та тулила-пригортала зiлє до свого гарячого серденька.
Пiд полуднє летить служниця, що за ворiтьми стояла, щодуху в хату.
- Газдине, - каже, - до нас старости йдуть! Стара шурхнула з постелi в
клiть, щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навiть не перебиралася
сьогодня, - .. а сама вже така рада, господи! "Що ж, - гадає собi, -
вiддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеться її туга".
Пiшла в хату. Старости привiталися, поцiлували її в руку.
- А радi гостям, панiматочко?
- Добрим людям хто ж не рад би? - каже стара. - А яка щаслива година
вас принесла? - а сама сiла собi в образи.
- Принiс нас, панiматочко, сивий кiнь до вашецi на поклiн вiд князя
молодого до двора золотого.
А самi уклонились тричi. Стара зараз пристала, доньки навiть не
питаючи. Хотiла - не хотiла бiдна Олена, подавала увечiр рушники; а взимi
вiдогралося й весiлля.
Привiз Iван свою молоду жiнку до себе, а сидiв вiн далеко уверху. Що
вже його старi не тiшилися, господи! Коли б були могли, то би були свою
молоду невiстку в образи посадили та як до святої молилися - так її
любили. Але що ж? Олена як сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок,
вимче стебельце васильку та й пестить коло серденька, тiльки їй i радостi
було. Або сяде, бувало, пiд запашною крислатою ялицею та як зачне спiвати!
Аж пташка в лiсi втичне, слухаючи її, такий тото голосочок мала. Спiває i
плаче, а сама, сердешна, блiда, блiда!
Iван був i досi неввiчливий, а тепер ще гiрший став - мов крига леду
студеного: нi доброго слова з його не почути, нi ради, нi поради. От хiба
тiлько в його розривки було, що стане, бувало, пiд явором на обочi та
придивляється свiту божому. От тогдi нiби трохи повеселiшає, ти б сказав -
той чистий полонинський вiтер тугу його розвiяв або перед сонечком ясним,
що у синiх високостях сiяло, горе його розтопилось i, як вiщун наш любий
каже:
Сховалося у серцi лихо,
Як звiр у темному гаю...
А в хатi сяде собi кiнцi стола, зiпреться на руку, засумує, потемнiє, а
далi як устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! - та й
вийде, мов п'яний, надвiр. А стара ненька плаче; "Синку, Iванчику мiй
золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобi стан козацький дати, та не
знала я тобi доленьки впрохати!" Такої стара, бувало, заводить, а
невiсточка її прехороша сидить собi в городчику та стебельце васильчику до
серденька горне.
Дав господь i Николая святого дiждатися. У нас храм. А красно та любо
на божому свiтi! Пташки щебечуть, що чоловiк аж сам себе не чує, зеленi
лiси ялиновi позацвiтали та припорошили шовковi трави, мов золотим маком.
Цвiти та цвiти, цвiти та цвiти, та запахи, та радощi, а Путилiвка-рiчка
бринить по бiлому камiнню - ти б гадав, що срiбло розсипалось та
задзвенiло. Мило, весело! Лиш у Iвановiй хатi сум, мов у домовинi. Стара
куди кинеться - плаче:
"Синку мiй, Iванчику мiй! Iди, - каже, - хоть до тещi на храм, може,
межи людьми розважишся. Iди, любчику мiй".
- Пiду! - каже Iван, а сам аж чорний,, так змарнiв. - Пiду; збирайся,
жiнко, пiдемо обоє.
Зiбралися, пiшли. Стара випровадила їх аж у плай, вернулася, плаче. А
далi як припаде до образiв, як стане поклони бити, як стане русти!
"Господи, - каже, - господи милосердний! Коли нема вже моїй дитинi
лiпшого, талану, то волiю я його поховати - легше менi буде!" Кровавi
сльози почурiли з темних її очей.
А молодi iдуть собi плаєм - нiчичирк. А пташка так щебече гаєм, аж
просить: "Спiвайте, спiвайте, люде, з нами - дивiться, як красно дав
господь милосердний, - спiвайте!" А квiточки, що краєм процвiтають, собi
просять: "Любiться, обнiмiться, люде! Обгорнiться чистою любов'ю - от як
ми!" А самi пригорнуться одна до одної, мов справдi вони обiймаються. А
бджiлка манесенька гуля та гуля собi плаєм, та в одно гуде: "Ану, люде,
ану подивiться на мене! Адiть, я з кождої чiчки мiд збираю; збирайте ж i
ви - свiт сесь солоденький, - збирайте!" А кобилечка невеличка собi
виспiвує та вигукує в зеленiй травi: "Ану, люде, ану! Годi журиться, ану
лиш погуляточки, погуляточки по свiтовi божому - от як та от як!" А сама
як пiдскочить собi, як знов заспiває - аж дзвонець-зiлє у травi зашумить!
Iван повеселiшав трошечки.
- Олено, серце! - каже. - Коли нема менi вiд тебе нi словечка любого,
то заспiвай хоть! Вона зараз i завела:
Гей, засвiти, мiсяченьку,
Да й ти, зоре ясна!
А в лузi, в лузi,
У лузi пшениця -
Там дiвчина прекрасна.
Пшениченьку дожинає
Та угору поглядає:
Гей, чи високо
Да чи далеко
Сивий сокiл пiдлiтає?
Лiтає вiн да лiтає,
В квартирочку зазирає:
"Гей, сiю руту,
Да сiю руту, -
Гой, подай, мила, руку!"
"Рада б тобi ручку дати,
Та боронить стара мати:
Узяла мати
Нелюба до хати -
Годi рученьку дати".
"Да вiдсунься, моя люба,
Да вiдсунься вiд нелюба!..
Зайду я з луга,
Та заб'ю нелюба,
Да як того голуба!"
Ще голосочок прекрасної сеї спiванки вiдбивався гаєм - ти казав би,
кожде дерево спiвало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! - Василь стоїть
перед ними. Увесь у золотi, а сам красний, красний! - ще кращий, як був,
лиш що поблiд трошки на личку. За ременем пiстолета та насаджуванi ножi.
Молодi стали. Василь протяг руку:
- Як маєшся, брате Iване? Здоров?
- Здоров, славити бога! А ти?
- Здоров, друже мiй.
Та й поцiлувалися.
- А се де ти дотепер був? - став Iван питати.
- Був я, пане-брате, в Угорщинi в опришках; старшував на сто хлопцiв, -
гадав забуду своє кохання. Годi! Тепер вернув до тебе довiдатись, як
живеш. Значно по тобi, що нещасливо. А Олену пiзнав би хто сьогодня, що то
вона? Не коротай, пане-брате, вiку молодого - вiддай її менi!
- Жартуєш, Василю!
- О, я вже давно забув, що тото жарт! Я направду кажу: вiддай менi
Олену!
Iван засмiявся, а в Василя уже й нiж у руках блиснув. Iван вихопив i
собi нiж - пустилися один на одного, мов тi тигриси молодi. Страшно було
дивитись, як вони боролися, довго не пiзнати було, чий верх. Аж тут
пiстоля - грим! Кров бризнула у три косицi, Василь повалився до землi, а
Олена, мов нежива, на його. Як оба товаришi боролися, то вона вихопила
своєму чоловiковi з-за ремня пiстоля та хотiла йому в груди, але чи їй
дуже рука тряслася, чи що - не трафила свого чоловiка, але Василя, - а
Iван усе те видiв.
Упав Василь та й лежить. Iван схилився, здоймив його на руки та й
заплакав.
- Братику, братику мiй, як рiдний! - ми оба нещасливi!
А Василь анi ворухнеться. Добре утрапила.
Пообтирався далi Iван, узяв товариша на руки, занiс у чагiр та й накрив
зеленим вiттям ялиновим.
- Вопiвночi, - каже, я прийду та тебе поховаю... Ходiм, жiнко!
Пiд полуднє стали у старої Гинцарихи, тихо, гейби нiчого не було; лиш
сорочка на Iвановi закривавлена трохи, бiльш нiчого.
* * *
Гостей повнiсiнька хата, - а хата в Гинцарихи була нова, просторна;
музики грають, а нашi молодята сидять собi за столом, сказано - у тещi.
Олена бiла-бiла, мов та стiна, а Iван такий веселий, що зроду його нiхто,
може, такого й не бачив. Стара теща лиш повертається у хатi та в долошки
плеще, така рада.
- Зятеньку, дитино моя люба, голубе мiй сизий! А оце чого тобi
сорочечка покривавлена? - .А сама хоче мов-то обтирати приязними своїми
рученьками.
- Лишiть, нене, - каже Iван, - не обтирайте! Се кров з ясного
молоденького сокола.
- Убив сокола, та пiр'я нам не принiс, щоби ми собi кресаки пообтикали,
- стали другi парубки казати, що там у храму були.
- Питайте жiнки! - промовив Iван грiмко, а сам аж пiдскочив. - Питайте
її, чому вам пiр'я не намикала: не я убив сокола, а вона.
Олена встала та хоче виходити з-за стола.
- Сиди, анi руш! - крикнув Iван.
Стара в плач.
- А оце, - каже, - я тобi мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею
обходився? Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!
Iван обернувся до парубкiв:
- Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.
- Просимо, просимо! - обiзвалися усiма.
Iван став розказувати за якихось двох парубкiв товаришiв, як вони одну
дiвку оба полюбили, як вони з-за неї стрiлялися, як один пiшов у опришки,
- геть-геть розповiв усю свою долю, нiбито вiн якої казки каже, а нарештi
обернувся до своєї тещi:
- А що ви, нене, казали б з такою жiнкою учинити?
(Що нiби на свого чоловiка стрiляє.)
- Я би такiй жiнцi казала вiдразу голову врубати, як тiй гадинi, без
суду, без права.
Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася по столовi. Iван
штрик через стiл. Пропав.
* * *
Нiч ясна була та тиха, мiсяць сiяв серед неба, зорi плакали, а Йван
копав у чагорi грiб; стояв над ним та й думав. Далi нарубав самим тим
топiрцем, що своїй жiнцi голову стяв, зеленого вiття смерекового, вистелив
яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а
вiдтак поклав те пiстоля, що його застрiлило, а друге, що з його раз в
лiсi на мiру стрiляв, товаришевi на груди та й промовив:
- Маєш, - каже, - братчику, пам'ятку навiки! Я не забарюся!
Накрив його знов зеленим вiттям, засипав яму та й пiшов.
Третьої днини витягли його рибарi аж коло Тюдева з Черемшу та й дали
старiй знати, щоби йшла ховати свого єдинчука.
Не прийшла стара мати: як учула - таки впала на порозi, без душi. Лиш
сестричка Одокiйка побивалася над братчиком, а старий дєдик давав порядок
дома.
Господи, що плакали парубки, як Iвана до гробу спускали!.. Але я сього
не запам'ятав, бо то ще тодi дiялося, як Буковина волоська була. От що чув
вiд других, те й вам розповiв.
(1862)
ТРИ ЯК РIДНI БРАТИ
I
Менi ще й двадцять рiк ледве було, як уже кучерики мої золотi облетiли!
Навiть i попрощатись не пускали, але звелiли вiдразу йти до компанiї. З
тяжков бiдов вiдпрохався на три днi додому.
А дома сум та плач. Мати розболiлась, ридаючи (батька давно вже не було
на свiтi), сестри неначе з ума зiйшли, таке заводя. Лиш брат мiй Онуфрiй
сидить собi кiнець стола, неначе то не мене вiдiбрали. Бiлий-бiлий та
сухонький! - лиш очi свiтя!
- Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?
Вiн менi на це нiчо не вiдповiв, тiльки двi сльози великi-великi
покотились по красному та зiв'ялому тому личку.
Заплакав i я собi, попрощався та й пiшов,
II
Служу рiк, служу другий, нi смутний, нi веселий Нiчо мене не займає,
нiчо не тiшить; тручаю свої днi, як вильми. Тiльки того й розжитку, коли
стану бувало на стойцi та собi тихесенько поплачу або богу помолюся. Тодi
менi неначе та недура розсунеться; i зiроньки засiяють iначе, i мiсяць
усмiхнеться, i соловейко прощебече. А я собi стану, зiпруся на ясную свою
зброю та слухаю або дивлюся. А у касарнi, - от як у касарнi: гомiн, зойк.
Дехто лає, дехто б'є, декого знов другi б'ють. А я собi - от як то я, все
мовчу та своє дiло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:
- Це, - кажуть, - чоловiк кам'яний; я би так не зумiг жити на свiтi!
- А що ж, - кажу, - пан капрал: ми не можемо бути всi однакi. - Та й
знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собi в касарнi. Дехто ще порається коло
риштункiв, дехто вже покутався та люльку собi курить, з камратом розмовля
дещо, а я стою собi у вiкнi та думаю. Аж тут прибiгає капрал зо дня[1].
- А нема тут, - каже, - Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом - чирк.
- Я осьде, - кажу.
- Завтра до рапорту; тобi лист прийшов.
- Нiчо, - кажу.
А камрати так зараз i в жарти:
- Еге, - кажуть, - з грiшми! Шовканюк завтра платить.
"Добре вам жартувати, - думаю я собi, - да не так-то старiй бiднiй
вдовi дiти годувати, да ще того й боля обходити"[2].
А мiй брат, знаєте, вже три роки як з постелi не встає; сохне та
кровйов ув одно дише.
III
Другої днини рано зiбрався чисто, приходжу до рапорту. Капiтан такий
сердитий, недобрий; приходить до мене.
- Як зовешся?! - гримнув.
- Так i так, - кажу.
- На, - крикнув та й шпурнув менi лист у лице. Навiть не подивиться на
чоловiка, а хоть подивиться, то неначе собака крiзь плiт.
Понiс я свiй лист до одного фрайтера, що знав читати.
- Ану, - кажу, - фрайтер, прочитайте менi оцей лист, будьте такi добрi!
- Чому нi, - каже, - прочитаю. Та i став читати. А я слухаю.
- "Братику мiй дорогий та любий!" - читає фрайтер, а мене гiркi чогось
так i обiлляли!
- Далi, - прошу, - далi.
- "Ти вже мене не застанеш, бо я на смертi. Да не вдавайся в тугу,
любий; ти знаєш, що я не жив на свiтi, а карався.
Коли зможеш, приходи на урльоп[3], Iване, бо мати наша сама остається.
Сестри пiшли у найми, а Василька взяли у двiр до волiв.
Волики продав, нiщо було робити; за податки душу брали. I кожух свiй
мусив продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то
понаходиш.
Вуйко Андрiй дуже нас укривдив; i послiдню коровину з загороди займив.
Але не споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свiй своїм.
А тепер, брате мiй Iване, брате мiй рiдний, прощай мене: i перший раз,
i другий, i третiй!
А коли тобi бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
твого рiдного брата
Онуфрiя".
IV
На другий день пишуся знов до рапорту. - Со сhcesz?[4] - крикнув
капiтан, а очi ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.
- Прошу послушне пана капiтана хоть на два мiсяцi, на урльоп. У мене...
Господи, як утне мене в лице! - кров тiльки почурiла по бiлому
кабатовi.
- Я вам, - каже, - урльоп дам, ви сякi-такi сини. До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт, менi байдуже. Сиджу собi, неначе то не я.
- Ти достанеш буки, - каже капрал вiдо дня.
- Нiчо, - кажу.
I обгорнули мене думки та гадки.
"Пiду, - гадаю собi, - та утоплюся: чого в свiтi бiльше й жити? Там
хоть побачуся з братиком своїм рiдним, а тут тiльки б'ють та збиткуються.
Боже ти наш, боже!.."
V
На третiй день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий,
капiтан звелiв прийти усiм словакам, що сорок восьмого року на Угорщинi
були половили. Було їх у нашiй компанiї бiльш як двадцять мужа.
- А що, - питається мене капiтан, - чи будеш ще на урльоп проситись?
- Нi вже, - кажу. А думка в мене одна: "Коби по рапортi, - пiду та
втоплюся".
Приходить капiтан до словакiв:
- А що, - каже, - прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зрадiли, господи!
- Шкода менi вас, - жалує капiтан: - ви хлопцi годнi. А може, має хто з
вас охоту остатись рiк з один в компанiї? Вам добре буде.
Нiчичирк.
- А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рiк послужити? У моїй компанiї
добре!
Цiлий рапорт як раз усмiхнувсь. Наш капiтан та про добре говорить!
Але Бая не много думав.
- Пустiть, - каже, - пан капiтан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рiк
служитиму. Отак!
Капiтан не йме вiри: то на мене дивиться, то на капрала.
- А це, - каже, - як?
- Отак, як кажу: пустiть Шовканюка на урльоп, то вам цiлий ще рiк
служитиму. Пустiть, пустiть, пане капiтан: в нього брат помер, в нього
стара слаба мати з голоду погибає.
- Про мене, - каже капiтан, подумавши хвильку, - Шовканюк iде на
урльоп.
VI
Другої днини дали менi урльопас[5], дали кабат дранкавий, дали
мантлину[6] стару-стару та дiряву та й пустили. А я такий уже рад!
- А де, - кажу, - мiй пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
- Да нема, - кажуть, - пiшов у мiсто.
- Ох, менi лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони
не вернуть з мiста.
- Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то фальфебер як
тебе захопить, то матимешся.
"Коли так, то хiба йти, - думаю собi, - а мойому пану капраловi най бог
дає, що сам розумiє". Отак думав я та й пiшов.
А за мiстом - я й нi в той бiк, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я
так зрадiв.
- Пан капрал! - кажу. - А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви
так борзо пiшли?
- Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою говорити дещо. А
багацько тобi миль додому? - кажи правду.
- Сорок миль да ще й кiлька, - кажу я.
Вони на те нiчо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають
головою.
А то студiнь така, господи! Сказано - перед рiздвом.
- Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що
добре: я го досi i не пив. "Отакого, - думаю я собi, - коби-то братиковi
тому хворому винести (бо в мене все на гадцi, що я братика свого ще
застану). Ну, нiчо, - гадаю я собi, - коби-то вчинитися на Вижницi, нi
їсти, нi питиму цiлу дорогу, а вина мушу свому братчиковi винести".
- Час менi до касарнi, - стали нарештi пан капрал казати, виймають
п'ять левiв баночку та й дають менi.
- А це нащо? - кажу я.
- На дорогу, здасться: кобих бiльше мав, то я би тобi й бiльше дав, а
так не маю, бери, що є.
- Да я, - кажу, - зафасував[7] два леви срiбнi; менi доста буде.
Вони аж розсердились.
- Коли я тобi даю, то бери, - кажуть. - Коли вже на те, то хоть кожушок
собi купиш. Тепер студено.
Не хотiв я їх бiльш гнiвати - узяв. "За два леви, - думаю я собi, -
куплю ненi добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братовi до шиї,
а по левовi кожнiй сестрi по рантуховi[8] тонкому та широкому".
Попрощались: подякував свому пану капраловi, як умiв, та й пiшов. А тут
- не студiнь, нi! аж око в'яне.
VII
Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижницi. А це саме святий вечiр; по
хатах свiтло видко, чути, як добрi люде радуються, сидя при вечерi, а я
собi йду з цiпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома дiється?
Братика мого, мабуть, уже й немає на свiтi!.. А що ненечка, а що сестри?
Але побачу, думаю собi! Домiв нема вже бiльше як чотири милi маленькi, на
опiвнiч стану або i борше. Посмотрив за торбинку, чи є всi дари та
гостинцi, що у Бистрицi, йдучи, накупив? Є всi, йду далi, навiть i в вiкна
не дивлюся, так iду. А тут так мене i тисне щось коло серця, неначе п'є що
мене за серце, i дрiмлеться менi, неначе я п'яний абощо, а я нинi i
кришечки хлiба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене
в торбинцi i два калачi пшеничнi плетенi, i пляшка вина доброго, i риби
визнини штука. "Да не буду їсти, - думаю, - домiв принесу". А тут менi так
i позiваєсь! "Сяду, - думаю собi, - припочину минуточку, а вiдтак скорiш i
пiду, як вiдотхну". Сiв собi на якiмсь там приулку, в очах замрiїло, за
серце ймило. "Це я змерз", - думаю собi; хотiв встати - не здужав,
поваливсь у снiг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бiдах теплий наш
заступниче, рятуй!..
VIII
Прокидаюсь - а я вже не в снiгу, а в гарнiй, теплiй постелi. Надо мною
стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в
Чернiвцях у святiй Параскевi на лiвих дверях намальований? Такий i це
жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться менi в вiчi.
Я так i стрепенувся.
- Ох, менi лишенько, - кажу, - а я де оце?
- У мене, - каже жандар, - як у рiдного брата або ще лiпше. Не вставай,
серце, ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собi i Онуфрiя, i Баю, i урльоп.
- А це, - кажу, - як я тут зайшов?
- Бодай i не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечерi йдучи, найшов
я тебе пiд одним будинком без душi.
- Боже, милий боже!..
- Так тобi треба, - обiзвався другий жандар, пузатий, що по хатi собi
ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!
А я тої днини i води в устах не мав, не то що. Такiто люди!
Молоденькому жандаревi тiльки сльози в очах закрутились. Покивав
головою та й сiв собi коло мене на постелi. Пикатий вийшов з хати.
- Пане, - кажу, - а мундир мiй, варе[9], є?
- Є, - каже, - не журися: i мундир є, i торбинка, i урльопас.
- В урльопасi, - кажу, - був лист.
- Є й лист, - каже, - я находив.
- Коби я знав, - кажу, - де мiй мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засмiявся.
- Коби, - каже, - за три днi, то би добре.
Я аж не зумiвся[10].
- Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
- Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велiв тебе не пускати.
- А де ж той, - кажу, - дохтор?
- Вiн зараз повинен надiйти; я вже пiслав по нього. Прийшов i дохтор.
- А що, - каже, - як тобi?
- Добре, - кажу. - Пустiть додому!
- Ще тобi не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.
Я так i став благати:
- Пане, - кажу, - пустiть мене! В мене дома от як та от як. Менi вже
недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-нiмецьки.
- Про мене, - каже дохтор нарештi, - завтра можеш йти, а сьогоднi лежи
менi ще в лiжку та пий оцi лiки, що я ти принiс. А тiло масти собi оцев
мастев.
Я так i зрадiв.
- О, дякувать же вам, пан дохтор!
- Не менi дякуй, - каже дохтор, - а оцему пановi; бо якби не вiн, а ти
би вже не жив на свiтi.
IX
Лежу я в лiжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
- Чого, - каже, - так задумався, серце?
- Чи ж нема чого? - кажу.
- Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
- Хто би збаг, - кажу, - що з моїм братом сталося; коби го ще хоть
живого застати.
- Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
- Або ви знаєте? - кажу.
- Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.
- Або ви, - кажу, - мого брата знали?
- Я, - каже, - не мав вiрнiшого товариша на цiлiй цiй вашiй Буковинi
- А ви ж звiдкiля?
- Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Нiмеччини Не будеш знати.
- А так - як же ж ви пiзналися з Онуфрiєм?
- Я не раз, - каже - в вас на квартирi стояв, от i пiзналися Як то було
таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
- А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат менi
писав, що обi в наймах.
- У наймах, - каже жандар, а сам так i почервонiв. Чудно менi та дивно
менi.
Х
Другої днини менi уже лiпше. Богу дякувати; зiбрався та й хочу йти.
- Жди, - каже жандар, - по тебе зараз вiз приїде.
За годинку був i вiз; сiв я та й поїхав.
А домiв як прийшов, то мало з ума не зiйшов, так то я застав. В хатi
студiнь; неня лежить на печi ледве жива, Василько пригорнувся до неї та
просить хлiбця, дрижучи, а я на дверi.
- Добрий день вам, ненько, що дiєте?
- Чи то ти там, синку? Дай же тобi боже здоровля, що прийшов, а то я
вже не гадала з тобою ся видiти. Гину, синку, з студенi та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив
сокиру, що стояла за лавов, та в лiс!
За малу годиночку були i дрова в хатi, i вогонь гарний у печi. Для
рiдної неньки борзо дрiвця рубаються!..
- О, простибiг же тобi, синку! - кажуть неня, скоро почули вогонь у
печi. - Ходи сюда, душко, най тебе переблагословлю!
Поблагословили.
- А коли, - кажу, - Онуфрiя прятали?
- Передучора тиждень минув, - кажуть неня.
- А що казав, як умирав?
- Нiчо не казав, синку мiй, лиш ув одно тебе сподiвався, - дожидав.
"Нема, - каже, - Iванчика, нема братика мого рiдного, нема!.. а менi все
причувається, що вiн iде; вiн недалеко мене, вiн прийде!" Та як зiтхнув
тогдi, синку мiй, так i богу душечку дав. Не дiждав братика свого рiдного
побачити, що го так дуже щире дожидав!..
Десь коло опiвночi позбiгалися i сестри з села.
- А що, - кажу, - сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, нiщо
казати! якби не я був нагодився, то зо студенi гибли i самi, i дитина.
- А що ж, бадiчку, - одрiкаються сестри, плачучи, - коли у таких панiв
служимо, що i до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
- А так же не будуть вам нiчо казати?
- Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортiло з вами
побачитись, бадiчку. Не гнiвайтесь...
Менi жаль аж серце розриває, але нiчо не кажу, мовчу; виймив дари та й
роздав. Лиш та хусточка шовкова, що братиковi свому купив, лишилась...
XI
Другої днини пiшов я до жида.
- Давай, - кажу, - на роботу!
- Коли хоч, а то бери на сажнi, - каже жид.
- Нiчо, - кажу, - озьму i на сажнi.
Взяв три кiрцi хлiба, взяв солi, взяв грошей; роблю, так роблю, аж пiт
кривавий з мене йде! а менi здавалось, що це не робота, а iграшка: для
рiдної неньки немає тяжкої роботи...
Роблю я один тиждень в лiсi, роблю другий, аж тут прибiгає дитина,
плачучи:
- Бадiчку, - каже, - iдiть д хатi, бо неня дуже слабi.
Покинув роботу, бiжу. Прибiгаю домiв, аж неня вже без душi. I свiчки
нiкому було в руки дати. Отаке-то бiдного!..
- А чому ж ти менi, синку, давно не дав знати? - лаю я на хлопця.
- Я хотiв, бадiчку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, - повiстує
хлопець, плачучи. - "Ви, ненечко, слабi, я пiду за бадiчком у лiс" - "Не
йди, синку, - кажуть неня, - а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя.
Не йди, синку, я не слабенька".
XII
Поховав я свою неньку, а сам облiг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся.
Прийшов пiп:
- Плати за похорон.
- Поголiть менi, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або вiдроблю!
- Нi, таки плати зараз!
- Що ж я вам дам, добродiю, хiба душу?
- Чорт по твоїй душi! Плати та й годi... менi...
- Маю ще онде в торбинi двi парi шмаття комiсного[11] та кiлька
щiточок, хiба то берiть: бiльше нiчо не маю. Ще i хусточка шовкова за два
леви срiбнi.
- Сюда з ним, - каже пiп та й ухопив торбинку, що висiла менi над
головами. Подав паламаревi, а сам пiшов, кленучи та трiскаючи.
Аж тут уходить i вiйт з десятником.
- А ти, - каже, - набрав у жида на сажнi, чом не робиш?
- Коби я годен, - кажу, - я би робив, а так, самi видите, що не годен.
- То дай залiг, - каже вiйт, - або пiдпишися на грунт. Жидiвське не
смiє пропасти.
- Жидiвське, - кажу, - не пропаде, а я на грунт не пiдписуюся, бо до
того є сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидовi вiдроблю, ще й
камату[12] му заплачу.
Вiйт насварив на мене та й пiшов, але жид поганий не ждав; в тиждень,
чи як, прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали i грунт, i хату в
залiг.
Я сиджу на постелi та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене
вискакує. Аж тут убiгає Нестерюк Якiв; убiг та й зупинився коло дверей.
- Добрий вечiр, брате!
- Добре здоровля. Прошу, сiдай.
- Най увесь гаразд у тебе сiдає. А тебе забрали?
- Забрали, - кажу.
- Шкода, що i шкiру з тебе не здерли, - упiк Якiв.
- Вiд тебе, брате Нестерюку, - кажу, - менi i таке слово миле. Ми в
один раз товаришували.
- В один раз! - повторив Нестерюк гiрко, - а тепер?
- Тепер я у печалi, у великiй печалi. Не годиться менi вiрного товариша
займати.
- Ти дурень (не против вас говорячи, читцi мої любi), ти дурень! - ще
раз повторив Якiв, а сам пiшов i бувай здоров не сказав. А другої днини
приносить менi жид письмо.
- На тобi пак, - каже. - Якiв Нестерюк вже мене закутало за тебе.
- Як то закутало? - питаю я.
- Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня
вже за тебе латри[14] в лiсi рубає.
XIII
Якiв Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже
щирий, що й не сказати. Доки мене остригли, то ми собi товаришували, а
вiдтак уже й не бачились бiльше, бо вiн далеко вiд нас сидiв, аж на другiм
кутi. Тiльки неня покойнi менi уповiдали, що вiн, заки я був у вiйську,
остався вiд вiтця i вiд матерi та тепер сам собi господарює тiльки з
сестрою (бо їх лиш таки двiйко було). Мене не раз кортiло до його пiти
вiдвiдати, та все не смiв; така-то вже, бачите, натура. Якби був сам до
мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були i побачились.
Другої днини, чи що, прибiгає вечором до мене:
- А що дiєш, брате?
- А що ж би-м, - кажу, - дiяв? Лежу.
- А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
- Чутиму.
- Я хочу йти до тебе сидiти або ти йди до мене.
- Як оце? - питаю я.
- Отак, - каже Якiв. - Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобi треба
кого в хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От
бог дає далi i весну надворi: треба закладати орати, сiяти.
- А твоє ж господарство?
- За моє не журись: я i свого догляну, i тут буду. Так i завтра кочуюся
хiба до тебе? Я хотiв щось казати, але вiн не дав.
- Ти дурень! - каже та й пiшов, свищучи, у дверi.
XIV
Iде дощ, доки iде, а вiдтак i сонiчко загрiє. Отак i на мене: Якiв
перенiсся до мене, довг мiй вiдроблений, поповi заплачено, сестри
повислужувались та повертали домiв, а я сам став помалу дужати. Якiв у
мене як рiдний брат: i мене розважає, i весну робить[15], i спiває, як той
соловiй у гаю. Менi весело. Аж тут прибiгає гайдук з бецирку[16].
- Iди, - каже, - пан староста тебе потребує!
Приходжу до старости.
- А що там, - каже, - небоже, подужав?
- Подужав трохи, - кажу.
- А дома як?
- От як, - кажу, - сироти вiчнi, без вiтця i без матерi. Як мене, не
дай боже, поволають, пропало все: i грунт, i господарство.
- А як ти слабував, хто тебе кутав?
- Якiв Нестерюк, - кажу.
- Годний хлопець, - каже староста. - А знаєш, чого я тебе кликав?
- Пан свiтлий скажуть!
- Прийшов тобi абшит[17].
- Менi абшит? - кажу я, а тут з радiщ аж нестямився. - Як то може бути,
пане?
- Я писав за тебе до мiнiстерiї, бо менi жандар Тайвер усе уповiв.
- Котрий то жандар? - питаю я.
- А той, що тебе на снiгу замерзлого найшов. Я все знаю.
- Пане мiй годний! - кажу я та й упав старостi в ноги. - Пане мiй
добрий; дай, Христе-боже, аби ви нiколи на лихе мiсце не ступили!
- Годi вже, годi, - каже староста. - А тепер iди собi домiв, женися та
ставай на господаря. Вже доста бурлакувати - час раз i людьми стати!
XV
- А що там? - питається Якiв дома. Я показую йому абшит та й уповiдаю,
що менi староста казав. Якiв посумнiв.
- Нестерюку, - кажу, - брате, а ти не рад, що я вже на волi?
- Рад, - каже, - та й не дуже!
- А то чому, соколе?
- Нiчо, - каже, - все добре.
- Нi, нi, - кажу я, - ти мене так не збудеш; уповiдай, що таке.
- Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупi.
- А чому?
- Бо тому: ти оженишся.
- Ну, та оженюся; та вiдтак?
- Ти дурень, - каже Якiв, а сам став свистати. (Це вiн бувало осiгди
так, як осердиться чого).
- А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? - кажу я.
- Буду слухати, - каже.
- Дай свою сестру за мене.
- Ой?
- Та бiгме.
- А я що буду робити самий дома?
- Зо мною жити, коли ласка твоя. А нi, i ти женись, та станемо оба
газдами.
- Гм! - каже Якiв.
- Так, брате!
- Коли так, то хiба й я женюся?
- Ану, женися, братику, без жарту.
- А даси за мене свою сестру?
- Моя сестра сирота, а ще до того й бiдна. А ти багач!
- Ти дурень, - каже Якiв та й став весiльної свистати. - Даєш чи не
даєш за мене свою сестру?
- Хоть обi, любчику, - кажу я. - А я ж...
- Агов! - крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли,
уже ввечер), - не роздавай усi, бо й менi треба лишити хоть одну!
Ми обiздрiлись, а мiй жандарик молоденький стоїть нам за плечима, але
лиш у мундирi, без зброї та й паличка в руках.
- А це ви, - кажу, - пане мiй золотий, ангеле мiй добрий, щось-те мене
два рази вiд смертi вiдкупили? Пане мiй делiкатний та дорогий!..
- Та бо гов тобi вже з тiльким паньканням! - каже жандар. - Я вже й не
пан, я такий мужик, як би й ви.
- Оце би то? - кажемо.
- Учора дiстав абшит. Але нехай вам крайнiм словом скажу. Я дома не маю
нi вiтця, нi матерi, нi родини такої, аби менi до душi. От задумав собi
отут мiж вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собi грунт гарний, покладу
хату, справлю худобу та й буду собi жити, коли бог поможе, бо я знаю
господарство.
Я так зрадiв, господи!
- А ви ж би... - кажу.
- Та бо гов уже з тим тiльки виканням! - гримнув жандар. - Не кажiть
менi "ви", але таки по-парубоцьки "ти".
- То нехай же буде й "ти". А ти ж би, - кажу, - мiж нами, простими
руснаками, хотiв жити?
- Я, - каже Тайвер, - той руський край та тi руськi люди так полюбив,
що i не сказати. У вас, - каже, - так якось сердечне, звичайно, красно; а
у нас, на тiй нашiй Нiмеччинi, холодно якось, нудно!
- Та бо тобi треба женитися, - каже Якiв до жандаря. - Без жiнки не йде
господарство в лад.
- А ти як гадав? - каже жандар, - женитися, вiдки голова! Що, варе, моя
Оленочка, та чарiвочка, дiє? серце моє?
- Яка Оленочка? - питаю я.
- Або твоя сестра! - каже Тайвер.
- Як це?
- Отак це: ми двоє любимося та й годi. Ти не знав?
- А я ж би вiдки знав? - кажу я. - Олено, ходи сюди зараз! - крикнув я.
Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що i свiта божого, мабуть, не
видить.
- Дiвко, - кажу, - а я оце що за речi чую? О-о!
Вона менi в ноги.
- Бадiчку, - каже, - простiть мене, я согрiшила. Я вже бiльше не буду!
- Вже бiльше мене не будеш любити? -~ каже жандар, а сам i собi
засоромивсь. - Що ти менi казала? Знаєш, тодi коло керницi? га?
- Ей, та бо ти все з твоїми вигадками! - каже бiдна дiвка, плачучи. - А
я тобi тодi не казала, що то таке буде? а ти все своєї!.. А падоньку[18] ж
мiй! Бадiчку, не гнiвайтесь на мене, я вже на него анi подивлюся бiльше!
То вiн, бiгме, вiн винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та
ще й з тим морганням своїм поганим!..
Ми як стояли, так усi i засмiялись.
- А тепер що буде? - питаю я жандаря.
- Тепер отак буде, - каже вiн, - я остану в тебе, доки собi де грунт не
напитаю та не справлю, що треба.
Тим часом дасть бог i Великдень, а по велицiднi[19] i зеленi святки, чи
як там, буде i весiлля. Згода?
- Та бо ти не чув, що Олена тебе i знати не хоче? - кажу я, жартуючи.
- Та я, бадiчку... я лиш так... я, бiгме, лиш так, я...
- Не цiрся[20] небого, тiльки, але скажи-таки попросту, що любиш та й
годi. Менi тутки комедiї твоєї на потрiбно.
- Я лиш трошечки, бадiчку, бiгме, лиш трошечки!
- Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за
тривок[21] мiж вами був, якби ти свого чоловiка лиш трошечки любила?
- Та бо я го буду дуже любити! - каже бiдна дiвчина, а тут так
засоромилась, що, мабуть, не знає, чи вона на землi стоїть, чи пiд землею.
- Коли так, - кажу, - то що iнше: поцiлуйтесь. А тепер ходiм вечеряти,
бо я вже зголоднiв, тiльки говорячи.
XVI
Перед зеленими святками лагодимося ми всi три д' весiллю. Тонiй, жандар
оце, має вже i грунт свiй, i хату, i худоби чимало, а що вже убрався
гарно! По-нашому перебрався. Ногавицi[22] на ньому черчиковi, як той жар,
сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у
золотi та в павах, а келеф[23] хороцiвський такий уже, що такий! А сам -
хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так i зов'яне. А
по-руськи не рубає, нi!.. зроду нiхто би не казав, що це нiмець: руснак та
й руснак!
У тиждень перед весiллям, у недiлю (вже i заповiдi вийшли, i пиво вже
взяли), сидимо ми собi усi три та радимось дещо, а я журюся.
- А ти що журишся? - питає Тонiй.
- От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не
знаю, кого би то собi взяти?
- Або Андрiя Сiрмана? - каже Якiв.
Але туї Марiя (Якова молода) без духу в хату.
- Бадiчку, - каже, - за вами якийсь вояк питає!
- Де? - кажу.
- Та он за ворiтьми!
- Чому ж не йде в хату?
- Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.
- А який вiн?
- Русявий, високий, очi, як тi фiялки, синi, а як говорить, то... то ув
одно моргає.
Я не побiг, а полетiв з хати.
- Бая, - кажу, - пане мiй годний, соколе мiй ясний, чи це ви, чи я
п'яний?..
- Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Чернiвцях. Я чув, що
ти женишся (бо я за тебе ув одно перевiдував), от i випросився на 14 день
на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце
зробив?..
- Ой, - кажу, - пане мiй срiбний, пане мiй дорогий, орле мiй сизий!.. -
а сам так го обiймив, трохи не задушу.
- Та гов же бо, гов, - каже Тонiй, смiючись. - Лiпше просiм оцього
пана, аби тобi пiшов у дружби.
- Упiдскоки, - каже Бая.
- Але? Але? - питаю я та й вiри не йму. Де ж я того годен?
- Ти дурень! - каже Якiв, свищучи.
- Хiба так! - кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
- Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко менi лиш чарки! - а сам
виймає з тобiвки шип з вишником такий, що в двi оцi!
XVII
Тепер ми вже давно, як жонатi. Тонiй держить мою сестру Олену, Якiв
Марiю, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок мiж нами любий та
милий! I грунта маємо, i худобу, i пасiку, ще i ставок хочемо собi
викопати. А з Тонiєм та з Яковом жиємо собi, як тi рiднi браття, сказано:
Три як рiднi брати. Скоро недiля або празник, а ми вже вкупi: сидимо,
радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то i вип'ємо по чарцi, i
заспiваємо собi гарно, а нiхто вже так, як моя Катруся-серденько: як
заспiває, то неначе в кленовий листочок запiє, а Тонiй за нею на скрипку.
Славно грає! А часом то згадаємо собi давнi свої лiта, як-то ми бiдували у
свiтi, не знаючи долi. Тодi хiба посумуємо хвильку, але лиш хвильку,
вiдтак знову зрадiємо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно,
звичайно, сказано - щасливi. Лиш братик мiй Онуфрашко, сизий мiй, не
обiзветься мiж нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не
промовить речами своїми добiрними: як спить, так спить собi на цвинтарi
поуз батечка свого та неньки. А менi все здається, що вiн не вмер, що вiн
мусить вiдкiля надiйти. Да, мабуть, не прийде вже, серце моє!
[1] Зо дня, вiдо дня - черговий, днювальний.
[2] Боля обходити - хворих доглядати.
[3] Урльоп - вiдпустка.
[4] Чого хочеш? (польськ.)
[5] Урльопас - вiдпускний документ.
[6] Мантлину - жовнiрський плащ.
[7] Зафасувати - одержати.
[8] Рантух - хустина з тонкої тканини.
[9] Варе - чей, ачей.
[10] Аж не зумiвся - аж знетямився.
[11] Шмаття комiсного - вiйськового одягу.
[12] Камата - плата за несвоєчасне повернення боргу.
[13] Фантувати - забирати майно за неоплачений борг.
[14] Латри - мiра дров.
[15] Весну робить - весняну роботу робити.
[16] Бецирк - повiтовий уряд.
[17] Абшит - вiдставка, звiльнення вiд вiйськової служби.
[18] Падонько - батенько.
[19] Велицiдня - пiслявеликоднi церковнi свята.
[20] Цiритись - смiятися, шкiритись.
[21] Тривок - життя.
[22] Ногавицi - штани
[23] Келеф - цiпок з топiрцем.
=====================================================================
Борис Харчук. Новолiтування
Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вiкнi. Хукаю на
шибку i возькаю пальцем: займаюся самоосвiтою.
У нас худоби - теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба
ховатися. Теличка стоїть не в хлiвцi, а в засторонку, який закладений
соломою, кури сидять не в курнику, в вгорi на бантинах, як сови. Пiвня ми
самi втрубили, щоб не кукурiкав, бо тодi капут не лише йому, а и курям. Ми
це визуджили назубок i затямили собi назавжди: корову и порося вже давно
заграбастано...
Бабуся сновигають заметеним подвiр'ям. Менi видно, як їм важко, як
мороз забиває їм дух: кожен видих висить сивим ковтком у повiтрi, i я
очима допомагаю нести вiдро води, мисчину товченої картоплi з половою,
подумки хукаючи на бабусинi руки, щоб не були такi холоднi, аж синi.
Дивлюся й дивлюся на посiрiлу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний,
геть з облiзлим комiром кожушок, на латану спiдницю, яка тiльки тому й не
розповзається, що її втримує запаска, i згадую маму. В такому ж
саморобному, в таких же розбитих i викривлених чоботях нашi мама
досвiтковим досвiтком завдали на плечi клумаки та й пiшли до рiднi на
третє село. Це так мовлено для мене, а я добре знаю, куди й кому мама
понесли печиво: хлiба у лiс, партизанам - там наша рiдня "Може, й
загаюся", - сказали, щоб ми не переймалися. Хто знає, коли повepнyтьcя?
Нiмцi - не вiвцi й не барани: окупанти! В тому словi начеб їхня заповiдь:
"Окупанти!" - i вони її ревно держать. Але хiба ми слiпцi? I все ж я
потерпаю...
А брат вганяє сокиру в полiно. Увiгнав, i полiно йому вже над головою.
"Г-ге-х! - викидає вiн зi своїх грудей, одночасно гатячи з усiєї сили об
пеньок обухом - гуп! Його хвацьке "г-ге-х!" мало допомагає сокирi полiно
не розколюється. Воно знов над головою...
Важко старiй бабусi. А як там матерi? Не з медом братовi. А менi
найлегше сиджу собi босяком у вiкнi й лiтописую пальцем на шибцi. Що
накривуляю, а мороз замережить. Що осумлiнню, а мороз замурує.
Я змагався з морозом. I так заздрю братовi, що аж п'яти сверблять: вiн
узутий - тато пiшли на вiйну, а чоботи покинули.
Я хукаю на шибку, розмуровую її, але нiчого не бачу, крiм татових
чобiт: високi, блискучi хромовi халяви, порудiлi лисенькi переди, а якi
мiцнi закаблуки, а пiдкови... Цi чоботи найкращi в свiтi, вони
найдовершенiшi. Я дивлюся на них i добачаю те, що нiкому не видно в
халявах, усерединi, пришито по двоє вушок! Воно, правда, менi нi до чого
чоботи такi великi, що я можу гулькнути обанiж в один. Брат старший вiд
мене, а взувається - намотує вiз онуч.
Менi здається, що якби вступив у тi чоботи, то сокира в моїх руках
рубала б, як меч, а трiски летiли б, як пiр'я. I що я довше не спускаю ока
з тих чобiт, моя впевненiсть росте, як хмiль. Сокира вабить, як спокуса.
А полiно не пiддається братовi. "Г-ге-х!" - тягне вiн. "Гуп!" - осiдає
обух.
Я забуваюся, що босий: було не було, вези, бiла кобило, i як бiла не
зможе, чорна допоможе... Надивився на батьковi чоботи - взувся, менi
тепло, вiльно й не муляє. Вистрiлюю з хати; спокусивсь. Хочу вiдняти в
брата сокиру, а вiн не дає: тупає на мене й проганяє, проте не кричить.
Наглянули бабуся. Забiдкали, напускаються криком. Я кулею пролiтаю стежкою
до хлiвця. Мене заганяють у хату. А я смiюся i, приховавшись, витанцьовую
на порозi.
Бабуся зiтхають: "А то, що - грiх?" - ганять мене й кажуть, що годi
рубати тi дрова.
Навколо тиша: хата, дерева, село - все привалено снiгом.
Бабуся пiдiймають голову до неба:
- Бiлий день минається за кудлатi кучугури й повивищуванi замети, в
морозяному небi прорiзується висока зоря - народжується Новий рiк.
Брат теж звертає очi догори.
- А зiйшла i напуває червоним вином снiги, - каже.
Призро калатає вiдро. Голосно поскрипує снiг. Бабуся з братом
збираються до хати. Я вганяюся, лягаю поперек лiжка й прикладаю ноги до
теплої грубки. Груба гаряча. Вiднiмаю ноги - на стiнi чiтко вiдбиваються
двi мої стопи, як у святого.
Брат страха, що я вiдбухикаю, а бабуся мовчки беруться розтирати на
моїх ногах пальцi, примовляючи:
- Мороз лютує, зиму вартує...
Я не вiдчуваю нi лютого морозу, нi страшної зими: сукаю ногами,
вiдбиваюся й запевняю, що чиїсь руки холоднiшi, нiж мої ноги.
- Може б, ти ще в ополонку вскочив?! - гнiвно кидає брат.
Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як нашi дiдуньо любили купатися в
трiскучi водохрещенськi морози й що їм нiчого не бракувало:
- Пiрнав лебедем, а випливав парубком...
Щiчки рожевiють, старi очi тiшаться, i я думаю: нашi бабуся - це та
висока зiрка, що народжує Новий рiк, що напоює дорогим червоним вином
заснiжену землю.
Брат не скидає шапки-бирки й не роздягається.
- Будемо зачинятися? - задумливо, спохмурнiло запитує вiн, щось начеб
не договорюючи.
- Зачиняймося...- теж задумливо, навiть якось байдуже-роздратовано
вiдказують бабуся.
Я здогадуюся: вони думають про нашу матiр. Ми всi троє переймаємося i
думаємо про них, а зовсiм не про те, брати чи нi на штабу сiнешнi дверi.
Мати повиннi б повернутися, але їх не видно. Нам страшно за них, нашi
серця не на мiсцi, тому про це й не заїкаємося. Де взяти таку штабу, щоб
захистити серце?
Брат товчеться у сiнях, а потiм стукає у дверi. В нас нема такого
звичаю, щоб стукати, але ми знаємо, в чому рiч, я перекрикую бабусю:
- Просимо! Просимо!
Вiн переступає через порiг, ще за порогом скинувши свою биру, й
вiтається:
- Добрий вечiр!..- У його руцi снiп, а пiд пахвою жмут сiна. Вiн каже:
- Не я йду: Новий рiк iде!
- Нехай iде... Нехай мирний i здоровий буде! - вiдказують бабуся.
Вони кланяються, беручи снопа i сiно, а брат, вiддаючи, вклоняється їм.
Хату виповнюють сутiнки. Нi гасу, нi свiчки. Вiдчинено дверцята груби.
Дрова горять i присвiчують. Багато зiр черкає нам у вiкно. А ще бiльше їх
iскриться на стiнах. Всi зорi стоять над нами i свiтять нам.
Я сиджу пiд грубою, менi видно до найменших дрiбниць. У темному кутку
на покуттi стоїть житнiй снiп i радується, що в його колоссi спiвають
жайворонки. На столi лежить i радується сiно, що пахне лугом i сiчкою. На
стiнi висить вишитий рушник, радується, що обрамлює шлюбну карточку тата i
мами.
Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я пiдскакую, щоб допомогти,
i вони не сердяться. Нам допомагає ще й брат.
Потiм бабуся ставлять у полов'янцi кутю.
- В такий вечiр треба ставити дванадцять страв, - кажуть, - бо в такий
вечiр дванадцять братiв-мiсяцiв сходяться докупи.
Ми з братом навперебiй лiчимо нашi страви: кутя, тертий мак, вода...
ставиться узвар. I ми знову лiчимо: сушення, вода... З дванадцяти страв не
набирається й половини, нi, буде половина, бо у нас ще є хлiб i сiль.
Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата.
Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Нiщо не лiзе до горла. Трiсне,
приснувши у грубi, сучок, i ми насторожi.
Бабуся згадують, як були малою i як їхнi батько благословляли вечерю:
набирали в ложку кутi i пiдкидали її до стелi:
- Хай так рояться бджоли i щастя...
Бабуся встигають сказати, що скiльки себе пам'ятають, але бджiл у них
нiколи не було, й замовкають.
За вiкном скрипнула вишня - брат i я кидаємося до вiкна. Нi, то не
мама.
- Бере мороз i ламає дерева, - шепочуть бабуся. Ми не хочемо балакати.
Нам не балакається. Брат пiдкидає у грубу полiн. Груба гоготить. Я стою, i
полум'я освiтлює мене до грудей, а якщо трохи вiдiйти, полум'я кидається в
обличчя i в очi. Ми мовчимо. Дрова горять - балакають за нас.
Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У їхнiх руках стара
однопола рукавиця, яку аж розпирає, така вона чимсь набита.
- Як би не було i що б не було, ось вам, хлопцi, рукавиця, а в нiй
пашня: пiдете завтра новолiтувати.
Я хапаю рукавицю, але брат обережно вiдбирає її в мене, щоб я не
розсипав.
- Ти думаєш, що це така пашня, як та, що її дзьобають кури i жеруть
свинi? - запитує вiн, ставлячи рукавицю на покуттi коло снопа. - Це така
пашня, з якої виростає щастя.
Йому добре говорити: грамотiй, а я школи й не нюхав.
"Хiба ж я згубив хоч зернину? - проситься менi з язика. - Хiба я не
хочу сiяти щастя?"
Ми знову збираємося за стiл, i бабуся запитують, чи ми хоч знаємо, якi
слова треба казати посiваючи.
Вона навчає нас, а брат i я дивимося на наших тата i маму у рушнику.
Нашi тато й мама ледь-ледь бовванiють на карточцi. Нам хочеться знати, де
вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж
згадують i думають про нас. У такий вечiр вся родина збирається вечеряти
разом, i родинний стiл - то стiл однодумства.
- Сiйся-родися...- тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з
братом у голови, то вони вдаються до iншого способу, щоб розважити тугу й
довге чекання.
- Ти взуєшся завтра у мої шкарбуни, - звертаються до мене. - Не ходити
ж тобi новолiтувати босому? Ану примiряємо!- Й беруться скидати чоботи.
- Та нехай уже завтра, - згоджуюся я.
Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати - напiвбосi,
напiвузутi, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки,
взутися.
Нам сумно. Всi зорi свiтять над нашою хатою, на покуттi в снопi
спiвають жайворонки, сiно на столi пахне лугом i рiчкою, але нам все одно
сумно: немає матерi. За тата ми спокiйнi: скарають вiйну - прийдуть.
Я вiдчуваю, як вiд довгого, нудного чекання у мене пухнуть i ростуть
вуха.
- Чуєте, чуєте...- кажу тремким нашептом бабусi й братовi. - Ви чуєте?
Вони вiдмахуються руками, щоб я замовк.
Скрип-рип!.. пiд хатою. У вiкнi майнула тiнь.
Бабуся й брат насторожуються: хтось обстукує перед порогом чоботи. А я
кричу:
- Мама! Це мама!..- Я вiдчуваю неньчину ходу на вiддалi, я впiзнаю її у
снi. - Та вiдчиняйте! Швидше!
Брякають клямки, падав штаба - мама входять, вносячи мороз i зиму.
- Не я йду: Новий рiк мене веде...- кажуть i нiяково усмiхаються.
Менi, братовi й бабусi з радостi вiдiбрало мову: мовчимо, теж
усмiхаємося i свiтимо очима.
Мати нахиляються до груби, бо в нiй вигорiло й вигасло, а вона не
зачинена, дорiкають, чому ми не вечеряли, а нам кожному хочеться
доторкнутися до них бодай пальцем, переконатися, що вони вернулися, що
вони тут, з нами.
- Як же ти?..- спромiгшись, ласкаво, вщасливлено запитують бабуся.
- Що я? - вiдповiдають мати. Скинули кожушка й почепили на кiлочок коло
дверей. Тодi важко сiли край столу.
Ми облiплюємо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають
стягнути її з голови а чи такi втомленi, що це зробити їм не пiд силу. Й
кажуть:
- Я нiчого... А от однiй жiнцi... Я здибалася з нею в дорозi. Вона
такого менi нарозповiдала.
Кiнцi хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалi крила.
- Та незнайома жiнка була чомусь у лiсi, в Ярилiвщинi. То дуже густий i
темний лiс. Влiтку там не видно сонця, а взимку такi глибокi снiги, що
провалюєшся по самi пахви. Розповiдає: ще вона не вибралася з тiєї
Ярилiвщини, а їй над головою щось гуде. Дивиться, аж то лiтак. Пролетiв,
завертається й кружляє над лiсом. Розвiдує, десь-то винишкує партизанiв.
їй байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а лiтак як зареве, падає на
неї й - "тра-та-та!" Пiдiймається, розвертається й нападає знову...
Мати оповiдали, передихаючи.
- Долина, бiлi поля, найдрiбнiша цяточка видна. Та жiнка заривається з
головою в снiг, а лiтак накриває її своїми крилами, як кiбець курча.
"Тра-та-та!.." Кулi шкварчать у снiгу, як гарячi шкварки. Лiтак ганявся за
нею, а вона то бiгцем, то поповзом ухилялася вiд нього. Доля милувала її.
Трапився мiсточок, задутий снiгом, вона i сховалася... Я йшла через
мiсточок, тут ми з нею здибалися. Я спровадила її додому, тому й
загаялася.
Мати схилили голову й докинули:
- Фрiци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилiвщину залiзну кутю.
Брат заперечив:
- Якусь нещасну пiщаницю. - Й додав: - Нумо вечеряти. Наша кутя без
меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. - I вiн перелiчував
на пальцях нашi страви, хвалився, що ми пiдемо з ним новолiтувати;
старший, а вдавав iз себе малого.
Я запитав, як дорослий:
- Але ж ви, мамо, хлiб донесли?
А бабуся журно мовчали: їм було жаль тiєї молодицi, яку обстрiляв
лiтак, а чи вони вiдразу здогадалися про те, що нам з братом i на гадку не
спадало.
Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку,
другу, за третьою їхнi очi почали сплющуватися.
Перш нiж влягтися, я примiряв бабусинi чоботи. Потiм довго не спалося.
Я боявся, що просплю досвiток. Згадувалися слова, якi треба приказувати
посiваючи. Жодного з тих слiв не можна було забути, бо вони промовляються
самим сумлiнням. Я уявляв свого прадiда, який пiдкидав до стелi ложку
кутi, й згадував бабусину науку:
- Новолiтуйте, посiвайте, щоб усi поля, де вони тiльки є на землi,
родили...- Я це шепотiв i шепотiв.
А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як
лiтнiй лагiдний вiтер торкає колосся, щоб не обросилося.
Я спохопився. Брат уже взувся - широченнi халяви височiли йому геть за
колiна. Я теж заходився взуватися у викривленi й загнузданi мотуззям
шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, теплої шапки я не мав. Брат
глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в
хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили обох,
щоб не ворохобились i не шарварку-вали (мати сплять мiцним сном), i
спровадили нас.
Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном.
Заходили з хати у хату. Я за порогом здiймав картуза, а брат скидав
свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи:
- Не ми йдемо: Новий рiк iде!
Нам вiдгукувано:
- Нехай iде, нехай мирний i здоровий буде!
Тодi я починав:
- Запряжем хмару, виїдемо на сонцi: землю орати - поля робити...
- Сiйся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, - проголошував брат.
У нашiй рукавицi не лише жито й пшениця - ячмiнь, овес, гречка, просо,
мак... Хiба щастя може бути одноманiтне?
Ми набирали по жменьцi, й нашi голоси дзвенiли:
- Щоб не бив град... Щоб поля не засiвалися кулями, бiлим тiлом не
заволочувалися i кров'ю не сполiскувались. - Так наставляли бабуся.
А завершували:
- Сiйся-родися... Коноплi до стелi, льон по колiна, щоб у вас, люди,
голова не болiла!
Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж i впоперек села, не поминувши
жодної хати. Не взяли нi пирога, нi копiйки: вiдробляли борг перед
лихолiттям.
Мати вже нас чекали. Стояли в своєму кожушку. А в ньому поли так
посiчено кулями, що можна встромляти пальцi.
- Заходьте i посiвайте, - просили.
Ми посiвали щедро i старанно. Менi й досi здається, що це зерно не
можуть склювати нi свiйськi кури, нi дикi хижi птахи, що воно нiколи не
струпiє.
- Запряжемо хмару, виїдемо на сонцi: землю орати - поле робити!
=====================================================================
Уже давно нема Моїсея...
О, навiщо, навiщо вiн кидає нас?.. Поки вiн тут, поки вiн з нами - всi
певнi i всi спокiйнi. Всi знають, що недалеко, серед них, пророк божий, з
котрим говорить сам Адонай i котрий без страху дивиться в лице Господа
сил. Як дитина тiшиться коло матерi й вертає до своїх забавок, бо чує
близько хранителя свого спокою, так Iзраїль, бачачи Моїсея серед сонму,
стає певним, спокiйним i вертає до своїх справ.
- А що, Моїсей нiчого не говорив? - вставши ранком, спитає сусiд
сусiда.
- Нi, нiчого. Бодай я не чув, - вiдповiсть йому той, вибираючи слiди
снiдання з бороди. - А що хiба?
- Та нiчого... Я так собi. - I, помовчавши, додасть: - Бачив я вчора
його на судилищi. Ей, великий муж!..
- О так, так! - киваючи багато разiв головою, притакне сусiда, i вони
розiйдуться спокiйнi, певнi, що не стрiне їх нiяка пригода, а чи й стрiне,
то є кому подумати й порятувати. Вiн усе знає, все вмiє, бо йому помагає
сам Господь.
Так!.. Великий вiн, Моїсей! Вданi словеса господнi во уста його, i
премудростю Бога опоясанi чресла його. По слiдах божих iдуть стопи його, i
мудрiсть Всевишнього на ньому. Очi його бачили висоту й силу творця, i
чуло грiм глагола з небес вухо його. Божу борозну веде! Сiє божий
виноград, виноград найлiпший, i нам дає пити з чашi благостi господньої.
Де ж ти тепер? Сило, нащо кидаєш нас i робиш безсилими? Вiтре, пощо
перестаєш обвiвати лиця нашi, а серцям даєш горiти на вогнi наших
страстей? Великий пророче!.. Невже ти не знаєш хитання Iзраїлевого i невже
не чуєш пiдбурюючих речей Корея з сонмом його, i Айнана, i брата, рiдного
брата мого Датана? О, затули вухо своє, Боже, на хулу їх i не клади меча
помсти на безумiє їх! Дай їм час схаменутися, бо вони схаменуться, й
пiзнають сохраняющего путь їх вдень i вночi, i падуть перед тим, хто
тримає їх життя силою звука iменi свого.
* * *
Так говорив у душi молодий Авiрон i блукав неприкаяно серед шатрiв
юдейських, напiвсвiдомо прислухаючися до гомону людей, перескакуючи через
купи смiття й палицею вiдбиваючися вiд псiв.
Уже давно отаборився Iзраїль тут, коло Синайської гори. Мiж шатрами вже
стiльки назбиралося рiзного бруду, що годi було пройти. То була розкiш
псiв i малих дiтей. Вони, i тi й другi, як тiльки блиснуло сонце,
виповзали з своїх закуткiв i починали бабратися в тiм смiттi, шукаючи
зогни-лих останкiв їжi. А знайшовши, починали битися - дiти з дiтьми, пси
з псами або перемiшуючися; а той, хто подужав, з'їдав, сопучи та
поглядаючи навколо - чи не хоче хто вирвати. Коли ж надходив час обiду,
матерi, пискливо верещачи, починали бiгати по тих смiтниках, знаходили
своїх дiтей, i часто можна було бачити, як яка-небудь розпатлана юдейка,
призиваючи всi прокльони з небес, волокла двох дiтей, мов кошенят, за
шивороти, а третього пiдштурхувала спереду ногою.
А його нема! Нема того, хто все велить бути чистими, велить митися
часто й далеко вiдносити смiття вiд шатрiв. I жiнки не дають собi труда
вiдiйти навiть кiлька ступенiв, а виливають усе тут же, одхиливши тiльки
поли. Коли ж хто пригадає їм накази Моїсея, вони тичуть тому в руки своє
начиння й кричать:
- Неси сам, коли ти такий мудрий! Нехай несе, нехай несе, не
перешкоджайте йому.
- Якби ти мав стiльки дiтей, як я, ти не хотiв би навiть уночi встати
для себе.
I здiймався крик, i галас, i хмара докорiв. "А ми хiба знаємо? Може,
завтра ж рушимо з цього мiсця i нiколи вже не розiб'ємо на нiм своїх кущiв
вдруге".
...З тоскою блукав молодий Авiрон мiж кущами, придивлявся до безладу,
прислухався до гомону людей. А гомiн цей, спочатку тихий i маловиразний,
ставав все яснiший i яснiший з кожним днем, набирав сили й робився
зухвалим: раби згубили господина, i душi їх здiймали бунт.
II
Головнiше те, що нiхто не знає, коли вiн поверне.
Як прийшов Iзраїль сюди, до цiєї гори, вiд Рафiдина, в той же день
Моїсей був на горi й говорив з Богом. Того давно вже не траплялося, певно,
тому, що не було гори: все рiвна та рiвна пустиня, - звiдки ж би мав
говорити Бог? А тут така висока гора, - i Моїсей був на нiй. I говорив з
Богом. А як спустився вниз, то закликав усiх старшин i сивих мужiв Iзраїля
i так казав перед ними:
- Бачу я, бачу, що захиталася де в кiм вiра божа. Чую я, чую, що хулу
глаголять деякi вуста. А Iзраїль, маловiрний, починає прислухатися до тої
клевети вуст, i гасне iсповiдання волi могущего серед люду його. I навiть
мене, котрого милостю своєю благословив Господь i покликав бути серединою
мiж вами й собою, навiть мене починає дехто вже неохоче слухати, й
кривитися на приказ мiй, i ширити мiж сонмом неправду про мене. I бачать
очi мої нещастя будучини вашої ради маловiрства вашого. Бачать очi мої
голод i хоробу ваших дiтей, проказу й струпи на грудях жiнок ваших... Пси
будуть вити мiж кущами вашими, i в вашу постiль буде заповзати змiя.
Але великий наш Господь i многомилостивий! Вiн не хоче погибелi народу
свого, а умноження хоче й праведностi. I от я став перед Богом там, угорi,
й молив його:
"Боже! - так сказав я йому, - тисяча лiт - хвилина перед тобою, i
вселенна - пiщинка одна в десницi твоїй. Не бери гнiву свого на Iзраїля, а
вiзьми ще раз слово милостi на дiтей своїх. Прости їм грiхи й не остав
тут, серед цiєї великої, страшної, ненажерливої пустинi".
I Господь, милостивий в тисячах, сказав менi: "Так оповiсти дому Яковлю
й тако глаголи до синiв Iзраїлевих. Бачили ви, що зробив я єгиптянам?
Бачили ви, як пiдняв я вас, мов на крилах орлих, i вiв пустинею аж до
мiсця цього? Чому ж не переповняється серце ваше страхом перед силою моєю,
i чому ви не слухаєте пророка мого, нi самого мене? Але дивися, Iзраїлю!..
Велика довготерпеливiсть моя, i милостi моїй немає границь. Але й гнiв мiй
без кiнця, i бiйся прикликати його на голову свою. Це даю вам закон! I
коли слухом послухаєте гласа мого й святинею збережете заповiдь мою,
будете людьми моїми, вибраними з усiх. I дам вам землю, що тече медом i
молоком, i умножу вас, як пiсок морський, i скорю пiд ноги вашi всякого
ворога, моя-бо єсть земля i все, що на нiй. А як i тепер не послухаєте
останнього слова мого, - о, лiпше б вам не родитися на свiт! Розкрию землю
пiд кущами вашими й тамо вас знищу земним вогнем! Здвигну гору з мiсця й
накрию вас, а небо поверну в поломiнь i в поплавлений метал. Хто смiє
стати проти мене?!"
I перелякалася вся старшина й усi поважнi люди Iзраїля, й прирекли
одноголосно за себе, й за родини свої, й за роди свої: "Все сотворимо, що
пророче Господь, i послухаємо всякого слова його. Так i скажи Боговi
своєму й нашому..."
I знову пiшов Моїсей на гору - донести Господовi слова й приречення
людей його. I знову, щасливий, бачив Бога, й узяв вiд нього закон, i
зiйшов до сонму. А зiйшовши, приказав велике очищення, щоб вимили люди
одiж свою й тiло своє i щоб умастили волосся, а чоловiки щоб три днi не
входили до жiнок своїх. А на третiй день щоб пiднявся Iзраїль рано, i, не
вкушавши нiчого, iшов до гори Синаю, й став у мовчаннi й тихостi довкола:
прийде-бо Господь на гору показатися людям у славi своїй.
I як живо пам'ятає Авiрон той трепет, з яким рушив вiн з батьком, i
родичами, i сусiдами, i з усiм сонмом iзраїльським до святої й страшної
гори. Стали далеко, бо не велiв Моїсей не то зiходити на гору, а навiть
торкнутися її чим-небудь.
- Слухайте, ви! - говорив вiн перед вiдходом. - Я знов iду на гору,
назустрiч Господу. Але з вас щоб нiхто не йшов за мною, навiть i не
торкнувся гори, бо iнакше - смертiю вмре, каменем поб'ється або
устрiлиться стрiлою. I чи то буде муж, чи женщина, чи з скота що - все
одно: не буде живий.
I всi з острахом поглядали на гору та дивилися одне за одним: чи не
виступив хто вперед, чи не торкнувся хоч тiнню отого камiння, за яким, на
його думку, вже починається гора.
Був ранок. На голiм, чистiм небi пiдiймалося сонце, заповiдаючи страшну
спеку. I небо, й пустиня були такi просторi, порожнi, що здавалося, якби
крикнув, то крик цей понiсся б аж у безконечнiсть, - i лише гора, свята
гора повилася тайною: верх її був закритий чорною-чорною хмарою диму, - i
так чудно й страшно було дивитися на чорну хмару серед яскраво рожевих
тонiв пустинi.
Тисячi очей дивилися, i тисячi сердець билися, чекаючи великих божих
слiв, великих божих дiл. Весь сонм стояв на ногах; жiнки й старi дiди,
опершися на палицi, стоять i чекають, пiднявши голови догори й моргаючи
сльозавими очима; крiпкi мужi, непохитно уставивши голови, наморщили
брови, лише зрiдка хiба хто погладить чорну кучеряву бороду; жiнки з
страхом iнодi поглядають на хмару, а бiльше стежать за дiтьми, - як би
вони, загравшися, не вiдбiгли та, Боже, борони, не торкнулися якого каменя
гори. Молодшi матерi так i зовсiм не вiдпускали вiд себе дитят, а тримали
їх за руки або загортали в полу своєї одежi. I лише чийсь песик нараз
вибiг iз товпи i, нюхаючи, плентався по передгiр'ю.
- Гляньте, гляньте... Пес... - зашелестiло мiж народом.
- Чий то?
- А я знаю?
- Вiн умре.
- Нi. Вiн сказав про скотину й про чоловiка, а це - пес.
I всi шепотiли й чогось чекали, але нiхто навiть не крикнув i не тюкнув
на пса. А песик побiгав, помахав хвостиком, потiм став переднiми лапами на
камiнь i, пiднявши голову догори, тоненько й неприємно завив.
I в цю хвилю, не знати звiдки, прилетiв гострий камiнь i вдарив пса
коло вуха. Заскигливши, пес почав крутитися на одному мiсцi, а кров
бризкала з рани й окропляла камiнь. Потiм упав, скрiб лапами пiсок, а ще
потiм - у червонiй калюжi лежав непорушне з вишкiреними зубами. Але про
нього всi забули, бо сталося щось ще страшнiше.
Хмара над верховиною гори стала рости й рости, дим почав обгортати всю
гору, закриваючи сонце, i нараз розiтнулося громове голосiння труб, мов
тисячу їх було сховано в хмарi i трубили в них велетнi. Страх обгорнув
серця всiх людей, чоловiки впали на колiна, жiнки притуляли до себе дiтей
своїх, а в далекому таборi завили прив'язанi пси.
I побачили всi, що бiжить Моїсей з гори, й кричить щось, i махає
руками, мов кличе. Високий, старий, так швидко бiг вiн, мов молоденький
парубок, а довге сиве волосся маяло й якусь авреолю творило над його
головою.
- Що вiн кричить? Кого вiн кличе? - зашумiли люди, бо з-за грому й
звуку труб годi було щось розiбрати.
- Вiн нас зове! Нас! - закричали переднi.
- Нас зове перед лице Бога!
- Ходiмо! Ходiмо бачити Господа сил!
- Не йдiть! Не йдiть! - кричали другi. - Ми не хочемо вмирати.
- Не може чоловiк винести погляду очей господнiх, i сяйво вiнця
ослiпляє смертного.
I ще страшнiше заревли труби й загрихотiв грiм. Слава ведущего
предстала перед Iзраїлем, i сила Сильного показалася яво. I закричав
нарiд:
- Не йдемо! Ти, Моїсею, вибранець божий, i тобi глагол його. Говори ти
з ним, а ми з тобою.
I затихли громи й труби, i почав кричати Моїсей перед товпою:
- Великий єсть Господь Бог Iзраїля! Бачили страх його? Чули глас труб
небесних? Але бiйтеся вчути голос вишнього самого! Бiйтеся! Бiйтеся!..
Бiйтеся!..
I ревнули знову громи й труби. Моїсей побiг знов на гору, а люди,
переляканi, затурканi, в страху, закриваючи голови полами, тiкали вiд гори
i, лиш вiдбiгши далеко, зупинялися вiд цiкавостi.
I всi бачили, як Моїсей смiло ввiйшов у чорну хмару на вершину гори, i
всi чули, що от як настане мовчання - це, значить, говорить Моїсей, i його
голосу нечутно; а потiм загримлять громи й труби - це Господь закриває
мiддю голос свiй. I всi, перестрашенi, вертали до кущ своїх, але разом з
страхом чули радiсть: кожному приємно було знати, що його Бог такий
сильний, такий могутнiй.
III
А як повернувся Моїсей з гори, то принiс з собою закон Господа. Ранiше
ж не було закона. Принiс i читав його старшинам, i були там великi й мудрi
слова:
"Не зробiть собi богiв срiбних i богiв золотих не зробiть собi, а
складайте менi вiвтар iз землi i на нiм палiть всесожжения ваше.
Хто б'є отця свого або матiр свою - смертiю вмре. Хто злословить на
отця свого чи на матiр свою - смертiю вмре.
I коли б'ються два мужi, й поразять жону непразну, i буде младенець її
поврежден, - да вiзьметься око за око, зуб за зуб, рука за руку, язва за
язву, вред за вред.
I як злодiя зловлять уночi i вб'ють, - нема в тiм убивства. Коли ж
сонце зiйде над ним й тодi вiн умре - умре и той, хто вбив його...
Не озлобiть пришельця i не образiть його, знаєте-бо душу його - самi
були пришельцями в землi Єгипту. I вдову й сироту не озлобiть, бо як
образите їх i вони, застогнавши, возопiють до мене, - слухом почую глас
їх, i розгнiваюся яростiю, i поб'ю вас мечем. I будуть жiнки вашi вдовами
i дiти вашi сиротами.
Шiсть лiт сiй землю свою i збирай плiд її, а в сьоме лiто дай їй
спочивок. Тако сотвори й винограду твоєму i маслинам твоїм".
I багато ще всяких мудрих i святих слiв. А накiнцi говорив устами
Моїсея Господь: "Слухай, Iзраїлю! Це посилаю аз ангела мого перед лицем
твоїм, - да збереже шлях твiй i введе в землю, що приготовив я тобi.
Послухай його i не ослухайся його, iм'я-бо моє на нiм. I коли слухом
послухаєш гласа мого i сотвориш все, що скажу тобi, - ворогом буду ворогiв
твоїх i супротивлюся супротивникам твоїм. I благословлю хлiб твiй, i вино
твоє, i воду твою, i вiдверну хоробу вiд тебе, i число днiв твоїх збiльшу.
I устрашу всi язики, де йтимеш ти, i обращу вся супротивная твоя в бiг. I
положу предiли твої вiд Чермного моря до моря фiлiстимлян i вiд пустинi до
великої рiки Єфрату i передам в руцi твої сидящих там, да не змiшаєшся ти
з ними й не послужиш богам їх".
I написав всi тi слова божi Моїсей у велику книгу i заповiв, що
вiдчитає їх привселюдно й урочисто. Люди радiли, що вони ще щось убачать,
що мають нову тему для безконечних оповiдань, - i всi тiшилися.
Моїсей велiв зробити перед горою великий кам'яний вiвтар, а довкола
нього - ще дванадцать менших, числом колiн Iзраїлевих. Вiвтарi мусiла
поскладати молодь, якiй приказано було також назбирати сухої трави, хмизу,
кiзякiв - взагалi, всього, що могло би горiти, на чiм можна б було спалити
жертву Боговi.
Авiрон був щасливий, що й вiн може доложити своїх рук до святої працi,
що в призначених для божої жертви вiвтарях буде i його камiнь. I камiнь
Авiрона все був найтяжчий, i оберемок пiдпалу його все був найбiльший; вiн
подряпав собi руки, видираючи якнайсухiший хмиз, тремтiв вiд напруження й
був увесь мокрий вiд поту.
Дехто з молодi, користаючись з того, що око старших не надзирає за їх
роботою, полягали собi на сонцi або бiгали, ганяючися один за одним, але
Авiрон засоромив їх, сказавши:
- Що ви робите? Як вам не сором? Ви ж Господевi служите роботою. Це ж
вiн буде приймати жертву на каменi цiм, i до його нiг пiдiйметься дим з
опалу цього. Чи ж лiнивством та жартами повинен будуватися вiвтар божий?
Хлопцi справдi засоромилися, щиро взялися за роботу, - i дванадцять
кам'яних вiвтарiв мов виросло коло великого вiвтаря пiд горою Синай. Коло
кожного з них по обох боках лежали великi купи сухого опалу, а коло
головного вiвтаря були його цiлi гори.
Ще задовго до пiвдня почали збиратися люде i великим пiвколом оточили
мiсце жертви. Хто стояв, хто сидiв, хто мовчав, хто балакав, але всi
поглядали на кущу Моїсея. Вона стояла на невеличкому пригорбку, i видно її
було звiдусюди. Коло неї великою купою згромадилися всi сiмдесят старiших
Iзраїля, - вони ж мали приносити жертву сьогоднi.
От заворушилися коло кущi Моїсея - певно, вийшов вiн. Так i є! Вiн
вийшов, i видно, як, тримаючи обома руками, несе книгу слiв Єгови. Вiд
певностi душевної не мiг устояти Авiрон на мiсцi й побiг; побiг назустрiч
Моїсею, щоб бачити його, щоб бути близько нього, щоб вiдкинути камiнь з
дороги його. Вiн так любив його зараз, так безконечно любив!.. I бiг,
скiльки доставало сил, щоб хоть бiгом трiшки заспокоїтися.
Поважно й розмiрене йде Моїсей i зцiпив уста. Щось пробували заговорити
до нього старшини, але вiн не вiдповiдав i був як кам'яний бог.
- То шкода, що божi слова вiдданi на папiрус, - говорив один з
семидесяти. - Чому ти не попросив Бога, щоб вiн написав тобi свої заповiдi
на каменi або на мiдi? А то папiрус таки папiрус, а не камiнь i не мiдь.
Те б уже було на сотнi лiт.
Моїсея, здається, вразили цi слова, вiн навiть затримався на одну мить,
але, може, то так лише здалося, бо не рухнув нi м'язню i нi звука не
почулося у вiдповiдь. Старшини, бачачи, що зав'язати розмови нiяк не
можна, замовкали й собi й ставали такими ж поважними, як i Моїсей. Та й
крайня була пора, бо всi очi було звернено на них.
От i вiвтарi. Широко всюди розступався нарiд, пропускаючи свого
пророка. Моїсей пiдiйшов до головного жертовника i, упавши на колiна,
почав голосно молитися. Нарiд хотiв повторяти слова його молитви, але,
очевидно, не мiг i молов всякi обривки фраз, що довелося почути вiд сусiда
справа або вiд сусiда злiва. Безбожний Корей з своєю жiнкою й дiтьми стояв
на ногах, тодi як всi люди впали на колiна, i голосно реготав з тої
нiсенiтницi, яка виходила з слiв Моїсейової молитви, перейшовши стiльки
тисяч ротiв. Авiрон мимоволi все те мусiв слухати, бо не вдалося
протиснутися наперед: iз старшинами йти було нiяково, а зараз же по них
нарiд так стискався, що хлопця зовсiм одтерли кудись убiк. I вiн випадково
опинився недалеко Корея й от тепер чув усi тi кпини та смiх. Хотiв був вiн
щиро молитися, але це жартування й насмiшки вбили в нiм увесь релiгiйний
настрiй, i як вiн не старався потiм знову вiдповiдно настроїтися - вже не
мiг.
Та й справдi це було трудно. Сонце страшно пекло голову, а гостре
камiння рiзало колiна. Десь там, напередi, коло Моїсея, щось вiдбувалося;
може, й велике, може, й святе, та коли ж тут нiчого не було анi видно, анi
чути, - i поки та святiсть доходила сюди, минаючи тисячi спiтнiлих
людських тiл, проходячи через тисячi розкритих на спецi ротiв, то з неї
вже нiчогiсiнько не зоставалося, i вона тут була вже байдужiстю й
обов'язком, от як i це клячання.
I Авiрон почав розглядатися по товпi, i замiсть молитви всякi iншi
думки почали ворушитися в нього в головi. Он стоїть на колiнах товстий
Iєлiїл, зложивши руки на пузi; сонно примружилися його маленькi свинячi
очка й шукають на землi найменш освiтленого предмета, щоби спочити вiд
гострих променiв сонця. Хоч вiн i стоїть в молитовнiй позi, але одразу
видно, що думки його десь далеко, i Авiрон навiть знає де - в Єгиптi.
Iєлiїл був там десятником над своїми ж земляками, сам не потрi бував
робити, ' а лише приказував; до того ж iще заробляв тим, що рiзав людям
скотину, з якої брав собi, звичайно, найлiпшу часть i продавав потiм хоч
своїм, хоч єгиптянам. I дуже не хотiлося йому кидати Єгипту; так не
хотiлося - страх! Але що ж вiн мiг поробити проти волi цiлого народу -
треба було йти. I вiн пiшов, але думка його не перестає критикувати
Моїсея; тому вiн зробився одним з найближчих приятелiв безбожного Корея. I
тепер при кожному жартi пiдсмiхується вiн масними своїми губами й притакує
ледве помiтним рухом голови, хоч стояти на ногах, так як Корей, i не стало
в нього смiливостi.
А от Малехет. Вона ще молода жiнка, але так багато дiтей в неї, що вона
вже виглядає старою, їй немає навiть часу молитися нiколи: то шити вона
повинна щось на дiтей, то знов ще одного родити. Та вона якось i не
боїться Бога. "Ну що ж! - каже вона, - вiн дав менi стiльки дiтей i тепер
мусить бачити, що я зовсiм не маю часу на молитву". I, здається, вона
права: дiти її - молитва її.
А тепер от стоїть вона на колiнах, така худа, тонка, як патик, i просто
вiдпочиває, бо вона не стоїть власне, а сiла, прикривши ноги. їй так рiдко
доводиться посидiти спокiйно, що вона рада й цьому випадку.
А де ж Асха?
Де тi очi, що любi Авiроновi бiльше вiд усiх очей на свiтi? Де вона
стоїть на колiнах, i яку молитву шепочуть уста її впрост до вуха господня?
О, як хотiв би Авiрон стати поруч неї на колiна, i як молився б вiн тодi,
дивлячись хоч на тiнь її!..
I вiд тої згадки тепло-тепло зробилося Авiроновi в грудях, i забув вiн
i Корея, i бiль своїх колiн, i так молився в душi:
"Поможи менi, Боже, взяти Асху за себе, бо я люблю її. Я буду вставати
до схiд сонця, щоб принести води вмити їй ноги, i пiзно вночi лягатиму,
щоб зробити за неї вечiрню роботу. В свято i в будень умащу найдорожчим
єлеєм волосся її, сам з любовiю обстружу сандалiю i ув'яжу ремiнь на нозi
її. I первенця мого тобi, о Адонай, присвящу, i десятого овна спалю перед
тобою з стад своїх. Дай менi Асху, Боже!.. Ти ж маєш силу промовити до
серця батька її i маєш руку преклонити хотiння його..."
I пiсля цiєї молитви так захотiлося йому бачити Асху, що вiн,
скориставшись з того, що всi вже повставали з колiн, встав i собi та пiшов
шукати. Але нiяково було довго плентатися мiж людьми: певне, зачалася вже
жертва, бо видко було дими напередi, а люди хоч i повставали з колiн, але
стояли в побожнiй тихостi. А до того ще замiсть Асхи надибав Авiрон усiх
своїх, i батько, суворо щось зашипiвши, показав стати коло себе.
Авiрон не мiг не послухати й став поруч брата Датана, та, очевидно, вже
безнадiйно мусiв стратити ввесь свiй молитовний вогонь. Датан, заховуючи
зверхню побожнiсть, все ж знаходив хвилину, щоб шепнути братовi щось
уїдливе, саркастичне.
- Корей говорить, - шепотiв вiн, - що це все бреше Моїсей; нiякого Бога
вiн не бачить, а тiльки туманить людей. А що труби було чути на горi, так
це просто забрав вiн з собою 40 душ своїх прихвоснiв з колiна Левiїна та й
велiв їм дуднити з хмари.
- Мовчи... Прошу тебе, мовчи, - тихо говорив Авiрон братовi. Йому
боляче було слухати образливе слово на пророка, на вищого з людей. А крiм
того... це будило в душi його сумнiви, а вiн не хотiв їх. Йому так добре
було в його вiрi, вiн так любив свiй щирий запал i свою молитву, що просто
не хотiлося виходити з того запашного саду на повний куряви й смiху
життьовий торг. Сумнiв - це ненажерливий змiй. Йому даєш руку - вiн хоче
серце, йому даєш день - вiн хоче життя.
Тут люди нараз почали кричати чогось, i далеко-далеко пустинею понiсся
стоустий гомiн, лякаючи самiтнього орла на стервi.
- Що? Що сталося? Чого кричать?.. - суетливо питає Авiрон.
- Хiба я не так само знаю, як i ти? - вiдповiдали йому
Авiрон, скориставшись з того, що й батько, зацiкавлений, роззявив рота
та спинався на пальцi, аби хоч що-не-будь побачити, потихеньку вiдiйшов i
почав проштовхуватися наперед.
Молитва, очевидно, скiнчилася. Люди почали рухатися, переходити з мiсця
на мiсце, голосно розмовляти. А коли Авiрон добрався до переднiх рядiв,
вiн побачив, що люди всi були забризканi кров'ю. Мов вишкiрялися цi
яскраво-червонi плями на бiлих святкових уборах i разили око в слiпучому
сяйвi сонця.
- Що тут було? - розпитував Авiрон
- А ти де був хiба?
- Я був тут, лише стояв далеко...
- Ну, була жертва, ну?
- А чому кров на людях?
Але з ним не хотiли говорити й вiдмахувалися вiд нього рукою. Нарештi
знайшовся якийсь охочий до розмов i розповiв у подробицях, як вiдбувалася
жертва, як половину кровi Моїсей вилив на вiвтар, а половиною окропив
людей, говорячи: "Це кров завiту, що завiщає його Господь вам всiх
словесах своїх..."
- А де ж вiн сам? Де Моїсей?
- Вiн узяв з собою Арона i Надава та Авiюда, а також сiмдесят старiших
наших i повiв їх на гору показати мiсце, де стояли ноги самого Господа
Бога.
- Страх, страх! - хитаючи головою, говорила якась жiнка. - А то хiба
нi? - питала вона знов, хоч їй нiхто не суперечив. - Як знати? Може вийти
вогонь з-пiд землi й спалити, та й уже.
- Боги всi сердитi, - пiдхоплювала друга. - Я бачила раз у Єгиптi, як
вирвався Апiс. Може, ви гадаєте, що вiн побив мало народу? Ну-ну!..
I жiнки почали пригадувати всяке страхiття, але Авiрон їх не чув:
гадкою вiн був з тими сiмдесятьма, що пiшли дивитися на мiсце єднання
Господа з землею. О, якби Авiрон мiг бути там! Вiн облив би сльозами
кожний камiнь, вiн лежав би день i нiч коло мiсця того й не боронив би
скорпiонам лазити по лицi й по грудях, - аби дивитися, й дивитись, i пити
без кiнця одну мисль: "Вiн був тут! Вiн, Адонай!.."
I в хлопця пробiгла навiть думка - завтра рано, як спатиме ще ввесь
сонм, побiгти скоком молодого оленя й самому знайти мiсце те. Його легко
пiзнати: воно, певно, свiтиться, як сонце, i довкола нього розцвiли
неземнi квiтки, а все живе, що є на горi, стоїть i дивиться й говорить:
"Вiн був тут, вiн, Адонай..."
Але потiм хлопець згадав, що Моїсей не велiв наближатися до гори пiд
страхом кари, та i взагалi те грiх. Та й чи буде ще тримати Господь те
мiсце в святостi одверто, чи, може, спалить невидимим вогнем i повелить
вирости за нiч на тiм мiсцi густим тернам або положить камiнь великий. Нi,
нi!.. треба перестати навiть думати...
I вiн зiтхнув. Так жаль йому стало себе, що от вiн уже скiльки прожив,
а й досi не бачив нiчого надзвичайного. Чому вiн не протисся ранiш сюди?
Може б, вiн тодi попросив гарненько Моїсея, - i святий пророк взяв би i
його разом з тими сiмдесятьма.
А довкола гудiв юдейський табiр. Люди зрадiли, що вже скiнчилася
молитва i що можна цiлком свобiдно рухатися, говорити, розмахувати руками,
i нагороджували себе за довге стояння на колiнах. Балачки були палкi й
велися на сотнi тем: кожному хотiлося щось сказати. Однi
судили-пересуджували сусiдiв; другi висказували сумнiв, чи вернуться
старшини живими, чи не ослiпнуть бодай; третi обмiнювалися гадками про
сьогоднiшнi вражiння. Якийсь присадкуватий юдей з рудою бородою рiзко
говорив:
- Еге! Це так, i все те добре, що ви говорите, але в нас i без того
дуже обмалилося вже скота, а тут iще тягнуть на жертви, та й на жертви, та
й на жертви. А менi яка з того користь? То б я сам з дiтьми його з'їв,
того барана, а кiстки дав би свойому собацi, - а то з'їдять його жерцi та
прислужники. А ти за те, що годував, що берiг, що напасав, - не маєш
навiть хвоста. I я питаю вас - що в тiм доброго?
- Грiх так говорити, - остерiгав другий. - Грiх i сором. То Боговi
жертви, не людям.
- Добре, Боговi. Але пощо ж Боговi доконче м яса? Чому вiн не хоче чого
iншого? Бо левiти м'ясце люблять.
- Прив'яжи собi язика, чоловiче! Та ми нiколи й не бачили того м'яса. I
хоч те подумав би ти своєю головою: чи вистарчить кiлькох ваших баранiв на
таке число слуг божих?
Так обiзвався один левiт, що не знати звiдки опинився поблизу.
Останнiми часами їх взагалi чомусь всюди стало повно: де зiбралася купка
людей, де зав'язалася яка-будь балачка, - дивись, уже левiт поблизу,
стоїть, слухає, вв'язується в бесiду. Але їх обов'язок служительства був
такий ще новий, що люди забували про нього i вважали їх от за таких же
самiсiньких, як i всi юдеї: один був з колiна Юдиного, другi -
Iсахарового, а цi з Левiїного, - от i все.
Але тепер рудий юдей чомусь надзвичайно вороже глянув на левiта й
буркнув:
- Пiди донеси Моїсею...
- Я не донощик, та, зрештою, не маю чого доносити, а от ти, певно, маєш
кущу близько кущi Корея, що говориш його словами.
I, замкнувшися в рiвнодушну неприступнiсть, вiдiйшов левiт геть та
наблизився до другої купки бесiдникiв. Тут низенький, грубий, але рухливий
юдей критикував простоту Моїсейових жертв i взагалi обряду:
- Ну, що то таке? - говорив вiн, жестикулюючи руками. - Сьогоднi взяли
барана, розрубали його на частi, дещо спалили, дещо з їли; завтра знов
взяли барана, розрубали його трiшки iнакше - i знов дещо спалили, а дещо
з'їли. I все те вiдбувається тут же, на очах у всiх, без усякої
урочистостi, без усякої таїни. Ну, що то за обряд? Я люблю так молитися,
щоб у тебе аж мороз поза спиною ходив, щоб було на що подивитися, було
чого й послухати. Тодi чоловiк i молиться iнакше, i думки його стають
якiсь iншi, i сам вiн бiльше прив'язується до Бога. Он у єгиптян! Як можна
порiвняти навiть з нами? Якi в них храми, ай-ай-ай!.. Цiлий день можеш
ходити в них i заблудити серед тисячi-тисяч колон. А туди, де жерцi
роблять своє дiло, хiба можеш ти не то дiстатися, а навiть глянути,
глянути хоч би одним оком? Ану, хтiв би я подивитися, хто б посмiв! Так
враз i здох би на мiсцi!.. А як вийде процесiя, та жерцi всi в золотi, а
опахала блищать дорогим камiнням, а боги в квiтках, а музика, а спiв -
iгi-гi!.. От тут починає чоловiк молитися так, що аж шкура на ньому
трiщить, а очi - як не вилiзуть з лоба. А в нас? Пхе! - i вiн аж губи
вивернув вiд погорди.
- Ну, а де ж би ми могли мати такий храм, як у єгиптян? Таж ми сьогоднi
тут, а завтра де?
- А я хiба кажу... доконче такий? Хiба я так от, точнiсiнько так
сказав? Я не хочу такого храму, але нехай менi дадуть Бога, щоб я його
бачив, щоб мiг поцiлувати, доторкнутися рукою. А то хiба я бачив свого
Бога? Або ти, або вiн, вiн - та всi? Ану виступи наперед, хто бачив Бога?
Юдей говорив голоiно й сильно розмахував руками.
- Моїсей бачив, - несмiло вiдповiв хтось.
- Моїсей! - жваво пiдхопив низенький. - А що я маю в кишенi з того, що
бачив Моїсей? Хто бачив, той нехай i вiрить, а я не бачив, то я... не... -
тут вiн зупинився й швидко озирнув всiх своїми лисячими очками, але зараз
же прибрав попереднiй тон. - Ну, я можу вiрити, а можу й нi. Я-то вiрю, бо
чому ж би я не мав вiрити, але... але хiба i всi такi, як я? Є такi, що й
не вiрять.
- I ти з ними, - сказав хтось, не знати хто, з гурту. Чорненький
перелякався й почав клястися, що вiн завше давав на жертву i що йому нiхто
не може нiчого закинути, але його мало хто слухав. Левiт же, здавалося, i
зовсiм не чув, про що тут була бесiда, бо стояв, вiдвернувшися, й пильно
дивився на гору. Чомусь нiхто вже не хотiв провадити такої бесiди далi, i
всi порозходилися в рiзнi сторони, пристаючи до iнших гурткiв.
Тим часом сонце вже не на жарт почало припiкати. Люди почали
непокоїтися, бо були голоднi. Розмови стали бiльш крикливi й менш зв'язнi:
кожному хотiлося, щоби його послухали одразу, i то його одного. То там, то
там якась мати, голосно кричачи, мовби приходила остання її година,
задирала сорочку дитинi й давала кiлька голосних ляпанцiв; а друга,
молодша, потай виймала з пазухи сир i, вiдвiвши дитину, мов за яким дiлом,
трiшки вбiк та закриваючи своєю одежею, совала їжу до рота та наказувала
швидше їсти. Але дитина, наївшися, починала хвалитися перед товаришами, тi
прибiгали до своїх матiнок i сипали, як з мiшка, рiзними докорами: всi
їдять, лиш ми... всiм дiтям матерi дають, тiльки ми... i т. д. I мiж
матерями повставала суперечка: одна починала докоряти другiй грiхом та
лякати карою божою, а друга виправдувалася, що вона сама - Боже, боронь! -
i не подумала навiть їсти, лише трiшечки, зовсiм трiшечки дала дитинi, а з
дiтей навiть Бог не питає суворо, бо вони ж такi дурнi. Хiба вони
розумiють, що таке пiст?
I дуже всiм обридло стояти; навiть у переднiх, що бачили все, й чули, й
захопленi були релiгiйним екстазом, - навiть у них все вже випарило
пiвденне сонце, i зосталося лише почуття важкої конечностi. I тому можна
собi уявити, якi радi були всi, коли нараз побачили громадку своїх
ватажкiв, що спускалася з гори. Всi надзвичайно оживилися, забули й про
спеку, й про голод i, кричачи, почали тиснутися до того мiсця, де мали
зiйти старшини: кожному-бо хотiлося подивитись якнайближче на людей, котрi
от за хвилину перед тим бачили мiсце стiп господнiх i, може, навiть
торкалися його устами.
А купка старих дiдiв, iз Моїсеєм на чолi, повагом, не спiшачися, йшла в
урочистому настрою i, оточена радiсним, ляскаючим в долонi Iзраїлем,
вiдповiдала на запити. Всi були цiлi, нiчим не ушкодженi, анi одна
волосина навiть не впала з голови; лише очi їх горiли вiд внутрiшнього
щастя, а уста самi говорили, прибираючи якнайлiпшi, якнайдорожчi слова.
Авiрон на цей раз уже протисся на самий перед i чув усе, вiд слова до
слова.
Захоплення було повне! Старi люди бачили таке, якого не доводилося
нiкому з них бачити за все життя.
Мiсце, де стояли ноги Господа, було, як би сказати... мов камiнь сафiр
- лише де-де? Хiба буває коли камiнь сафiр такий ясний, такий сяйливий,
такий променистий, як сонце, i такий прозiрний, як твердь небесна?.. Нi,
це щось iнше, щось неземне, - такi каменi можуть бути лише на небi!
А довкола - все попалено! Великий такий круг, - i в ньому все чорне, як
гнiв божий,' i Моїсей каже, що так було б з усяким, хто наблизився б до
мiсця того без божого позволения. О славен Господь! I славен Моїсей,
великий пророк наш! Вiн єдиний, що може говорити з Богом - i зостатися
живим!
А Моїсей стояв осторонь i мовчав. Лице йому було суворе, i лише очi...
горiли таким вогнем задоволення влади, що, справдi, цей пророк сам
здавався Богом.
I всi люди були задоволенi, i вернулися до кущ своїх, i їли, i пили, i
славили Господа й пророка його, а свого верховного ватажка Моїсея.
IV
А потiм уже сталося це...
Знов пiшов на гору Моїсей до Бога, взявши з собою молодого Iсуса, сина
Навiнового. Вiдходячи, не сказав анi слова, скiльки часу пробуде на горi,
коли його ждати; лише поставив на своє мiсце Арона i пiшов.
I всi бачили, як вiн увiйшов у темну хмару, що все ще стояла над
вершиною гори, i всi були спокiйнi, бо що ж з того, як ватажок одходить
собi на кiлька днiв вiд народу? Всього - кiлька днiв.
Але от пройшло три днi, п'ять, сiм - Моїсея не було. Чим це можна було
пояснити? Люди догадувалися всяко i взагалi багато, може, навiть занадто
багато, про це говорили, - бо хтось там сказав якесь нерозумне слово, про
котре й забув через хвилю, а воно пiшло вже сонмом, виростаючи, як снiжна
куля, й тривожачи собою уми. I врештi сталося так, що занепокоївся нарiд i
повстало замiшання серед нього... Ранком уставали сусiди, i перший запит
був: чи не вернувся? Жiнки збиралися коло джерела i, набравши води в свої
посудини, забували, що сонце вже зiгрiло її, що дома нема анi крапельки, -
i балакали, балакали без кiнця - все про одне. Вони умисне ходили по воду
якнайдальше, щоб побачити ще й iнших жiнок, щоб почути, що ще й там, у
другiм кiнцi стану, говорять люди. I пiсля кожної з тих ранiшнiх i
вечiрнiх розмов - новий клубок вiстей розмотувався по сонму, заплутуючи
навiть яснi уми та вливаючи отруту сумнiву навiть у крiпкi душi. Мов ту
воду, що приносили женщини, вливали вони разом з усiма своїми свiжими
вiстками у камiнь вiри мужiв, - i щiлина сумнiву росла, росла,
розтрiскувала камiнь на порох.
I от почали вже непокоїтися мужi. їх недовiр'я i сумнiв не були такi
рухливi та жвавi, не перелiтали десять раз за один день вiд одних ворiт
стану аж до других, але тим твердiше вони вривалися в голову й сидiли там,
як те камiння пустинь. I нечисленнi були сумнiви мужiв, не прибирали таких
розмаїтих, строкатих барв, але, раз зародившися, вже не переставали
невпинно рости, мов добре годований бик. I вечiрня бесiда мужiв була
похмурою i довгою; жiнки наближалися до тих груп, але їх проганяли, бо
невелика приємнiсть мужевi пописуватися розумом своїм перед жiнкою. Але
жiнки все ж лiзли знов, хоч зовсiм могли того не робити, бо кожна з них
була певна, що про все довiдається вiд чоловiка вночi. Але то ж ще вночi,
а жiнки не хотiли чекати, крутилися довкола, вмiшувалися в розмову, не
даруючи мужеству мужiв навiть тих кiлькох годин.
Але добре. Що ж на те все Арон, заступник Моїсеїв? Хiба можна думати,
що вiн того нiчого не бачить, не чує? Та як же вiн позволяє ширитися
неспокою промiж людьми? Невже вiн не знає, що з того насiння завше
виростає гiркий плiд?.. Нi, вiн, певне, бачить все те, але що вiн може?
Та, зрештою, хто його буде слухати? Коли вiдходить могутнiй ватажок i
ставить на своє мiсце заступника - всi зараз же починають порiвнювати й
переконуються, що заступник зовсiм не нагадує ватажка, бо i взагалi його
нiхто не може наслiдувати. А переконавшися, починають дозволяти собi лiнь
i непослух, мов хотять трiшки вiдпочити.
Так було i з Ароном, але ще в бiльшiй степенi, бо Арон був м який,
добросердий i ласкавий чоловiк, але безхарактерний i безвiльний. I чи
таким же несмiлим рукам було тримати в послусi? Та ще кого? Iзраїля, що з
Богом самим боровся й не раз вже, не два топтав заповiдь його. Перед
Моїсеєм тремтiли, i вiн не потрiбував навiть говорити, а коли говорив, то
вже всi були певнi, що слово його непохитне, i нiкому навiть у голову не
приходило спробувати не послухатись. На що вже Корей, а i той нiколи не
посмiв опертися одверто; висмiював у затишку, критикував, але все ж
виконував кожен приказ. Що вiн не став на колiна, як усi стояли? Так це
тiльки тому, що був дуже далеко назадi, а будь вiн там, коло Моїсея, -
колiнчив би так само й не пустив би пари з рота.
А Арон?.. Сумно було дивитися на його "верховний суд". До Моїсея
приходили в трепетi, блiдi; говорили мало i лише до справи; той, хто
брехав, - мимоволi запинався, збивався, i одразу всiм було видно, хто
правий, а хто нi. А коли по хвилi намислу вирiкав Моїсей свiй суд, з
глибоким поклоном вiдходили тяжебники, покоряючися за-судовi, хоч би який
вiн був. Перед Ароном же ставали, як перед усяким iншим старшиною:
кричали, сварилися, навiть билися перед ним. Один кленеться страшною
клятвою, що вiн правий, а винен другий; другий ще страшнiшою клятвою
клянеться, говорячи те ж саме. Арон слухає їх, несмiло пробує втихомирити,
а коли нарештi той гвалт скiнчиться й починається суд, Арон мов боїться
образити й того, й другого позовника, мовби хоче виправдати їх обох, а
вирок придумає постановити такий, що нi та, нi друга сторона не бувають
вдоволенi й вiдходять ще бiльшими ворогами.
А останнiми днями Арон i зовсiм уже згубив голову пiд натиском своїх
обов'язкiв. Люди мов ошалiли. Серед них почала ширитися злочинним якимсь
розумом вигадана звiстка, що Моїсей давно вмер, пропав там на горi, а
значить, увесь сонм, тисячi людей, жiнок, дiтей, зосталися тут, серед
пустинi, не маючи дороги вперед, забувши дорогу назад. I от тепер тiльки
всiм ясно стало, що за безумство був їх похiд i що за сила була Моїсей. Та
це ж вiн, один вiн вiв усi тi тисячi в безвiснiй, жаднiй пустинi, умiючи
видобути воду, умiючи знайти шлях. Нiхто не питався його, чи ж вiн знає
дорогу до тої невiдомої Обiтованої Землi, чи також iде навмання, куди
трапить. Нiкому навiть у голову не приходило спитати себе: а по яких же
признаках пiзнає Iзраїль землю обiцяну? От прийдуть кудись, Моїсей скаже:
"Так! Сюди я вас вiв, бо, власне, цю землю обiцяв вам Господь". I то має
так бути? I вiн не зблудив i не завiв зовсiм до якого iншого краю?
Словом - не було сумнiвiв. На мiцнiй горi, на грудях Моїсейових,
побудувався спокiй народу, i тривога спала. Але от тепер, як захиталася
пiдвалина, як... як, може, щезла навiть вона з лиця землi, - всi тi
сумнiви виринули. I виринули одразу, цiлою масою, - i спокiй пропав.
Тисячi питань заворушили мозок Iзраїля, непевнiсть звила гнiздо в грудях
його й вивела пташат, iм'я котрим - страх. I цi почварнi нiчнi птицi
розлетiлися сонмом, прилетiли до кожної кущi, збентежили спокiй домашнього
вогню. Шум крил їх наповняв увесь простiр табору Iзраїлевого й мiшався з
гомоном стривожених, очманiлих людей.
- А ти гадаєш, Моїсей - хто? Може, ти думаєш, що в жилах його не тече
кров i що тiло його не боїться вiспи?
- Правда, правда! Вiн такий же чоловiк, як i всi ми, i так само може
вмерти кожної хвилини.
- А може, вже й умер, - завше додавав хтось невiдомий i замовкав. Довго
шукали всi очима, хто це сказав, але нiколи не могли знайти, бо це
говорила кожна душа сама собi. I вiд слiв того невидимого завше ставало
страшно, хоч вiн, власне, нiчого нового не сказав. А раз попавши на стежку
жахiв, люди вже боялися навiть звернути з неї й починали собi
намальовувати всякi найнеможливiшi пригоди, що могли зустрiнути Моїсея
там, на горi. Хтось невдало й незграбно пробував боронити:
- Того не може бути... Бо коли вiн з самим Богом мiг говорити...
- То тим гiрше! Власне, тим гiрше! - викрикував хтось iнший, мов навiть
зрадiвши.
- Аякже! От я тобi скажу, що знав я у Єгиптi одного чужоземця, котрий
умiв говорити з львами пустинi. I нiколи їх не боявся, ходив на мiсце їх
їжi, котру видирав їм навiть з рота, спав з ними в їх логовах. Але що ж?
Однаково кiнчилося на тiм, що леви розiрвали його. Бо з усiх слiв, якi вiн
знав, вiн забув одне, маленьке...
- Так, так... Хто все лазить на високе дерево, мусить колись упасти з
нього, як вiд старостi чи перевтоми ослабнуть руки.
Сонце заходило криваво, - i це яскраве жорстоке свiтло мов ще бiльше
дратувало умисли людей, велiло їм наближатися до краю пропастi. Люди
починали говорити про найстрашнiшi речi, - i те, що вони говорили про
найстрашнiшi речi, ще бiльше додавало їм боязкої смiливостi, робило їх
зухвалими, велiло їм ще свавiльнiше сягати навiть на покров божої тайни,
кощунственно зриваючи його перед собою. А потiм знов дивилися на захiд,
чули, що от скоро, зараз навiть, настане нiч, розмови стануть ще
страшнiшими, i голос ще бiльше задрижить.
- Чому всi люди бачать своїх богiв? - умисно голосно говорила висока
юдейка. У неї був великий рот, i це показувало на сильний, рiшучий
характер. - Чому всi люди бачили своїх богiв, а лише ми - нi? - ще вище
пiдiймала вона голос, а волосся вибилося з-пiд покривала й незграбними
космами бовталося по виду. - Я таки бачила дещо на своїм вiку й знаю, що
всi люди повиннi мати своїх богiв, i мають їх. I кажуть нам, що й ми
маємо, - але де ж? Де ж вiн є? Покажiть менi його? Я бачила Озiрiса, я
бачила бога Фта, я бачила Iзiду пiд чорним її покровом, але я нiколи не
бачила Єгови. Нам говорить Моїсей, що нiби вiн бачив...
- Нi! Вiн нiколи того не говорив! - перебив хтось.
- Як не говорив? Говорив! Я сам те чув! I не раз!
- Не мiг ти того чути, бо вiн того не говорив нiколи. Починалася
суперечка, котрiй кожен був вдячний, бо вона хоч на хвилину вiдривала його
вiд страшної теми. Зчинявся гвалт, пiсля котрого вже нiхто не був в силi
сказати напевне: чи таки говорив Моїсей, що бачив Бога, чи нi.
- Але що менi з того, що вiн бачив? Коли я не бачив!
- А де вiн сам, той, що бачив?
- Може, вже бiлiють його костi там десь мiж камiнням...
А ми сидимо тут, як отара, i ждемо.
- Завiв нас у пустиню й кинув. Куди нам тепер?
- Вiн нас вiв. Вiн хвалив ту землю, котрої ми не знаємо.
О, навiщо ми послухали його i вийшли з Єгипту? Чи не лiпше було робити
на єгиптян, нiж умирати тут в пiсках лютою смертю? Де наш шлях i де надiя
наша? Ми не знаємо, що будемо їсти завтра. В Єгиптi ми гiрко працювали,
але сидiли над казанами, повними м'яса, i хлiбiв їли досхочу, а тут
голодна смерть погрожує нам i дiтям нашим. Вiн пiшов, вiн пропав, вiн умер
там десь, - i Бог його покинув нас. I не маємо ми тепер Бога, i нема кому
вести нас. Чому всi люди мають Бога, лиш у нас не було його нiколи?
Зробiмо ж Бога собi! Поклонiмося йому! Нехай веде вiн нас куди хоче, а ми
послi дуємо за ним!
I даремне розважнiшi, богобоязливiшi силкувалися заспокоїти нарiд,
погрожували, нагадували, - нiщо не помагало. На людей напав якийсь жах.
Мов почули вони себе нараз виснущими над безоднею й хапалися за гостре
камiння. I в криках людей чулося щось тривожне, i переляканi були всi рухи
їх, i гомiн їх вражав неспокоєм, i болючий був плач їх жiнок. Здавалося:
не знайди вони Бога собi зараз же, в цю хвилину, - i всi збожеволiють, бо
все пропало, всюди загибель... I приходила нiч, i нiкого не заспокоювала.
Довго тяглася, потiм кiнчалася, i знов наставав день ще гарячiший, ще
тривожнiший; сонце розпалювало серця...
А мiж тими всiма товпами напiвшалених людей самiтно й сиротливо товкся
один - Авiрон, i душа йому краялася. Падала слава Моїсейова! Падала вiра!
Руйнувався божий чертог!
- Та прийди ж ти, прийди, о пророче! - з стогоном простягав вiн руки й
поривався бiгти туди, на гору, в ту страшну чорну хмару, що не зiходить з
вершини. Знайти там Моїсея, розказати йому, що гине все, щоб вернувся вiн,
будiвничий, i знову скрiпив своїм словом свавiльнi одиницi. Уже знову
пiднявся Iзраїль на Бога свого, i глас молитви воплем бiсноватого замiнив.
I сквернить святая, i путь Господа небреже. Вернися, праведнику! Ти єдиний
можеш умолити передвiчного й вiдхилити десницю кари. Вернися!
Але що мiг зробити вiн, хлопець? Чи схотiв би ще з ним говорити Моїсей,
коли б навiть довелося його там знайти? Чи повiрив би? А чи не спалила б
гора дерзновенного, чи не вбив би камiнь, як того пса?..
I лиш безсилими сльозами кропив Авiрон крик своєї душi.
V
А одного дня мов пiрвало що людей.
Всi прокинулися рано, неначе з готовим уже рiшенням. Не змовляючися й
не радячися, великою гурмою зiйшлися разом i, наповнивши повiтря криками,
сунули до кущi Аронової. Рухи їх були дикi, i обличчя їх були обличчями
тих, що топчуть iм'я Бога свого. Мов криком своїм i поблисками очей хотiли
вони задушити докори сумлiння й забутися в свавiльних рухах та божевiльних
словах.
I йшла товпа, i росла по дорозi; жiнки й дiти вибiгали наперед.
Найприємнiше було дiтям: вони лiтали помiж кущами, збиваючи таку страшенну
куряву, що нiчого не було видно, пiдхоплювали уривки розмов старших i
вигукували їх потiм, як необорнi iстини; а дорослi, чуючи свої думки
повтореними в повiтрi тисячу разiв, набиралися переконання, що й справдi
сказали щось велике. I обидвi сторони були задоволенi.
От i куща Аронова. Стала товпа, i крик змiцнiв, виростаючи до якогось
шалу, до потреби кричати. Заступник Моїсея вийшов блiдий, тремтячи, i
довго не мiг сказати нi слова за шумом товпи. I лиш як вона затихла,
сказав, але сказав таке звичайне, таке вбоге слово... О, чи те сказав би
Моїсей!..
- Чого хоче вiд мене Iзраїль? - так, тiльки так сказав Арон. Голос його
тремтiв, i рука нервово куйовдила бороду.
Диким покриком вiдповiла пан-товпа, святкуючи свою силу й смирення
ватажка свого. Нiчого не можна було розiбрати.
I просив Арон, щоб хтось один або бодай кiлька чоловiкiв вийшли наперед
i сказали бажання народу, але нiчого не помагало - говорили всi. I
вимахували палицями перед лицем самого Арона, i жiнки кричали йому майже в
ухо:
- Зроби Бога нам! Досить нас дурити! Ми хочемо мати Бога, як i всi
люди.
А другi ще голоснiше кричали:
- Де твiй Моїсей? Де той сладкогласець, що так багато набрехав нам про
якусь землю? Дай нам його, щоб ми розiрвали його тут на шмаття й кров'ю
його напоїли пiсок пустинi, може, хоч цим умилостивимо тутешнiх богiв, i
вони не вб'ють нас тут голодом, i спрагою, i стрiлами ворогiв.
- Та вiн уже здох, той Моїсей, там десь на горi, - кричали третi. -
Хiба ми не знаємо?
- Ти тут замiсть нього! То давай нам Бога, а то ми тебе самого вб'ємо
замiсть брата.
I перелякався Арон до краю. Вiн сам уже в душi почав сумнiватися -
може, й справдi погинув Моїсей? От уже скоро пiвтора мiсяця добiгає, як
вiн пiшов, - i про нього нi чутки. I Арон уявляв уже себе на чолi цього
дикого, свавiльного народу, i тремтiла душа його: "Що я з ними зроблю, з
цими людьми жорстоковийними? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це
тяжке становисько..."
I безрадний, несмiлий Арон готов був хоч зараз же вiддати важке берло
влади над iзраїльським народом, аби було кому взяти його. От i тепер: вiн
i не пробував навiть обстоювати за законом, братом поставленим, i не
потикався спам'ятати нарiд, бо сам чув, що нiчого з того не вийде. А
тiльки просив жiнок, щоб дали свої сережки, й перснi, й всякi iншi золотi
прикраси на Бога: наївний дiд гадав, що жаль стане жiнкам iзраїльським
своїх дорогоцiнностей, що вони зарепетують i вплинуть заспокоююче на своїх
чоловiкiв.
Але не вмiв оцiнювати Арон того, що називається запалом людей. Як
тiльки сказав вiн слово про золото, почали зривати з себе жiнки все, що
було на них золотого, чоловiки кидали на купу золота й свої нашийники, i
нагрудники, i пояси з золотими бляхами, i обручi; тi, хто не мав при собi
золота, побiгли по кущах, витягали з схованок своє добро; i не минуло,
може, двох годин, як перед кущею Арона наскидалася велика купа рiзного
золота.
I побачив Арон рiшучiсть Iзраїля й смiлiсть, з якою поривав вiн з
Моїсейовим законом. Думав ще просто вiдтягатися; говорив, що от, мовляв,
треба багато приготувань робити, довго лiпити форму, робити всякi порошки
й т. iн. - словом, що це зовсiм не така проста рiч, якщо може собi дехто
уявляє. Але товпа випхала наперед старого й славнозвiсного майстра
Веселiїла й кричала на нього, щоби вiн взявся за роботу.
- Цей зробить скоро!
- Ого! Ще й як!.. До нього навiть єгиптяни вдавалися, коли їм треба
було лити їх богiв.
- Ей ти, старий п'яничко! Ану, покажи Ароновi, як ти вмiєш!
Веселi iл мусiв голосно приректи всьому сонмовi згоду, i лише пiсля
того, як завiрив своїм словом, що завтра або, найдальше, позавтра Бог буде
готовий, люди заспокоїлися й розiйшлися з пiснями та криками радостi по
кущах.
- От тепер i в нас буде справжнiй Бог.
- Нехай вiн веде нас далi, - доки ж ми будемо тут стояти!
- Пощо далi? Хай вiн верне нас назад до Єгипту: тепер єгиптяни стратили
нас, то пiзнали нам цiну i вже iнакше будуть поводитися.
...I чув все те Авiрон i ломив собi руки... А на другий день надвечiр
Бог, в образi тельця, уже був готовий. Нетерпеливий Iзраїль носив дрова,
жарко палив у печах, i скорiше енергiєю народа, нiж умiнням майстрiв,
повстав телець. I не дiждалися люди, поки вiн застигне навiть, i розбили
форму вже тодi, як вiн ледве-ледве ще тримався i був такий гарячий, що
одна женщина, котра в безумствi хотiла його поцiлувати, попекла собi губи
i, виючи, бiгала потiм пустинею. А люди смiялися з неї вдоволеним смiхом
осягших i радiли, що такий сердитий їх Бог.
- От Бог, так Бог! - кричав нарiд. - Це вiн вивiв нас iз Єгипту, а не
Моїсей!
- Так, так, - кивали головами старi юдеї, - Бог повинен бути тельцем,
бо це найблагороднiша тварина.
- А я сказав би навiть... овном повинен бути Бог, бо що таке чоловiк
без баранiв i овець?
I взяли великий-великий камiнь iз святої гори, котрої нiхто вже не
боявся, бодай внизу, i поставили високо на пригорку; Ароновi ж звелiли
зробити вiвтар перед Богом i спалити на нiм жертву всесожжения й спасiння.
I лиш тому, що наступила вже нiч, вiдложили свято на завтра й розiйшлися,
радуючися, по кущах своїх.
А тi, що зосталися вiрними заповiтам Моїсея, не виходили навiть з
шатрiв; було то колiно Левiїно i деякi роди з других колiн.
VI
I був уже сороковий день.
Тридцять дев'ять днiв i стiльки ж ночей минуло з того часу, як хмара
покрила своєю чорнотою Моїсея на верху гори Синай. О, якби знали люди,
навiть якби знав один хто-будь з усього великого сонму людей, що власне
сьогоднi прийде Моїсей, - не було б тельця, не було б грiха перед Богом
невидимим, i не було б великої немилостивої кари його. Але нiхто того не
знав, - i рано зiбралися люди на жертву перед постаттю нового Бога. Жiнки
були убранi в усе найдорожче своє, обличчя мужчин сяли радiстю, i волосся
дiтей було добре умащене.
Арон приносив жертву. Вiн усе робив так, як Моїсей, - i людям приємно
було, що от їх ритуал вiдправляється не перед порожнiм мiсцем, а перед
справжнiм Богом, якого можна бачити й мацати, не боячись кари за це. їх
душi спочивали пiсля того страху, який наганяв на них Моїсей iменем свого
невидимого Бога й таємнiстю обличчя його. I їх радiсть була справжня, їх
веселощi непiдробленi, їх пiсня свобiдна: всiм серцем вони вiдчували, що
дiйсно кланяються своєму Боговi, котрому нащадки їх будуть служити до
кiнця вiкiв.
I взялися всi за руки, i чоловiки й жiнки, i почали швидко крутитися
довкола Бога й спiвати йому. А тi, що не попали в круг, теж кричали собi
якiсь веселi слова, й плескали в долонi, i били в свої казани, i трубили в
труби. I галас такий повстав у сонмi, що можна було подумати, немов знову
проклятий Амалiк напав несподiвано, та оце недорiзанi люди кричать своїм
передсмертним криком. А як дiйшов уже шал найвищого напруження, i
завертiлися всi, як безумнi, i крик перейшов уже в звiряче якесь
нерозумiле виття, - нараз...
Щось сталося з товпою.
Ще один крик, але єдинодушний, мов з одних грудей, мов пустиня сама
крикнула, перервав дику оргiю. Люди всi впали навколiшки, i очi всiх
обернулися в одне мiсце... З гори сходив Моїсей.
Вiн нiс якесь камiння тесане в руках, а довкола голови його мов свiтло
сяло. I здалека побачив вiн тельця i танець Iзраїля i побiг з гори, як
молодий хлопець. I вихром свистячим, бурею пронiсся крiзь завмерлу товпу -
i став перед тельцем...
I хвилину стояв лиш з дико виряченими очима, а потiм закляв страшним
прокляттям, пiдняв своє тесане камiння догори й ударив ним з усiєї сили об
землю. I розлетiлися скрижалi на куснi, а Моiсей топтав їх ногами й
кричав, страшно кричав, рвучи на собi сиве волосся:
- О, що ж ти наробив, Iзраїлю! Люди жорстоковийнi, пощо прогнiвили ви
Бога помсти! Таж поразить вiн вас, поразить страшно, i на дiти вашi
положить руку свою аж до дев'ятого колiна! О Iзраїлю, Iзраїлю, що ти
наробив!.. - I кричав потiм до брата, бризкаючи слиною: - Ти!.. Ти, дурню
старий! Що зробили тобi люди цi, що навiв ти на них такий грiх великий? Як
же ти смiв забути слово моє й Господа нашого слово, дурню ти старий i
малоумче!
Арон безсило виправдувався:
- Знаєш же ти людей цих... Хiба мiг я їм супротивити-ся, коли вони
прийшли цiлим сонмом до мене й почали кричати: "Зроби нам Бога! Зроби нам
Бога, щоб iшов перед нами! Чому в усiх людей такi Боги, що можна бачити їх
очима, лише ми не маємо кому покланятися!" I загрожували вбити мене й уже
приступали до мене...
Але Моїсей не дослухав...
Нараз, завивши по-звiриному, побiг вiн до кущi своєї, заклинаючи на
бiгу якимись незрозумiлими словами. I пронизав жах серця всiх людей, -
страшно було дивитися, як бiжить перед ними й виє високий сивий дiд. Усi
мов повростали в землю.
А Моїсей вбiг до своєї кущi, i схопив там вiйськову трубу, i вибiг, i
затрубив. I кричав дивним i страшним голосом:
- Хто господень, нехай iде до мене! Хто зостався вiрним Господу, нехай
iде до мене! - I знов трубив, напружуючися, в бойову трубу.
I, чуючи голос вiйни, почали збiгатися до нього вiрнi, пiдперезуючися
на бiгу мечами. I прибiгло колiно Левiїно й вiрнi з iнших колiн. I Авiрон
пiдперезав свiй меч. I ще, i ще, i ще збiгалися озброєнi люди, а Моїсей
все трубив i трубив, аж поки не покрилася просторiнь довкола кущi його
сяйливими мечами й розбурханими людьми. Те, що вони зосталися вiрними
серед такого захитання, це наповняло їх груди гордiстю й рiшучiстю, а
серця їх тривожно билися, передчуваючи, що нинi велика жертва буде Боговi,
i не дурно мечi будуть виснути коло пояса, i м'язнi не спочинуть. А коли
вони дивилися на Моїсея, який вiн був запiнений, розпатланий, розшарпаний,
коли передавалося їм вiд нього те, чим горiла душа пророка, - о, тодi буря
якась повставала в їх грудях, зростала якась безплотна ненависть, i
криками вони тривожили один одного.
А Моїсей кинув нараз трубою об землю, скочив на камiнь i крикнув, але
таким нелюдським голосом, що у тих, хто був поблизу нього, затремтiли
ноги:
- Господь!.. Це глаголить до вас Господь, Бог Iзраїля!.. Горе вам!..
Горе вам! Руку мою наведу на вас i розвiю вас, як пiсок, i хлiб печалi вам
дам i воду тiсну!.. Це глаголить до вас Господь: крiпко пiдпережiть мечi
свої i, обнаживши їх, пройдiть крiзь стан вiд одних ворiт i до других. I
убийте кожний брата свого, кожний ближнього свого i кожний сусiду свого!..
...Щось страшне почалося... Мов дикi звiрi, що вiд кровi п'янiють i
гублять розум, кинулося колiно Левiїно на братiв своїх. Забули левiти, що
це не ворог, що це рiдний же Iзраїль, з котрим пили i їли вони вчора.
Забули, що тут тi, котрих вони поважали, любили, у котрих питалися поради.
Все забули левiти. Те, що Моїсей помiтно вiдрiзняв їх вiд iнших; те, що їх
вибирав вiн завжди для жертвоприношень, давав їм до рук трiшки якоїсь
влади, - те вiддiлило вже їх вiд братiв тонкою, ледве помiтною якоюсь
перегородкою, вони чулися чимсь вищим, трiшки чужим. I тому тепер забули
вони серце в грудях, забули, що й вони такi ж самi юдеї, як-тi, що тiкають
перед ними, - i били, i рубали, i рiзали, мов увiрвалися в дiм запеклого й
давнього ворога i мстять невиннiсть судженої своєї. Якась таємна й страшна
сила тягла їх уперед, i без думки, без вагання корилися вони їй,
пам'ятаючи лиш одне, - треба пройти до ворiт i вернутися назад, убиваючи.
I вони вбивали... Ганялися за тими, хто тiкав, розрубували голови тим,
хто, ставши на колiна, благав про помилування. Коли мати затуляла собою
дитину - вбивали й матiр i дитя; коли мати, кричачи несамовито, витягала
немовлятко перед собою - вбивали й дитину, i матiр. Хлопчик термосив труп
батька - меч перетинав хлопчика; двоє дiвчаток тулилися одна до одної -
обидвi вмирали. I не було тут людей, тут були тiльки - меч i жертва.
I Авiрон, молодий, чутливий, з нiжною душею, теж бiг у товпi синiв
Левiїних i зросив меч свiй кров'ю. Вiн не пам'ятав нiчого, бiг у кривавому
млосному забуттю, i навiть iм'я, дороге iм'я Асхи нi разу не прийшло йому
до думки. Щезла свiдомiсть, щезла душа, - зостався один iнстинкт, дикий,
обнажений, загiпнотизований iнстинкт.
I тiльки вже потiм, коли всi вони, убiйники, задиханi, забризканi
людською кров'ю, з блуждаючими п'яними очима, вернулися до кущi Моїсея i
пророк дякував їм в iменi Господа, призиваючи всякi благодатi на їх
голови, - тiльки вiд тої хвилi почала вертатися притомнiсть до вiрона, але
ще так поволi, що вiн, запаморочений, ледве розбирав слова Моїсея.
- Благословення дасться на вас, - звiдкiлясь, мов здалеку-здалеку,
чувся придушений, але знайомий голос... А сини Левiїни стояли, похиливши
свої голови, й усмiшка щастя, щастя сповнення обов'язку, щастя майбутнiх
благ, розцвiтала на їх закривавлених обличчях. Вчора рiзали вони овнiв,
сьогоднi людей, але все те однаково - для Бога, во славу його.
А ззаду стогнав ранений сонм. Безсилi, побитi люди скавучали й лише
проклинати вмiли. I проклинали. I цi прокляття важкою удушливою хмарою
зп'ялися над табором та, зливаючися з риданнями жiнок, линули... теж - до
Бога.
VII
Ой, як заболiла душа в Авiрона!.. Як тяжко стало йому, як хотiлося б
спомин самий вирвати з серця, забути свiй кривавий меч i кривавий день...
Кругом, кругом, всюди кругом, де глянуло око, де вчуло вухо - всюди
стогiн, i плач, i прокляття. Авiрон не мiг собi навiть уявити, що людський
язик може так страшно проклинати, що людський мозок може вигадати такi
лютi кари. З кожної кущi, з кожного шатра нiсся плач, i ридання, i
безумнi, тяжкi прокльони.
От чиєсь бiдне полатане шатро. Крiпко зав'язанi дверi його, а
всерединi, б'ючись над чиїмсь трупом, тяжко кле-нуть Моїсея жiночi уста.
- О, нехай би вогонь спалив черево те, що носило тебе, i змiя виссала
груди, що годували тебе. О, нехай би черв ненаситний вселився в утробу
твою i гриз би тебе день i нiч, аж поки не згинеш ти мiж шатрiв, i пес
прокажений вiдкине своє на лице тобi, i щоб тiло твоє зосталося одно серед
пустинi, i щоб гiєни й шакали бридилися їсти його, i щоб вiтер,
пролiтаючи, оминав би тебе, боячись запаскудити хвилю свою, боячись
мимовiльно занести затруєний подих до джерела чистої води, до смоковницi.
Бо вiд смороду тiла твого висхне вода i смоковниця згорить, плачучи до
небес i жалiючись: о небо! невже ти не могло послати менi лiпшої смертi?..
I вила жiнка, i чутно, як била себе в груди, а потiм, ухопившися за
волосся, рвала його на собi й ламала руки, вся витягуючися.
I не мiг того чути Авiрон... "О пророче, пророче, що ж ти наробив?" -
хлипаючи, говорив вiн кiлька разiв i бiг, бiг геть iз стану, щоб утекти,
щоб не чути. А навздогiн за ним з тисяч кущ, з тисяч уст неслися стогони,
прокляття, море проклять.
Вiн бiг, а йому здавалося, що всi знають, що всi бачили, як вiн рубав
мечем, що от зараз з тої кущi вибiжить жiнка й закричить: "Не пускайте
його! Не пускайте його, вiн хоче втекти... Це вiн убив мого брата, не
пускайте його!"
I, все прискорюючи бiг, вискочив Авiрон за ворота, i ще довго не
зупинявся, ганяючи порожньою пустинею без цiлi, без напрямку, бо хотiв
тiльки одного - зайти так далеко, щоб не чути гомону стану та отих
божевiльних прокльонiв.
От вiн уже тут, вiн уже далеко. Тут уже спокiй. Мовчання пустинi
поглинуло все, навiть той лемент юдейський. Спустилося небо мiж станом i
тим мiсцем, де був молодий хлопець; пiсок засипав слiди, i всякий,
здавалося, зв'язок загубився.
Авiрон сiв i взяв голову в руки...
Далеко-далеко, повита туманом, виднiлася гора Синай-ська, - i ще
яскравiше вирiзувалася на синьому небi та чорна хмара, що з неї говорив
колись Бог. Десь трiщала цикада, щось живе проповзало кругом, але Авiрон
не бачив нiчого й не чув. Вiн думав, i думи його були такi пригнобленi,
так жорстокi, що роздирали серце.
Хто тепер плаче там вiд.його, Авiронового меча?..
Неясно пригадуються тi хвилини шалу, але щось так нiби мерещиться
Авiроновi якийсь бородатий чоловiк. Вiн, певно, був кривий, бо так
незграбно коливався, тiпаючи всiм тiлом. А коли почув, що молодi ноги
доганяють, догнали його, - обернувся. На одну мить побачив Авiрон
перекривлене страхом, обезсилене лице, слину на бородi... а потiм уже
нiчого не пам'ятав, бо вдарив мечем прямо в лице. I ще пам ятав ту мить,
те дивне почуття, коли меч, вiльно розсiкаючи повiтря, нараз стрепенувся
на одну непомiтну хвилечку в руцi, в'їдаючися в тверду кiсть i
розбризкуючи кров у повiтря...
" О-о-о!.."
"Невже це було? Невже це могло бути?.. За що, за що я його вбив?.."
"Вiн согрiшив перед Богом..."
"А як я знаю, що вiн согрiшив? Може, вiн i не кланявся тельцевi, може,
вiн пiшов лише так, подивитися...
А як i согрiшив, то що?.. Що таке грiх?.."
"Грiх - це те, коли я зроблю не так, як приказав менi Моiсей... Боже!..
Та й тiльки?.. Менi приказав раз батько поставити кущу на певнiм мiсцi, а
я побачив там нечистоту й поставив на другiм, - то я вже согрiшив i за це
маю вмирати?.. Ой, що ж це я нiчого не розберу... Поможiть менi хтось!
Дайте менi зрозумiти, що не вбивство я зробив, а виповнив святий свiй
обов'язок. Покажiть менi грiх в усiм його страху, в усiй його остогидi
великiй, щоб я мiг переконатися i бачити, ясно бачити, що за нього треба
було вбити того бородатого юдея й усiх, забитих сьогоднi!.."
I вiн стогнав, i не мiг сидiти на мiсцi. Встав, ходив пустинею, не
находячи собi спокою. Саме поняття грiха якось так здрiбнiло в його очах,
що вiн не мiг вiднайти рiзницi мiж простим непослухом i грiхом проти Бога,
- це здавалося йому однаковим. I вiн далi й далi тривожив себе питаннями,
мучився, не маючи сили розв'язати їх: вони невпинною палючою низкою
проходили через його мозок i лишали кривавий слiд по собi.
"Моiсей велiв тобi вбивати "брата свого, ближнього свого й сусiду
свого"... Ну, а що, якби справдi ти зустрiв сусiду свого, старенького
доброго Ефуда, що тебе хлопчиком ще маленьким чукикав а колiнах i
приспiвував жартiвливу пiсеньку? Ти вдарив би i його в лице мечем?"
"...Не знаю... не знаю..."
"А якби брат твiй стрiнувся тобi, брат твiй Датан? Ти ж напевне знаєш,
iцо вiн згрiшив, що вiн був коло тельця разом з Кореєм i кланявся новому
Богу, хоч, може, так само нещиро, як i старому. Вiн теж пiдбурював людей
проти Моiсея, але ти разом iз ним купався в Нiлю i їздив на одному ослi, -
чи ти вбив би брата свого?"
"...Не знаю... не знаю..."
"А якби батько твiй i мати твоя, люба печальна матуся, тiкали б перед
тобою, тримаючися за руки, i оглядалися б такими ж обезсмисленими
обличчями - хто наздоганяє їх, дзвонячи мечем, i, побачивши, що це син їх,
любий Авiрон, з криком радостi зупинилися б, - ти поразив би їх в iм'я
боже?"
"...О, не знаю... не знаю..."
"А якби Асха, прекрасна молода Асха, нараз, схрестивши руки на грудях,
станула б i своїми очима, великими, як повний мiсяць, глянула б на тебе,
чи пiдняв би й на неї руку i вдарив би в бiлi груди мечем?.."
"...О Асхо, Асхо!.. Я не вбив тебе, але, може, вбив тебе той, хто бiг
обiч мене... Може, й над тобою тепер кричить мати так само, як та юдейка в
шатрi... А може, тiло твоє лежить у ровi смороду, i пси лижуть мертве лице
твоє?!"
I холод обняв усе тiло Авiронове, мов серце саме обернулося в шматок
криги. Щось мов прорiзало його мозок i погнало, погнало назад до табору. I
бiг вiн, як розсерджений тигр, за кiлька хвилин пробiг ту путь, що її йшов
годинами, i, задиханий, спiтнiлий, вбiг до табору, але наткнувся на товпу:
Моїсей знов зiбрав сонм юдейський i знов щось робив перед народом.
Мимоволi з уст Авiрона зiрвалося лайливе слово...
Протискаючися помiж людей, випадково побачив Авiрон одного юдея, що
мешкав у близькiм сусiдствi батькiв Асхи. Зрадiв йому, як рiдному
батьковi, i питався, чи всi живi в сiм'ї Йонатана. Той вiдповiв, що всi, -
це заспокоїло Авiрона одразу. Лише така втома напала на нього, що вiн тут
же сiв на якийсь камiнь, хоч довкола всi стояли. Навiть не був цiкавий
розпитати, що там робиться напередi, на яку таку бiду знов зiбрав людей
той Моїсей. I лише як нарiд сунувся до води й потяг його за собою, спитав
Авiрон:
"Куди це ми йдемо?"
Йому розповiли, що це Моїсей палив золотого тельця. Посипав його якимсь
порошком, розвiв довкола сильний вогонь, - i на очах у людей блискучий,
сяйливий Бог розсипався на сiрий, трiшки червонуватий порох. Скiльки
золота пропало!.. А потiм зiбрав Моїсей той порох, розтрусив по водi й
велiв потiм усiм пити ту воду. I всi, як барани, товпилися, вiддавлюючи
один одному ноги, й пили.
За нiч велiв поховати Моїсей усiх мертвих, а рано, ранiш нiж сонце
заблисне, всiм зiбратися й рушити геть iз цього оскверненого
iдолопоклонством мiсця i станути там, де побачать кущу його, Моїсея. Лише
отаборюватися далеко вiд неї, бо вона буде вiд цього часу зватися "скинiєю
свидiння" i до неї вже не буде мати права наближатися будь-хто, а прийде
лише той, що шукає Господа.
I одягли люди жалiбнi одежi, i стогони та плач разом з нiччю покрили
ввесь табiр. Засвiтилися в усiх кiнцях вогнi, i страшнi вiдблиски кидав
полумiнь на страшну роботу людей. По землi розпростерлися довгi тiнi, i
кiнцi їх губилися десь в темнотi, далеко, далеко...
От великий спiльний костер кiлькох родин. Могутнє зарево кинув вiн вiд
себе в чорнi небеса, i кривавi плями свiтла танцюють по землi, по шатрах,
по людях... I ходять люди в цьому криваво-червоному морi й ворушаться, а
як пiдiймають руки - руки здаються безконечно довгими. Риють землю,
обвивають мерцiв бiлими тканями, кладуть i закопують. I силою вiдтягують
жiнку, що мов клiщами впилася в труп свого єдиного сина, кричить,
кричить... I громадкою сивi дiди стоять над могилами, й читають молитви, i
сповняють скорочений, покалiчений похоронний ритуал... А там далi виносять
iз кущi рiчi, i в'яжуть їх, i скручують шатри, i б'ють ослiв. А там
розстелила мати дещо так просто на сухому пiску пустинi й положила спати
дитину; i спить воно пiд той дивний гамiр стогону й плачу суєтливих людей,
i сняться йому тихi, ласкавi сни...
Авiрон не спав цiлу нiч, ходив вiд кущi до кущi, i де бачив мало рук,
додавав двох своїх, молодих та дужих. Вiн робив усю найтяжчу роботу в
похороннiм обрядi i хотiв лише одного - щоб йому показали лице того, кого
вiн ховає... Думав знайти рану на бородатiм обличчi...
Так ходив вiд кущi до кущi, вiд трупа до трупа, рив могилу за могилою,
а того не знаходив, та й трудно було знайти: убитих було три тисячi...
Жiночi уста дякували Авiроновi за помiч, призивали на нього
благословення Бога, а йому здавалося те благословення прихованим
прокляттям, i вiн скорше переходив далi.
I так не знайшов за цiлу нiч. Лише змучився до того, що як над ранок
доплентався додому, то впав, не роздивляючись куди, i заснув кам'яним
сн'ом.
Його збудив брат.
- Вставай, убiйнику, вставай! Ану, признавайся, скiльки ти душ убив
учора во славу божу?
Авiрон сiв i протирав очi. Слова брата одразу вернули йому притомнiсть,
мовби облив його хто зимною водою. Вiн не знаходив, що казати, лише
жалiбно просив:
- Не говори... Не говори менi нiчого...
- Ага! Тепер "не говори"? А вчора хто побiг, як шалений, з мечем ради
одного слова того звiра кровожадного? О, та коли ж вiн уже нап'ється
досита нашої кровi, щоб перестав уже бiльше її пити? Знущався над нами
Єгипет, але там ми бодай знали, що це наш господин, а ми раби, i що в нас
є право бунту. А тут? Вiн переконав нас, що робить волю Бога, що сам вiн
нiчого... все Бог. Велить iти вперед, каже, що то Бог йому явився й велiв
iти; велить стати - знов Бог вибрав це мiсце. I навiть убивати людей - Бог
йому приказав. О, ви дурнi, дурнiї Проклене вас народ iзраїльський разом
iз вашим кровожадним повелителем, бо ви виконуєте кривавий приказ, а не
даєте собi труда навiть подумати над ним. Чи подумали ви над словами
Моїсея: "Бог приказує вам через мене йти i вбивати людей". Коли це йому
Бог приказав, га? Коли, вiдповiдай! Ну? Я питаю тебе. Тодi, як вiн був на
горi? Так чому ж вiн не сказав того зараз же, як тiльки прибiг:
"Гей ви, дурнi мої! Був я на горi й там чув, як Бог велiв, щоб ви зараз
же побрали мечi й убили три тисячi своїх братiв"? Чому вiн так не сказав
одразу, а почав розпитувати Арона та лаяти його, клясти нас усiх i тiльки
потiм зiбрав вас, слiпих безумцiв, i казав вам рiзати?.. Значить, не
говорив йому Бог нiчого там, на горi! А де ж вiн йому говорив? Тут, коло
тельця? Так чому ж ми не чули голоса Бога? Таж люди всi мовчали, було
тихо, можна було почути голос бджоли, не то Бога, - а нiхто нiчого не чув.
Я був там, - але я нiчого не чув! Так, так!.. Я був там! Я кланявся
тельцевi, - що ж ти менi зробиш? Може, знову вiзьмеш меч i уб'єш мене? Так
бери, бери швидше, - я не боюся тебе!.. У, рабе слiпий, з прокаженою
совiстю!..
I Датан, увесь червоний, термосив брата й трохи не плював йому в лице.
Авiрон закрив очi руками i, коли б навiть бив його брат, не поворухнувся б
оборонятись, а було б йому це тiльки приємно. Чужi слова мов ще гострiшi
були, нiж власнi думи, i пекли, як поплавлений метал.
- Одурманив вас Моїсей! Ослiпив! - кричав Датан, забуваючи навiть те,
що батько може почути цi богохульнi слова. - Виколов вам очi й скував душу
й волю! I, як барани, слухаєте ви всi його в усiм i дивуєтеся його
халдейським хитрощам!
I тiльки як батько прийшов та насварив обох синiв, що всi вже довкола
готовi, лише їхня куща стоїть, як стояла, - тiльки тодi взялися хлопцi до
роботи, але Датан погорджував прислужнiстю Авiрона.
VIII
Не встигли люди отаборитися на новiм мiсцi, як знов затрубила труба
Моїсеєва, скликаючи нарiд. Не один погадав собi - о, та коли ж вiн дасть
уже нам спокiй! - але нiхто не видав i звуку, бо страх обняв усiх людей i
замкнулися всi уста.
I зiйшлися всi, i боязливо шепотiли, i не пiзнати було рухливого,
свавiльного, балакучого Iзраїля. Поглядали на кущу Моїсея, що ген-ген
далеко стояла вiд усiх, мов боячися помсти; коло неї видно було й самого
Моїсея. I всi бачили його - от так само, як кожний бачив брата свого. I
бачили також молодого Iсуса, сина Навi нового, що стояв побiч пророка, - i
обличчя їх були однаковi: суворi, рiшучi.
Не раз було Авiрон заздростив цьому молодому парубковi, що той так
близько завжди може бути коло Моїсея, i всюди ходить з ним, i слухає
пророчих розмов, але сьогоднi чомусь рiвнодушно поглядав Авiрон на того
щасливця.
I от так стояв Iзраїль i дивився, не знаючи, пощо його сюди скликали,
аж поки не почалися чудеса. А почалися вони з того, що ввiйшов у скинiю
Iсус - i нiчого не сталося, а Моїсей був на дворi. I от високо пiдняв руки
Моїсей i теж увiйшов до середини скинiї. I як тiльки закрились поли за ним
- пiднявся з землi чи з неба зiйшов, - нiхто вже того докладно не вмiв
сказати, - але всi бачили ясними, вiдкритими очима, як перед дверима
скинiї став огненний стовп. Серед бiлого дня, при свiтлi сонця бачити
великий стовп вогню, що стоїть коло кущi й не палить її, - це ж таки було
страшно. I тому не дивно, що люди всi як один упали на колiна, поклонилися
до землi. Та так уже й зосталися, бо знову почули не ясний, але громовий
голос Бога, а йому вiдповiдав тоненький, як ниточка, жалiбний голос
Моїсея.
Потiм вийшов Моїсей iз скинiї - i вогненний стовп кудись щез. А пророк
пiдiйшов близько до народу i став говорити:
- Iзраїлю безумний!.. Слухай, що говорить тобi Господь твiй! Великим
согрiхом згрiшив ти, Iзраїлю, переступивши закон завiту, сотворивши тельця
собi i принiсши жертву йому. Нема бiльшого грiха перед Богом, як забути
iм'я його, як нема бiльшого грiха перед царем зловмишляти на життя його. I
тому ярiстю лютою воз'ярився на вас Господь i так говорив менi: "Сини, що
родив я їх i возвищив, тi вiдкинулися вiд мене. Iзраїль мене не пiзнав, i
люди мої мене не розумiють. О люди, наповненi грiхомi О насiння лукаве!
Наведу руку мою на тебе й погублю!"
I хотiв Господь усiх вас показнити карою великою, але я впав перед ним
на колiна й благав: "Боже святий! Правда, наповнилася земля мерзостями дiл
рук їх, i поклонилися вони тому, що сами создали собi. Але змилуйся... Не
бери гнiва твого на людей, їх же сам вивiв єси з землi терпiння. Чи не ти
ж клявся собою й говорив: "Умножу плем'я ваше, як зiрки небеснi,
множеством i дам вам усю землю володiти нею вовiк", - а тепер хочеш
потребити ввесь нарiд? Остави їм, святий, грiх, а коли нi - зчеркни мене з
книги твоєї, що вписав ти в неї iм'я моє!"
Так говорив я iстинному i змилосердився вiн на мої слова i сказав: "Не
викину з книги моєї iменi твого, бо лише тих, хто согрiшив передо мною,
iм'я зчеркну я з книги навiк. Але грiха цих людей я не забуду, i прийде
день, в онь же посiщу я їх за жертву тельця. Тепер же скажи їм так. Клявся
я Авраму, й I саку, й Якову, глаголячи: "Сiменi вашому дам землю оцю", - i
зроблю по слову своєму. I хiба вже не почав я робити? Хiба не вiдiбрав у
вас рабства? Хiба не перевiв через Чермне море як посуху? Хiба в Мерi не
зробив вам воду солодкою й не послав вам манни з небес, а в Хоривi не дав
вам iз скелi напитися? Всюди було з вами чування моє, i десниця моя
рiвняла шлях перед вами. А ви? Як пiднявся язик ваш на похулення iменi
мого? О, прогнiвили ви мене тим до кiнця, i не хочу я бiльше йти з вами. I
iдiть самi!"
I чули люди цi слова Моїсея, i плакали в жалiбних убраннях своїх, i
молили Моiсея знову привернути до них милiсть Бога. Страшно зоставатися
самим у пустинi без божої опiки... Хто поведе? Хто дасть перепелiв? Кому
принести жертву?
А Моїсей стоїть гнiвний, суворий, i мов камiнь були уста його, i мов
скеля було серце його. Спокiйно дивиться вiн на плач i зойки людей, наче
говорить сам собi: що таке сльози, й ридання, й навiть саме життя людей
перед великою тою цiллю, до котрої веду я це стадо?
А як трохи втихомирилося, знову почав Моїсей:
- Нi! Не пiду я з тобою, Iзраїлю, бо почав єси ходити виєю високою. Не
пiду я з тобою, Iзраїлю, щоб у гнiвi своєму не вбити тебе. Але й оставити
тебе не хочу в жертву вороговi i в жертву пустинi. Тому посилаю янгола
мого перед тобою, i вiн вижене Хананея, i Аморея, i Хетея, i Ферезея, i
Гергесея, i Евея, i Евусея. i введе тебе в землю, що тече медом i молоком.
Зiтхнули люди трохи вiльнiше, що хоч янгол Бога буде йти з ними в
пустинi й помагатиме їм. А Моїсей казав далi:
- I подякував я Господевi, говорячи: "Дякую тобi, всесильний, в iменi
народу твого за янгола, провiдника невидимого. Але вислухай мене: може, ти
й видимого провiдника iншого поставиш перед Iзраїлем, бо вже не слухають
мене люди й переступають слово моє. Не хочу я влади - хочу спокою..." I
вiдповiв менi Господь: "Ти знай, що в благость мою передi мною тебе знаю я
паче всiх. I тiльки тобi я можу доручити вести нарiд мiй, i тебе нехай
слухає вiн, бо через тебе покажу я ще й не таку силу свою..."
А я на те вiдповiв Господевi: "Милостивий!.. говориш, що я дiстав
благость твою. То покажи ж менi, коли так, славу твою, покажи менi лице
твоє, щоб я бачив його й розказав Iзраїлю, бо не хоче Iзраїль вiрити в
Бога невидимого". А на те Господь сказав менi (тут голос Моїсея пiднявся
якнайвище, а розсiянi в товпi левiти зашепотiли: "Слухайте...
слухайте!..") - на це Господь вiдповiв менi: "Не можеш нi ти й нiхто iнший
iз смертних побачити лиця мого. Бо коли уздрить смертний лице моє - не
буде живим. Але щоб знав ти силу мою - слухай. Є мiсце в мене на горi
Синай, - i там стань ти на каменi. I положу я тебе в розколину каменя того
i покрию рукою моєю над тобою, доки пройду мимо. А потiм пiднiму руку мою,
i побачиш задняя моя... Лице ж моє не явиться тобi..."
Зiтхання пролинуло над сонмом усiм, i побожний настрiй освятив душi
людей. Солодко було чути себе пiдданими такого сильного, такого могутнього
Бога, що навiть пророковi своєму може показати вiн лиш задняя своя... О,
будьмо лише вiрними йому, сповняймо лиш завiт його, а вже вiн зумiє
скорити ворогiв.
А Моїсей, передихнувши, ще дужче закричав:
- Чи бачиш хоч тепер, Iзраїлю, що грiх великий зробив єси? Хто хотiв
бачити лице Бога, коли менi, навiть - менi, не може Господь показати
його?.. Але милостивий вождь наш i великий! I це вiн повелiв менi зробити
святиню, котру бачили б вашi очi, котру обiймали б вашi руки, котру
цiлували б вашi уста. Iзраїлю, Iзраїлю!.. Ти вже мав святиню свою, коли б
не согрiшив так тяжко, бо там, на горi, написав Бог на скрижалях iз каменя
заповiдi свої, - i це була б святиня твоя. Але в гнiвi своїм я розбив тi
скрижалi, - побачив-бо грiх людей й не знав, чи простить його Бог. Тепер
же мушу знову йти на гору й бути там сорок день i сорок ночей, не вкушаючи
хлiба й не п'ючи води, аж доки не напишу слiв господнiх на нових
скрижалях. А потiм, як повернуся, зробимо золотий ковчег так, як розкаже
менi Господь. I положимо туди скрижалi тi, - i буде це дiло рук господнiх
iти перед нами, перед всiм сонмом, мовби сам Господь.
На тiм закiнчив Моїсей i вiдпустив нарiд. Заспокоєнi, з просвiтленими
душами, почали розходитися люди по кущах своїх, тихо балакаючи мiж собою
про несповiдимi путi божi.
А на другий день рано вже не було Моїсея в таборi. Така невтомнiсть
дивувала людей, i пояснити її собi люди могли лише божою силою,
благословенням.
IX
I так, як заповiв, перебув Моїсей на горi сорок днiв i сорок ночей, але
вже тепер люди, точно наперед знаючи день повороту, були спокiйнi й
чекали. Та i як їм не бути спокiйними, коли кожна сiм'я згадувала когось
убитого, покалiченого. Ще текла кров з ран, ще стискалися серця мужiв, i
ще заводили жiнки, одягненi в жалiбнi ризи. I, може, не одно прокляття
задушилося страхом, не вирвавшися з уст: глухо, нечутно вилiтало воно з
смертельно ображеного серця серед тихої ночi в пустинi й никло безслiдно,
як сльоза в пiску, як сполохана одiрвана зiрка в небозводi. I не один,
може, раз скрипнули зуби, стискалися руки i, погрожуючи, тремтiли в
повiтрi, - але то було тiльки ночами, тiльки ночами... Вдень нiхто нiчого
не бачив, не чув.
А на сорок i перший день знову побачили всi Моїсея, як вiн сходив з
гори, несучи в руках святиню. I вiд того, що удостоївся видiти Господа, -
прославилося лице Моїсея так, що не можна було людям дивитися на нього -
як на сонце. I в екстазi, в божественному захватi упали всi люди на
колiна. Арон же i всi князi сонму просили Моїсея, щоб положив вiн покров
на лице своє, бо не може зiр людський винести сяйва слави. I покрив лице
своє покровом Моїсей, i тодi лиш наблизився до народу й почав говорити:
- О Iзраїлю, Iзраїлю!.. Чи бачиш хоч тепер безумство хотiння свого? Що
ж би було, якби справдi показався Господь простим людям лицем слави, лицем
гнiву, лицем вищої благостi? Нi, не завидуйте тим людям, що мають Бога
робленого, не iстиннi то боги, працею-бо рук людських суть. А наш Бог - це
єдиний iстинний, котрого лиця не може бачити око, а лише славу дiл його.
Ось завiт його, списаний мною слово за словом!
I високо пiдiймав угору Моїсей кам'янi скрижалi i повертався на всi
боки, щоб видiли їх всi люди.
- Ось скрижалi заповiдей! Ось святиня твоя, Iзраїлю! Я писав так, як
велiв менi Господь, - тому це не дiло рук людських, а дiло мудростi божої.
Слухайте, люди, слухайте!.. Показав менi Бог на горi образ ковчега
святого, що маємо робити собi. Славне й премудре дiло показав менi
Господь, не те що ваш той дурний телець! Власними очима бачив я святиню,
що хоче нам її подарувати вишнiй, - i образ цей несу тепер устами своїми
до вух ваших i до серць ваших. Слухай, Iзраїлю, як сказав менi Господь!
Слухай i не пропусти жодного слова! "Зроби ковчег iз дерев негниючих, два
лiктi i пiвдовжини, лiкоть i пiвширини i лiкоть же i пiввишини. I позолоти
його золотом чистим, i всерединi, й зверху позолоти. А вiнця зробиш iз
золота повитого й обiв'єш навкруги. I кiльця виллєш йому золотi, й укрiпиш
два кiльця по однiй сторонi й по другiй два кiльця. I носила зробиш iз
дерева негниючого, i позолотиш золотом чистим, i вложиш носила в кiльця,
щоб не хиталися вони там. I вiко зробиш до ковчега з чистого золота, а на
нiм два херувими, з золота ллянi, один по однiй сторонi i другий по другiй
сторонi. I розпроструть вони крила свої над очистилищем i обличчями будуть
зверненi до себе, а дивитися будуть на ковчег. А як буде те все готове,
положиш до ковчега скрижалi мої, покриєш вiком, i возглаголю тодi я до
тебе звiдти, зверху ковчега, з-помiж двох тих херувимiв. I що скажу
звiдти, да послухає нарiд мiй. Чуєш, Iзраїлю? Чуєш славу святинi твоєї, що
превища всiх святинь поганських i славнiша всiх дiл руки чоловiка?.."
I люди чули. Дивилися на закрите лице Моїсея, слухали той придушений
голос, що виходив з-пiд покривала, - i радiли, й боялися.
I все оповiв Моїсей. I яка має бути трапеза й тарiлi для жертви хлiбiв,
бо сказав тепер Господь: "Переповнився я всесожженнями вашими, i вже
агнцiв i козлiв не хочу, а приносьте менi бiльше жертв безкровних". I якi
мають бути тимiямники й возливальники i чашi, що ними буде возливатися
жертва ваша, - i все те з чистого золота. I свiтильник дивний i прекрасний
- шiсть гiлок виходить з нього: три з одної сторони i три з другої
сторони, i по три чашi на гiлках тих в образi горiха, i щипцi, i пiдстави
до свiтильника, i круги, i крини вiд нього - все те з чистого золота.
Така краса захопила людей. Всi ясно бачили, що так докладно описати
кожну подробицю може лише той, хто бачив сам те в руках господнiх.
Описуючи скинiю, Моїсей сказав, скiльки буде там опон i якого розмiру
кожна опона, скiльки навiть петель треба нашити на кожнiй опонi, й скiльки
гакiв та гудзiв, i скiльки стовпiв буде тримати скинiю, i скiльки стоял до
них срiбних, - все, все, до найменшої дрiбницi.
А потiм завiсами роздiлиться скинiя на три частi: двiр, доступний для
всiх; святилище, де будуть входити лиш слуги Господа, i святе святих, де
буде стояти ковчег завiту, а входити туди зможе лише сам первосвященик, на
котрого Бог призначив Арона, брата Моiсейового. Всякий же iнший, хто
посмiв би ввiйти до святого святих, - покараний буде смертю.
А потiм почав Моїсей описувати ризи Арона й ризи синiв його, що будуть
вiд цього часу священиками. I тут теж не забув найменшої дрiбнички,
камiнчика, рубчика, щоб усе було розкiшнiше, щоб людям слiпило очi й
показувало величнiсть Бога та власну нiкчемнiсть.
- "А як очиститься вже Арон священнодiяти менi, i сини його очистяться,
вiзьмеш тельця єдиного i два барани непорочнi i вiзьмеш хлiбiв неквашених,
змiшаних з олiєю, i опрiснокiв, олiєю помазаних, з муки пшеничної. I
приведеш Арона й синiв його перед дверi скинiї i обмиєш їх водою. I,
взявши потiм ризи святi, облечеш в них Арона, брата свого, - i в хiтон, i
в подир, i в ризу верхню, i на главу його возложиш клобук i дощечку
золоту, на якiй написано буде: "Святиня господня", а главу помажеш єлеєм
помазання. Синiв же Аронових пiдпережеш поясами i теж возложиш клобуки й
помажеш єлеєм.
А потiм заколеш тельця перед Господом, i вiзьмеш кровi його, i помажеш
на вуглах вiвтаря перстом своїм, а решту кровi виллєш коло стояла
вiвтарного. I вiзьмеш жир утроби, i перепону печiнки, i нирки, i жир їх i
положиш на вiвтар, а м'ясо тельця спалиш на вогнi поза табором, бо до того
грiх торкнутися непосвященному.
А потiм вiзьмеш одного барана, i нехай возложать на нього руки Арон iз
синами своїми, а ти, заколовши, проллєш кров навхрест довкола вiвтаря.
Тушу ж розсiчи на частi й вимий тельбухи й ноги в водi i положи на вiвтар,
це буде жертва Богу. I другого барана вiзьми, i на нього також нехай Арон
з синами положать руки, а ти, заколовши, вiзьми кровi й положи на край
вуха правого Ароновi, й на край руки правої, i на край правої ноги, а
також синам Ароновим на край правого вуха їх, i на край руки правої, i на
край правої ноги. А потiм вiзьмеш кров з вiвтаря й олiю помазання,
покропиш тим Арона, ризу його, i синiв його, i ризи їх. I очистяться".
I довго ще в кривавих подробицях описував Моїсей красу нового обряду. I
безумцi, що жалiлися на простоту й убожество свого служения, мусили
завстидатися тепер, бо бачили, що їх Бог потрафить зробити ще лiпше, нiж в
Єгиптi.
А ковчег? Хiба то не краса? Скiльки золота, срiбла, камiння дорогого!
Скiльки багряниць, вiсону, червлениць, фарбованих козячих шкiр! А скiльки
громатiв, i цвiту смiрни, i кiнамона, i касiї, i халвана треба на священну
олiю! I як то дивно все мусить пахнути, бо такого ще й не видано нiколи. А
той, хто хотiв би й собi зробити таке, - смертю вмре, бо то може нюхати
лише Бог.
- "А виконати ту всю волю мою, - так говорив далi Моїсей слова Господа,
- доручаю Веселiїловi, синовi Урiї, сина Орова вiд племенi Юдового.
Наповню-бо його духом своїм, духом премудростi й розумiння, i поможу йому
лити золото, срiбло й мiдь. I в кам'янiм дiлi йому поможу i в деревлянiм.
У помiчники ж йому даю Елiава, сина Ахiсамахового з племенi Данового, цей
буде шити з багряниць, червлениць i вiсону. Та й кожний, хто має хист до
чого, нехай потрудиться в тiм своїм хистi.
А тепер... вiзьмiть вiд себе самих участь Господу, кожний по волi серця
свого. Несiть Господевi й золото, i срiбло, i мiдь, i сiнету, i багряницю
червлену, удвоє прядену, i вiсон тканий, i трихаптон, i вовну кiз! I шкури
червонi, i шкури синi, i дерево негниюче! I тнмiям на освящення, i олiю на
помазання! I камiнь сардiйський, i камiння дрiбне на ризу первосвященика i
на подир. I всякий, хто має премудрiсть в серцi до чого, нехай iде й
робить, що заповiв Господь: i скинiю, i завiси, i покрови, i кiлки, i
вереї, i стовпи, i стояла! I опони двору, i стовпцi його, i трапези
носила, i ввесь посуд її! I свiтильник для свiтла, вiвтар кадильний, i
вiвтар всесожжения, i огнище його! I умивальницю! I опони двору, i стовпи
його! I ризи святi Ароновi, i ризи священства синам його! Iди ж, о
Iзраїлю! Настав-бо час показати тобi любов до Бога свого й викупити
прегрiшення своє!"
I диво дивне сталося! Товпою великою сунувся Iзраїль до кущ своїх i
понiс багатство своє, участь свою в дiлi Господа. I знов, як недавно,
понесли перснi, i печатi, i обручi, i сережки жiнок, i нагрудник, i все,
що мав хто золотого, вiддираючи прикраси з одеж, з iнструментiв музичних.
I хто багряницю мав, i вiсон, i шнури фарбованi, i вовну - приносив; i хто
мав срiбло й мiдь - приносив, i приносив також, хто мав дерево негниюче. I
жона, що мала мудрiсть прясти, принесла пряжу свою, а жона, що вмiла
робити вовну кiз, принесла пряжу свою. А князi принесли камiння смарагдове
та iнше камiння дороге на ризу Аронову: i сард, i топаз, i сафiр, i агат,
i аметист, i хризолiд, i онiкс, i берилiй. I нiс те все Iзраїль з радiстю
великою в серцi своїм, бистрими ногами й з веселим ли-, цем, - i носив так
увесь остаток дня, i лише нiч припинила поток жертволюбностi Iзраїля й
усердiє Богу його.
Х
Авiрон був при кущi приношення. Вiн бiгав, носив, вiшав, розкладав i
помагав всюди, де треба було руки помочi. I радостi було повне серце його,
бо чув вiн, що робить роботу Господа, i забулася тривога душi останнiх
днiв. Правда, сини Левiї скоса поглядали на цього самозваного помагача;
але що ним можна було поштуркуватися, як хотiлося, i звалити на нього
найтруднiшу роботу, то це їх улагоджувало.
Авiрон же тим бiльш радiв, чим бiльше роботи звалювали на нього, мовби
викупляв тим свiй душевний грiх. I ходив, i все говорив сам собi: "Мирна
робота Господевi, а не кров живущих", - i вiд тої фрази, несвiдомо
повтореної десять-двадцять разiв, душа сповнялася тихою благос-тю й
теплом, а уста хотiли спiвати.
I лише як прийшов додому, й лiг, i вiдступила вiд нього кудись далеко
приємна господня робота в ясному свiтлi дня, а натомiсть нiч, мати всiх
темних думок, обхопила його навколо, - о, знов прийшли вони, тi жорстокi
думки, що мучили його останнiми часами, i Авiрон питав сам себе:
"Невже насiння брата сходить в моїй душi, й квiтне, i дає плiд?.."
Авiрон порiвнював два своїх настрої при сповненню волi одного й того ж
Бога: один - той, що з ним вiн убивав чоловiка, i другий - той, що з ним
вiн робив сьогоднi ввесь день коло кущi приношень. Як темно було тодi на
душi, як рвалася вона на частi, згадуючи безповоротнiсть, невмолиму
безповоротнiсть вчинку, - остiльки тепер було тихо, молитовне...
"Мирна робота Господевi, а не кров живущих..."
...I думка чiплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода
ворушить поросле мохом млинове колесо.
"Що благо?.. Благо - спiвання, й хвала душi, i плач радостi; благо -
задоволення роботою сьогоднiшнього дня й благословення ближнього, що
призиває вiн на главу твою за помiч йому, за радiсть йому, за спокiй йому.
Благо - любов моя до матерi, до батька, до брата мого; благо - кохання
моє, яким люблю я очi Асхн, i тихий невинний шепiт маленьких уст її, i
бажання душi її...
А що неблаго?.. Неблаго - муки душi моєї, стогiн i плач
безповоротностi; i безумство подiй, i спомин їх, i безсоннi ночi; i
прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за скорботу його. I
озлоблення неблаго твоє, i ненависть моя, i скрипiння зубiв. I меч, i нiж,
i вигляд кровi на сонцi.
...А Бог - великий! А Бог - мудрий! А Бог - благий!..
...I тепер питаю я себе: чи може пiд'яремний родити овна? I телець чи
може родити льва, а дерево горчичне дати плiд з каменя? I так само ж - чи
може Бог благий велiти неблагая, i радуватися з тьми, i з ненавистi
радуватися, й тiшитися прокльоном i распрею людей?.. О нi!.. Я умножу
насiння твоє, - сказав Господь; а не сказав - розсiкайте один одного на
частi. Чоловiк любить карати за грiх, - а Бог?.. Вiн такий сильний, що не
потрiбує кари. Чоловiк вигадав справедливiсть, - а Бог?.. Бог вигадав
вiчнiсть, у котрiй никнуть усi справедливостi, котра сама -
справедливiсть. Чоловiк скував собi меч для десницi своєї, а Боговi меч -
око його, котрим вiн загляне в душу тобi, й освiтить, i покаже грiх твiй
перед тобою. А м'язня його - слово його, що промовить тобi до глибин твоїх
душевних i гасить вогнi бунту".
...I так пливла думка за думкою, i перед очима викривалася велика,
необ'ятна картина... омани...
З самого початку! З самого виходу з Єгипту! Кожний день, кожний час -
омана, омана, омана!... Омана - iменем Бога, влада - владою його, слово -
словом його!..
I сама можливiсть цього була така страшна, що Авiрон похолов увесь, i
закутався з головою, й гнав вiд себе тi руйнуючi думки. Вони палили його,
мов вогнем, i затримували дихання в грудях, але приходили, приходили,
приходили... I розкривали перед очима малюнки минулого, i пiдводили пiд
них iншi пояснення, а при тiм згадувалися слова Датана й смiх Корея i все
те, що обурювало його ранiш. I пригадалося, як Корей повторяв на дрiбнiшу
скалю деякi штучки Моiсеєвi, - i вiд того всього хотiлося крикнути й
тiкати свiт за очi, мовби можна було втекти вiд самого себе.
- Дай менi сон. Господи! - тремтячим шопотом молив Авiрон. - Дай менi
сон. Господи, щоб не збожеволiв я в цю нiч, щоб зосталися сили ще
послужити тобi...
Але сон не йшов, i думки, як дикi гiєни жеруть верблюда, рвали на частi
душу Авiронову...
XI
А на другий день, як тiльки блиснуло сонце, побiг Авiрон до кущi
приношення. Думав - буде перший, але де! Iзраїль уже прокинувся i вже нiс
свою жертву на свiжого Бога.
Вiд ранiшньої прохолоди приємним трепетом здригалося тiло. Така рожева
була пустиня, i такi веселi, повнi вiри й радостi обличчя стрiчних, що
стидно стало Авiроновi за свої нiчнi думи й за кощунство своє...
I вiн постановив випросити прощення в Бога роботою.
- Я буду багато робити. Господи, i ввесь час молитися тобi, i ти
простиш мене тодi, - правда? - Так просто й щиро питав вiн Бога; i пiсля
тої бесiди тихо й просто стало на душi.
Жертволюбнiсть Iзраїля не заснула й уночi, i цiлу нiч готували люди те,
що мали нести завтра, i нетерпеливо дожидалися першого проблеску дня, а
дiждавшися, потяглися довгою низкою до кущi приношень i несли, несли,
несли... Те, що називається ощаднiстю, мов щезло з сонму iзраїльського,
нiхто не ховався за спину другого, нiхто не був хитрий i дрiб'язковий,
нiхто не утаював. Морем людей сколихнув великий подув, i як блудний син,
повернувшися до батька, з подвоєною силою працює на отцiвських ланах, -
так i Iзраїль, повернувшися до Бога свого, дiлом i жертвою старався знову
заслужити собi милiсть.
Тут же, коло кущi, зiйшлися мудрiшi й старiшi Iзраїля i Ароновi сини,
майбутнi священики - Надав, Авiюд, Елеазар, Iтамар. Стояли мудрiшi й
старiшi й розмовляли, i кожне слово їх було долею народу, будучими днями
його, i спокоєм дiтей, i пiснею дiвчини. А до них пiдiйшов старий, як
сонце, i бiлий, як сонце, юдей. Вiн, мов святиню,
тримав обома руками ремiнь з великою золотою пряжкою й питав:
- Де положити? - Але його нiхто не чув, бо всi зайнятi були роботою
своєю, а мудрi - мудрiстю своєю. Старий знову спитав, дивлячись ясним
поглядом дiтей: - Де положити цей пояс? Облягав вiн рамена отцiв моїх i
праотцiв моїх, бо прийшов до родини нашої з незгаданих вiкiв. Як ока
свого, берегли ми його в землi Єгипту, кажучи собi: лiпше ми самi будемо в
неволi, нiж наша святиня. А вмираючи, батько передав менi цей пояс на
смертельному лiжку й сказав: "Слухай, сину мiй первородний! Щастя дому
твого не покине i здоров'я - тiла, доки берегтимеш ти святиню цю. А день,
у котрий братимеш цей пояс, чи на себе, чи на сина свого возложиш, буде
свiтлим днем роду твого. I не погине твiй рiд, i не пересохне молоко в
сосцях дочок кущi твоєї, i не поточить черв'як дерева твого, доки буде з
тобою святиня..." Так говорив менi перед смертю отець, i я робив по слову
його, i не посiщав Бог гнiвом своїм дому мого. А тепер... без страху
вiддаю я святиню родини на святиню народу. Те, що це золото пiде на ноги
херувимiв, чи на крила їх, чи на вiнця, чи на петлю завiси святого святих,
те збереже дiм мiй вiд немилостi Бога... так само, якби й у мене в кущi
був пояс цей. Тож приймiть дар роду нашого, о мудрi, хай буде й моя лепта
в сокровищах Iзраїля.
I побожно старий поцiлував святиню й давав її в руки комусь iз старших.
Але тi такi були захопленi своїми рахунками, що вiдмахувалися вiд дiда, як
вiд мухи.
- Та чого ти лiзеш ще тут з своїми ремiнцями? Бачиш, скiльки куп
всякого дрантя, кидай туди, потiм розберемо.
Старий не зрозумiв спочатку, а потiм... мов стерявся якось... Лице
стало таким маленьким-маленьким, жалiбно усмiхненим, i пояс тремтiв у
руках: вони не пiдiймалися кидати святиню.
I бачив все те Авiрон, i пiдбiг до сивого дiда, й сказав:
- Отче, дозволь i менi поцiлувати святиню твою, й будь певний, що
Господь справдi збереже твiй дiм вiд нещастя, як берiг i до цього дня... -
i Авiрон, побожно поцiлувавши золото пояса, бережно прийняв його з рук
старого.
- Хай благословить тебе Бог, сину, не знаю, з чийого ти роду.
Припильнуй же, прошу, щоб нi одна крихта золота не пропала й не втопталася
в бруд робiтнi, ти, певно, будеш помагати найголовнiшому майстровi при
його роботi
- О нi! - тихо якось, усмiхнувшися, сказав Авiрон. - До того Бог сам
вибирає найдостойнiших, а я... я щасливий, що можу робити хоч те, що
роблю.
Старий хитав головою, дивуючись: коли вже таких побожних, гарних
хлопцiв Бог не вибиратиме, то кого ж вiн вибере? А втiм - його святая
воля...
А левiти бачили те все, штовхали один одного лiктями та пiдсмiювалися:
- Чи чули ви, хлопцi, як вiн обiцяв милiсть божу цьому старому дурневi?
Сам Моїсей не вмiв би лiпше вив'язатися.
- А як вiн смоктав засмальцьований ремiнь, мов уста коханки!
Авiрон не хотiв того слухати i ще ревнiше взявся до працi.
А жертва пливла й пливла. Несли чашi, й блюда, i зуби слоновi; несли
тонкi санiрськi дошки кедровi, i кипарис, i певг Ливана, i дерево з
Басанiтиди i з островiв Хетрим-ських; i вiсон Попестрений, правдивий
єгипетський, сiнету й багряницю з островiв Єлiсе; i мiдь, i залiзо
архиденян-ське, i залiзо з Асiїла, стактi й пестроту з Фарсиса. I мiро, i
касiю, i перший мед, i ритину. i вовну блискучу з Мiлета. I вино
хельвонське, i олiю, i семiдал. I савське, i равське камiння дороге:
сардiй, топаз, смарагд, яхонт, антракс, яспiс, сафiр, лiгiрiй, агат,
аметист, хризолiд, берилiй. онiкс, - i всього без числа.
Одна жiнка прийшла й стала на колiна; в її вухах блищали великi дорогi
сережки, але їх не можна було вийняти, бо звичай роду велiв, щоби сережки
тi нiколи не здiймалися; i тому мати, чiпляючи сережки найстаршiй своїй
дочцi, залютовувала їх цiлком, - i лиш тодi, як знов треба було передавати
найстаршiй доньцi, вони розпаювалися й переходили так само на молодi
вушка.
Жiнка стала на колiна перед Веселiїлом i просила, ще той узяв свої
прилади та розлютував сережки.
- Я не маю доньки й досi. А хоч би й мала, то сказала б їй: "Сережки
твої пiшли на святиню Iзраiлеву"; Веселiiле! Поможи ж менi скорше принести
мою жертвуй Боговi.
Але Веселiїл був заклопотаний i велiв якомусь хлопцевiї розпаяти тi
сережки. Хлопець узявся невмiлою рукою й двiчi торкнувся розпаленим
залiзом м'якого вуха жiнки, але вона не випустила звуку.
А серед групи старшин пiдiймалися все бiльшi й бiльшi суперечки, змогав
все дужчий гамiр. Iнодi мудрi Iзраiля починали так кричати й гнiвно
розмахувати руками, що здавалося, от-от вони почнуть битися i вчiпляться
один одному в сивi бороди, але не раз увесь той джергiт стихав, i чутно
було лише якiсь рахунки.
Найбiльш хвилювався один низенький, рухливий, з бистрими оченятами
старий юдей. Вiн хапав Моїсея за руки, I щось швидко-швидко показував йому
на пальцях рук i нiг,пiдбiгав до купи, хитав на руцi то одну рiч, то
другу, пiдганяв тих, що стояли коло важницi й переважували жертву Iзраiля,
жестикулював, присiдав i викрикував:
- Тридцять талантiв i вiсiмсот сорок п'ять сиклiв золота! Та де ми те
будемо дiвати? То вже й стовпи можна з чистого золота зробити! Сто два
таланти й тисяча шiстсот сiмдесят сиклiв срiбла уже! Уже тепер! А далi ще
скiльки буде? Вiсiмдесят п'ять талантiв i двi тисячi сто п'ятнадч, цять
сиклiв мiдi. Та куди ж то все, куди?..
Моїсей слухав його, морщачи iнодi брови, а потiм рiшуче виступив
наперед i крикнув:
- Бачить Бог охоту Iзраiля й жертволюбнiсть дочс його. Досить уже маємо
золота, i срiбла маємо доситi i мiдi, i багряниць, i червлениць. Вистачить
на святиню Бога й на одежу слуг його. Тепер не несiть уже бiльше, - чуєте?
I там далi, i всюди по сонмовi скажiть, що вдоволився вже Господь жертвою
народу свого i не noтpiбyє iльше...
I побiгли левiти в усi сторони, кричачи слова Моїсея, i чув iх Iзраїль
i засмутився. Бо були такi, що не встигли принести дару свого, i такi
були, що принесли мало та укоривши себе за скупiсть, хотiли ще додати до
спасiння свого. I бiгли жiнки й здалека кидали на купу свої
дорогоцiнностi, а левiти лаяли жiнок, кричали на них i вiдганяли геть. За
хвилину ще перед тим вони готовi були лаяти кожного за скупарство,
прикликати кару божу на лiнивих до дарiв, а тепер уже били за
жертволюбнiсть.
I мов торг який зчинився коло кущi приношення, i боляче було Авi ройовi
дивитись на все те. Вiн поглядав на Моїсея - чи не зробить пророк тому
кiнець, але Моїсей вiв якусь серйозну розмову з мудрими Iзраїля й не
помiчав зайвого усердiя слуг божих.
Авiрон пiдiйшов до батька, котрий теж стояв серед купи старшин. Саме в
ту хвилю Моїсей закiнчив свою розмову i якось машинально, ще пiд владою
думок, положив руку на голову хлопця. I так солодко зробилося Авiроновi
вiд того дотику м'якої старечої руки, мовби вiн їв мед i цiлував при тiм
Асху.
- Це твiй син? - спитав Моїсей старого Елi ява.
- Ти сказав, пророче.
- Певне, буде помагати тобi.
- Буде, але менш. Бо я маю до помочi другого, старшого, той лiпше вмiє.
- А ти хотiв би працювати коло роботи Господа? - спитав Моїсей Авiрона.
У того захопило дух вiд несподiванки, i вiн не вiдповiв нiчого. Та
Моїсей i не чекав вiдповiдi; вiн звернувся до Веселiїла:
- Ти маєш якого хлопця собi до помочi? Побiгти куди, подати.
- Нi, - суворо вiдповiв Веселiїл. Вiн взагалi був якийсь тяжкий,
неприємний i бiльш мовчав, мов сердився на цiлий свiт.
- Ну, так вiзьми оцього хлопця. Вiн, певне, придасться тобi: я вже
другий день бачу його тут, i вiн так охоче береться до роботи.
- Менi однаково, яку вiвцю брати, чи чорну, чи бiлу. Моїсей знову
погладив Авiрона по головi й ласкаво сказав:
- Ну, то от я благословляю тебе на роботу Господа. Будь пильний, в усiм
слухай Веселiiла й заробиш благодать не тiльки собi, а й усiм, кого любиш.
...Не знав Авiрон - чи на землi вiн, чи на небесах. Першим почуттям
його було впасти в порох i цiлувати ноги Моїсея, але вiн не посмiв, лише
такими очима подивився на пророка, що той усмiхнувся ще ласкавiш.
Все переплуталося в очах Авiрона, станули сльози. Радiсть його була
така, що не вмiщалася в грудях, рвалася наверх в якiмсь крику, русi, в
сльозах.
Вiн прийме участь в роботi Господа! його рука доторкнеться святинi
цiлого народу! Будуть нести ковчег перед сонмом, i, бiжачи, спiватиме
Iзраїль пiсню хвали: будуть ставити на землю - i мiсце те стане вiдтодi
святим; будуть цiлувати люди край завiси святого святих, i приносити
жертву трепету, i виповiдати все таємне своє, все болюче своє, все величне
своє... А вiн, цей молодий, нiкому не вiдомий Авiрон, буде дивитись i
говорити собi: там були мої руки... Моя десниця торкалася лиця херувима,
устами котрого говорить тепер сам Господь; моя рука рiзьбила вiнця
святинi, моя рука обвивала святий покров!
I Господь не забуде того, хто давав свiй труд на роботу йому, хто жаром
серця свого розпалював вугiлля на вилив i, роздмухуючи, не жалiв грудей. I
як прийде час потреби - воззову Господа мого! "Боже! - скажу, - чи
пам'ятаєш той час, коли я робив ковчег твiй, славу iменi твоєму?" I скаже
Господь: "Пам'ятаю. Скажи, слуго мiй вiрний, чого хочеш тепер вiд мене, i
я дам тобi". - "Я хочу Асху... Тiльки її я хочу. Боже мiй... її очей, її
уст, її любовi..." - "То бери ж собi Асху, слуго мiй чистий. I стада її, i
любов родичiв її. Я не забуду тебе нiколи, i трави твоєї не зсушу, i стад
не виморю спрагою". - "А я посвящу тобi. Боже, первенця свого й десятину
молодого-свого..."
Авiрон забув, де вiн i що з ним. Левiти давно вже показували пальцями
на нього.
- Дивiться, дивiться!.. Вiн теж, як Моїсей, чує нечутнi глаголи Господа
й голоси труб небесних. О, який же вiн має бути дурень!.. Звiдки затесався
вiн до нас, не знаєте браття?
Потiм усi розiйшлися по кущах на обiд, лише один Авiрон не мiг їсти й
подався до своєї милої пустинi. О мила мати пустиня!.. Тобi горе - тобi й
радiсть!
Сонце так страшно напекло камiння, що воно дихало жаром. Авiроновi
здавалося, що то камiння нiме посилає йому своє спiвчуття, чим може. На
далекiм обрiї пiдiймався стовп пiску, - Авiроновi здавалося, що то пустиня
сама шле привiт йому; i бiлi костi верблюдiв, i перо розiрваного, орлом
птаха з сухою на кiнчиках кров'ю, i маленька морська черепашка, бозна-коли
занесена до цього моря пiщаних зерен, - усе то були не слiди смертi, а
свiдки, радiснi свiдки спiву душi.
Ноги пекло, дихати було важко, та Авiрон не помiчав нiчого того. Легко
ступав вiн по пiску, й старався поглянути в саму середину сонця, - i не
мiг, i, тихо смiючися, закривав потiм очi рукою: червонi, синi, зеленi,
жовтi плями починали грати перед заплющеними очима, i хлопець ставав, бо
йому починало здаватися, що от пiд ногами прiрва, що вiн уже наступає на
скорпiона. I знову вiн тихо смiявся, бо знав, що нема тут прiрви, а тiльки
пiсок, гарячий рухомий пiсок.
А ставши - стояв уже непорушне i, не вiдiймаючи руки вiд очей, слухав,
як шумить далекий табiр, як уїдливо гавкає на когось пес, а вгорi, високо,
пiд самим сонцем, клекоче орел. А потiм тихо-тихо вiдводив руки вiд очей
i, мов новими, мов тiльки народженими очима, бачив i рожеву пустиню, i
безкраїй простiр неба, i товпу бiлих кущ Iзраiля, а ген далеко - високу,
велику кущу самого Моїсея. I чув прихiд Бога в душу, i переповнявся
молитвою, i, впавши на колiна, говорив:
- О, Адонай!.. О Господи вседержителю. Боже отець наших, Боже Аврамiв,
Iсакiв i Яковлiв! Ти, що небо i землю сотворив iз усiєю їх красою, i море
зв'язав словом повелiння твого, i запечатав безодню страшним i славним
iменем твоїм! Ти, що вивiв Iзраїля з дому роботи, i узи неволi нашої
розрiшив, i зв'язаного зробив свобiдним, - дякую тобi!.. Дякую тобi за
милiсть твою, за наближення твоє. Положив єси руку iзбрання на главу мою й
розверзає-ши передi мною таїну святинi... Недостойний я. Боже,
недостойний. О, яке ж безконечне милосердя твоє, ти, Боже вишнiй,
многомилостивий!.. I це я клоню колiна серця мого перед тобою i молю тебе,
високий, не осуди мене за нищий дух мiй i не погуби близькiстю твоєю...
...I плакав Авiрон, i молився, i переповнений був щастям. I якби тут
був Моїсей - о, якими сльозами омив би тепер Авiрон ноги великого пророка,
якими поцiлунками оцiлував край святої одежi його!
А ввечерi, як зайшло сонце й погас короткий пiвденний сумерк, викликав
Авiрон непомiтно Асху з шатра, й пiшли вони далеко-далеко, в пустиню.
Зоряна нiч радiсно окутала їх, i м'яко обвiяв тихий вiтер... Зiйшов
мiсяць, освiтив молоду любов i зрадiв нiжному шепоту їх...
- Як люблю я тебе, Асхо!.. Як люблю я тебе, сестро моя!.. За те я тебе
люблю, що тобi повiряю душу й чую, як б'ється серце твоє у вiдповiдь на
мою радiсть... I за те я тебе люблю, що рано шукаю очима за тобою i
розцвiтаю, коли ти мимо йдеш до води... I за те люблю тебе, що, стоячи на
молитвi, можу згадати iм'я твоє й сплiтати його з iменем Всевишнього...
- Не говори-бо так, то гнiвить Бога, - тихо шепотiла Асха, притуляючись
до милого, а сама хотiла, щоб ще, i ще, i ще говорив вiн так без кiнця.
- Нi, цим не прогнiвлю я Бога, i за такi слова вiн не буде карати мене.
Чи не вiн створив i тебе, й мене, й пустиню оцю, i небо, i мiсяць? Чи не
вiн ростив i тебе, й мене десь на рiзних кiнцях Єгипту, а потiм з двох
протилежних сторiн поставив на одну стежку, щоб ми мали зустрiнутися? Чи
не вiн, як уперше кинув я свiй зiр на тебе, шепнув менi до вуха: "Це
Асха... це твоя Асха..."? А тобi чи не вiн же тихо сказав: "Це Авiрон,
твiй Авiрон, котрого ти будеш любити й назовеш чоловiком своїм..."?
I з очима, повними слiз, сказала Асха:
- О так!.. Це вiн!.. Це Господь... Це Адонай!.. I тихо всмiхалася мати
пустиня, благословляючи святу молоду любов, а там, далеко-далеко позаду,
перекликалися вартовi в юдейськiм таборi...
XII
А на другий день почалася робота господня, а з нею те, чого не знав, не
умiв назвати Авiрон... О, чому вiн не ослiп на обидва ока, чому не оглухли
вуха його, чому не вiдсохла рука!
Закипiла робота: ткали, пряли, шили, рiзали, рубали, кували,
рiзьбили... Такого ще не бачив Iзраїль. Вiн бачив будiвлю великих пiрамiд
Єгипту, бо сам їх будував, бачив будiвлю несходимих храмiв єгипетських, бо
сам на своїй спинi возив i камiнь, i мармур, i пiсок. Бачив вiн i
тисячу-тисяч робiтникiв, бачив, як пiдiймається вгору лiс рук людських, як
мурашками повзають людськi тiла по громадах пам'ятникiв. I бачив, як
гнеться дерево i як гнеться спина чоловiка, коли йому тяжко, чув, як
машина кричить i стогне, протестуючи, а чоловiк... ще мовчазнiший стає,
хiба лише непрошена сльоза збiжить разом з краплею поту по щоцi та
затремтить тiло вiд єгипетського скорпiона. I над тьмою працюючих рабiв
завжди висiло мовчання, важке - як грозова хмара, оте страшне рабське
мовчання. Не було чутно жартiв молодi й смiху дiвчат, не чулось радiсного
поклику при кiнцi роботи, бо не було їй i кiнця, - вона була безконечна,
ця робота рабiв. I нiхто не збiгав по дошках скорим охочим кроком, нiхто
не випереджав товариша; а коли хто й бiг, то це, певно, було двоє: юдей та
єгиптянин-наглядач з скорпiоном у руцi... I казали старi юдеї: важкий
камiнь пiрамiд, але ще важча - робота рабства.
А тепер? Мов не тi люди! Всi очi радiють, всi уста смiються. Спiвають
молодi жiнки й дiвчата, змиваючи багряницi, але в слова побожного гiмну
вливається сонце дня, молодiсть, - i тужливий плач, зложений в рiк тяжкої
неволi, стає гiмном свободи й життя. Молодi хлопцi копають ями, носять
землю, пiсок, стругають дерево, палять вогнi, - i сухий хмиз палав на двох
вогнях, а хлопцi ще та ще пiдносять великi купи, а уста їх не
закриваються, а очi не перестають шукати дiвочих очей.
Приходили старi, поважнi люди i з ласкавою усмiшкою приглядалися до
роботи молодих. Хiба iнодi хто з робленою суворiстю крикне:
- А то що? Хiба так роблять? Ех ви! Не так ми робили колись! Ану, дай
лишень лопату, нехай я покажу тобi, як я робив тодi, коли мав таку бороду,
як у тебе.
I, жартуючи, вiддавав юнак лопату старому, а той, мов справдi чуючи в
собi поворот давнiх сил та завзятостi, рив i копав, як вiсiмнадцятилiтнiй,
усе приговорюючи: "От як у нас робили! От як ми робили... От як!.." А
молодь смiялася довкола, закликала старого до спочивку; от уже хтось
пiдкотив камiнь, хтось лагiдним рухом бере лопату з рук, - i старий,
справдi втомившися, сiдає.
- Ех-хе! Не тi лiта! - говорить вiн i смiється, i довкола всi смiються.
I сонце смiється, дивлячись на те з неба, i вiтає дитячу радiсть
Iзраїля й запал його.
Так було довкола кущi роботи, а в нiй самiй... в нiй вiдбувалося
священне таїнство найважливiшої роботи, - i в тiм таїнствi брав участь
Авiрон. О, чом же. чом не перестало його серце битися вчора, - там, на
пустинi, в час молитви? Чом не засипали йому пiски очей, бо вiн не бачив
би того, що бачить тепер?
Суворий чоловiк був Веселiїл, головний майстер, призначений самим Богом
i поблагословлений Моiсеєм. Вiн дуже добре знав своє ремество й таїни
його, i тому, що вiн так багато знав дрiбних речей, мозок його вже не
обхоплював цiлей. Господь нiколи не говорив до його душi, i в своїй роботi
Веселiїл завжди бачив тiльки роботу, - чи то був. телець Арона, чи то були
херувими Моїсея. А до того мав ще вiн вдачу, як i всi ремiсники, погано
лаятися, - i це була дiйсно його вдача, частина натури: один спiває при
роботi, другий жартує, третiй мовчить; а от Веселiїл лаявся. I що поганiй
вiн лаявся, що крутiшi слова вигадувала його вбога фантазiя, - то лiпше
робилася робота i легшi, кращi виходили речi з-пiд рук.
От i сьогоднi Веселiїл був чомусь лихий, а через те i лайка його
наперчилася вдвоє. Вiн кляв усе, що тiльки приходило йому на думку - чи то
були живi особи, чи такi, що не вiдчували його злоби. Сьогоднi все було не
так, i глина, що вiн її мiсив, була нi до чого не здатна, - i вiн кляв i
тих, хто йому приказує робити щось iз неї, i тих, хто не мiг вiдшукати
лiпшої, i самого себе, що взявся на свою голову за таку дурну роботу.
Вогонь горiв зовсiм не так, як повинен був горiти, увесь матерiал був
нiчого не вартий, а вже найгiршим нещастям був Авiрон. Це була просто кара
божа, а не помiчник! Бiг, коли треба було йти повагом, i навпаки -
посувався, як черепаха, коли треба було летiти стрiмголов. Нiчого не вмiв
- анi подати, анi приготовити; питався по двадцять разiв про те, що мусiв
би сам зробити, i не питав власне тодi, як те доконче було треба. Казали
йому принести одне, вiн приносив зовсiм що iншого; казали йому зробити
так, вiн робив цiлком навпаки. Коли треба - його не було в кущi, i навпаки
- зовсiм не потрiбний, вiн завше попадався на дорозi й плутався пiд
ногами.
Веселiїл кричав, лаявся, бризкав слиною й кидав у бiдного хлопця, чим
тiльки попав.
- Та якi ж духи зла звалили тебе на мою голову? Який дурний батько
породив тебе, а ще дурнiша мати вигодувала тебе? О, то мала бути дiбрана
пара! Я б сказав, що твоїй матерi лiпше було б взяти молоду свиню до
грудей i вигодувати її власним молоком, нiж отакого йолопця, як оце ти. I
хто мене покарав тобою та оцiєю ще дурною роботою, в якiй найбiльш
розумний чоловiк за тисячу днiв не зможе добратися анi до найменшого
смислу. Той старий дурень Моїсей переходить уже на дитячий розум i не
знає, що вже йому вигадати. Таж вилив я одного Бога, - навiщо ж вiн спалив
його i попсував стiльки матерiалу? Може, скаже, що погана була робота? Так
нехай вiн спробує вилляти лiпше. От хотiв би я подивитися на того Бога, що
вийшов би з-пiд рук Моїсея або ще бiльше безглуздого брата його - Арона.
Ну-ну! Ото був би Бог!.. Але вiн знає, стара бестiя, що в сонмi нема
бiльше чоловiка, котрий змiг би так зробити, як я, та й дурить людей: сам
Господь, каже, показав менi на Веселiїла, як на слугу свого! Хе-хе... Я
йому сказав це. Ти думаєш, нi? О, я не маю кого боятися! Так прямо й
сказав: "Мiг би ти, - кажу, - хоч тут не тулити Бога свого". А вiн
розсмiявся та й шепче:
"Не можна, братику, iнакше, - так треба", - i каже... О, вiн знає,
шельма, що говорити й де. Умiє нарiд тримати в руках. Бач, скiльки людей
набив за те, що поклонялися Богу-тельцю, а мене й не чiпнув, хоч, правду
кажучи, кого першого треба було б покарати, як не мене та Арона: Арон
приказував, а я робив, а дурнi людиська лише лобами в землю били, та й уся
їх вина. А Моїсей, бач, анi брата не чiпнув, нi мене. А чому? Бо розумний
чоловiк. Бо знає, що якби зо мною яка пригода трапилася, - хто б робив
йому тодi всячину? I херувимiв оцих пришелепуватих, i чашi, i свiтильники,
i стояла, i ковчег, i всякi iншi витребеньки.
Авiрон слухав - i не знав: чи то дiйснiсть, чи то, може, кошмар, тяжкий
гнiтючий кошмар... Святиня Господа опльовувалася брудними словами
ремiсника, уста вирiкали хулу на саме iм'я вседержителя! До такого не
доходив нi брат Датан, нi сам безбожний Корей, i нiхто, нiхто на землi...
I Бог це чує? I мовчить? I мовчатиме? I простить? I забуде? I не
спалить живцем?.. Та де ж тодi всi слова Моїсея? Де сила i гнiв господнi?
Де правда тодi?
I з дико поширеними очима стояв Авiрон у кутку шатра, мов ударений чим
тяжким у голову, i шкода було на нього дивитися... В шатрi було тихо, бо
Веселiїл чомусь замовк i, пильно зайнятий, лише iнодi єхидно кривив лице.
Нараз вiн голосно розреготався i крикнув:
- Ану, каро моя небесна, iди сюди! Авiрон не двигнувся з мiсця.
- А йди, калiко, як майстер тебе кличе! - нахмурюючися знову, крикнув
Веселiiл, а сам смiявся.
Автоматично, мов дерев'яний, пiдсунувся Авiрон.
- Дивися, яке личко в цього херувимчика! - i майстер показав рукою на
свою роботу.
Авiрон глянув i... одскочив. Вiн мало не крикнув. ...На нього дивилося
щось таке страшне, така потвора, що вiн затулився вiд неї руками...
Перекошений рот, гостре пiдборiддя, накриво закарлючений нiс, довбанi
дiрки замiсть очей, вугласта голова, - i на всiм печать чогось такого
бридкого, розпусного, найогиднiшого, що хотiлося вибiгти на свiже
повiтря...
- Що це? Що це?.. - ледве чутно, весь дрижачи, спитав Авiрон.
- А що, ти не бачиш? Це ж херувим для Моїсея. Це святиня Iзраїлева,
котру вiн так хотiв лизати... - I Веселiїл смiявся, i смiялася огидна
почвара перекошеним ротом, i смiх iх був однаковий.
- I це... i це так i буде?..
- Атож як? - i ще дужче реготав Веселiїл, i ще дужче реготав херувим, а
з розiрваного його рота мов виходив тяжкий сопух. - От ми поставимо це
божество тут у куточку - казав далi Веселiiл, вiдтягуючи статую вбiк, -
нехай прийде Моїсей та подивиться. Бажав? Хай має! Я зробив доброго Бога,
i зробив непогано, - а вiн палити? - прошу! Сiдайте самi за роботу та й
лiпiть, а я вам не дурень дався, що сьогоднi один брат одне бовкне - роби
так, а завтра другий брат друге бовкне... А я б мав всякого бовкуна
слухати? Нi, дякую красно. Я вже не маленький, у мене онуки вже бiгають.
Саме в цю хвилину ввiйшов Моїсей.
- Ну, як тут у тебе, старий муркало? А там пiшла робота... страх! - i
Моїсей розсмiявся. Але в смiху тiм було щось таке, що ножем рiзнуло серце
Авiроновi. Це вiн уперше чув, як хихоче великий пророк, - i бодай би не
чути нiколи! Це був смiх переможця. Моiсей побiдив Iзраiля - i знову,
тепер, здається, вже надовго, став паном його.
"Треба лише розумiти дух народу i впору приходити до сповнення менших
його бажань, а тодi вiн сповнить велике твоє бажання - бути вiчним твоїм
рабом!" Так говорив кожний рух Моїсея i горда радiсть очей його, i вiдчув
те в смiху Авiрон...
- А це що ти тут наробив? - спитав Моїсей, зупинившися перед херувимом,
притуленим до стiни.
I ждав Авiрон, що нахмуряться брови великого пророка, що блискавиця
вийде з очей i поразить святотатця, що покажеться ж правда господня... Але
нiчого не сталося... Замiсть гнiву - вибух смiхом Моїсей i реготав,
упершися в боки, аж хитався всiм дебелим тiлом своїм. А Веселiїл,
зберiгаючи серйозну мiну, хоч очi в нього бризкали смiхом, говорив роблено
суворим голосом:
- Це ж Бог тобi. Я тобi добре зробив тельця, - навiщо ти спалив його? А
херувимiв я робити не вмiю.
I двоє старих стояли й реготали з святинi Iзраїля, з уповань на
нього...
- А цей дурник питає: чи це так воно й зостанеться? А що ж, кажу,
йолопе, гадаєш, що буду переробляти? А не дiждеш нi ти, нi твiй Моїсей! -
I знов старi реготали здоровим, дужим смiхом мiцної старостi.
А потiм узяв Моїсей янгола i, поплескуючи його по носi, вiд чого нiс
зробився зовсiм нi на що не похожим, сказав:
- Ану-ну, покажи цьому молодиковi, що значить сила господня, котру дав
тобi в руки Господь! - I знову вони реготали, аж сльози виступали у них на
очах.
Зручним рухом пiдхопив Веселiїл янгола, поставив його перед собою й
почав водити пальцями по лицi. I здавалося, що грався вiн, роблячи безлiч
непотрiбних рухiв: то вивертав кумедно палець, то врiзувався в глину
твердим, як залiзо, нiгтем, то швидко-швидко тер одне мiсце i все не
переставав приговорювати всякi дурницi. Вiдхиливши голову та прищуливши
очi, приглядався до роботи, аж нарештi, рiзким рухом вiдкинувши ввесь
корпус, вiдiйшов Веселiiл i крикнув:
- Ану, дивися тепер, дурню!
Авiрон глянув - i не знав, що тут сталося справдi: чи сила господня, чи
чарування якесь?!
На нього скорботно дивилося божественне лице. З очей, здавалося, от-от
поллються сльози, а уста... живi, лише блiдi уста тихо шепотiли молитву
господиновi...
I це таке було прекрасне, це таке було дивне, що впасти хотiлося на
колiна й розридатись. I Авiрон розридався... лише вiд того, що було, було
- й не могло витравитися з душi печальним поглядом янгола. Образа Богу й
смiх йому - це був уже занадто болючий контраст для чистої душi одного з
тих, що не вмiють владикувати... I, закривши лице полою одежi, заплакав
Авiрон...
Плакав вiн над собою, над своєю наївного вiрою, над пророком великим,
що згубив тепер авреолю i став звичайним властолюбним обманщиком. Плакав
над молодiстю своєї душi й над зачерствiлою старiстю душ цих мудрецiв,
ознаменованих перстом Бога... I над Iзраїлем усiм плакав вiн, що справдi
без Бога, сам, по волi одиого-однiсiнького чоловiка, заблудив у цю дику
пустиню i тепер мусить шукати Бога собi, шукати надiї собi.
- Що з тобою, дитино моя? - прозвучав над ним знайомий божественно
м'який голос. Знов чулися в нiм тi нотки, що могли б в iнший час довести
до екстазу хлопця, знов положилася м'яка стареча рука на голову, - лише
тепер знав тому всьому цiну Авiрон. Ласка Моiсея була офiцiйною ласкою:
старий чоловiк знав, що треба iнодi пожалiти людину, зробити вид, що її
бiль є почасти й твоїм болем; старий чоловiк знав, яким способом треба
стуляти i уста, щоб виходив з них тихий жалiсливий голос iз тими чарiвними
нотками: їх однаково люблять усi тисячi плачущих... I нiчого не вiдповiв
Авiрон, i ще дужче заплакав...
А ввечерi вiн побачив те, пiсля чого хотiв вогню, небесного вогню!..
Веселiїл не пустив Авiрона додому, сказав, що рано буде! дуже багато
роботи, а вiн, Веселiiл, зовсiм не має охоти чекати на всякого йолопа. I
Авiрон зостався... I бачив...
Бачив, як знову прийшов Моїсей, i Арон, i Ор, i ще декiлька мудрих
Iзраїля; бачив, скiльки вина їм принесли, бачив, як пили й п'янiли пророки
з первосвящениками; чув соромiцькi їх речi, аж поки... аж поки не прийшли
дiвчата, i Моїсей, п'яною рукою потрiпуючи молодого хлопця по плечах, не
випровадив Авiрона з кущi, говорячи:
- Ти наш... ти тепер уже зовсiм наш, - правда? I, властиво, нема що
перед тобою критися, але... хе-хе-хе!.. є рiчi, котрих не треба бачити
молодим людям, хе-хе-хе!.. Тому йди тепер додому, а завтра раненько, -
чуєш?.. - раненько прийдеш. .
- Я не пускаю... Я не дозволю... Хто має право мiшатися в мої
розпорядження? - кричав, вистукуючи погарем по столу, Веселiїл.
- Тихше ти, старий пiячино! - говорив Моїсей i, смiючися, грозив
майстровi кулаком, а потiм знов звертався до хлопця, нахилявся просто до
лиця, iз уст великого пророка несло перегорiлим смородом: - Ти не слухай
того старого дурня, не слухай... а слухай, що говорю тобi я, Моїсей, бо
моїми устами сам Бог глаголить...
...Хитаючися, вийшов Авiрон...
Куди?.. Сонце погасло, й увесь свiт став холодною пустинею, i пустинею
бездушною стали небеса...
...Непритомний вийшов Авiрон iз сонму i, не дивлячись, iшов, iшов...
Щось велике прийшло, i обгорнуло його, i потягло в страшну, темну
безодню...
Вiн боровся! Вiн не хотiв! Вiн звав ще Бога, але Бог не приходив... Вiн
молив безгрiшну пустиню, але пустиня не вiдзивалася.
- Боже! Боже, спаси мене, - я потопаю... Глибина моря розверзається пiд
ногами моїми, i буря сумнiву топить мене. Боже... Я зову тебе на спасiння,
спаси мене. Боже... Не мене спаси, вiру мою спаси i уповання моє... Ти ж
бачиш безумство моє, i думки моєї перед тобою не утаю! Я ж не вiрю бiльше
в тебе, Боже, i в пророка не вiрю твого. Оману я бачу в голосi твоїм i
хитрiсть бачу в силi твоїй! Людину я бачу в пророцi твоїм i похоть людини
в чреслах його. I кров його буриться вiд того ж, вiд чого й усiх iнших
людей, i вино п'янить йому чоло, як i всiм, хто вживає вино. Ради
княжества свого й владичества свого вiн гримiв голосом труб, топтав
скрижалi твої i вбивав живущого. О Боже!! Хто ж обманець з вас двох? Чи
Моїсей, що не назвав нам iстинного iменi твого, не показав лиця твого й
чертога твого?.. Чи ти сам, Боже? Чи ти справдi живеш на небесах i держиш
громи й меч в руцi? Чи лише вiрити ми повиннi, що ти єси?.. О Боже! Во
iм'я слави твоєї, во iм'я iснування твого, во iм'я правди на землi, покажи
менi лице своє... Я не боюся! Нехай спалить мене зрак твiй, нехай
розверзеться пiдi мною земля, нехай в муках страшних сконаю я потiм, лиш
покажи менi лице твоє... Коли увiрую, увiрують усi тi, що прийдуть по
менi, що кров ю плакатимуть у сумнiвi своїм. Ради них, ради кровi їх,
взискуючих, покажи менi лице твоє... Бо як нi... бо як знов ти сховаєшся
за невидимiсть i не почую я голосу твого тут, не в скинiях Моїсейових, а
тут, серед цiєї нехитрої пустинi... не вiрю я тодi в тебе й кричу:
"...Порожнi твої небеса! Облуда - царство твоє! Безсила - воля твоя!.. Ти
- омана!.. Ти - безсилiсть моя!.. Ти - безумство моє!.. Ти..."
...Й упав Авiрон на землю й корчився в муках. I сльози його рiвнодушно
вбирав у себе пiсок пустинi. А небеса?.. Небеса мовчали... як мовчать до
цього дня.
=====================================================================
Михайло Чабанiвський. Вiрний
Те, що того ранку побачив Iгор у сусiдньому дворi, дуже схвилювало
його. Маленький хлопчик такого ж вiку, як i вiн сам, стьобав прутиком рябе
цуценя, тягаючи його по саду за шнурок. Собача жалiбно скиглило, падало,
переверталося на травi, намагаючись встигати за своїм довгоногим
мучителем. Але той навмисне стрибав через кущi, бiгав помiж деревами, а
цуценя, впавши на землю, котилося, нiби клубочок бiлих ниток. Серце Iгоря
не витримало. Блiдий, iз стиснутими кулаками, вiн миттю перехопився через
паркан i став перед хлопчиком.
- Нащо мучиш?- крикнув вiн хрипким голосом.- Покинь!
Хлопчик, вражено блимаючи маленькими очима, зупинився. Цуценя,
скориставшись з цього, пiдповзло до нiг свого лютого господаря i лизнуло
йому литку. Два хлопчики, один рудий, мов сонце, якщо на нього дивитися у
закопчене скло, другий з чубчиком в напуск, блiдий i рiшучий, стояли один
проти одного, ладнi зчепитися у бiйцi. Та ось рудi вiї раптом затремтiли,
ворухнулися, очi опустилися вниз.
- А чого його жалiти, коли вiн зайвий. Все одно завтра втопимо у дiжцi.
Спитай он у мами.
Iгор ковтнув слину, що давила його за горло, переступив з ноги на ногу.
Гнiв його минув, i вiн вже лагiднiше сказав:
- Нащо ж його топити? Краще вiддай менi...
- Бери, - погодився рудий хлопчик i подав Iгоревi шнурок. - Що менi,
жалко? У нас ще красивiший є, з великими вухами... Тарзан.
Не тямлячи себе вiд радостi, Iгор пiдхопив на руки щеня, яке все
тремтiло i тихо скиглило, наче скаржилося на когось, кинувся до хвiртки.
Та його раптом зупинив рудий.
- Е, нi, - сказав вiн i лукаво примружив свої маленькi очi. - Даром не
дається, адже вiн не простий, а породистий...
- Що ж ти хочеш за нього? - нетерпляче спитав Iгор. Вiн у цю хвилину
ненавидiв оцього пихатого мучителя.
- Що в тебе є?
Iгор зам'явся. Справдi, що ж у нього є? Вiн лише кiлька днiв, як
приїхав з мiста до тiтки Олi, всi його iграшки лишилися вдома, лише дещо
вдалося захопити, коли спiшно збиралися на дачу. Перебираючи в думках те,
що вiн захопив з дому, Iгор проказував:
- Пiстолет з двома курками, червоний настiльний телефон з поламаною
мембраною, Толька, мiй братiк, поламав, тенiсний м'яч...
- Неси все це менi, тодi забереш собаку, iнакше не вiддам, -
категорично заявив рудий i вихопив цуценя з Iгоревих рук.-Бо це не простий
дворняжка, а породистий.
- Гаразд, почекай мене, я зараз,--вiдповiв Iгор. Вiн кинувся через
паркан i за кiлька хвилин вже знову повернувся. В руках у нього були
iграшки.
- Бери, я згодний, - сказав Iгор i поклав все принесене на траву.
Схопивши цуценя, вiн кинувся додому. I вже тодi, коли вiн був за
парканом, з сусiднього двора почулося:
- Як тебе звати?
Це питав рудий. Iгор охоче вiдповiв.
- А мене Тимком. Будемо гратися?
- Будемо,- невпевнено мовив Iгор.Якщо тiльки не будеш мучити тварин...
- Так я ж його вчив бiгати! - виправдувався Тимко. Видно, йому було
соромно за свiй вчинок. - У мене он ластiв'яче гнiздо, i я не чiпаю
яєчок... Хай собi лежать, я тiльки подивився кожне i поклав.
- Значить, подивився все ж? - строго спитав Iгор. - А ти знаєш, що
ластiвка може вiдкинутися вiд гнiзда, якщо там хтось полазить? Навiть
лазити не треба. Он скiльки буслiв у селi, а на вашiй хатi його чомусь
немає. Як ти думаєш, чому? Бусли розумнi птицi, вони знають людей...
Тимко прикусив язика. Вiн вважав, що оцей "дачник" дурний, мов пень,
коли вiн може вiддати за паршиве щеня всi свої iграшки, але виявилося, що
це не зовсiм так. Звiдки вiн дiзнався, що Тимко минулого року розорив
лелече гнiздо i хитрi птицi цього року вже не прилетiли сюди? Звiдки вiн,
мiський житель, знає про ластiв'ячi примхи?
А Iгор вже вовтузився з своїм цуценям. Перш за все вiн випросив у
матерi стакан молока i нагодував його. Потiм зiбрав всi дощечки i
цурупалки, якi валялися бiля хати, i зробив для нього хатку. Яка ж хороша
та затишна хатка вийшла! Iгор навiть вiконечко там приладнав - якраз пiд
руку потрапила кватирка, що лежала без дiла, намостив трави, щоб м'яко
було спати його собацi. - Як його звати? Тимко казав, що всi звали його
зайвим, бо вирiшили утопити. Але ця назва йому не подобалася. Вiн чимало
чув казок вiд батька, що собака i - вiрний друг людини. Як же вона може
бути зайвою? Нi, це не пiдходить. Вiрний, ось як вiн назве цуценя! Вiрний,
Вiрний... Йому так сподобалася назва собаки, що вiн навiть засмiявся.
- Вiрний, Вiрний, - покликав Iгор, але цуценя, пригрiте сонечком,
дрiмало, лише вуха сторожко ходили, наче дослухалися, чи не йде сюди рудий
Тимко, щоб знову починати свої знущання...
* * *
Минув тиждень, i Вiрного вже не можна було впiзнати. Шерсть його
заблищала, вирiвнялася, ноги витягайся, стали пружними i рiвними. Лише
вуха, як i ранiш, звисали на самi очi, завдаючи клопоту цуценятi. Та
згодом праве вухо почало потроху зводитися догори, коли Iгор кричав;
"Вiрний, взяти!" Вiн кидав далеко у рiчку м'яч, а Вiрний, повагавшись i
переборовши страх, кидався у воду i швидко-швидко перебирав лапами, аж
поки не схопить зубами м'яч i не винесе його на берег. Та не тiльки це
вмiв робити Вiрний. Вiн навчився робити стопку, без дозволу не чiпав їжi i
не рвав пух з каченят, як це робили iншi собаки. З ранку до пiзнього
вечора Iгор не розлучався з своїм цуценям, ходив з ним до лiсу, в
крамницю, куди мати посилала за сiрниками чи сiллю, купатися на рiку,
навiть в аптеку, якщо треба було щось принести для меншого братiка Тольки.
Вiрний ночував у своїй затишнiй хатцi, але кожного ранку, як тiльки Iгор
виходив з кiмнати, щеня завжди зустрiчало його радiсним помахуванням
хвоста, кидалося до нiг i качалося по травi.
Так минав час, i Iгор був щасливий. Оце маленьке цуценя так припало
йому до серця! Коли одного разу Вiрний захворiв i перестав їсти, Iгор за
обiдом сидiв журний i тихий. Мати, зрозумiвши причину цього суму, сказала:
- Не подобається все це менi, Iгорю...Невже ти думаєш, що я вiзьму
твого Вiрного в мiсто? Так що вiдвикай або вiддай комусь.
- Мамо, - благальне промовив Iгор. - Вiрний такий хороший, такий
слухняний... Хiба ти не бачиш?
Мати розсердилася:
- Куди ти його вiзьмеш? На п'ятий поверх? Щоб у хатi менi псиною тхнуло
та щоб рвав занавiски? I не думай...
Iгор, сяк-так поївши i захопивши для Вiрного кiлька ласих шматочкiв,
кинувся у двiр i вже до самого вечора не вiдходив вiд щеняти. I коли
Вiрний видужав i знову вони ходили у лiс, до рiчки, хлопчик теж повеселiв
i почав краще їсти. Мати тiльки зiтхала, бачачи, як її син захопився
цуценям.
Батько Iгоря працював на заводi i приїздив на дачу лише в недiлю. Якось
вiн, побачивши, що син не вiдходить вiд собаки, сказав:
.- Ану зараз перевiримо, що воно за пес. Вiрний, на!
Вiн високо пiдкинув шматочок ковбаси, i Вiрний, зробивши стойку,
спiймав його i миттю проковтнув.
- Молодець, - задоволене промовив батько i посмiхнувся. - Ану ще раз.
Вiрний, на! - Вiрний i на цей раз не пiдвiв. - Ну що ж, наче нiчого
собака, зiр має чудовий, - похвалив батько. - А чи хоробре у нього серце.
Iгор аж засяяв увесь.
- О, вiн так кидається у воду, наче все життя плавав по морях i
океанах! Найглибшi мiсця йому нiпочiм!
Батько засмiявся.
- Це ще не все! Ось ми йому зараз екзамен влаштуємо...
По вулицi якраз бiгла якась чорна, худа собака. Побачивши її, батько
крикнув:
- Вiрний, взяти!
Вiрний, напруживши ноги, весь витягся, вуха його стали сторч, хвiст
випрямився.
- Взяти, Вiрний! - ще раз крикнув тато. I тодi цуценя кинулося попiд
дошками паркана i мужньо напало на чорного цуцика. Але тут сталося
несподiване: чорний цуцик, побачивши, що його атакує якась маленька
собачка, зупинився, вишкiрив зуби i загарчав. Вiрний, вражений спокоєм i
зневагою до нього оцього чорного пса, впав голiчерева i залащився. Тато
схопився за боки i поточився вiд реготу.
- Ось якi ми хоробрi... Одне дiло хапати м'ясо, зовсiм iнше йти у
бiй...
- Але ж вiн ще малий, - ледве не плакав вiд образи Iгор. - Йому ж
всього три мiсяцi... Ти ще його не знаєш...
Тато погладив Iгоря по головi i, продовжуючи смiятися, сказав
заспокiйливо:
- То нiчого, що здав позицiї, але ж напав! Уяви собi, кинувся у бiй! Це
вже добре!
З цього дня тато, приїжджаючи з мiста, щоразу цiкавився Вiрним i нишком
кидав йому шматочки м'яса чи ковбаси. Тiльки один Тимко, спостерiгаючи
через паркан за Вiрним, сердито штурхав свого Тарзана, який чомусь завжди
опускав хвiст, не вмiв служити i нiяк не змiг навчитися робити хоч
будь-яку стойку. Тимко сердився на себе, що вiддав не те цуценя, бо
виявилося, що Вiрний куди справнiший собака. нiж його Тарзан... Не раз
Тимко, побачивши Вiрного на вулицi чи на луках, кликав його до себе,
пiдманював смачною кiсткою, намагаючись затягти у двiр, але Вiрний тiльки
помахував хвостом, але на вмовляння не пiддавався.
Тимко вже не руйнував гнiзд, хоч i кортiло часом, вiн навiть шпакiвню
змайстрував i з допомогою Iгоря встановив її на найвищому берестi. Єдине,
що його непокоїло, - це Вiрний. Як вiн, Тимко, мiг так прогавити? Це ж
треба бути зовсiм дурним, щоб вiддати таку чудесну собаку...
* * *
Та ось скiнчилося лiто i настав час виїжджати додому. Тато приїхав за
ними на машинi, мама виносила з хати каструлi, примус, навiть малий братiк
Толька допомагав батькам лаштуватися в дорогу. Тiльки один Iгор стояв бiля
машини, сумно поглядаючи на Вiрного. А той все лащився бiля його нiг, наче
прохав не кидати його тут, забрати з собою. I коли машина вже була вщерть
наповнена домашнiм скарбом i в багажник вже вкладено Толiкове лiжко,
батько подав команду сiдати. Всi посiдали, поцiлувавшись з тiткою Олею, а
Iгор все стояв, наче вiн i не збирався виїжджати.
- Iгоре, - покликав батько, - дорога далека, сiдай швиденько.
Iгор мовчав. Тодi батько, висунувшись з машини, сказав нарочито весело
i безжурно:
- I чого ти губи розквасив? Тiтка Оля буде добре доглядати твого
Вiрного, а наступного лiта ми сюди знову приїдемо! От, зажурився козак!
Дивина!
Iгор мовчав. Серце його стукотiло, душа пломенiла пекучим вогнем. Вiн
дивився на Вiрного, i не мiг вiдiрвати вiд нього погляду.
- Чого ж мовчиш? - знову озвався батько. - Чи ти вирiшив остатися тут?
Дивина яка, ти бач... Ну, вiддай цуценя Тимковi, вiн догляне його. Бач,
визирає он у дiрку, видно, теж хоче взяти собача... Правда, Тимку?
Тимко аж захлинається:
- Я вже давно говорив йому, щоб вiддав. Крiм того, вiн взагалi мiй... А
я йому iншого подарую на той рiк... Чесне слово, подарую... Найкращого! Я
його й пальцем не вдарю, не бiйся, Iгоре, я вже не такий... I ластiвок не
буду чiпати, i бусликiв... Чесне пiонерське...
- Нi! - раптом сказав Iгор. - Нiзащо не вiддам тобi Вiрного... Хай
краще в тьотi.
Вiн кинувся до цуценяти, обняв його за шию, припав лицем до гладенької
шерстi. Тьотя Оля заспокоювала племiнника, обiцяючи доглянути Вiрного, та
вiн нiчого не чув. Рвучко пiдвiвся, весь заплаканий, сiв у машину. Загув
мотор, курява застелила шлях, що вiв з села.
I тiльки улiгся на шляху пил, як через паркан перестрибнув Тимко,
схопив Вiрного i перекинув його у свiй двiр. Тьотя Оля була в хатi i не
бачила цього. Тимко торжествував. Вiн надiв на цуценя шнурок, повiв його
до вишнi, щоб прив'язати. I тут сталося те, чого аж нiяк не чекав Тимко.
Вiрний сiпнув за шнурок, гризнув Тимка за руку i вихорем викотився з
двору. Вiн щодуху мчав по вулицi, нюхаючи землю, де ще залишилися слiди
машини, яка повезла кудись Iгоря. Вiрний бiг швидко, опустивши морду до
землi, перестрибуючи через вибоїни i калюжi. Йому стало жарко, хотiлося
пити, але вiн не мiг зупинитися, щоб сьорбнути з калюжi, вiн поспiшав.
Висунувши язика. Вiрний бiг степовою дорогою; часто дихаючи i пильно
стежачи, щоб не збитися з шляху.
А Iгор. забившись у куток машини, гiрко плакав. Вiн не був "рюмсою", як
звали всi меншого братiка Тольку, але тепер, коли вперше в життi сталося
таке горе, вiн не мiг втриматися. Сльози самi лилися з очей. а з грудей
виривався стогiн. Помiтивши стан сина, тато занепокоївся.
- Оце таке дiло, Iгорю?- перехилився вiн до заднього сидiння.- Ти ба
яка причина... Дивина... Що ж тут робити?
Вiн глянув на матiр, яка вся аж мiнилася в лицi, переживаючи за сина,
знову сказав якось сумно i гiрко:
- Дивина, скажу вам...
- Якби не п'ятий поверх, - зiтхнула мати i погладила сина по головi.
Iгор виглянув через заднє вiконце i раптом скрикнув:
- Вiн, вiн! Дивiться!
По шляху летiв Вiрний. Здiймаючи легку хмаринку пилу, вiн мчав вперед,
де раптом зупинилася машина, яку вiн так довго доганяв i яка везла
найкращу у свiтi людину - Iгоря.
=====================================================================
Курликали журавлi
Чорною мережкою журавлинi ключi прошивали ранкову легку блакить
верховинського неба.
Кру, кру, кру...- протяжне, тривожно падало на лiси i гущавини чагарiв
по обочах, никло в глибоких нетрях i глухло по хвилях натуженої талими
водами прудкої рiки.
Iван Каламар вийшов з хати й став коло городця. Взявся за штахетину i
дивився, як пильно жiнка перекопує грядку. На теплих вiтрах, на сонцi
просохла земля кришилася дрiбною грудкою, коли перекидала її, сiкла
вiстрям рискаля сторч од себе.
Чекав, чи, бува, Анна не промовить яке слово - вночi приплiвся додому
пiзно. На свiтаннi добудитися не могла, щоб встав, брав лопату i йшов щось
робити коло хати. Ади, яка пильна! Вiн ще заспаний, а вона вже сьомим
потом облилася.
"Роби, роби! Бог жiнку i створив для того, аби три кути в хатi було
кому держати! А менi i так не лихо... Вiд роботи конi здихають..." -
думав.
Булькнуло, забурчало у його шлунку од того, що був голоден. - Чуєш,
га-а! Дай щось їсти!
Мов студенi води гулькнули на неї - наляканими очима застигла на
чоловiковi:
- Бiйся бога! Дав святий дочекатися великодньої п'ятнички, потерпи хоч
однiй днинцi, коли вже говiння не знав...
- Пережиток!..- пальнув.
- Твоя мама, прощена би, вiд живного четверга до свiтлої воскресної
недiльки в ротi i водички не мала, а жила...
- Пережиток! Хто її просив?..
- Не просив нiхто... Закон пам'ятала!
- Пережиток! Кажу тобi, пережиток! А з мене дурня не роби! По жiночому
закону i обов'язку їсти дай!
- Аж би ти мене сiк, аж би ти мене рубав на дрiбнi кавалки, нинi їсти
тобi не подам!
- Думаєш, шапкувати буду перед тобою?- випалив. У його уявi в цьому
городцi у такий же передвеликоднiй день на цiй же грядцi i цим же рискалем
орудувала його перша жiнка - небiжка Марiйка...
Кру!.. Кру...- прилипало далеке й глухе пташине промовляння.
Ключ-бо прощався з селом, вiдпливав за високий обрiй.
На грядцi Анна рискалем ткнула до розпушеної рiллi й сперлася на
держално. По розпашiлому лицю повела полою рукава й задивилася на чорну
журавлину мережку, що танула в блакитi.
Заторохтiло дерев'яними клепачами по грабовiй дошцi з високої церковної
вежi, озвався хриплий велетенський деркач. Недбало складеними пальцями
правої Анна поспiшно махнула хреста в повiтрi од чола на живiт i рамена.
Як-не-як, а нинi великодня п'ятничка...
- Пережиток!.. Несусвiтна темнота...- кепкував Каламар, гидливо
збираючи воронкою тонкi губи.
Жiнка схопилася й знову до роботи. Перед нею латка цiла чорнiє
вiдпочилою перемерзлою грудою. Пiд ногами м'яка, ще не пiднята земля.
В кутку городця зеленiє купка хрещатого барвiнку, коло плота
напружується пуп'янками кiлька щеп. Каламар дивиться на них i думає, котру
цiєї весни посадити на могилi покiйницi Марiйки - най би щепа зеленiла i
по веснах квiтом вкривалася на пам'ять.
На церковнiй вежi торохтiння хвильку примовкло, далi знову над селом
покотилося дрiбне i настирливе, поки не вдарилося в пригiрки i не
поглухло.
До хати од городця пiшов зсутулений, важкий.
Кру... Кру...- нiмiюче падало на високi полонини.
Три Iвани
Переступив порiг хати, рубленої з смерекових круглякiв,- давнiх,
порудiлих.
У сiнях постояв, нiби якусь мить не знав, куди далi.
Запахло дивно проскурами, ладаном, восковими свiчками. Як у далекi
лiта, коли заходив сюди з батьком погрiтися в тi зимовi недiлi та свята
мiж утренею i лiтургiєю, коли з полонини палило студеним вiтром, а на рiцi
бiлiла крига. Ще малим хлопчиком був, як заходив сюди.
Тепер думав, що в цiй оселi час зупинився назавжди i млосним сопухом, i
навiть iконою Iвана-хрестителя на стiнi проти самих вхiдних дверей, i
плiшами на мурованому димарi, i вiдром-бляшаником у кутку праворуч, щоб
прохожанам зручно води напитися.
Почув повiльне човгання важких нiг на помостi в свiтлицi.
Каламар iмився за клямку, коли дверi вiдчинилися.
На порозi став високий, пригорблений в плечах, набряклий в обличчi
отець Iван Стах.
Гiсть занiмiлим поглядом вп'явся в бiле попове волосся - на раменах
пiдхапувалося хвилею, а серед голови лежало рiвним продiлем.
- Добрий день, сину!- лагiдно i добродушно привiтався господар -
справдi був здивований: а що це могло привести до нього Каламаря?
- Гм... "сину"! - посмiхнувся дратiвливо Каламар. Помовчав, поводячи
очима од нiг до голови й мiряючи колись ставного i здорового, тепер
знидiлого, погорбленого не одними тiльки лiтами отця Стаха.- Який я для
вас син? По богослуженнях не стовбичу, до сповiдi не йду, а причащаюся
тiльки в закусочнiй?- задиркувато, з притиском питав Каламар.
Стах дався дозаду. З вiддалi хотiв глянути на Iвана Каламаря. Та
зрозумiти ураз не мiг тої лукавої насмiшки, що цiдилася з його уст,
розпливалась i холола на розповнiлому широкому лицi.
"Ув-ва-а, ув-ва-а!" - почув вiн далеке-далеке i побачив Iвана Каламаря
в пелюшках у ту давню i, здається, таку недавню недiлю одної зими пiсля
рiздва, коли сам вiн з кумою Савулихою принiс немовля в сповитку для
хрещення.
- Гм... Тепер ти великий...- поступливо хитнув головою пiп i
придивлявся до гостя тими допитливими очима, якими хотiв прочитати усе, що
було написано i чого не було написано на лицi Iвана.
Каламар не знав - iти за господарем чи казати йому те, що має, тут, у
сiнях. Та вагався лише одну мить. Коли Стах вiдчиненi дверi потримав за
клямку, гiсть ступив через другий порiг.
На плитi окрiп балакуче побулькував покришкою - стрибала дрiбно,
цокотливо на чайнику.
Велика молитовна книга лежала на пюпiтрi, застеленому вишиваним
рушником.
У кутку перед божницею звисала на ланцюжках лампада.
На двох Iванiв дивився лагiдний i добрий Христос. Довкола нього
юрмилась iконами цiла громадка угодникiв божих, чудотворцiв преподобних i
старцiв праведних, по чину бiльших i менших, значимих i малозначущих. Однi
тулилися до Iсуса ближче, iншi були трохи далi, i по цьому теж можна
знати, котрий святий якого рангу, з меншими чи бiльшими достойностями i
силою впливу. Одне-єдине гуртувало докупи святий сонм - тусклi i пiснi,
байдужi обличчя.
- А тепер слухайте, святий отче, в якому такому дiлi я до вас прийшов.-
Каламар од божницi повернувся й пiдняв затиснутий довбешкуватий кулак у
повiтрi так, нiби щось у жменi чiпко тримав.
Стах насторожився.
- Кажiть менi: нинi великодня п'ятниця?
- Нинi свята великодня п'ятничка!..- спокiйно, розмiрене вiдповiв пiп,
бо ще не знав, за чим навiдався гiсть.
- А завтра субота?
- Субота.
- Позавтра недiля?
- Позавтра, синку, коли бог поможе дiждати в здоров'ї, святий
великодень!
- Гм... Кажете - великий день!
- Святий великодень! Великий i свiтлий, синку, день!..
- А паски людям i цього року святити будете?
- Коли праведний i милостивий господь поможе нам дiждатися тої радiсної
днинки в моцi i здоров'ї, буду святити!.. Може, i ви, Iване, пасочку
принесете з жiнкою?.. Я вас уже десять лiт, коли добре пам'ятаю, не
видiв...
- I не увидите!- сердився Iван Каламар.
- Та ви не гнiвайтеся... Я вас вiд божого дому не проганяв, я вас до
нього силою i не тягну...
- Що чинити, отче, знаю i сам! До вас за порадою не прийшов!..
Слухайте, отче, що я скажу вам перший раз i другий раз... Перший раз: я
вам нiякий не Iван!
- А хто?
- Я - Iван Iванович! Розумiєте? Другий раз: людям паски святити цього
року не смiєте!
Стах застиг з розтуленими устами, бо десь усерединi його немолодого
єства щось трiпонулося, забилося, заклекотiло й мало вирватися раптовою
огудою. Та вiн тiльки поступливо посмiхнувся, переводячи бесiду на жарт:
- Що ви, чоловiче божий! Не гнiвiть милостивого... Не творiть хулу!.. А
коли хочете, я можу вам казати "Iване Iвановичу"! Та ви для мене будете
тiльки Iваном - раз! А хто посвятить людям паски?- Два!- Тут отець Стах
говорив i запитував уже спокiйно, виважуючи кожне слово на терезах
помiркованостi, що їх дали йому довгi лiта.
- Паски посвячу я!
- Дух святий при вас! Що ви таке нерозумне кажете? Iване!.. - налякався
пiп.
- Що чуєте, те вам i кажу!
- А як посвятите?
- Просто!
- Як просто?..
- Одягну на себе вашi лахи i посвячу!
- Тебе на це не благословляли... Ти на це не вчився...
-- Подумаєш, мудрiсть яка!.. Бризну кропилом налiво, направо, махну
кадилом по бабах та по дiдах - i все буде готово!..
Стах приступився до Каламаря, поклав руку на його плече:
- Слухай, хреснику!
- Я вам не хресник!
- Слухайте, Iване Iвановичу!.. - старий загнувся. - Але я вас
хрестив!..
- А я вас не просив!
- Мене просив твiй няньо!..
- Бо дурний був!
- Пекельний грiх творите!
- Чим?
- Хулою!
- Якою хулою?
- Ви забули заповiдь: "Чти отця свого i маму свою, щоб добре було тобi
i щоб жив довгi лiта!"
- Гм!.. Я, отче святий, говорю так, як думаю! А вам кажу на розум: i
хрещення, i свячення, i пости, i богослуження - обман простого народу!
- Хто ти?
- Уповноважений!
- Iване!.. Ти щось плетеш... Хто тебе на таке уповноважив?
- Iване Iвановичу!- злим голосом перебив попа гiсть, поправляючи.
Пiп уже стояв каменем. Умить вiн почув, як пiд ним дубiють i
наливаються студеним залiзом ноги, як ниють i хлянуть руки. Несподiвано
опустився на табурета коло плити. Оглух, занiмiв ураз, дарма Iван Каламар
щось мугикав пiд нiс, дарма надворi розщебетувалася пташня гомоном
весняної сонячної днини.
Стах уже розумiв: тут, перед ним, не жартiвник, що зайшов просто собi
покепкувати та посмiятися перед святим Великоднем. Стах чiпко охопив
долонями голову, ледь-ледь ворушив пучками довгих пальцiв у довгому бiлому
волоссi.
- Чуєте? - Каламар сiпнув Стаха за плече.
- Чекай! Чекай!.. - помахав пальцем, потiм лiвою рукою хитнув у повiтрi
Стах i долонями стиснув обважнiлу голову.
Примружився й спiдлоба дивився на Каламаря. В очах задвоїлося i
задробилося, замерехтiло, посiялося, та вiн усе одно бачив тiльки
дебелого, широкого в плечах, розповнiлого чоловiка у великих заболочених
чоботищах. Складенi руки Iвана Каламаря лежали на виступаючому черевi,
важка похмурiсть па круглому лицi од зморщок по чолу дiлилася густими
смугами брiв i буйною чорною поростю мiж бровами.
На голосницях Каламаря вже вибилася сивина, та Iван Стах заплющив
повiки, знову плив у минулi далекi роки, сам молодшав на цiлi десятки лiт.
I вже бачив себе у вишиваних статечними газдинями священних одягах з
домашнього полотна для лiта на полi, мiж нив, у червневi зеленi свята.
Тодi, коли у природi i зело, i тваринка радiє та веселиться, квiтне i
буйнує, наливається й тужавiє плодом та зерном, а нива до сонця рясно
тягнеться колосом... А вiн, Iван Стах, iде попереду громади парафiян,
кадильницею в руцi помахує й пускає з неї хмаркою легкий пахучий димок
ладану. За ним дяки поспiвують то "господи, помилуй", то "подай, господи",
лiтнi чоловiки помагають дякам то влад, то невлад, за чоловiками йдуть
жiнки - котра з дитиною на руках, котра мале веде за ручку, а котра без
дитини... I всi вони нарядженi, всi урочистi, як саме верховинське лiто,
бо йдуть святити царину, аби травицю посуха не спалила, аби град посiви не
столочив та до праведної землицi не прибив людську кервавицю. Iдуть
просити, аби дощi були щедрi i теплi, а вiтри легкi i гожi. Вiн тепер уже
запаху ладану не чує, дарма сизий димок в'ється перед самим обличчям. Бо
широке поле йому пахне травами i квiтами, сади повивають його ароматами, а
груди розпирає лоскотний дух нив. Тепер уже йому побожно спiвають не дяки,
а неземними голосами захлинається пташня доокiл, спiває нива i сiпожать,
спiвають гори, спiває небо дивним гомоном. Вiн оглядається по своїх
парафiянах i бачить Iванкову маму. Хлопця вона веде за ручечку - малого,
чорноволосого, окатого... А мiж чоловiками - статечними господарями - сам
Iван Каламар - Iванкiв батько. Нi, не нинiшнiй, погорблений, посивiлий, з
плетивом густих зморщок на смуглому лицi...
- Може, й обмана! - вихопився Iван Стах з дивного забуття й
посвiтлiлими у далекiй мандрiвцi очима глянув на гостя.- Але їм - таким,
як твiй няньо, як твоя мама, прощена би, як твiй дiд i твоя тiтка, - їм
щось треба...
- А що їм треба?
- Коли б їм нiчого не треба, було би страшно... - так, нiби вже
мiркуючи сам тiльки з собою, мовив Стах. - Як тобi пояснити? - Ураз
замислився, бо тепер уже добирав слова, що їх iще нiколи нiкому не казав.
Вiн бачив селян у недiлю i в свято, у великий пiст i м'ясницi. Бачив у
купелi при хрещеннi малих, котрi самi не знали, що з ними коять i що з
ними коїться, бо протест виявляли хiба захлинистим плачем; бачив тих,
котрi лежали в невилiковнiй недузi й чекали смертi, як чекають невiдступне
i неминуче, зате хочуть самi пiти з життя чи хтось хоче за них, аби пiшли
з життя, з тим останнiм єлеєм помазання, пiсля котрого уже i найстрашнiшi
дороги здаються нестрашними... Бачив i тих, що лежали в трунi з п'ятаками
на очах, з восковою свiчкою в хрестом складених руках на грудях, перед
перекопаною черленою верховинською землею на цвинтарi...
Трусонув бiлою куделею на головi, проганяючи моторошнi картини, бо вже
бачив у церквi вiдданицю i жениха - в золочених вiнках з хрещатого
барвiнку, з розмарином i чiчками, наряджених у вишиванки, чув весiльну
пiсню i бренькiтливий гомiн цимбал... I всюди був вiн - отець Iван Стах.
Уводив у життя, вiнчав, ховав, наставляв i розраджував, вiдпускав грiхи i
накладав покуту за цих, лякав геєною i потiшав царством вiчним...
- Так, так... Я знаю... Хтось скаже - наша наука застарiла. Та я i сам
не кажу, що вона не застарiла... Але я хотiв би знати: що ти їм даси? Що
ти сам даси їм замiсть неї? Коли у них є не тiльки отут! - Стах узявся
рукою за черево, а далi перевiв долоню до серця: - Коли у них в i отут...
Що ти їм даси, коли вони чогось та потрiбують... Я старий. Може, вже й
дурний, та хотiв би чути од тебе, молодшого!..
Каламар зiбрав чоло двома великими пругами:
- Я їм дам клуб!
- Мало!
- Я їм дам кiно!
- Мало! Iване Iвановичу!..
- Я їм дам ще спiви!
- Мало! Дай бiльше!.. Не скупися!..
- Я їм дам забаву!
- Мало! Забави мало!..
Каламар звiв палець угору - щось шукав.
- Гм?.. Що я їм дам?.. Ну, дам їм ще лекцiю!
- Мало, Iване Iвановичу!..
- А ви що їм даєте? - раптом гiсть розсердився.- Казочку про Адама i
Єву? Про Каїна i Авеля? Про Ноїв ковчег i воскресiння Лазаря?.. - Каламар
готовий був вигорнути з пам'ятi усi притчi i небилицi, що їх сплодили
євангелiсти й святителi - тямив по науцi, котру чув од самого отця Стаха
ще школярем.
- Добре, сину! Кажеш, казочки? А звiдки вони пiшли i для чого вони
були? У казцi про Адама i Єву, про Каїна i Авеля, про блудного непоштивого
сина була i велика правда! Був закон!.. Було древо пiзнання добра i зла...
Було "не сотвори собi кумира нi у водах, нi пiд землею, нi на землi..."
Казки з неба не впали, як не впав з неба i сам я! А паску святити буду...
Не я придумав... Еге, був час, коли твiй дiд i твiй няньо святили паску на
дощику - пани-чужаки хотiли, щоб ми на Верховинi великдень святкували з
ними...
- Будете святити?.. Ви такий упертий?..
- Буду!
На цьому словi Каламар повернувся й побачив зненацька на стiнi портрет
Стахового сина - Iвана.
- О, Iванку! Тезку мiй! Ти тут? Чуєш, що твiй няньо каже?.. А я вже
думав, що тобi, небоже, серед святих образiв i мiсця не буде! Як тобi тут?
Не тiсно?.. От був хлопець! - вдався у прихваляння Каламар. Пiп повернувся
й собi до сина, що на портретi. Закосичений срiблястими котиками - не
встигли посохнути i помарнiти од цвiтної недiлi перед Великоднем, на двох
Iванiв тепер дивився третiй Iван з саморобної рiзьбленої рами.
- Не сердiться, Iване Iвановичу, але вiн вам не тезко!
- Як не тезко? Iване! -махнув рукою Каламар, апелюючи до портрета на
стiнi:-Ти був Iван, я Iван! Ми оба Iвани!
- Цього мало! - мовив Стах.
- Ми з тобою, Iванку, до одної школи ходили...
- Мало! I цього мало, Iване Iвановичу!- мов за сина, тепер уже
вiдповiдав Стах.
- Чуєш, Iване, тезку! Твiй няньо каже, що мало. А ми з тобою на толоцi
разом корiв пасли, потiм у партизанах були... Ми з тобою одного понедiлка
разом i в добровольцi з села пiшли... А потiм ми разом переорювали межi в
сонi, з пережитком у Забережжi твердо боролися! - не вгавав Каламар, бо
тепер вишукував знову i знову те, що в'язало двох Iванiв-ровесникiв докупи
- живого i вже неживою.
Стояв високий, бiловолосий, зсутулений в плечах з безпорадно опущеними
довгими руками Стах. Заглибленими в очницi зiрницями дивився на свого сина
Iвана й умить бачив тут, у хатi, стару Антониху в той жовтневий ранок
сорок сьомого, коли сам ще клячав перед божницею в молитвi, а вона тихо
зайшла й собi склала руки до отченаша коло порога. Моторошнiстю i раптовим
невiдомим страхом пробрало його наскрiзь, вiн чув, як цiле тiло береться
морозом. Тому швидко перехапував листи книги, далi поцiлував краєчок листа
i глянув па жiнку - тiльки якийсь мусай так рано мiг до нього її привести.
А вона коло порога стояла i не знала, що має казати, бо губи тремтiли, на
очах дрижала i свiтилася велика сльоза.
- Iвана вашого, отче, сеї ночi убили...
- Iвана? Як?.. Де?..- Чув тепер уже не Антониху, а самого себе у
раптовому вiдчаї.
- Мого Iванка вбили...- промовив Стах й оглянувся: а де Каламар?
Той вийшов, коли Iван Стах тримав долонi на очах й розпачливо похитував
головою.
На цвинтарi...
В темному закапелку чайної коло столу двоє.
- Ти чуєш?
- Га?..
- Вона... скруха, менi їсти не дала!.. - дожовуючи великий, окремо
засмажений кусень м'яса, заклiпав чорними очима в малих очницях Iван
Каламар, коли Петро Фiцачок i собi порався - шматком хлiба вилизував з
тарiлки рештки приправленої червоним перцем пiдливи.
Фiцачок мить говорити не мiг - заважала їжа. Тому тiльки рукою махнув,
нiби тепер уже казав: "Май розум при собi i не будь дурень!"
- А ти, браток, понiмаєш? - Каламар лапнув сiльського фельдшера широкою
ручищею по плечу так, що той скривився.- Преподобний отець Iван казали,
нiби його син не був менi тезкою!
- Хто з попами i жонами оре, той задницею волочить... - Фiцачок
розтулив рота й тупо виставився на розчервонiлого Каламаря.
- Знаю... Знаю, чим волочить!.. Понiмаєш, вона, скруха, каже; "Аж би ти
мене рубав на дрiбнi кавалки, я i так їсти тобi не дам, бо нинi великодня
п'ятниця!" - Каламар тут вхопив виделку, щоб дзенькнути.
- Чекай, чекай! - Фiцачок взяв побратима за лiкоть, аби той не кликав
офiцiантку. - Я кiсточки їй подробив би! Я би їй реберцятка пом'явшив, аби
знада, сука, чоловiцький наказ! - Бравий побратим тепер розмахував кулаком
по тiсному прокуреному закапелку, наче одразу готовий був обороняти честь
скривдженого приятеля.
- Е!.. Нi! Нема дурних! - Каламар запротестував.- За биту жiнку нинi
треба давати одвiт по всiх станцiях, а хвору мусай годувати! Здорова жiнка
порядок держить коло хати, тому коло здорової ти i сам чоловiк! Еге, я ще
долежував собi, а вона вже копала городець... Я до отця Стаха по дєлу, а
вона робить!- тлумачив Iван i тут уже дзенькнув виделкою по кухлевi од
пива.
Вiдхопивши заяложену плюшеву ширму, що звисала на рейцi складками,
перед чоловiками стала круглолиця, ще молода жiнка.
- Два по сто з причепом! - велiв Каламар.
Бiлий фартушок мигнув - жiнка зникла.
- Пiп тобi казав, що ви з його сином собi не тезки?
- Але i я йому припiк! - стулив губи Каламар i вже чекав, щоб сам
побратим про все допитувався.
Фiцачок нiби не чув.
- Довго буде, неборак, думати, - знову Каламар.
- А чим ти йому?- схопився Петро.
- Я сказав преподобному отцю, що не смiє паски святити!
- А вiн?
- А що вiн менi?
- Я, браток, кажу: одного-двох ще таких на Забереж, i всяким попам,
дякам i книжникам - капут!- розреготався Фiцачок, поляскуючи Каламаря по
широкому плечу.
В закапелку з'явилася жiнка з чарками i келихами. Пiдноса краєчком
притулила до стола, зiбрала непотрiбний посуд, поставила напiй перед
гостями. Тiльки повернулася йти, коли несподiвано її чiпко вхопило за ногу
тугими клiщами.
- Iване, держiть руки при собi!.. Повiм жiнцi, будете вiд неї битi! -
розчервонiлася.
- А ти дурна казати жiнцi? - Каламар навздогiн, та його вже не чула, бо
тiльки посуд цорконiв на пiдносi.
- Бiда з ними, бiда i без них! - Петро хитнув головою до Iвана,
пiднiмаючи чарки.
Побратими випили. Глибоко i затяжно процiдили повiтря крiзь шматок
хлiба, витерли губи, мугикнули.
- I хто її таку гiрку вигадав на нашу голову? - Каламар поморщив
невисоке, у двох складках чоло.
- Аква вiте!.. - зняв пальця вгору Фiцачок.
- Що ти белебениш? - здивувався Каламар.
- Кажу по-вченому! Не "московка", не "горiлка", не "столична", а аква
вiте! Вода життя, значить!
- Як по-вченому її величають - менi однаково! Добра, та й готово!
- Бодай з каменя текла! - пiдхопив Фiцачок.
- Та й не висихала! - погодився Каламар, тут же дзенькнув знову
виделкою.
За хвилину перед побратимами знову стояло питво. Несмiливо, нiби когось
шукаючи, виглядаючи, обережно iмився за плюшеву червону
заслону-перегородку дiд Федiр Ребричка. Либонь, знав, що в тому закапелку
чайної не кожному дозволялося сидiти. Невисокий в статурi, неширокий в
згорблених плечах - лiта лягли тягарем, колишнi заробiтки по чужих краях -
ношею i передчасною старiстю. Дiд знiтився й уже готовий був задкувати од
Iвана та Петра.
- Дiду, гов! - гукнув Каламар.
Ребричка так покiрно став, наче провинився у чомусь.
- А ви, дiду, п'єте? - по склянках Каламар мигнув чорними очима, що
каламуттю заволоклися.
- Нi.
- Пийте, дiду, однаково помрете!
- Нема, синку, за що!..
- Як нема?
- Гм... А нема... Коби, синку, такому, як я, старому, вже хоч їсти було
що!
- Продайте, дiду, вiд баби мiх картоплi та купiть собi паленки!
- Ого-го!.. То би мене стара з хижi вигнала!
- Продайте, дiду, гачi та напийтеся! - Каламар не вiдступав.
Дiд забувся на п'яних, раптом пiдтягнув дрантливi поли фуфайки з-над
пояса дешевих сiрих штанiв - i тiльки пряжка блиснула сковзаючи.
- Не дурiйте, папашо! - поспiшив Фiцачок, так i не вiдаючи - жартує дiд
Ребричка чи направдi.
Каламар тицьнув пальцем до склянки:
- Пий, дiду!.. Аби ти знав, що на свiтi добрi люди ще живi.
Ребричка поступливо скосив прижмуреними очима, махнув рукою,
повернувся, далi плюнув. Тiльки замусолена заслона гойднулася за ним.
- Старий падеться тобi ще якимось i родаком?
- Вуйком... По першiй жiнцi... - Каламар схилив голову на груди, бо
вiдчув бiль.
У вухах Iвана гуло. Увесь був тепер на Красному грунi тої ранньої
зеленої весни, коли тiльки-тiльки вибрався з першою жоною Марiйкою
ярювати. Од батька дiстала в посаг на корову сiна, лiсок i толоку. Вперше
газдували собi. Лiтувка була понiвечена вiтрами та негодами. Вiн латав
дранкою дах, вона замащувала полупанi стiни, бiлила глинкою для чистоти i
привiтностi. Потiм зносили докупи рiща, розпалювали ватри. Перекопували
паленища, сiяли овес i ячмiнь, по кошарах садили картоплю.
Намозолений денною працею, Iван увечерi прилягав на галявинцi обiч
халупи й дивився, як вогники блимають у далекiй Забережi, у долинi
Тересви. По легкому вiтрику листом шептали дерева, з ущелини-урвища
примовляв потiчок, дзвоником подзенькувала корова на палi.
З халупи озивалася Марiйка - кликала до вечерi.
Заходив тодi, коли ватра осявала засмагле Марiйчине лице, - молодиця
доладне поралася коло плити: мiшала у горщику-залiзняку токан, смажила
яєчню... Iван ще хапав вiдра й схилом бiг до джерела по студену воду.
Хвильку перед криницею застигав, бо широкий мiсяць уже не висiв над
густим темним лiсом, а мив лице у водi. Щоб не збити каламуть, Iван
обережно зануряв вiдро, мiсяць гойдався над вiнцями, поки не вихапував
його й не нiс до хижi.
Тихо вечеряли, потiм двiйко лежали собi на сiнi. Їм небо свiтило
зорями, мiсяць щедро кидав сяйва до лiтувки. Чули, як полонинський вiтер
гуде у зрубi, а незабаром Марiйка засинала - натомлепий сон склепляв
повiки хутко. Тулився до неї, чув, як дихає i пахне зеленим полем,
проростаючим лiсом i теплим молоком...
"Я... Я сам убив її!"- ворушилося у нього, бо перед очима було те
надвечiр'я, коли одного разу з села Марiйка вернулася нечекано-негадано
скоро. Вiн був сам не свiй.
Хтось з Марiйкою прийшов по хустку для весiльної корогви - жiнка мала
велику, з рясними ружами i трояндами, з довгими шовковими торочками.
Молодиця вiдчинила скриню, а там - Клебанюкова Парася, Iванова любаска.
Обiмлiла господиня в страху, а великий жаль обернувся потiм недугою до неї
- через рiк небога сконала.
- Я сам винен!.. Чуєш, Петре! - Каламар вчепився за чорного чуба лiвою
рукою, правою ж розстiбав комiр, бо його тепер щось холодне брало за карк.
- Що ти, що ти, Iване! Не будь дурень! Твоя Марiйка померла природною
смертю, на сухоти! - розраджував Петро побратима, бо не вперше за столом
при горiлцi бачив його таким.
- А правду кажеш?- нiби за щось хапався Каламар.
- На мою грiшну душу, що кажу правду! Аби я так рана дожив! -
витверджував Фiцачок i розводив руками перед порожнiми склянками, перед
тарiлкою з шматком пшеничного хлiба i дотлiлим, пальцями розчалапаним
недопалком.
- Коли кажеш правду, коли ти чесний, тепер пiдеш зi мною до неї! -
процiджував крiзь великi бiлi зубища Каламар i вже дзенькав виделкою по
тарiлцi так, що аж пiдскакували на столi.
- Як?.. До неї? - видивився Фiцачок, а Iван нiчого не чув, вже нi на що
не вiдповiдав.
Мерщiй перед побратимами стала жiнка в бiлому фартушку i легко зiбранiй
на потилицi зав'язанiй хустцi.
- Два рази по сто? -слухняно спитала.
- Чекай, чекай, неборанько! Не горить, встигнеш! - витягнув руку
Каламар. Принеси менi одну "московку", банку грибкiв, буханку i кусень
сала!.. Раз, два!
- Що просите, Iване Iвановичу?
- Що чуєш!.. Духом неси!
- Скiльки сала?
- На двох! Чотириста грамiв.
Повернулася йти, а вiн:
- Два рази по двiстi! Причеп не забудь!
- Iване, що ти! Ми вже i так чуємо в головi дурня! А коли по двiстi,
довбнею ударить!
- Най б'є так, аби лоб трiщав! А коли ти маєш мене за чоловiка, коли ти
менi камарад, коли ти чоловiк, а не пуста онуча,- вип'єш! Бо я нинi маю
дяку випити на її честь, на її вiчну пам'ять i блаженний покой! Бо доки
вона була менi жiнкою, я був собi чоловiком!.. Бо 'м її любив твердо... Та
був я дурний, як цап, i все менi пiшло з полудня!..
- Не гризи та не їж себе, побратиме! Не завдавай собi жалю! Їй, небозi,
трава на гробi зеленiє, а ти живий та й про живе мусиш думати!..
- Ага! Драстуй, моя люба "московочко"! - Каламар погладив пляшку, коли
офiцiантка поставила паленку на стiл. Дзенькнули i склянки. Побратими
переглянулися, потiм руками до питва потяглися. Не поспiшаючи, повiльно,
мов ступити мали до холодного броду. Петром трусонуло, аж обм'як, та
Каламар уже простягав своїм добром до нього...
Виходили на вулицю.
Кишеня Каламаря вiдвисала пiд пляшкою й побулькувала, як жива. Iван
тулубом налягав то на праву, то на лiву, злегка ними косив, тому тепер
здавався клишоногим. Часом перетинав вулицю аж упоперек, брався до ярка,
та тiльки опинявся на краєчку, як знову напружував увагу й чалапав прямо.
З-пiд пахи Фiцачка бiлiв згорток, пiджак стовбурчило пляшками. Петро тут,
там брав побратима пiд руку, той не давався й казав, що добре знає дорогу
сам, сварився й доводив, нiби розумiє i те, скiльки одному порядному
чоловiку випити можна, а скiльки паленки випивати не слiд...
Поволi сонце хилилося в тихе надвечiр'я.
Овид над Забережжю то спинався в небо ломленими велетенськими горбами,
то круто западав глибокими ущелинами, а ген-ген тягнувся рiвною
смугою-сiдловиною й кам'янiв холодними хвилями.
Вiд давнього єврейського кладовища з замшiлим тесаним камiнням по
могилах на рiвному пагорку кручi, що безладно поросла вiльшаником i
верболозом, дорога вгору повела схилом до цвинтаря з хрестами на широкiй
долинi, густо обсадженiй ялинами, що в надвечiрню пору розхристано чорнiли
кострубатими чорними прапорами.
Ветхi ворота при входi почеплено на дубових стовпцях гужовками замiсть
петель. Вiйне вiтер - гужовки жалiбно риплять, воротами колише... Тут-там
у живоплотi ще завалялося на колах по нитцi iржавого дроту - мало хто в
селi вже i пам'ятає, при якому старостi парубки ходили на полонину Чорну,
збирали дрiт - залишався од першої свiтової вiйни. Потiм громадою обводили
iржавим i колючим цвинтар, щоб корови не топтали могил, а кози не нiвечили
посаджених щеп.
Побратими часом зупинялися й поглядали в долину. Вiддихувалися. Потiм
знову силомiць долали крутогiр i вибиралися на кладовище з такими
потугами, що їх, здається, досить було б для повалення не одного бука.
Вже їм у пiднiжжi гори темною смугою чорнiла рiка, тут-там бiлiли хати
новими дранковими дахами, над хатами звивалися сизi димки - жiноцтво перед
Великоднем палило печi, пекло... На узбiччi великими погаслими свiчками
бовванiли надгробнi тесанi плити, а небо опускалося все нижче й нижче
густiючою блакиттю.
- А к-кажи, п-ппобратиме! Ци видиш м-мою хи-хижу звiдси? - озвався
розморений Каламар до Фiцачка. Так, наче не знати про яку хитромудрiсть
велося.
Фiцачок довго никав зором, брiв очима по вулицях, поки нарештi
метикнув, а де той куток села з садибою Iвана.
- А т-тепер, брате, коли ти т-такий р-розумний, к-кажи: де я д-довше
буду - т-там ци-ци-ци тут? - Каламар од своєї хати повернувся до цвинтаря
лицем i запитально застиг рукою у повiтрi.
- Тут, побратиме! Тут! Бо сюди нам усiм дорога.- Петро недовго думав.
- Розумний ти! А хтось казав, що ти дурень!
- Де вiн є, най йому зуби виб'ю! Най йому дам так, аби яснi звiзди на
небi увидiв!
- Не треба, не треба!.. - Каламар поступливо вхопив Фiцачка пiд паху,
поволiк за собою на цвинтар.
Пленталися мовчки.
З Ясенови подув лагiдний вiтрик. Гора димiла легким туманом, що спливав
поволi з ущелин у надвечiр'я.
Каламар ступав мiж могил - насипаних недавно i ще не порослих дерном,
iшов помiж прадавнiх замшiлих хрестiв з раменами i без рамен, похилених i
скособочених, обвiяних вiтрами i обмитих дощами. Iван брався на праве
цвинтарне крило - звiдти цiлу Забереж було видно як на долонi, i там була
похована небiжка Марiйка.
- Добрий вечiр, Марiйко! - Каламар пригнувся над могилою з цупким
дубовим хрестом й упав на колiна. Великими руками розкинув, горнучи до
себе зелений облiг i розпучливо похитуючи головою. Здригнувся важкими
раменами, й ураз почулося уривчасте ридання...
Петро Фiцачок стояв над побратимом i не знав, що має тепер йому сказати
для розради й потiхи. Тримаючись розведеними хрестом руками зеленої
могили, Iван ницьма коцюрбився, клячав i плакав.
- Годi, годi! Ти її уже не воскресиш! Не плачi - тiльки всього й
знайшов Петро.
Iван вийняв з кишенi ту ж бiлу пляшку й гепнув денцем по могилi - вибив
заглибину, щоб пляшка бува не перевернулася. Сягнув рукою до Петра, аби
той подав усе припасене. Хлiб, солонина, склянки i банка маринованих
грибiв мерщiй були розкладенi на горбочку. Наче з-пiд самої землi, миттю
виросла ще одна пляшка - її з кишенi непомiтно добув Петро.
- Молодець! Молодчина! - неначе зрадiв Каламар, якось дивно розсмiявся
й ляскав долонищею Фiцачка на похвалу. Бульбулькнула паленка до трьох
склянок.
- Бери пий! Аби нам вiк продовжився тут, а там як уже буде!..- ткнув
Каламар своєю склянкою в небо, потiм сягнув до Фiцачка.
- Пиймо, братку! Бо на тiм свiтi нам уже не дадуть! - примовив Фiцачок
i посмiхнувся до Каламаря. Одним махом питво гулькнуло до безоднi.
- О, коби ти, небого Марiчко, знала, яка вона гiрка!.. Яка вона гидка!
Пий з нами! Видиш, ми її, сараку, мусимо пити! - Каламар третьою склянкою
бризнув по могилi.- А вона, небога, моя Марiйка, не любила цеї отруї! В
рот не брала!.. Одного разу, пам'ятаю, її заболiло в струнку, а баби
кажуть: "Випий, Марiко, поможе!" А вона - нi та й нi! - похитує задумливо
головою Каламар, а Петро Фiцачок заїдає бiлими грибками.
- А ти знаєш!.. Нема гiршої бiди, як коли жiнка вiзьметься пити!..
Чоловiк ще сяк-так i вип'є, i щось д' хижi принесе!.. А жiнка коли вже
п'є, то останнє вiдтягне за брагу! - пустився в бесiду Фiцачок, а Каламар
уже пригадував бабусю Марисю - колись була газдинею, а дiйшла до того, що,
небога, валялася попiд тини на смiх та огуду цiлому селу, бо в паленцi
сподiвалася знайти загублене.
Побратими пили ще i ще. Залишати в пляшках було нiчого та й забирати з
собою не мали що. Пiд високим хрестом, що розвiв рамена, як могутнiй велет
розводить дебелi руки, ген-ген у вишньому кiнцi цвинтаря клячали лiтнi
жiнки малими чорними громадками. Каламар i Фiцачок їх не бачили, бо вже
словом оберталися довкола того, яка натура несправедлива - якiйсь сiрiй
воронi дала для життя пiд небом лiт аж триста, а чоловiку - вiк
короткий...
Iван уже бачив, як чорнi ялини довкола цвинтаря iдуть у химерний танок,
як хтось на них позапалював великi зеленi лiхтарi, як захiд палахнув
червоним вогнем - за горою Делуц гасло сонце.
- А нам би тепер солонинки з рожна... заїсти! Ачей дурень нас лишив би!
- Каламар кректiв, мружив брови й вигрiбав у могилi небiжки ямку.
- Бери їж, небого, аби ти менi не казала, як стрiнемося, що я для тебе
скупився! - Iван тут вигортав гриби до лунки й оглядався довкола по
цвинтарю.
- Ой, куме! Що нас тут холодом узяло! Смаженої на ватрi солонинки i я
з'їв би! - Фiцачок ласо потирав руки й вайдувато пострибував на мiсцi, щоб
так погрiтися.
Околиця поволi бралася сутiнями, й з гiр уже подувало вiтром.
- Ти принеси рожни i рiща! А моє дiло - дрова! - велiв Iван.
Фiцачок ще постояв, нiби чекав дальшого наказу, потiм поволi почвалав
до недалеких чагарiв за цвинтарною огорожею. Тут же потрiскував сушняк,
чулася бесiда - Петро сам з собою про щось мимрив, наче ураз сварився.
Iван Каламар, не барячись, пiшов i собi цвинтарем. На тому мiсцi, де
починалися похилi, у лiтах, з раменами i без рамен, вивiтренi хвищами i
обмитi дощами продовж багатьох рокiв, дубовi i смерековi, сливовi i
ясеновi хрести, зупинився. Хилитнувся миттю дозаду так, наче од когось
дiстав позаушника, тут же схопився й почав талапати розтоптаними ступнями
по могилах. Хрести хрускотiли сухими кiстьми й лицарями падали на зелений
весняний морiг. Перед Iваном повзла довга чорна тiнь - останнi променi
гасли, бо верховинське сонце ховалося за насуплений похмурий овид.
Пройшовши геть далеко, Iван повернувся назад i почав збирати поламанi
хрести, як збирають скресаючими каламутними водами принесенi i викинутi на
зарiнок дрова.
- Ку-ку-куме! Що ти накоїв? - гикаючи i затинаючись, здивувався Петро
Фiцачок, коли став з рiщам над громадою хрестiв.
- Пе-пе-ппережиток! - Каламар видавив з себе i ткнув рукою в кiнець
цвинтаря, де високо пiднiмався й. розводив рамена стародавнiй хрест.
- Ку-куме! - тiльки хотiв щось сказати Петро, коли над ним велетенською
громадою повис Каламар.
- Пали ватру! Уб-б'ю! - Iван замахнувся стовпцем. Петро заслонив
обличчя лiктем, бо над самою головою побачив довжелезного iржавого цвяха -
стирчав iз зарубини, де колись було прибите поперечне рамено.
...Цвинтарем лiниво стелився дим.
...багаття дотлiвало
Iван Стах зарубував ручною пилкою зубцi в дошках - майстрував вулики
для роїв. Сонце пригрiвало весняно, тому до рамен вiдпущене волосся
жмутком зiбрав на макiвцi, шворкою зв'язав i притиснув ковпаком, що його
сам пошив собi з ветхої солом'янки.
Вiд бджiльника, що стояв недалеко плетеної з фашиння огорожi, пахло
вощиною. Повiтря повнилося легким i лагiдним гомоном пори, коли мошва
почула силу життя й вироїлася.
Робота пилкою Стаху давалася нелегко. Важкi руки склав на колiнах,
глибоко вiддихався. У грудях давило, стискало, а мiж лопатками так нило,
якби хтось холодною кригою припiкав.
- Сило праведна!.. - зiтхнув i зором застиг на дощаному бджiльнику, на
вуликах - щiлки-льотки на них були рясно облiпленi бджiлками. - їх нiхто
не вчив... їм нiхто по радив, як, та коли, та з якого квiту, а вони,
небожатка, трудяться... Таке мале та роботяще - чоловiку приклад i
наука!..- говорив Стах сам з собою, бо вiдколи завiвся у бджоли, чим
ближче їх пiзнавав, все бiльше дивувався гармонiї i тим строгим
закономiрностям, що були правилом їхнього життя.- I кажи, що без промислу
Всевишнього... - витверджував тепер старий, бо у всьому хотiв бачити
приналежнiсть i тої сили, що для неї змарнував цiле своє довге життя.
Замилувався цупкими саджанцями в городцi - деревцята плекав, щепив i
гордився тим сортом яблук, що його сам вивiв: яблуня навеснi пiзно
зацвiтала, i їй уже не страшнi були приморозки. Плоди достигали швидше й
зберiгали добрий смак до самого великодня. Либонь, саме тому Стах i хотiв
назвати садiвничий здобуток "Христове яблуко". Досi не вiдав, а чого це не
подав документа, щоб селекцiю визнали за ним. Певно, тому, що до нього
прискiпався якийсь агроном-невдаха, обiцявся все вилагодити, навiть брався
про Стаховi дослiди написати популярну брошуру, тiльки просив, аби той з
ним авторством подiлився. Стах на зговiр видався досить крутим, тому й
мусив вдовольнитися, щоб яблунi цвiли i родили по садах забережан без
паспорта, полюбляли їх i в навколишнiх близьких та й досить далеких селах
пiд скромною назвою "Скоростигле забережанське".
"Чекайте, батьку! Розгаздуємося, задужiємо, ми вам у колгоспi цiлу
школку вiдведемо! Отам ви вже на свiй смак i розсуд для кожного святого по
сорту виведете!.. А ми їх собi поiменуємо iменами найвродливiших
забережан! Так вони i пiдуть по бiлому свiту!" - Iван Стах пригадує тепер,
що говорив одної весни його син Iван незабаром пiсля органiзацiї колгоспу
в Забережi.
Стах тепер уже бачить сади по схилах довкола села. Дерева квiтнуть у ту
пору весни, коли небезпека приморозкiв минула; в садах багато сортiв, що
їх вiн i вивiв. Нi, вже не цей самий, нинiшнiй отець Стах, бо попiвськi
одяги скинув, бо вiн уже просто садiвник у колгоспi - порається в шкiлцi,
садить i щепить, вирощує... Вчить iнших, як вирощувати, бо треба садами
засадити цiлi великi околицi. I не лише в долинi Тересви...
- Боже, боже! Не май зла до мене, грiшного, але я тобi скажу правду! Бо
я тобi, господи, давно збираюсь повiсти тiльки одну чисту i святу
правдицю! Ти єси несправедливий i злий бог! Усе життя нидiю, костенiю i
заклякаю на службi у тебе, а ти од моїх онукiв батька, а ти од мене сина
забрав!.. I вже не буде кiнця, i вже не буде краю моїй великiй печалi! Хто
мене розрадить, хто мене потiшить у нiй?..
Iван Стах довго-довго дивиться на цвинтар. Уявою вiн тепер бачить бiлу
огорожу зi смерекових штахетин довкола могили сина. На могилi дощаний
стовпець, суриком пофарбований, нашвидкуруч збитий великими цвяхами. На
могилi i трираменний хрест з дубка-польовика - поставив його вiн на
сороковину пiсля похорону сина.
Зорить вицвiлими очима по групку з рядком чорних ялин на межi доти,
доки пекуча сльоза не набiгає, краплею не нависає, не котиться лицем.
- Господи! Я мiг орати землю i плекати сади!.. Я мiг бути пасiчником i
столяром!.. Чого ти пустив на мене тяжку кару i звалив на плечi тягар
служiння тобi скрiзь i всюди?.. - ремствує отець Стах, бо тепер чує свою
немилосердну самотнiсть, як нiколи досi.
З Лужка озвався довгим пронизливим гудком паровоз вузькоколiйки. Стах
знає, що зараз рiвно одинадцята година, й уже чекає, коли перед садибою
пропливуть вагони з великими вiкнами i обличчями в них. Не минає десяти
хвилин, як стукiт колiс тоне в стогонi двигтiння паровозної тяги - на
пiдйомi машина видає останнi сили, щоб раптом не зупинитися...
Як учора, як позавчора, як рiк i два роки тому, вагони з людьми
вриваються в будення Iвана Стаха крихтою рiзноманiтностi i дивної забави.
- О! То i ви, отче, умiєте щось майструвати? - Iван Каламар несподiвано
рушив повiльний плин думок Iвана Стаха. Старий схаменувся, взяв пилку,
нiби саме тепер хотiв показати, що вiн знає i що вiн може. Потягнувся за
дошкою з накресленими в кiнцях зубцями - їх мав повирубувати. Притиснув
дошку колiном до колоди, мiцно iмив за край лiвою, в правiй же тримав
знаряддя. Пилка протяжне задзвенiла срiбною луною крицi, що втиналася в
бiле тiло смеречини нагостреним полотном легко i рiвно, як цього бажає
собi добрий майстер.
- Ого-го! То ви, отче, справдi умiєте i щось таки можете! А я думав, що
ви всього жартуєте! - Каламар пустився смiхом, дарма що добре знав
невсипущу натуру Iвана Стаха.
- Стiй! Дивися, щось увидиш! - мирно мовив старий, бо все ще не мiг
збагнути вiдвiдин учорашнього гостя.
- Ого-гов! Стояти у нас нема часу!
- Час - не вовк, до лiсу не втече! - з легкою посмiшкою кинув Стах, i
тут бiлим струмком тирса полетiла, а пилка слухняно в'їдалася в дошку.
- Стояти не будемо!.. Я прийшов на два слова!.. Я прийшов, аби ви мене
висповiдали i причастили! Правда, я нинi уже i їв, i пив...
- Коли так, тебе можна без сповiдi причастити по хребту буком.
- Та не жартуйте!.. Ви мене якось так... як великого грiшника.
- А хiба ти у грiх вiриш?
- Гм... Я не вiрю анi в грiх, анi в чорта, анi в бога!.. Але грiхи, як
видите, роблю!
- Знаю, знаю, що робиш...
Тут Iван Стах сподiвався, що Каламар вiдчепиться, пiде собi дорогою.
Тодi вiн зможе спокiйно майструвати далi. Та нi! Каламар знову:
- Висповiдайте мене i причастiть, отче преподобний!
Стах зняв з голови клобука, торкнувся долонею бiлого волосся. На цьому
губи його затремтiли, щось вхопило за горло, тому голос зсередини вирвався
не вiдразу. Прудко старий заклiпав очима:
- Можеш, Iване Iвановичу, не мати честi до моєї служби!.. Не можу
примусити, щоб ти ходив до сповiдi i ставав до причастя. Ти маєш свiй
розум! Але ти не маєш права кепкувати над моїм бiлим волоссям. Бо то вже
дiло i моє, i твого батька, i кожного в таких лiтах, як мої!.. Пам'ятай,
що старiсть, коли собi її заслужиш, прийде й до тебе... А ще одне скажу
тобi i дам тобi одну пораду: нiчим себе так не обрубаєш, не покалiчиш, як
своїм язиком! Язик теж приводить до грiха!..
- Видно, з вами вже i пожартувати не можна!
- Я не твiй ровесник! Жартуй з такими, як сам!.. Дарма Стах говорив
спокiйно, розважливо. Каламар вiдчув, як щось вогнем струменить од його
серця й розпалює обличчя. Розпашiлий, не витримав:
- Кажете, що таких, як я, треба причащати буком?
- Буком!
Тут Каламар, тепер уже в уявi, пригадував, як Iван Стах здалека йому
кланявся. Правда, це тодi було, коли вiн, Iван Каламар, ходив по селу з
печаткою голови сiльради. Так було ще й тодi, коли Каламар головував у
сiльському споживчому товариствi...
- А ви до мене кланялися!
- Кланявся? Може, i кланявся... Та коли це було?
- Як я був головою сiльської Ради.
- А ще коли?
- Ще тодi, коли я був головою есесте...
- Не кажу нiчого, може, кланявся i тодi. Але признаюся тобi, Iване...
Гоп, Iване Iвановичу, я кланявся тiй печатцi, що у тебе була... То була
моя хиба.
- Тепер я, правда, не на горi! Тепер я йду з гори! I на вас дивлюся
всього з долини завiдуючого громадським харчуванням Забережi... Подумаєш,
начальник! Завiдує буфетами... Чайною... - смiявся уже сам над собою
Каламар.
- Хто на яку гору може, на таку пiднiмається. Буває, що на горi
пiдпирають з усiх бокiв пiдпорами, аби неборака вiтром не здуло... Але хто
якими дорогами може i вмiє, такими ходить... Дороги призначенi кожному...
Та повiр менi, Iване Iвановичу, що я радiв би, коли б кланявся не тiльки
печатцi!
- Ви кланялися печатцi, що була довiрена менi?
- Ти мене, Iване Iвановичу, научив печатцi не кланятися! I я перед усiм
чесним свiтом кажу: буду кланятися людям!.. Тiльки людям!..
- Хе-хе-хе, - Каламаря розiбрав смiх. Вiн втупив похмурi очi на ковпак
з солом'янки - був посунутий набакир, з-пiд нього вибивалося бiле пасмо.
- Ти, синку, не смiйся й не думай, що я в життi робив усе тiльки
погане...
- А що ви вчинили, що ви чинили доброго?
- Я до твоїх горщикiв не заглядав. Там, де твоє мололося, я свого мiха
не пiдставляв! - рiшуче карбував од природи м'який i лагiдний Стах. Та
сказано було ще далеко не все. Старий схопився з колоди й став перед
Каламарем.- А повiм тобi, синку: те, що тобi давалося, - печатка голови
сiльради з усiма законами, правами i правдами, з усiма поклонами i
почестями, печать голови сiльського споживчого товариства з усiма
повноваженнями i повновладдями, довiреностями i передовiрами, - усе-усе
тобi давалося на вiру, у борг, з надiєю на тебе... I знаєш, яка бiда тепер
сталася?
- Яка? - схопився Каламар, хоч сам досi не второпав i частини з того,
про що повiдав Стах.
- Сталася бiда! Ти не змiг повернути боргу! I тепер ходиш великим
боржником...
- Ха-ха-ха! Отче преподобний! Про якi такi борги ви менi тут мелете? Ще
скажете, що я i вам довжен? Може, i вашому Iвановi, прощун би, чимось
довгую? То кажiть, прошу вас ласкаво, най вiддам усе, доки я живий i
здоровий!
- Моєму синовi дай покiй! Най миром спочивав! А менi не вiддаси нiчим
нiколи. Бо не вiддаси i тисячам тих, вiд кого брав довiр'я в кредит!.. Вiд
iменi кого тобi давали довiр'я в кредит.
- Про який кредит ви кажете? - дивувався Каламар.
- На виборах! Про той, що його тобi давали люди на виборах.
- Так-от! Щоб я не був кредитором, вам наказую вдруге: паски святити не
смiєте! Бо коли наказ порушите, будете суворо вiдповiдати! Не смiєте бiльш
дурити людей кропилом.
- Тебе слухати не буду!
- Чому?
- Бо ти менi - не закон.
- Я вам не закон? Iван Iванович вам не закон? Люди добрi! Чуєте, що вiн
каже?
Iван Стах задивився па розсердженого Iвана Каламаря й не знав, що з
гостем ураз коїться. Каламар стулив кулаки, нiби готовий був ними датися
до погрози. Очима не клiпав, змiряв старого од нiг до голови, од голови до
нiг. Господар приступився до Каламаря, добродушно, по-батькiвськи взяв
його за ручища й трусонув легко, жартiвно!
- Iди виспися, синку мiй! Прийде новий день, прийде з ним i бiльше
розуму. А тодi i все буде добре.
- Коли спати, знаю i сам! А кажу вам останнiй раз: посвятите паски -
дасте вiдповiдь!
- Перед ким?
- Ви не знаєте, перед ким? О, ви менi не кажiть, що не знаєте перед
ким! Ну, хоч би й передi мною!
Та отець Стах уже притискав колiном дошку до колоди й зарубував зубцi.
Легку тирсу, що полетiла смужкою бiлої порошi, пiдхапував i розносив без
слiду вiтер. Каламар постояв ще, хотiв було промовити слово, та на нього
вже Стах не дивився. Мугикнувши iще щось, похмурив брови й рушив з двору.
Латка синього неба
Лежав горiлиць, i лишень латка високого неба у вiкнi йому синiла...
Лихо скоїлося так негадане, що досi не може прийти до себе. Котрий раз
перебирав у пам'ятi все до останнього моменту! Перед ним Iван Стах, коли
йому дає наказа й погрожує вiдповiддю. Потiм бачить веломашину пiд
воротами й береться на неї сiдати, бо має їхати до села. Уже їде. Голова
каменем, у вухах дзвенить, у ротi гiрко, в горлi сухо, а в струнку - нiби
з нього хтось вирвав чи випоров щось. Усе од вчорашнього перепою в чайнiй,
потiм на цвинтарi.
Чує, як кидає, б'є заднiм колесом по камiнню - вибирається з баюристої
вулички од церковної садиби на рiвний широкий шлях.
Несподiвано з-за вигину показалася вантажна машина. Кермом мерщiй
крутнув до пiшохiдної обочини, а навпроти, як з-пiд самої праведної землi,
вирiс у чорному довгому плащi, в чорному капелюсi дебелий чолов'яга. Страх
напав, що трапить пiд машину, тому рвучко загальмував.
Сидiння з-пiд нього вирвалося, телеснув собою на брук. Почув такий бiль
у лiвiй нозi нижче колiна, якби хтось залiзною жердиною хряснув по кiстцi.
Стрибнув набiк i тут же впав: бiль вiд ноги зiв'ялив, потлумив усього.
За машиною пороша никла на вiтрику по нивах i полях. А вiн лежав,
стогнав i оглядався, а де той невiдомий у чорному плащi, чи нема кого, хто
б зарадив у бiдi. Схопився вставати й сперся на лiкоть, щоб не впасти.
Потiм якось звiвся на правiй нозi й обережно торкнувся лiвою грунту -
хотiв ступити. Та тiльки частину ваги опустив на ногу, коли
засiкло-закололо такими страшенними болями, що аж памороки взяли й пiт
холодний виступив.
Не пам'ятав того, як, коли, хто привiз його до лiкарнi.
Не пам'ятав i того, як перев'язували калiку-ногу...
Латка густого синього неба на нього дивилася пусткою i невiдомiстю.
Безглуздя калiцтва, що впало раптом, видавалося таким недоречним -
ладен був кричати. Та не знав, на кого вилити лють,- у палатi чотири
порожнi лiжка були охайно застеленi гладенькими покривалами й чогось
нагадували йому тепер чотири снiговi могили-намети. Тiльки на п'ятому, в
кутку, коцюрбився калачиком дiд Петро Ясенова - колись перший скрипаль на
цiлiй околицi. Старому спирало дихання, тому раз од разу, сарака,
заходився таким голосним кашлем, якби хтось гупотiв у сто бубнiв. У
хвилини, коли кашель минав, хворому легшало. Вiн про щось довго собi
шепотiв, окремi слова вимовляв голосно, потiм замовкав, думав, поки знову
не починав говорити сам з собою.
Потiшним видався хворий дiд Каламаревi одразу. Тому вiн прислухався,
чи, бува, щось не зрозумiє. Та швидко докучили дiдовi примовки i
перемови...
Цiлу нiч Iван пролежав.
Нога начебто не болiла - тiльки ворухнути нею не смiв. Чоло вкривалося
холодним потом, застиглi очi тримав на вiкнi, що йому темнiло великою
чорною плямою.
Нарештi недiльний досвiт з-за Красного груня являвся на землю яснiючим
пругом. Од темного тла високої гори синява вiддалялася спершу несмiливо, а
далi все певнiше, певнiше, аж поки не блиснуло, не розсвiтилося радiсним
ранковим сяєвом.
Тiльки тепер, змучений думками i виснажений безсонням, Каламар склепив
повiки. Та сон його був короткий. Пробудився, нiби iз гарячки вихопився. А
можливо, Iвана зi спанку рушив Ясенова?
Старий встав, коли на ранок благословлялося. Одягнув припасенi для
великодня святковi домашнi ногавицi, рясно мережану i бiлим шовком
гаптовану чисту сорочку, розчесав бiле волосся, пробрав серед голови
рiвний продiл i розпустив косми пишним прядивом до самих плечей.
Тiльки промiнь блиснув розквiтаючою черешнею бiля самого будинку,
Ясенова покiрно став лицем до сходу. "Христос воскресе iз мертвих, смертiю
смерть поправ..." - неначе комусь вiщаючи радiсне i незвичне, старий
голосно поспiшив у молитвi. Вiн далi слова уже ковтав, губив, додавав од
себе таких, що зовсiм не в'язалися купи у молитовнiм плетивi, бо тими
словами Ясенова тепер не молився, а од когось, лишень йому вiдомого,
просив благодатi, спокою, миру та щастя скрiзь i всюди.
Над лiжком Ясенови у кутку висiла скрипка на вбитому до стiни цвяшку.
Iван забачив її вчора, хотiв спитати старого, яким чином скрипка
примандрувала до лiкарнi, а потiм медсестра сама сказала про все: часом
сiльський музика брав вiрну подругу давнiх лiт i грав на нiй. Хворi
слухали, а вiн вигравав, поки не втомлювався...
- А ти, дiд, можеш менi якоїсь затягнути?.. - зненацька Каламар
озвався, бо надумалося вирвати Ясенову з тих свiтiв, де вiн тепер
перебував.
Даремно! Прохання послати "лiтечко тепле, порятунок худобицi од дикого
звiра i мору, а людям спокою, миру i щастя скрiзь, усюди" Ясенову захопили
так, що вiн уже нiкого й нiчого не чув.
- Христос воскрес, синку! - нарештi дiд повернувся до Каламаря.
- Драстуйте, дiду! - голосно гукнув Iван, хоч добре знав прадавню
звичку на Верховинi - у лiтнiх ще трималася - на Великдень, якийсь час по
великодню тут один до одного кланявся не як в iншi днi року.
Дiд помовчав. Сiв на лiжко, склав руки на колiнах i хитрувато прищурив
клiпки-повiки ясних очей.
- А чого ти, дєд, молишся? - Каламар застиг повернутою боком головою i
занипав очима.
- На землi, синку, все живе молиться, бо свiй порядок має. Коли ясне
сонечко ще спить, моляться соловiй у верболозi; моляться трави i дерева до
неба, моляться корiвка й овечка, коли лягають спати; ще i цвiркун уночi
цвiрiнчить, бо i вiн, небожатко, хоче ясної днини в здоров'ї дiждатися...
- Я, дiду, не про усяку твар, не про мiзерних хробакiв хочу знати!.. -
не дав договорити Каламар.- Я хочу знати, чому ти молишся?..
- Я?..Ясенова дивився тепер проникливим оком.
- Еге!
- Я так... Бо 'м уже звик! - Жменю до вуха старий наставив човником.
- То, дiду, поганий звичай! - Каламар гукнув сердито, бо здалося йому,
що дiд його обходить хитрiстю.
- Може, й поганий... Хто його, синку, знав... Та лiпше поганий, як
нiякий. Мене такому навчили, коли я був малий.
- Треба, дiду, переучуватися!
- Пiзно, синку.
- Треба хотiти, пiзно не буде.
- Голова стара... Для моєї голови вже добре й так... На мiнiстра мене
пани не покладуть!
- А хто знає? Може, ще i покладуть! - пробував жартувати Каламар.
- А ти чий будеш? - Ясенова наче тiльки тепер почав придивлятися, а хто
з ним лежить у палатi.
- Iван Каламар. Ви не знаєте мене?
- Чий?
- Iвана Задiльського! Я - Каламар!
- Ага! Задiльського?
- А я думав, що ви мене добре знаєте!..
- Отець iще робить?
- Коло хижi...
- А калiцтво, небоже, де тебе найшло? У бутинi?
- На гладкiй дорозi...- помовчавши, перегодя вiдповiв.
- То, синку, впала кара за якийсь грiх...
- А за який грiх? - нiби виправдувався й дивувався Каламар, тут
спохмурнiв i задумався.
- Аще дiлом, аще словом, аще помишленiєм... - Ясенова доводив спокiйно,
з переконанням i певнiстю у кожнiм словi.
- А ви, дiду, який такий грiх тут покутуєте? Як виджу, богу молитеся,
думаю, за невiстками уже не ходите.
- Усяке зло, усяка бiда, усяка немiч на чоловiка паде за грiх! Мала -
за малий, велика - за великий!..- Ясенова нiби й не почув злого жарту.
Каламар подумав, що добереться до старого збоку, тому поспiшив:
- А кажiть: у пiст, у великодню п'ятницю грiх на скрипцi грати?
- Не грiх!
- А коли грiх?
- Коли п'яному такого куражу додаєш, що здоров'я губить... - Давнiй
музика тепер чув за собою провину, бо по весiллях смиком так умiв
виводити, що пiсля танцю-дроботанцю не одному доводилося сорочку
викручувати...
- Я чував, дiду, небилицю, як колись один музикант вiд цiлої череди
вовкiв оборонився скрипкою.- Каламар був радий, що розмова од нього
геть-геть далеко пiшла.
Ясенова немовби щось ковтнув, схвально притакнув головою. Далi
посмiхнувся:
- Не знаю, як з чередою,- може, хтось i мав дiло... А я двом вовкам на
скрипцi грав.
- Як, коли, де?- ураз Iван взявся цiкавiстю й схопився на лiктях, чи,
бува, дiд Ясенова не жартує.
Старий жартувати не думав.
- Було тої зими, коли горiхи в садах геть повимерзали, а дика звiрина з
хащi в села спускалася за поживою. У М'ясницi мене i мого тезка - грав,
прощун би, на цимбалах - попросили на друге село, до Терешева. Старий
Федоран сина-одинця женив.
Коли гостинськi розiйшлися, десь на третiй, а може на четвертий, день
коло самої пiвночi я зiбрався додому i собi. "Ходiм та ходiм!" - кажу
побратимовi. А вiн - нi та й нi! Мало випив i хоче укладатися спати. Та
йому добре, бо нiякої жури не має, - дома у нього нема де горобцевi
розгаздуватися, а у мене в хлiвi жеребна кобила на часi.
Пiшов я сам. Iду скоро, бо мороз тисне, палить, та й на господарствi не
знаю, що мене жде. На грунь дорога веде направець дебрями, йти нелегко, та
весело i видно, бо довкола снiги бiлi-бiлi, небо чисте i
звiздяне-звiздяне, а повний мiсяць свiтить так, як ясне сонце у днину.
З груня у долину я побiг прудко до невеликого лiска - дорога лежала
через лiсок. Раптом нi звiдси, нi звiдти, бо нi з неба не впали, нi з
землi не явилися, негадано-нечекано на дорогу вибiгли два вовки. Стали
собi - i нi вперед, нi назад. "Ну, - думаю, - тут добра гостина буде! Вже
моя кобилка ожеребилася!" А по хребту чую, як мурашки лiзуть та лiзуть
одна поперед одної, а на головi волосся таке, як дрiт, - пiднiмається i
стирчить...
Я стою, i вовки стоять. Я дивлюся на них, а вони дивляться на мене. Я
рушаюся, i вони рушаються. "Будь-що будь! - думаю собi. - Так легко iз
сього свiту не йду!" I взяв я скрипку та й заграв наостанок. I такий менi
жаль учинився, що мушу молодий пропадати, а дома залишаються малi дiточки
на жiнчину голову, що видиться менi - i моя скрипка уже гiренькими
слiзками плаче. Не тямлю нинi уже, довго я грав чи не довго, пам'ятаю
лишень, як вовкове голови до неба попiднiмали i жалiсно завили самi... А
потiм взялися й зникли у гущавинi...
...Нарештi гелгiт у вухах Петра Ясенова ущух. Йому здавалося, нiби на
голову треба накладати обручi,- розпадалася од того гомону, що ним палата
наповнилася. Спершу коло Каламаря на лiжку сидiла жiнка - принесла i
печеного, i смаженого, i вареного. Потiм ввалився голова ССТ - середнiй,
червонощокий, кругленький чоловiчок. Цей собi розпитував, що, та як, та
коли, та де, знову що та як, далi нищечком з-пiд цахи вийняв пляшку, й
почалося взаємочастування.
Було, хотiли пригостити i дiда, але той пiсля вiдвiдин онукiв вiдчув
слабiсть, повернувся лицем до стiни й удав, що спить. Мабуть, сам голова
ССТ пiдiйшов до Ясенови близько, а старий захропiв. Вiдвiдувач лишень
рукою махнув:
- Даймо йому покiй! Дiд уже своє випив!.. Коли гутiрка хворого Iвана i
його вiдвiдувачiв натомила, хтось забачив скрипку й забажав музики.
- Дєд! Ану бери свою подружку та потiш нас маленько! - гукнув Каламар.
Марно!
- Дивний дiд! Нi пити, нi на скрипцi грати не хоче! - кинув хтось.
- Може, старий грає лишень за грошi та думає, що у нас їх нема! - хтось
пустив сумнiв.
Питво розiйшлося по тiлу, Каламар наче затерп. У невиспаного злипалися
повiки, тому гостi поволi розходилися.
Небо спливало вгору легкою блакиттю, що над овидом здавалася золотавою,
бо сонце поволi хилилося на нiчний спочинок.
Латка неба у вiкнi мрiла тихим спокоєм синього надвечiр'я.
Петро Ясенова вiдчув полегкiсть i захотiв глянути надвiр. Йому здалося,
що недуги од нього вiдiйшли остаточно, що вiн цього лiта ще вiзьме косу й
вибереться на Прелуки, на Кичеру з косарями - давно не бував по цих
кiсницях. Вiн уже чув, як його волосся розчiсують настоянi на травах i
пахучих зелах полонинськi вiтри, прижмурював очi на слiпуче-ясному сонцi -
таке свiтить тiльки в горах, вiдчував приємну ломоту од криничної води
з-пiд того предковiчного бука, що увесь порiс кудлатим лишайником та
зеленим шовковистим мохом.
В одну мить гори мовби покликали Ясенову гомоном чар, i вiн уже знiмав
з цвяха скрипку. Спершу нiби несмiливо, пробуючи звуки по струнах, потiм
певнiше, певнiше, й старий музика заграв. До палати саме збиралася входити
дiвчина в бiлому халатi медичної сестри. Та вона тiльки iмилася за мосяжну
клямку, дверей не вiдчинила, бо волiла слухати пiсню тут, перед порогом, -
боялася її сполохати.
Ранок i полудень, золоте надвечiр'я i таємничий вечiр у горах,
чарiвливий шепiт ялин i богатирський гомiн букового лiсу, передзвiн овечої
отари на полонинi i далека луна трембiти, переливи флояри i нехитрий
бренькiт дрямби, спiв колискової, радiсть весiльної i туга мандрiвницької
- мелодiї усiх пiсень тепер зiбралися в дiдовiй скрипцi й струменем
виливалися...
Коли скрипка замовкла, дiд почув раптову слабiсть. Вiн зрозумiв, що
бiльше грати не зможе, тому дбайливо й охайно вклав її до чохла, далi
турботливо почепив над своїм лiжком.
Пишним розчесаним прядивом на подушцi бiлiло волосся Ясенови. Прикритий
теплою ковдрою, витягнувся на увесь зрiст так, наче тепер чув повноту
спокою.
Вечiр на лице старого упав присмерком, поховав карби й повивав у
таємничий, нiким ще не розгаданий цвiт...
Дума застигла на високому чолi глибокою печаттю, а двi руки Петра
Ясенови тепер лежали, мов спочинок заслужили собi по закону i праву довгих
лiт.
- Дєд! А дєд! Вiзьми свою подружку i забав мене! Чуєш, дєд! -
прокинувся зi сну Каламар.
- Дєд, а дєд!.. Коли ти не хотiв усiм, помузич менi одному! Чуєш, дєд!
- гукав-докликався Iван.
- Дєд! Слухай, дєд! Не будь гордим!.. Плачу рубля!
- Дєд!.. Не дури!.. Плачу, скiльки хочеш!
- Вуйку! Не дурiть! - скрикнув Каламар так голосно, що до палати вбiгла
наполохана медична сестра.
- Чого ви кричите, хворий? - стала коло дверей.
- Еге... старий чиниться, що спить!..- Каламар тепер уже виправдувався.
Сестра тихо приступилася до лiжка. Постояла над ним, потiм обережно
взяла руку Ясенови.
- Вiн уже не спить...
На хвiртцi гуторили бабки...
- Ой свашко люба та щира! Ви чули новину?..
- Яку?
- Що, еге, Iвана Каламаря до шпиталю поклали без ноги...
- Ой кумочко люба та солодка! I не кажiть нiчого, бо голова в мене
розболюється, як собi подумаю, що чоловiк пропадає нi в честь, нi в
славу... Як до такого мiг дожитися?...
- Коли святий богочко хоче покарати грiшника, розум вiдбере од нього...
Кажуть, що Iван, неборак, цiлий страсний тиждень ходив, як збiсний.
- Доки собi гiрку бiдку не найшов...
- Ой свашко дорога! Коби лишень собi! Але то тягота старшинi, терпiти
мусить небога, жiнка... Бо тепер у шпиталi лежати би, та й аж з цього
мирно вийде, буде iще, сарака, щасливий!
- Щаслива, свашко дорога, буде i жiнка, бо як їй, небозi, коли чоловiк
у немочi?.. А як з ним сталося.
- Кажуть, що на дорозi йому явився чорний чоловiк... Та мав той чорний
чоловiк таку силу, що як на Iвана лишень одним оком мигнув, то Iван репнув
на землю! Та й уже на свої ноги бiльше не став.
- Ба що то був, люба свашечко, за чоловiк такий? Наш ци чужий?
- Нi наш, нi чужий!.. То, люба свашко, був нечистий!
- Чорт?
- Самий чорт - Люципер, не мав би моцi, як жаба хвоста!
- Аби, свашко, до чоловiка не мав моцi, треба богу святому молитися!..
- А Каламар над богом смiшкувався.
- Та смiшкувався вiн, свашко, не просто над святим господом, а над
грiшними людьми. А то вже, свашко, є неспасенний грiх, i кара за нього -
велика...
- Ой велика, свашко, велика! Бо хто до людей з холодним серцем i
непочтивiстю, вiд того i праведний господь лицем вiдвертається!
- Маєте правду!.. Еге, ще такого не було, аби господь когось палицею
приходив бити за грiх. Одному на кару покажеться так, iншому - iнак... А
Iван, бодай не снився, еге, якого допустився грiха! Пасочки праведнi
заборонив святити. Стах з тяготи аж з нiг упав - розболiвся.
- Добре, що встав на ноги, неборак, то й нам пасочки якось сяк-так
благословив.
- Ой благословив, благословив!.. Казати нiчого!.. Великдень прийшов i
якось минувся... Але менi, свашко, не виходить з голови, не сходить з
розуму те, що Iван витворяв та виробляв на цвинтарi у великодню п'ятничку.
Видаться менi, що тої кари на землi нема, якою грiшний мiг би спокутувати.
За таку провину мусай у смолi кипiти, на рожнi пектися, вогненним мукам на
iншiм свiчi притерпiти...
- Ой кумице солодка, i не кажiть про цвинтар, бо страх по менi
бiжить!.. Коли 'м почула, як Iван ломить та кришить хрести, видiлося менi,
що мертвi з гробiв устають та й мають Iвана потрощити на сухий хворост...
- Кажуть, кумичко, що то Iван не вiд себе забороняв.
- Що кажуть, кумочко?
- Кажуть, що Iван не сам вiд себе забороняв паски святити... Що мав
такий наказ...
- А хто би йому такий дурний наказ дав?
- Кажуть, що з Тячева, а може, з самого Ужгорода!
- Кажу вам, свашко, що такий дурний наказ йому дати нiхто не мiг!.. А
коли би хтось такий дурний наказ чоловiку i дав, чоловiк ще мусить мати
свою голову, свiй розум i серце... То, кумочко, чорт заволодiв, не мав би
моцi, над Iваном та орудував, доки ним не потiшився... Бо, еге, Iван анi
до молитви, анi до святої сповiдi не ходив...
- Може, i чорт над ним мiць собi дiстав... Але чому дiстав чорт таку
силу над хрещеним?
- Iван сам чорта на себе напустив. Бо потоптав i людський закон,
потоптав i святу заповiдь.
- Ой потоптав, потоптав...
- Одної горiлки стiльки згарив та випив, що коли би її пустив, де
Тересва тече, бокора пiдняла би.
- Гадав, що усю на свiтi вип'є, а не встиг, бо йому правда показалася!
- Ой показалася!.. Ще той на свiт не народився, аби всю паленку
перехлистав та перепив!
- Ота грiшниця не одного з нiг поклала.
- Ой, коби лишень з нiг! Не одного в землю поклала.
- Кажуть, що вже не один i великий чоловiк їй пiддався та потiм геть
пропав.
- А паленка не вибирає, їй все одно, хто п'є,- маєтний ци немаєтний,
розумний ци дурний... Вона однаково б'є довбнею по чоловiку... Не один
брався за розум, коли було вже пiзно.
- Кажуть, кумочки, що тепер уже такий час настав, коли кладуть п'яниць
до шпиталю, та лiкують їх, аби горiлку не пили.
- Ой кладуть, кладуть! А я би їх лiкувала буком!..
- Так, так, треба було i Йвана лiкувати...
- А тепер йому все показалося. Люди, слава богу, пасочки посвятили,
Великдень такий красний був i веселий, що усе живе тiшилося та спiвало, а
вiн, неборак, у шпиталю покутував - з постелi в голе небо дивився та
слухав, як зозулька на деревах кукав. Буде, сарака, пам'ятати, коли
Великдень у шпиталю пролежав.
- Ой буде, буде! Може, тепер уже i про святе подумає.
- Коли в ньому ще iскра не загасла, подумає.
- Кажуть, до Тячева його мають повезти, бо в Забережi нi лiкiв, нi тих
лiкарiв нема, якi би йому помогли.
- Ой кумочко, лiкарi i лiки всюди однакi. Але коли чоловiку є вiк, тодi
йому є i лiк.
- Ой так, так, свашко люба та щира!..
"Де мiй бог!.."
Холодний мiсяць падав блiдим сяєвом на мур проти великого вiкна
районної лiкарнi й стелився латкою на долiвку палати, коли Iван Каламар
раптом прокинувся зi сну. Заблимав очима, оглядаючись в безпам'яттi.
Снiговими наметами довкола бiлiли лiжка, i вiн тут же вхопився за
обрубаний лiкарями болячий цурпалок ноги.
Половина тiла вiд пояса нила тупим болем, що млосно пробирався до серця
гострими струменями. Чулася така немiч i недолугiсть, що Iвановi здавалося
- нема сили навiть ворухнути собою. Та нi! Сперся на лiктi, задивився в
нутро тихої палати, що на нiч забула усi зли годи i бiди, нiчого не
просила од лiкарiв, тiльки тихо стогнала в приглушеному втомою i сном
болi.
- Нiжка!.. Де моя нiжка?..- в гарячковому забуттi раптом прошептав Iван
Каламар, потягнувся рукою й став обмацувати лiжко, наче тепер шукав
безнадiйно загублене з дивною крихтою того сподiвання, що втрачене
поверне, вiддасть йому назад.
Розворушив лiкарняну бiлизну, мацнув по бинтах, i на нього пахнуло
цiлою громадою лiкiв, а цим обернуло до раптової свiдомостi того, що з ним
скоїлося за останнi днi. Вiдчув, як чоло роситься краплями поту, як той
пiт ураз покотився лицем, i тут уже цiле тiло його впало в гарячку.
Iвановi привидiлося, нiби саме тепер од нього щось покотилося в безодню, а
вiн уже не той Iван Iванович Каламар, яким був мiсяць, пiвроку, рiк тому,
що вiн уже нiколи не буде тим чоловiком, якого всi люди знали в Забережi.
Знесилений свiдомiстю, опустився на лiжко й зненацька побрiв шукати той
найщасливiший день, який тепер мав принести йому бодай маленьку крихту
розради i потiхи. Бо згадав: саме тодi, коли пiсля операцiї гiрко-прегiрко
ридав ридма i бив головою в покрайницю лiжка, бiля нього довго-довго сидiв
лiкар у бiлому. Про що тодi не говорив, усе забулося, кудись зникло,
тiльки в пам'ятi лишилися слова: "Коли вам, Iване Iвановичу, буде дуже,
дуже гiрко на серцi i тяжко на головi, шукайте найщасливiший день у вашому
життi i думайте про нього!"
Очима байдуже повiв по нiчнiй палатi, мигнув по мiсяцем освiтленiй
навпроти лiкарняного вiкна глухiй i слiпiй стiнi, тут же заплющив повiки,
аби датися в сподiвану i бажану мандрiвку забуття.
...Довго блукав схилами над весняною, лiтньою, осiнньою Забережжю то з
вiвцями, то з коровами, з сопiлкою, потiм з косою, коли був ще легiнем;
вiн уже вiдчув музик тої пори, коли крався од батька на вечiрнi забави, та
найщасливiшого дня в життi поки не знаходив.
Каламар знову i знову брiв на Красний грунь першої весни, що прийшла
пiсля тих М'ясниць, коли оженився. Вiн уявою знову й знову палив веснянi
ватри, перекопував паленища, разом з молодою жiнкою Марiйкою висiвав
ячмiнь та овес, бачив, як його дружина поралася увечерi коло вогнища,
готуючи страву. Чув м'яку руку жiнки, що пахла гiрським полем i лiсовим
вiтром, коли лежав лицем на її руцi в колибi далеко-далеко од села. З
грунiв їм свiтили вогники, хаща притишено шепотiла радiсно-таємничу казку,
лукаво з неба пiдморгували зорi, заздрiсне i ревниво хмурився весняними
дощами обмитий вилицюватий мiсяць.
Iван тепер уже думав, що саме днi на Краснiм групi тої весни, як
ярювали собi двоє, були найщасливiшi у його життi. Та раптово i негадано
пiдступно виринав у пам'ятi той вечiр, коли Марiйка настигла у скринi його
любаску. I вiн уже бачив обiмлiлу жiнку серед хати, бачив, як дрижить вона
вся в раптовiй пропасницi... Потiм уже бачив небогу Марiйку в лiкарнi,
коли нидiла на сухоти. I нiчого на свiтi бiлому в хворобi їй не помагало -
що не чинив, яких лiкiв не добував, якi поради не приймав. Однi казали
барсучим жиром лiкуватися, iншi - свiжу овечу жентицю пити, хтось посилав
до ворожок, а хтось мав надiю на чорнокнижника, що проживав десь у
далекому селi i нiби вмiв не тiльки бiсiв вiдчитувати, а й знався на
всiляких зелах, що од рiзних недуг рятували.
Неборак Iван Каламар хотiв було датися до лiкаря з немiчною жiнкою, та
сама вона, небога, впала колодою впоперек дороги, як тiльки почула, що для
цього треба продати тiльну телицю; Теличку сама виходила вiд дiйка, пасла
по толоках, чекала од неї першого молока - як тут було дивитися, як тут
було годитися, що купцi мають таку повести з двору? Та й сподiвалася, що
молочко буде попивати, корiвцi молодiй тiшитися, а це уже само по собi
стане для неї цiлющим лiком...
Тiльки навернулися думки Iвана про те, як хворiла жiнка, тiльки став
перед ним той березневий день, коли Марiйка лежала в трунi пiд деревами в
тому саду, що починав випукувати нiжним зеленим листом, як його наскрiзь
пройняло болем i всi прожитi з Марiйкою щасливi днi кудись подiлися.
- Чекай, чекай! - Каламар долонею плеснув себе по холодному чолу й
дався в мандрiвку за тим найщасливiшим днем у своє дитинство. Вiн увесь
плив на дивному кораблi з туго напнутими блакитними вiтрилами до того, що
колись так його розсмiшило й розвеселило.
I почало снуватися:
"Не пам'ятаю, в якому класi народної школи - третьому або четвертому -
я вчився, коли у сусiдського хлопця занемiг батько. Хлопець двiчi на
тиждень ходив аж за друге село по воду з мiнерального джерела, тому не
бував у школi. Одної недiлi вiн сказав менi, що при дорозi знайшов золотий
камiнь. Я спитав, чи не можна би на той камiнь подивитися, а вiн вiдповiв:
"Чого нi?" I я тут уже готовий був рушати в дорогу, щоб золотий камiнь
прихопити в торбу й принести додому. Та сам, без дозволу батька, датися в
дорогу через чуже село не смiв. Розповiв про все батьковi. Вiн тихо
слухав, слухав, а потiм:
- Коли, синку, правда, що золотий камiнь при дорозi валяється, коли
його нiхто ще не прибрав собi, iди й принеси його нам. Будемо багатi!
Я вибрався з села.
Сусiдський хлопець знав, де лежав той золотий камiнь, а я терпляче
вичiкував, коли вже до нього прийдемо. Правду казати, я журився, що нам
каменем треба буде дiлитися - захоче i побратим собi половину золота. Та
як я здивувався, коли товариш пообiцяв, що камiнь зможу взяти собi увесь -
йому досить буде нести батьковi i пляшок з мiнеральною водою. Я вже
наперед думав, якi будемо багатi, коли золото продамо панам. Я найбiльше
хотiв, аби мiй батько купив конi. Я хотiв, щоб конi у нас були сiрi, з
великими чорними яблуками, як тi, що на лiсництвi. Менi вже навiть
причувався рясний дзвiн бубонцiв-горiшкiв, дзвоникiв на шлеях-ошийниках у
коней, я в уявi бачив себе то на возi, то на санях... Отак, солодко
роздумуючи i поганяючи коней, я й не помiтив, коли сусiдський Петрик став
край дороги й показав менi громадку камiння. Я не зрозумiв, про що раптом
слово, скiльки те камiння коштує, бо в уявi золото виблискувало сонцем.
- Що показуєш менi?
- Золоту плиту!
Голодними очима я дивився, а де справжнє золою, чи не ховається, бува,
од мене, чому Петрик його видить, а я нiчого не бачу.
- Де золото? - спитав я зачудовано. А вiн:
- Еге, там!.. - показав рукою й одразу рушiїв з дороги до чорної купки.
Я не барився - й за ним собi. А вiн нахилився до громадки камiння, зняв
плиту й подав менi. Розгублено я пiднiс камiнь до очей саме тодi, коли
знову з-за хмар виглянуло сонце - день був похмурий, сонце на небi то
зникало, то з'являлося. Тiльки променi впали на камiнь, коли вiн увесь
лускою дрiбно засвiтився, заграв, нiби палахнув iскрами, паче малими
вогниками. Я все ще не розумiв, а де золото. Тодi побратим сам узяв камiнь
до руки й крутнув ним протiї сонця так, що той iскринками аж в очах
засвiтився, мене заслiпив.
- Те, що в плитi горить, i є золото! Що не горигь - пуста плита! -
Петрик тут знову подав камiнь менi. Я ураз не вiдав, що з ним чинити, -
класти в торбу чи кидати па громадку, золото менi не таким гадалося. I ми
нечекано-негадано ураз обидва собi розсмiялися. Смiялися довго i гак щиро,
що аж сльози потекли з наших очей.
- Знаєш що? - сказав я Петриковi. - Камiнь цей понесу няньовi, аби не
думав, нiби його ми золотом тiльки дурили!..
- Бери в торбу й несiм!.. - мiй товариш згодився.
- Е, нi! - я тодi йому сказав. - Ми золото залишимо тут, а коли вже
будемо повертатися од мiнеральної води назад, тодi його собi й заберемо.
I ми знову розсмiялися, бо Петрик стояв на тiм, аби золотий камiнь
заховати до вiльшаника, а я заспокоював його, щоб не журився,- ховати
золото нiкуди не треба, його нiхто не вiзьме!
Камiнь з iскринками ми так i залишили на сонцi коло iншого камiння в
ярку за селом, а самi пiшли набрати з криницi тої мiнеральної води, що в
недузi помагала Петриковому батьковi. Коли вже поверталися назад, я
золотого каменя в торбу кинув, аби мав що батьковi показати.
Дорога була довга, i в Забереж ми повернулися пiзно. Дома няньо каменем
обернув у руцi вже тодi, коли горiла в хатi лампа. Я чекав, що з каменя
висиплються iскри на свiтлi, як сипалися на сонцi, а камiнь натомiсть
тiльки дрiбною лускою слiпо блимотiв i гас.
- Вiн, няньку, тiльки на сонцi блищить! - я скрушався здивовано i
розгублено, шукав виправдання для припасеного золота.
- Золото, синку, завжди i всюди блищить! А ця плита коло золота i
близько не лежала! - спокiйно батько сказав i камiнь поклав на припiчок,
додавши: - Не бiда! Буде на чому ножi гострити! Вдатний камiнчик!..
- На золотi ножi точити? - я тут розсмiявся на диво батьковi.
- Iди, iди вечеряй та лягай спати, бо нинi ти за золотом добре
находився!.. - Батько показав стiл, на якому лежала холодна страва.
...Тої ночi менi приснилися великi сiрi конi у великих чорних яблуках.
Я сидiв на санях коло батька, а конi неслися широким полем, як лютий
вихор. Гриви розвiвалися чорною хмарою, копита поблискували на сонцi,
дзвiнки заливалися рясним смiхом. Батько дав менi вiжки й батiг у руку, я
на коней вйокнув, хвацько хвисьнув кербачем повiтря так, що аж стрiльнуло.
Конi полетiли ще бистрiше, я був щасливий..."
- Ото, певно, i був мiй найщасливiший у цiлому життi день! - голосно
промовив Iван Каламар i глянув по нiчнiй палатi, а чи когось не розбудив
зi сну. Нi. Всi спали. А може, хтось не спав, тiльки вдавав, нiби не чує
голосних нiчних роздумiв Каламаря, що уже мандрував шукати нових щасливих
днiв. Перебирав в закамарках пам'ятi, наче вивуджував щось iз самої
глибини, де поховалося багато вже давно приспаного i забутого.
Морщив лоба, сутулив плечi й, здається, взагалi нездатний до роздумiв,
тепер думав, думав, думав. Вiн в одну мить уже бачив перед собою Петра
Ясенову, того самого, що так щиро, по-доброму говорив, коли вiн, Iван
Каламар, зло кепкував над старим. Ясенова зараз стояв у гаптованiй бiлим
шовком святковiй сорочцi, в бiлих ногавицях домашньої роботи, гладко
причесаний. До сходу сонця старий щось шептав собi. А потiм з вiкна упала
золота латка променiв, освiтила Ясенову, й вiн вчинився якимось дивним, не
по-земному урочистим.
- У нього, певно, було багато щасливих днiв! - промовив Каламар, тепер
уже думаючи про дiда Петра.
- У нього був щасливий i той день, коли вовкам у лiсi грав, а себе од
погибелi обороняв.
- У нього був щасливий i той день, коли я над ним смiявся, а вiн давав
менi з свого добра!..
Тут Каламар думав. а чого це старий не хотiв брати скрипку в руки, щоб
грати йому, головi есесте, побратимам, коли тi прийшли до лiкарнi в
Забережi з пiвлiтрою, печеним, вареним i смаженим... Вмить уявляв собi
дiда при грi на скрипцi. Й тепер старий стояв велетнем, бо струни оживали
i йому пiдкорялися, все довкола починало старого слухати, усе добрим i
слухняним ставало, робилося сумирним i податливим...
"Мала кара за грiх малий, велика - за великий!" - Каламар шептав i
дивився на ту половину лiжка, де мала тепер лежати його нога.
- Що за такий великий грiх я скоїв, аби на мене падала така люта i
страшна кара? - питав себе Iван Каламар i чув, як тепер усього пробирає
пекучим болем особистого невдоволення. Уже годi було мандрувати за
щасливими днями в минулу молодiсть, бо йому раптом пригадалася осiнь, коли
сам по Забережi ходив народним дружинником - жандарми завчасно понесли
ноги, радянське вiйсько було вже геть-геть далеко - гнало фашистiв, у селi
порядкувала народна влада з головою комiтету. А вiн, Каламар, у
добровiльнiй народнiй дружинi мав перше слово.
- То були днi!.. Iвана Iвановича всi боялися! - непомiтно чваньковито
протягнув Каламар. Тепер бачив себе, як походжав селом з рушницею у гуртi
тих колишнiх четарiв i десятникiв, що служили у Масарика i Бенеша вiйську.
Ураз запахло йому смачними гуляшами i котлетами - їх по-ангельському
готувала куховарка Регiна для дружинникiв у будинку колишньої жандармської
казарми з реквiзованих бичкiв i кабанцiв од тих, що тримали заодно з
чужинцем.
- От була житуха! - погладив себе по череву Каламар, дарма що воно од
нещасного випадку по дорозi геть понидiло i майже до хребта прилипло.-
Боявся за шкуру, паскудник! Виносив з пивниць паленки паленi, вина давнi.
Але аби 'м так жив, що ми звiдти не все випотрошили! Там iще мусило щось
бути... Та все одно у цього ми попаслися!.. - пригадував Каламар корчмаря
Дудуряка в той час, коли од нього цiлими ящиками та бочечками приносили на
казарму дружинникам безплатне питво для масного даремного їдла.
- Боже праведний! От була жит-туха! - знову промовив Каламар i погладив
собi черево.До якого газди я тодi не зайшов, усюди менi честь вiддавали!
На стiл - паленка, сало, ковбаса, квашена капустиця! Їж, роте, пий, роте,
веселися, Iване Iвановичу!.. Один тiльки голова не давав нам на всi широкi
ворота розживатися! Нашого брата круто гальмами брав на поворотах!.. Та
вiн, неборак, це все знав! - мурмонiв Iван Каламар i вже пригадував той
раннiй ранок, коли з побратимом Шуреляком прибрiв на край села до вдовицi
Пiковихи.
Два багнети були настовбурченi, дiти на печi за димар поховалися, жiнка
стояла серед хати i так стрiчала гостей. Та гостини їм не треба було. Вони
тодi прийшли по швейну машинку, що її дiстала за роки служби у пана
пiднотаря Пiковишина донька Параска. Як мати не просила, як не молила
машину не забирати, забрали, та й усе! Бо, як казали, донька служила у
"фашиського пана", тому й зароблена машина для шиття у них - "фашиська".
- А може, цей день у мене був щасливий? - спитав себе Iван. Та вiдразу
задумався, бо уже чув слова Пiковихи:
"Майте святого бога при собi, Iване! Ви - свiй чоловiк! Дитина машинку
замозолила у панiв гiрко, а ви її забираєте?"
"Забираємо тому, бо машинка фашиська!"
"Як фашиська, у господа праведного, коли дiвка не за спання з панами її
дiстала, а за чесну роботу горбом i мозолем?" Давня свара у хатi Пiковихи
на вигонi за селом була немов учора, i вже тут Каламар бачив Шуреляка,
коли той виносив конфiсковане з комори, коли цупив попiд хату.
"А бодай вас взяло у синi скали! А бодай вас не принесло й на судний
день!.. А бодай ви не мали радостi з того, з чого найбiльше сподiваєтеся!
А бодай вас возили на вiзку без рук i без нiг!" - чув тепер висипанi тодi
заклинання вдовицi. I Каламар у цю хвилину, мабуть уперше, почав важити i
мiряти: нi, i той день не мiг бути щасливим у його життi.
- А врештi, Iване Iвановичу, могло в селi обiйтися i без народної
дружини. Нiхто не палив, не грабував, не перестрiчав по дорогах уночi.
Забереж жила миром i спокоєм, - шептав хворий собi на докiр i тiкав од
думок про тi тижнi i мiсяцi, коли начальникував у народнiй дружинi одразу
по визволенню села.
- А може, були щасливi тi мої днi, коли я став служебником?.. Коли
начальникував у Забережi на пунктi "Заготсiно"? - вже говорив з собою Iван
i бачив, як перед двором зi стогами недалеко залiзничної станцiї цiлою
валкого шикуються господарi - хто здачу привiз кiньми, хто волами, хто
коником, хто у супрязi, а хто принiс па хребтi - бач, йому всього
кiлограми приходяться до розрахунку з державою.
Вагар сiно важить, Iван Iванович приймає урядовi зобов'язання,
карлюками робить у них позначки, виписує квитанцiї, щоб бухгалтер копiйки
нарахував. I тут щось ворухнулося, заскiмлило в серцi. Каламар-бо пригадав
Андрiя Майора з сусiднього села - газда привiз сiно в здачу волами. I як
навилки клалися на вагу, так з одного вивалилася величезна каменюка.
- Ага, ти совєцькоє государство захотiв обдурити? Ти хочеш, аби
государственний скот камiнь їв?.. Ти хочеш, аби я через тебе в тюрмi
зогнив? - гаркнув тодi я на газду так, що той пiдскочив у страху, потiм
шептав менi: "Та я, прошу вас, пане прийомщик, i сам не знаю, як той
проклятий камiнь до сiна трапив!.."
- Не знаєш? - я знову голосно на нього. - А Сибiр знаєш де? - А Майор
неборак аж дрижить... Отодi менi перший раз у життi в очi сказали "пане".
Конєшно, воно таке на людях приймати нiби i не годилося, зате як приємно
було!.. Спокутував Майор провину: ще й моїй коровцi туго набите рядно
ставки принiс! Отодi я служив! - пришiптував Каламар у тихому лiкарняному
примiщеннi, пригадуючи сiльськi служби, сходинки вгору, зигзаги i
повороти, що до них трапляв сам, що несподiвано трапляли на нього вони.
- Iз чого воно почалося? - питав себе Iван Каламар, приплющуючи повiки.
Якусь хвилину вiн уже нi про що, нi про кого не думав й опинився в
порожньому просторi, що собою був так схожий до небуття. - Чи не з того?..
Чи не з того... - моторошно ялозив у пам'ятi проникливими догадками й уже
переносився з палати районної лiкарнi до великої зали районного Будинку
культури. - Так, так! То було тої ранньої весни, коли в Забережi мали
попереорювати межi! - гарячкове зашептав Iван Каламар i широко розплющив
повiки, вдивляючись у темну стелю. Раптом розсмiявся сам над собою, бо вже
бачив себе на трибунi тої самої великої зали районного Будинку культури з
писаними листами паперу. З тих самих листiв не просто голосно читав, а
вимучував i такi слова, що їх тодi нiяк не розумiв. I знову розсмiявся, бо
питав себе тепер: - А як-то я довго не мiг догадатися, що то є
пiдкуркульник?.. Гм? - мугикнув Iван Каламар, важко гiрку слину ковтнув i
дихнув так глибоко, неначе в ньому щось урвалось. Його нiздрi тепер
розширилися, бо вiн вдихав не просто настояне лiками повiтря палати, вiн
тепер уже ласував випарами буфету, куди його пiсля виступу в перервi
запросив один з тих, що за столом президiї сидiли.
Сухорлявий товариш тонкими пальцями мнув-м'якшив бiлу цигарку, питав
його, Iвана Каламаря, що той вип'є. А вiн, Iван Каламар, вiдкараскувався,
сам тягнувся до кишенi, щоб пригостити доброзичливця, але той його вхопив
за руку й показав буфетницi два розчепiренi пальцi. Мерщiй на столику
колихнулася в двох келихах горiлка й бiлiло збитою пiнявою в бокалах
свiже, пахуче пиво.
- Арьол! - сухорлявий мене плеснув по плечу, а я покiрно оглядався, чи
бачить хтось iз Забережi.
Пiсля цього моя повела вгору! Вгору i вгору! Орел лiтав! I вже в
Забережi нiчого не дiялося без орла! Дiляночка пiд хату? Iван Iванович!
Недоїмки по здачi? Iван Iванович! Позичка? Iван Iванович! Старосту на
весiлля? Iван Iванович! "Драстуйте, Iване Iвановичу!", "Яка ваша думка,
Iване Iвановичу?", "Поможiть, порадьте, скажiть своє слово!..", "Iване
Iвановичу, щось маю вам сказати!.." Тепер задоволене поводив головою
лiворуч i праворуч Каламар, пригадуючи служби та пости, що їх у Забережi
виконував i займав протягом лiт...
- Боже! Але той орел лiтав усе нижче й нижче! - Каламар вигукнув
раптом, спохмурнiв увесь, бо здумав, як його люди спершу сахалися, а потiм
уже обходили стороною. Вдовиця Пiковиха Каламаря нiби i не знала од тої
днини, в яку понiс з хати машинку; минав Судима пiсля того, коли його
протримали цiлу добу в льоху сiльради одної весни в час державної позички;
крiзь зуби з ним здоровкався Баганич вiдтодi, як велiв з садиби вiдрiзати
для дитячого садка кусень землi - на ньому поставили висячi гойдалки,
наземнi качалки. Серце кров'ю стiкало, коли Баганич проходив мимо
колишньої нивки, на якiй квiтли колись соняхи, шумiло бадилля кукурудзи...
Певно, при зустрiчах чинився, що його не видить i Дудурякiв син Максим за
кривди старому батьковi - забути їх не мiг.
"То вам, Iване Iвановичу, все авансом давалося!" - потоплениками
виринули в пам'ятi слова Iвана Стаха. I вже тiнями тяглися за ним, куди не
збочував, як вiд тих слiв не ховався. Тут Каламар думав, як дехто з
односельцiв уже не тiльки обходив його стороною, але i в очi важився на
смiх.
Одного разу, коли у свято наказав людям садити на сiльському майданi
дерева, довкола майдану городити плiт, старий Мацола вiдрубав, що робити у
свято не йде, бо святого бога боїться. "Не бiйтеся, рожном вас чорти
пробивати не будуть! Ваш грiх я беру на свою душу i на свого бога!" -
потiшав я старого, а той: "Ти, синку, мiй грiх на свого бога не вiзьмеш,
бо ти нiякого бога не маєш!"-вiдповiв менi Мацола. "Раз нiякого, то
нiякокого" - сказав я дiдовi. А що думаєте? Вiн робити прийшов, на мене,
правда, косився, а собi пiд нiс мурмонiв отченашi та богородицi... Боявся
мене, бо знав, що маю велику силу i над ним...
- Мала кара за грiх малий, велика - за великий! - знову мучений
безсонням шептав Iван Каламар слова Петра Ясенови. Йому стало моторошно,
коли уявою побачив, як небiжчика-скрипаля кладуть на довжелезнi носилки
зеленого кольору, як мертвого виносять з палати. Каламаря обiлляло
холодним страхом, коли вечоровi сутiнi тихо лягали на голий матрац лiжка -
на нiм ще годину тому витягався на увесь зрiст i бiлiв бородою-куделею
Ясенова. Iван готовий був тодi волати о помiч, коли на стiнi побачив
осиротiлу скрипку - нiщо, нiщо йому не говорило так про смерть, як навiки
покинута одинока скрипка.
Вiн уже думав, а чого старий ту скрипку принiс з собою до шпиталю,
раптом помiркував, а що забрав би з собою вiн, Iван Каламар, до лiкарнi,
аби йому тут було легше, аби чув коло себе весь час чиюсь присутнiсть.
Довго нишпорив по закамарках пам'ятi i догадок, нi на що вартiсне не мiг
натрапити, поки знову не згадав оту плиту з золотавою лускою. "О! Її! Саме
її собi я взяв би до шпиталю, аби вона менi нагадувала той смiх веселий,
коли няньо повiв: добрий камiнець, буде на чому ножика поточити!"
Каламар трiшки-трiшки забавився й знову думав про скрипку Петра
Ясенови, про те, що бiльше важить i коштує, - плита чи скрипка. Тут довго
не мiг дiбрати ладу, поки нарештi не стиснув губи й заздрiсне не промовив:
- Вона була його богом!..- По лiкарнянiй палатi пiшло гомоном, i вiн
чув, як тiло наскрiзь протинає тремтливий бiль. Сягнув рукою до пальцiв
здорової ноги - була холодна-холодна.
Склепив повiки, щоб заснути, втекти од настирливо докучливих думок. Та
марно, бо вони йому не давали спокою, бо напливали все новi, новi. Вiн
шукав уже, а де його скрипка, що по нiм залишиться й нагадає так, як
нагадує Петра Ясенову. Думав, де тi сади, що їх насадив, будинки, що їх
побудував, дороги, що їх проклав, сини, що їх виростив i виплекав. Садiв у
квiту не бачив, будинкiв не знав. Дороги перед ним не стелилися, а сини
над ним не стояли... Вiн чув, як щось велике прокотилося на шалених
бистринах повз нього, як вiдбувалося немилосердне спустошення, коли щось
чинив i не думав, що чинить, коли говорив про людей i не думав, що
говорить, коли звертався до людей i не важив, що i як каже їм...
"А бодай ви на гладкiй дорозi ноги поломили! А бодай вас свята земличка
i по смертi не приймала!" - тепер чув тi страшнi прокльони вдовицi
Пiковихи, що кидала на голови їм, коли з Шуреляком вже були в кiнцi
городу.
- Мамо, люба моя! Мамко!.. - вигукнув раптом Iван Каламар i вхопився за
голову у тiй розпуцi, коли вже усе здасться далеким, далеким i загубленим.
- Я над тою небогою смiявся тодi! Яким я дерев'яним, кам'яним був! Вона
плакала, а я смiявся!.. Я смiявся, а вона плакала!.. - повторяв i
похитував головою Iван Каламар, чiпко стискаючи її мiж двома дебелими
долонищами.
- Ха-ха-ха! - несамовито розсмiявся раптом, i нiхто би вже збагнути не
мiг, з чого Iван Каламар смiється, впиваючись очима в пiтьму лiкарняної
палати.
- А хiба кожен на землi не мусить мати свого бога?.. Малого,
великого... - Нiби Iван Iванович уже не просто говорив, а щось
витверджував, доводив, когось невiдомого i далекого запитував.
- А де мiй бог? Де мiй бог? - голосно гукнув i опустив здорову ногу з
окрайницi.
Тиша нiчної палати нiби кепкувала над ним - нiхто не прокинувся, нiхто
не зайшов з коридора. Усе, здається, в лiкарнi помовкло, поснуло, вимерло.
Один тiльки Iван Iванович Каламар сидiв на лiжку, застигаючи ногою з
покрайницi до самої долiвки. Йому тепер було дивно не по собi, обмацував
здорову праву ногу й тримав долоню на незвичайно гарячому лiвому цурпалку
вище колiна.
- У мене вже нiколи не буде нiжки... Буде залiзо... Буде кусень
дерева!.. Буде скрип...шептав Каламар. Затулив чiпко зуби й почув, як
скрип сухо рубонув по його цiлому тiлу од самої голови до нiг.
- Нi, нi!.. Я дiстану пенсiю! Я заробив собi її... Я заслужив собi
її... - потiшав себе Iван Каламар, нiби тепер уже хапався за невiдому досi
рятiвну жердку по дорозi на життєву кладку, що її мусив - хотiв чи не
хотiв - перейти над бездонною пропастю.
- Нi! Нi! Ми ще себе покажемо! Ми ще пропали не зовсiм! - знову гукнув
у просторiнь нiчної палати, вдивляючись у сутiнок.
Хвильку уже нi про що не думаючи, сягнув до сусiдського лiжка за
милицею - либонь, хотiв спробувати, а як то воно на однiй нозi буде
ходитися.
Тiльки торкнувся дерев'яної роздвоєної палицi з твердим поперечком пiд
плече, тiльки ткнувся незграбно стопити крок на однiй нозi, коли ураз
збагнув, що бiльше нiколи йому не дихнути повiтрям трав i ялин па Красному
грунi, не бачити далеких обрiїв з полонини, не брати до рук анi коси, анi
вил, щоб кинути сiно до оборогу, не йти йому бiльше перед санками з сiном
у бiлу зимову пору з гори, бiльше не ступати по рiллi за плугом з твердо
затиснутими чепiгами в руках, - Iван упав i зойкнув:
- Де мiй бог?
I заридав...
Двоїста музика
На довгiй дубовiй колодi пiд високим тином всiлися рядочком дiти.
Їх широкополi капелюхи на штахетинах стирчать опудалами лякати ворон чи
безцеремонних цвiрiньчливих горобцiв, бо дiди на честь свого побратима -
старого Каламаря - оголили голови, аби i цим подiлити сум та жаль, що упав
на обiйстя.
- А ви, куме, не знаєте, чому неборака Iвана привезли з шпиталю не до
тої свiтлицi, яку собi сам поставив, а положили його в родинне гнiздо? -
Iван Сопун озвався до Федора Коциби, коли той на колодi лiворуч туго
набивав пiпу-череп'янку тютюном-зеленцем.
- Гм...мугикнув Коциба. Стулив губи й помовчав. Потiм хитнув головою,
повiв очима до хати пiд покорюженою дощами i лiтами ветхою буковою
дранкою.
- То, куме, так по природi i має бути: де чоловiк уздрiв свiт, звiдки
чоловiк пiшов топтати - бодай святилася - зелену землицю, звiдти його
мають понести i в сирий грiб! - Коциба говорив тепер повагом, наче мiряв
кожне слово, а зiгнутий в колiнцi його вказiвний палець вгортав тютюн до
пропеченої ватрами, просмаленої самосадами пiпи твердо i з тим смаком,
коли курцевi уже чується тютюновий дим найсолодшим у свiтi за всi i
всiлякi ласощi.
- То, свате, мертвому вже все одно, звiдки на цвинтар його понесуть до
ями - з родинного гнiзда ци з-пiд плота...-махнув рукою Гриць Даниляк -
колись iз старим Каламарем на пару водив бокори по Тересвi, вiдбував
вiйськову службу в гусарах за цiсаря по фронтах, тому, певно, i прийшов на
садибу Каламарiв, щоб взяти i собi з побратимового смутку.
- Ей, брате! Такого уже не кажiть! Бо я вам правди не дам! Чоловiк - не
тварина! Еге, давно ще й для загиблої худобини було марговище! Там її,
сараку, закопували... Коли чоловiк iде в останню дорогу з родинного
гнiзда, а не звiдки-будь, то... як би вам i казати... - Коциба запнувся,
стулив губи i потер чоло долонею. Далi вийняв з татки-шкiрянки на боцi
вогонь - урвав кусник огнива в сушеного, вареного трута, прищепив його
пучком пальця до кременя й по ньому кресалом чиркнув зо тричi так, що
вiхтями сипонулися iскри. Потягнувся тоненький димок, i запахло паленим.
Старий махнув огнивом у повiтрi, поклав вогонь до люльки, смачно чмокнув
до себе з пiпи й пахнув їдкою сизою хмаркою. Доки старий Коциба викрешував
вогню, i думка прийшла, чим має вiдповiсiи Дапиляковi:
- То, побратиме, коли свiт бiлий засвiтиться чоловiковi дниною на тiм
мiсцi, на якiм до нього прийде i темна нiч, є таке, якби дорога починалася
i кiнчалася, якби ранок був i вечiр був, весна була i зима була!..
- Е, то ви, Федоре, бесiду собi не забудьте, щось у дуже далекi i крутi
дебрi зайшли! - встряв раптом Сопун. - Я думаю, коли ще жива старшина, а
дiти помирають, старшинi не так гiрко, як в останню дорогу дiти iдуть
через тi пороги, через якi, небожатка, цабали маленькими на чотирьох, якi
переступали у золоченому вiнку, коли женилися або вiддавалися... - Сопун
говорив глибоким грудним голосом тою бесiдою, що скидалася чимось на
м'який i протяжний спiв у горах. Та дiдове швидко зiйшлися на тiм, що
нещасливi батьки, якi ховали дiтей. I нiхто на заперечення не сказав
жодного слова, коли Якiв Фанага прорiк:
- Я волiв би тричi помирати сам, аби 'м не мав тiльки один раз ховати
сина!..
Дiдове на цих словах помовкли, бо кожен пам'ятав день перед зеленими
святами, коли з лiсу привезли забитого колодою Данила - сина Фанаги.
Розмова всiх пригнiтила, а казати правду - у дiдiв на довгiй життєвiй путi
було чимало й гiркого, а воно на дворi з мерцем не лишень споминалося, а й
вiдлунювало пекучим болем. Мало-помалу дiдове переходили до iнших бесiд, а
Петро Тюх видався таки собi добрим мудрецем, бо зiтхнув:
- Що кому, чеснi людкове, написано у книзi, того вiн мусить зажити -
воно його має найти, - нi пiд землю, нi пiд воду не заховається! -
промовив Тюх гречно i статечно, а всi розумiли - слово мовиться про Iвана
Каламаря, що у батькiвськiй хатi на двох складених докупи столах лежав
мерцем.
- То маєте правду, Петре! Кожному, коли приходить на свiт, пишеться у
книгу, яку буде мати дорогу i рукомесло, якi гаразди його стрiтять, а бiди
знайдуть, якої долi буде - щасливої чи нещасної... Ще i смерть йому
приписана така, яку собi заслужить... Але я вам кажу по свому дурному
розуму: чоловiк мав кожен день, всяк час думати i гадати сам, що вiн несе
з собою, що у нього в головi i серцi, що вiн залишить по собi? Бо ще
такого не було, аби звiкував та на цуратки зносився на цiй землi - кожному
приходить кiнець... I в цьому одному є велика справедливiсть... - вдався
мудрувати Фанага так, наче i вiн нiяк не хотiв вiдводити бесiду з тої
дорiжки-стежечки, по якiй од початку пiшла.
- Правду маєте! Бо вчинене добре i лихе чоловiк залишав по собi людям!
Нiкому iншому! - згодився Тюх, i тут уже дiдове од давньої хати Каламарiв
пiшли згадками в давнi лiта. Вони спершу поминали колишнiх господарiв, що
любили сади й по собi залишили не одну яблуню i грушу, поминали майстрiв,
що на усякiм дiлi добре зналися. Й так слово по слову перевелися до тої
бесiди, в якiй про старостiв села повiдалося. Давно забуте, понесене
прудким плином скороминущих лiт, зринало в пам'ятi й оживало, а з ним
молодiли i самi дiди. I кожен уже повiдав щось своє, здається, iншим
невiдоме. Або ж вiдоме i зовсiм мало, й вiд цього дiди багатiли ураз.
Прийшов до пам'ятi прадавнiй староста Григiр Смик - сам любив сади й добре
знався на них. За його служби до села з-за тридев'яти земель навеснi
привозили всiлякi саджанцi, люди купували їх i сади собi заводили. Уже
мало в селi хто пам'ятає Смика, а посадженi за нього сади навеснi
квiтнуть, восени пахнуть яблуками, i в них сам Смик живий!.. Ще й на
могилi дав собi яблуню посадити.
Федiр Коциба нагадав про Юрка Бучину. Старостував Бучина геть-геть
давно i попри те, що умiв ладити з панами - великим податком село не
обкладали, - був тихий i спокiйний, любив дороги й мости. Саме при ньому
через Тересву лiг мiст iз залiза й бетону - аж до Праги Бучина їздив, у
самого президента клопотав... При ньому було поставлено також довговiчнi
мiстки по присiлках. Вiдтодi вже не бувало повеней, якi рушили б їх... Не
помiтили дiди, як їх купка обросла цiлою громадою, як уже ними повiдалося
про Андрiя Граба. Коли цей служив громадi, у селi побудували велику школу
i кооперативу. До цього школа була у ветхому церковному будинку i чотирьох
селянських хатах. Кооперативна крамарня будувалася, щоб збити цiни по
лихварях, та й щоб громада мала зиск з торгiвлi, не самi тiльки зайди.
Отак кожен з давнiх сiльських вожакiв дiстав своє. I найбiльше гiркого
смiху та огуди було, як повелося про Дмитра Сука i Федора Дудру. Бо всi
тут зiйшлися на тiм, - нiхто перечити не смiв i не мiг, - що в селi нiчого
доброго Сук по собi не залишив. Хiба п'ятьох копильцiв-байстрюкiв. А Федiр
Дудра видався таким гiрким п'яничкою, що, неборак, пропив не тiльки
кооперативу, а й одної зимової ночi по дорозi вiд Зельманової корчми сам
трапив до замету, тут заснув i закачанiв.
Хтось iз слухаючих кинув, що Дудра взагалi був не чоловiк, а "барахло",
при цьому хтось голосно засмiявся. Iншi мовчали й думали. Тому, либонь,
смiх один здався тут таким легким i недоречним.
- Ей, дайте собi покiй! Досить було старостам! Були люди, а була i
нiчужка! Нема села без болота, а лiсу без терня! - рукою махнув Андрiй
Сопун i повернувся до Коциби:
- Кажiть, Федоре, чому пiпу кресалом палите, а не сiркачем? Куриво май
смачне ци копiйчину за сiркач шкодуєте?
- Чому палю огнивом?.. Копiйку не шкодую! Палю тому, бо сiркач мене
злим сопухом душить, а кресалом чиркнув - та й готово!
Дивним видався доказ Коциби про перевагу крицi i кременя над сiрником
для дiдiв i тих, що їх тепер обступили. Та нiхто не промовив i слова. Бо
саме в цю хвилину надворi показався Iван Стах. Високий, зсутулений, вiн
ступав важко, мов на плечах нiс тягар не по силi. Вiд дощатих ворiт
дорiжкою Стах пiшов прямо до хати, що тепер дивилася на широкий бiлий свiт
вiдчиненими вузенькими вiкнами, блимотiла слiпим пломiнцем свiчки-вощанки,
мурмонiла дiдом Ребричкою - дочитував останнi псалми царя i пророка
Давида. Хата Каламарiв пахла канупером, м'ятою, чабриком та iншими
верховинськими зелами, що ними був прибраний та обкладений Iван Iванович у
довгiй трунi з бiлих ялинових дощок.
Дiди поволi пiднiмалися з колоди, кректiли, випростовуючи засидженi
костi.
Стах переступив високий порiг з сiней до кiмнати. Тут на довгiй лавi
сидiли скрушенi бабки, жмуточками тримаючи коло носа мароян, буждерево i
васильок. Пiд столом на давно закинутiй iржавiй лопатi попелом сiрiли
дотлiлi жарини, над головою Iвана по останнiй сторiнцi псалтиря нипав
невисокий, непоказний, в раменах згорблений од лiт, що лягли важкою ношею,
дiд Федiр Ребричка. Вiн не звiв голови од псалтиря, коли старий Iван Стах
опинився над мерцем iз складеними пальцi мiж пальцi руками.
"Ув-ва-а!.. Ув-ва-а-а" - почув умить Iван Стах голос немовляти,
побачив, як бризнула в кадцi вода, коли до неї занурив хрещеника. Дихнуло
ще запахом ладану i свiчок, а потiм уже бачив Iванкову маму в бiлiй
вишиванiй сорочцi, гаптованiй шовком i мережанiй дрiбною стрiчкою, в
квiтчастiй спiдницi серед лук i нив з хлопчиком за ручечку тодi, коли сам
вiв громаду полями для благословення i освячення посiвiв. А тут йому поле
уже запахло зелом i колосом, плодом i проростанням трав, небо засвiтило
високим сонцем i далеким-далеким овидом. А потiм усе зникло, бо перед
Iваном Стахом умить став високий, дебелий, по-злому впертий i
непомiркований при словi Iван Каламар у ту великодню п'ятницю зовсiм
недавно, здається - вчора...
- Iванку, Iванку!.. А що ти менi казав?.. - промовив Стах i погладив
Iвана Каламаря по холодному лицю.
На дверях дiди розступилися, бо входив дяк - невисокий, недолугий в
плечах Панас Скорух з молитовною книгою...
- Благословен бог наш!.. - прорiк Iван Стах таким молитовним голосом,
наче у ньому щось безнадiйно i назавжди урвалося.
Скорух затараторив скоромовкою "святий боже", "отче-наш", далi цiла
громада жiнок, дiдiв спершу строкате й незiбране, потiм вирiвнюючи, бiльш
злагоджено й злагоджено заспiвала:
- Со духи праведних скончавшихся душу раба твоєго, спасе, упокiй,
сохраняя ю во блаженнiй жизнi, яже у тебе, человiколюбче!..
Тропар ворохобне заметався по кiмнатi, забився по кутках, вiдтак крiзь
вiдчиненi вiкна бентежно вирвався надвiр, закрутився мiж зеленими деревами
саду й поплив усе далi, никнучи i нидiючiї в далекому просторi.
Коло самої печi при входi у переповненiй людом кiмнатi стояв без межi
та краю одинокий старий Каламар. Якби високi гори посунулися i привалили
його, було би йому легше. Побiлiле волосся на головi збите й покуйовджене,
глибоко посадженi очi покаламутнiли i виблякли, лице сполотнiло. Вiн
дивився в той кут кiмнати, де правилася похоронна треба, i тепер нiчого з
молитов не чув, нiкого з присутнiх не бачив.
Кобись не пив, мене не бив,
Я би тя любила,
Та на кожну недiлицю
Кучерики вила!
Ой та кучерики вила,
Кучерi чесала,
Кучерики пригортала,
В личко цiлувала! -
зринула пiсня-коломийка за тим весiльним столом, де сидiв жених - Iван
у золоченому барвiнку, де сидiли сватове та кумове, де гостилася уся
Каламарева родинка - близька i далека. Пiсню спiвало зiгрiте музикою i
паленкою жiноцтво тонко, доладне й душевно, а тут вривався у спiв завзятий
парубоцький голос владно i дужо:
Ой та ми ся та любили,
Та ми ся не знали?
Того дуба iзрубали,
Де ми ночували...
Старий Каламар при цьому спiвi уже бачив тiльки свого сина Iвана, що за
столом стояв з великою зеленою пляшкою в руцi й тягнувся до своїх
побратимiв-парубкiв, аби налити кожному на прощання з парубоцтвом своїм.
Гостi випили гуртом, потiм музики вдарили по струнах, i жених перший
вибирався з-за столу до танку.
Каламар сахнувся ближче до порога й сперся плечем на одвiрок, бо з
жахом подумав: на цих столах пригощалися кумове тодi, коли малого синка
нарекли Iванком, на них лежав великий весiльний коровай молодої з
барвiнковими вiнками молодих, на них воском стiкала свiчка тепер...
Думав, що легше було би йому, коли мiг би собi заплакати.
А сльози як заклялися - не текли...
Блиснула на сонцi мiдь.
Запiзнiлi хлопцi шикувалися громадкою пiд тупий приглушений стукiт
молотка, що ним прибивали вiко труни.
Надривно, незлагоджено, то з хрипотом, то з натужним писком, подули
самодiяльнi труби.
Марш колихнувся на габах зелених весняних хвиль довколишнiх садiв i
лук, а коли до нього впало запопадливе i розмiряне гупотiння бубна, на
церковнiй вежi бомкнув похоронний дзвiн. З двора Каламарiв челядь рушила
повiльно за устеленою верховинськими барвистими ковдрами вантажною
машиною. Звисаючi борти чомусь нагадували збитi крила велетенської птахи,
що тепер уже не ширяла в повiтрi, а безпорадно волокла ними по землi.
Натовп дробився громадками. Уже нiхто не спiвав, не молився, бо Iван
Iванович плив на мелодiї мiдних труб, на тремтячому гомонi церковного
дзвона, що хвилями котився до самих гiр, далi вiдкочувався знову, глухо
перелунював мiж горбами, не долинаючи до високого i далекого Красного
груня.
- Та, кажете, вуйку Федоре, що до Iванової ноги iмився бронт? - Андрiй
Сопун озвався до Федора Коциби, що йшов мимо.
- Iмилася до ноги трутизна... Тричi рубали ногу небораковi. А коли вже
дiйшли до самого клуба, трутизна перенеслася до серця... Мусив, сарака,
помирати... - стулив губи Федiр Коциба й на "все пропало" похитував
головою.
- А кажуть, що до серця тому, бо лiва... Коби права - з недуги вийшов
би...
- Не вийшов би! - знову рукою махнув Коциба. Хвильку Сопун iшов мовчки,
у головi щось важив, а потiм:
-.Коби права - вижив би... Бо права - дальше вiд серця.
- Не вижив би!
- Гм... А чому? - нiяк не мiг заспокоїтися Iван Сопун.
- Бо дiло не тiльки в нозi. Трутизна з'їла всього Iвана, i вiку йому
вже не було. На фронтi, еге, вiдорве ногу, та й чоловiк, сарака, вижне. А
тут упав з лесипеда, вдарився й загибель собi знайшов...
- Коби чоловiк знав, де впаде, простелив би собi... - значуще, наївно,
так нiчого i не дiбравши, промовив Сопун.
- Коби знав... - усього кинув стiльки, нiби од примусу, на доважок
Федiр Коциба. Далi уже йшли мовчки.
Коли процесiя вибралася на цвинтар, сонце золотим вершником вмощувалося
до сiдловини Делуца.
Над розритою пiсною землею промовляв голова есесте так, що селяни
вперше могли справдi задуматися, яка то незвичайна людина в Забережi пiшла
з життя. Дiди похитували головами, зажурено морщили чола, а жiнки тут-там
схлипували i притуляли до уст жмутки пов'ялого i порев'ялого васильку та
марояну тодi, коли гори не дихали вiтриком i було тихо, тихо...
Знову курликали журавлi...
Ранковий осiннiй вiтрик куйовдив i пелехатив ялини на межi довкола
цвинтаря. Старий Каламар пiднiмався схилом угору. Пiд пахою лiвої бiлiв
тесаними брусками цупкий дубовий хрест. Правою тримав на плечi рискаль. За
ним повiльно чвалав Федiр Ребричка. Нiс саджанця черешнi-трилiтки -
крислатої, з довгими, за лiто вiдрослими тучними гонами.
Ребричка тепер думав, як напровеснi - було це, здається, перед самим
Великоднем - Iван у чайнiй примушував його пити паленку, продавати вiд
старої мiх картоплi, знiмати гачi... Оберталося в головi сказати усе
Каламаревi про його сина. Та так i промовчав. Либонь, тому, що нагорнулася
iнша думка: ба, де поховали в Тячевi Iванову ногу?.. А потiм спало на
гадку, що iще сьогоднi мусить прочитати акафiста богородицi над пачкою
солi. Авдотя Лiсникова принесла для молитви ще вчора з ремством -
босорканi цiлком забрали вiд корови молоко...
Як сватове вибралися на широку долину, постояли мить, передихнули. А
потiм поволi побрели до Iванової могили. За лiто черлена пiсна земля
влежалася й осiла, фарбований суриком стовпець вицвiв i взявся лускою.
- Еге, свате, дивiться!.. Пирiй проростає на всякiй бiднiй землi! -
Ребричка ткнув ногою в зеленi паростi, що стрiлками пробилися по краєчках
могили.
- Той, свате, проросте!.. Той не боїться нi спеки, нi вiтру. А сльоту
любить, - звiв голову од викопаної ямки старий Каламар, тiльки що
припасувавши хреста коло стовпця з обмитим йменням на табличцi бляшанiй.
"Тепер її може обмивати!" - подумав i задивився на ремено з глибоко
випеченими розжареною крицею лiтерами синового ймення так, наче тепер уже
в цьому була вся його вiчнiсть...
З полонини дуло вiтриком.
На землю поволi стелився жовтiючий лист.
Федiр Ребричка довкола черешеньки втоптував порозкопуваний грунт.
Кру, кру... кру... кру, кру... - раптом показався з пiвночi на пiвдень
журавлиний ключ.
Кру, кру... - лягало уривчасте на чагарi по обочинах, никло в далеких
нетрях, падало, нiмiло й знову озивалося.
Старий Каламар поволi звiв очi на довгу мережку в синьому небi й
дивився, дивився, спершись на рискаль.
- А вони, Федоре, еге, свiй закон добре знають! Бо пригрiє весна -
знову над нашими горами полетять...
Ребричка став i собi, задивившись на журавлиний ключ.
- А кажiть, Iване! Хто їх навчав цього розуму? Хто їм дорогу показує
туди i назад? Хто їм знати дає, коли треба вiдлiтати, а коли треба
прилiтати?..
- Природа, свате!.. На землi ще й камiнь свiй закон має!..
Дiдове стояли, стояли.
Журавлi вiдпливали все далi, далi, нидiли на обрiї, що сам починав
тонути у вечоровiй млi.
1965 р.
=====================================================================
ОЛЕНА
(Казка)
Музика рiзко вiд уха заграв, а бас то загудiв, то, в лад вибиваючи,
моторнi дiвчата аж пiднiмав; а хоть ноги потомленi - до круглого рвалися
танка; гарнi хлопцi в пiдкови до складу кресали, позираючи радосно кождий
по своей дiвчинi; сваненьки з молодцями, стиснувшися в кутку коло
припiчка, хоть дрiбненько, но частенько витрясали крупник iз чарочки, не
дбаючи, собi раденькi, на старих своїх довговусих господарiв, на другiм
боцi в кутi, коло скринi, спорою мiрою попиваючих. Було то весi-лєчко...
- Гей, хлопцi, чи спите!? Що-сте ся позабували? - кликнув гожий
дружбитонька - з великою, шовком шитою хусткою у бока, - досадним голосом.
- Дiвчата радi би гопцювали, а в вас якби душi не стало!
Махнув шапкою, вiнцем барвiнковим стрiйною, погладив чорненький, хоть
невеличкий вус, розгорнув воло-сячко у чола, глянув по дiвчатах; винiс
одную з калинового луга, напретив музицi - "або грай, або грошi вiддай!",
моргнув на Юрця, i станули до шпаркого козачка.
[Д р у ж б а]
Хоть з дерева лист упав,
Морiг половiє.
Весiлєчко господь дав -
Радо нам ся дiє!
Ю р ц ь о
Хоть надворi нiч темна,
Гей,темна ночонька,
В нас свiтличенька ясна,
Краснi дiвчатонька.
Д р у ж б а
Сокiл в бiлий двiр влетiв
К чорної галоньцi;
Княжиненько наш приспiв
К русiй дiвчиноньцi.
Ю р ц ь о
Нуте, жвавi хлопаки,
Легiники горнi,
Витинайте гопаки,
Хлопчата моторнi!
Ба й свахи не дармували. Бо i їм не йно що всiм разом саджати коровай -
ще i потанцювати конче, щоб ся коровай вдав красен, та ясним сонцем на
столi засiяв, та й добру долю принiс.
А Олена, пишна княгиня, як русалочка, гарна, ще раз вiнком барвiнковим
золото-зеленим стрiйна, їх веселiй придивлялась охотi та часто в легкiй
коломийцi розковану русу косу на легкий кругом пускала вiтер.
Бач! - i наш вдалий Василько приспiв дарити нашу княгиню; хоть о пiзнiй
вечерi, но стане вiн за теє зо своїми красними спiваночками.
- Щось ти нам сумний, та й сам... Кажи, може, яка лиха пригода?..
Приступив i старий батенько, сивий голубонько, та принiс спорий кухоль
горiлки з медом.
- Но, жвавий козаче! Бодай здоров був! - надпив i подав єму. - Вiдав,
утомив-єсь ся, покрiпи сили.
Вiдобрав, подякував, поставив, втер лице та й став промовляти:
- Вертаю iз Дубровнич, були-смо у дворi просити пана старостича на
весiлє. Вiн, бачимо, не дуже нам рад був: схнюрився, люто по нас глянув,
вiдвернувся. Но небавком знова промовив солодко; вложив Семенковi кiлька
талярцiв ясних в жменю, обiцяв прийти та й вiдправив. Але видко було по
нiм якуюсь нерадiсть. Не встигли-смо вiдойти, може, на двайцять крокiв:
"Семенку!" - кликнув, вiдчинивши оконце. Семенко, як стояв, поскочив iд
дворовi. "Скакай, - казав менi, - домiв, я духом приспiю".
Уже заступав-єм к долинi, мав-єм скрутити поза високу могилу татарськую
Оглянувшися назад себе, взрiв-єм, - сила при вечiрнiй мрацi доглянути льзя
було, - Семенка. Спiзнав-єм го по легких ногах - спускатися вискоком ко
старому крутому шляховi, що то о нiм так много старi повiдають люди. Куда
єму шлях? - не знаю i не вгадаю. Щось то лихого буде: лисиця м'я перебiгла
та й ворон на хрестi сiм раз закракав. Але док житя ми стане, не забуду
того козака з бандурков i густокрутою бородою, котрою декуда сивий кудався
волос: як верг на мене чорним соколим оком, як би гранею м'яч обсипав. Вiн
тогдi саме, коли-смо ступили на порiг свiтлицi у дворi, кiнчив спiванку
тими словами:
. . . . . . з татарськой неволi.
Кiнець моїй пiснi, кiнець i недолi!
* * *
Сонце спочило, смерклося. Тиха пiтьма насiла тихi та узькi звори. Вiтер
буйний осiннiй метав хмарами вiд верха до верха i гнав споловiлим листям з
гiр в темнi роз-доли, то знов пiд круту стремену, скриплячи голими гi-лями
вiдвiчной дубини, мов величаючися своєю лютостiю, а ругаючись з їх недуги.
Звiр шелепотiв чагарами за жиром, часами вовк, голодом пертий, дивими
завив голосами. Перiстi опеки, заклятi над безвiстями стояти, здавалися
при настиглiй нiчнiй мрацi проживати та свої мiняти становища,
проходячися, мов нiчнi мари, бо, як то кажуть, "у страха великi очi".
Смiло ступав вiдважний Семен по круглiм грехотi i по розметаних костях,
переступав колоди, пiдносячи високо ноги, i з притиска їх ставляв, щоб го
яка мара не пiдбила. Чорна пiтьма го за очi хватала: скоро взрiв тумани по
корчах, волосе му горою ся звело, кров ся стинала, а страх за серце як би
мертвець зимною ймав рукою. А нельзя казати, щоб не мав вiдваги, бо ся не
раз добре довело! Але змаленька чував о заклятих дiвицях, о скаменiлих
лицарях, о недоступленних про змiї райських птицях, то о однооких татарах,
людоїдах, великанах i о многих iнших лихих духах. А скоро то всьо стануло
на умi роєм (а час - нiч темна, i мiсце - гори, дебри, i чагари по тому
були), то тогдi i найсмiльшому трусом ставати. I Семен, посмiховуючийся на
зазiр вовка або медведя, при найменшiм лопотi застигав, бо то, вiдав, з
лихим - не з пирогами.
Замаячiло в далечинi гей ватров широко розложеною. Було то ему, що
женчикам в жаркiм лiтi вiтрець холодненький. Вдивився в ню цiлою душею, а
радiсть в его душi калиною зацвiла, i втихомирився дух его, як природа по
шайнiй тучi, i зрадувалося серце в нiм вельми, як коли би ясне лице своей
Олени взрiв... Затрiщало корчами по сухiм ломачю, та й го переймило -
скаменiв - заголосило:
....... з татарськой неволi.
Кiнець моїй пiснi, кiнець i недолi!
Прожив, бо спiзнав Данилка, що го у дворi видiв, - що то так дико i
люто, як розбишака, виглядав, що то на обiцянку пана бути на весiлю к
стiнi по-бiсовськи ся усмiхнув. Утiшився, видячи его, а зрадувався бiльше,
скоро вчув: "Одна нам дорога!" Стис го за руку, i побратались, i разом
вдвiйнi ступали кремiнчатою стежкою пiд круту гору к високiй ватрi.
Пiдойшли на мiсце. Семенко, взрiвши iз-за дуба кiльканайцять бородачiв
при широко розложенiм вогнi, наганув си дванайцять розбiйникiв в казцi, що
вiсiльця вiдрiзали i пекли на рожнi; налякся, спинився, анi кроком
наперед,i мав ся вертати.
- Не страхайся, - промовив Данилко, - не такий дiдько страшний, як го
малюють. Приступи, тадже ти христянин - не враг, не бiсурман, лише бiдний
селянин...
- Мабуть, наш жвавий бандуриста Данилко, - озвалося кiлька грубих
голосiв. - Несе вiн нам щось потiшного; для него нема нi ворiт, нi
залiзних дверей!..
I доскочили в сторону, вiдкiль голос йшов. Привели обох, згорнулися к
Данилковi всi, питаючи, яким свiтом довершити їм гадку; бо Данилко нiколи
надармо не трудився, а радуючимся тамтим, около Данилка, i попиваючим
могорич - на будучу добру справу. Семенко сумував, присмотруваючись тотим
дивоглядам зукоса: то рушницям, то ясним топiрцям, стримлячим довкола
курища, то барильцi з горiвкою. Однако ж частiше поглядав в чорний лiс, чи
не явиться яка стара стежка втечи i спастися. Але наганув си его побратим
Данилко свого товариша, приступив д' нему з кухлем:
-_ _Бодай здоров був! Ти ся нам знадобиш; не сумуй - зрадуєшся нинi, а
з тобою много твоїх сусiд. Пий на погибель врагам - так чинимо всi, так
чинить i наш ватажко. От бач, i вiн iде! Пий - а втiшиться тобою.
Але Семеновi не до солi було, взрiвши его, - i мало що кухля не
впустив, бо такого нi видав, нi слихав, нi видумати мiг. Станув Медведюк
пiднебесною Чорногорою, барки его - у Бескидах камiнь; дуб - его правиця;
брови его - як двi чорнi хмари; а очi его - з-пiд тих хмар двi мовнi; а
борода его - нiч темна, осiння; а голос его - грiм серед лiта; а ступив
ногою - земля стогнала; вергся на врага - буй-туром валив.
- Мов, як-єсь ся справив?
- Вiдомо, думка українська i стiну переб'є, - озвався Данилко. -
Бандуристою вiйшов-єм у замок. Старець Дмитро (так го там зовуть), що м'я
впустив, заглянувши в мене бандурку, просив м'я насильно, аби-м ему заграв
та заспiвав. Заспiвав-єм ему вiдому пiсоньку о татарах, кiнчивши святим
Николаем; а заспiвав-єм ему до серця, - i полюбив м'я вельми.
Побратали-смо ся, i завiв м'я [до] свiтлицi замковой, хвалячи перед паном
бандурку мою i мої думки, а я рад тому був. Доспiвуючи пiсню, взрiв-єм
входячих того тут молодця з другим - i просили пана на весiля; обiцявся,
лиш видко було, якуюсь лиху гадку точив в своїй головi. "Не вдась, вражий
сину!" - думав-єм собi. Вiдспiвав-єм, взяв таляра та й пiшов, i зустрiв-єм
старого Дмитра, ждаючого мене пiд дверми. Проходжали-смо ся по обiйстю
замковiм - старий своє, а я своє; вiн щось там билинив о татарах, а я тим
часом придивляв-єм ся: вiд горбка стiна найнижча.
- Там-туда, - казав старий, - наш Степанко не раз бiгав на вечерницi, а
вертав, як кури другим опадом запiли.
- Ваш пан, - мовлю до него, - вибираєся на весiлє?
- Правда, до Семена. Казав конi сiдлати i щонай-жвавшi хлопцi в цiлiм
замку з собою бере. Щось вiн на гадцi має... вiн часами дурiє. А може...
може лише погуляти... Не жаль-бо то i погуляти на такiм весiлечку: дiвчат
- як звiзд на небi, а всi краснi. А найкраща Олена - сама молода, - як сам
мовляв: лице в неї - як соненько ранком, а очi - як зiрнички перед
досвiтом, голосочок - як дзвiночок, а ноги - вiтрець легонький, а руки -
снiжок бiленький, а сама - як... як гарная ланя... - Ту старому язик по
кутках бiгав; закукурiчився i здавався молоднiти...
- Годi! Не теряймо часу, не нам о тiм бесiдувати, - озвався сильний
ватажко. - На конi!.. Ванько, з шестома - у замок! Забери, що нам ся
здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде. Немного там труду
буде, однако ж доведеться, як ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на
весiля - потанцюєм з грабителями, вражими синами!
Розбiглися вiтром по байраках за кiньми. Огонь погас, грань меркотiла -
курище ся лишило. Втихомирилося.
* * *
Через i уст; враз дубину
Соколами - молодцi.
Ой заплачеш, вражий сину,
Як взриш яснi топiрцi! -
загримiло в далечинi. А голос дубровами високими розлягався верхами та
й заблудив гомоном в чорних без-вiстях; лише ще дудонь тряс землею та й
знемiг. I знов тихо, i знов сумно, лише вiтер ярами засковиче та й ворони
закрячуть, радуючися на будучий жир. Мрачно i тихо, бо поскакали ногами
скоропадними за вовчими очами - допали лазу край чорного лiса.
- Гей, мабуть, зорiє! - озвався новобранець. - Гляньте!..
- Не глупе! - загримiв велет ватажко. - Ванько зажег си скiпку!
- Аби видко було з погребiв старi виточати меди, - озвався старий
бородатий Бойчук та глянув на кухоль за ременем.
- Та й нашi, бодай здоровi, червiнцями ся пiдкидають, - мовив третiй.
А ватажко:
- Цитьте! Дудонь.. Конi - в байраки, хлопцi - за дуби!.. Федь - на
чати! Як взриш - закрячеш. Потягнiть мусатами топiрцi! Потом тихо, щоб вас
i муха не чула, бо... Не тра вам казати.
Напретив та й ступив у чагар.
Недовго ждали; тупот ся змагав, дерли конi, аж земля_ _стогнала.
-_ _Кра-кра-кра!!!
- Хлопцi, в лад! - загомотiв верховодник.
Задзвонили топiрцi та мечi, iскри ся посипали, мов з димнi; стерлися
двi хмарi, б'ючи мовнями по чорних воздухах. А Медведюк буй-туром вергся
на супротивника, вибив меч зо жменi, завинув ясним топiрцем та й вигнав
вражу душу лукаву, негiдника, щелиною в головi. Приймив з опалих поганих
рук зорю на розсвiтi - Оленочку гарную. Челядь граблива поборена: одна
порубана, друга пов'язана.
- Семенку! Прийми твою вiдданицю.
Прискочив Семенко, в пояс склонився, стис го за колiна; хотiв
промовити, подякувати, лиш не вдав запро8 радiсть. Приспiв i дружба з
молодими легiнями свойого села, гонячи возьмителя, але дiло вже довершеноє
зустрiли. Уже Медведюк, хотя й непрошений дружба, скупив княгиню мечем. А
они ся вельми жалькували, що не лишено було їм нагрiти грабителевi
чуприни: стискали персти в твердий кулак та й затинали зубами.
- Вже ми ему карку нагнули, аж на землю поклоном упав i, вiдав, не
зведеся, аж, мабуть, на Осафатовiй долинi. Бач, окаянник, з весiля голоден
вертає та сиру землю їсть! - озвався верховодник сильний i потрутив го
ногою.
А Семенко ся не тямив з радостi. Пригортав свою надiю к собi, а она его
бiлими обнiмала руками та рум'яноє цiлувала личко, аж ся ватажко мимохiтне
засмiяв наголос. Обоє приступили к ньому i просили го:
- Хотяй на годинку - на крупничок та на солодкий медок, та, може, де
роздобудем якого талярця...
- А музика! Там-то музика! - перебив дружба. - Добре тот казав, що му
лихо в пальцях сидить - так дрiбненько тне козачка.
- Майтеся гаразд! Менi там не бути, - промовив Медведюк та й
вiдвернувся.
- У вас перше п'ють, а потiм танцюють, в нас навiдвороть: перше
танцюють, а потому п'ють. А могорич? - в тiм нашого Ванька голова! Буде
мiд, горiвка, червiнцi та талярцi, та й гарнi пiсоньки, - була бесiда
вусатого Бойчука.
- Хлопцi, на конi та до наших! - кликнув ватажко, та й щезли.
О НАЛИВАЙКУ
Що ся степом за димове густо закурили? Чи то мрачка осiдає, стеляться
тумани? - Не мрачка то осiдає, не туман лягає,
Гей, то ляхiв сорок тисяч в поход виступає. А в недiлю на розсвiтi полк
козацький скорить, Тодi молод Наливайко до коня говорить: "Ступай, ступай,
ворон коню, бистрими ногами, Недалеко Бiла Церков, йдуть ляхи за нами".
Гей, по степi вiє вiтер по густих бур'янах, Гей, там блищать довгi списи в
сивеньких туманах! У Гуманю дзвонять дзвони i мир б'є поклони:
Надлетiли з чужих сторон чорнiї ворони. Збиралися козаченьки, радитися
стали, По далекiй Українi посли розсилали, А у мiстi Бiлiй Церквi лиш
звiзди згасали, Ударили з самопалiв, i конi заграли. Тодi постиг
Наливайко, пiд ним кiнь iграє. "Гей, молодцi, за свободу!" -до них
промовляє. Вздовж списами городили зеленi байраки - Уставляються по степi
молодцi-козаки. Гей, там ляхiв сорок тисяч - дим в'єсь по болонi,
Вiд розсвiту аж до смерку ржуть бистрiї конi. Гей, там гримлять з
самопалiв, орють копитами, Та степ кровця сполокала, зволочен трупами.
Гей, на степу густа трава, степом вiтер вiє, Не по однiм козаченьку
стара неня млiє. Гей, на степi сивий туман, кургани курились, Не по однiм
козаченьку вдовицi лишились. Тодi молод Наливайко зачав утiкати,
За ним в погонь вражi ляхи - не могли здiгнати. А на Днiпрi на порогах
плине чайкiв триста... Вертайтеся, вражi ляхи, з соромом до мiста!
=====================================================================
Анатолiй Шиян. Котигорошко
П'єса казка на три дiї, шiсть картин
ДIЙОВI ОСОБИ:
К о т и г о р о ш к о I в а н - хлопчина рокiв дванадцяти.
С т е п а н - його батько.
К а т е р и н а - його мати.
О л е н к а - його сестра.
В е р н и д у б -
В е р н и г о р а -
К р у т и в у с -
Ї м - i - н е - н а ї м с я - його брати.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я -
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я -
Д я д ь к о М а к с и м - коваль.
Змiй, вiн же К а п ш и в и й дiд.
В о д я н и к - с м е р т о н о с е ц ь - його брат.
1-а З м i є в а с е с т р а.
2-а З м i є в а с е с т р а.
Б а б у с я.
Змiїв с л у г а.
Г i н ц i, с у с i д и Котигорошка, с i л ь с ь к i д i т и, в а р т о
в i, т а н ц ю р и с т к и, с л у ж к и.
Т о й, щ о н а й б i л ь ш е ї с т ь.
Т о й, щ о н а й б i л ь ш е п' є.
_ДIЯ ПЕРША_
__
_КАРТИНА ПЕРША_
Злiва лiс, густий, дрiмучий. Визирає з нього палац Змiя. Праворуч -
криниця з журавлем. Ростуть бiля неї дивнi квiти, незвичайнi гриби. Стоять
пеньки з густою травою, а в глибинi сцени виднiється надбережне камiння,
i, скiльки оком сягнеш, лягло море, широке, зеленувате, неспокiйне... З
палацу виходять Змiєвi сестри.
1-а с е с т р а. Я прокинулась сьогоднi раненько, та вже нашого брата
Змiя не застала. Чи з лiсу дрiмучого його ждати? Чи з-за моря синього
виглядати? А може, поплив вiн на кораблi, щоб зустрiтися з
Водяником-смертоносцем?
2-а с е с т р а _(оглядаючи море)._ Нi. не бачу я на хвилях корабля.
Тiльки чайки лiтають над водою.
1-а сестра припадає вухом до каменя.
Що чуєш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую, чую: стугонить земля.
2-а с е с т р а. Послухай, чи летить вiн, чи на конi скаче - на тiм
конi, що жар їсть, полум'я п'є, на двадцять верст пiд ним земля гуде, i
листя з дерев осипається.
1-а с е с т р а. Не летить наш брат i на конi не скаче... А цить же,
цить...
2-а с е с т р а. Що чуєш знову?
1-а с е с т р а. Чую, чую: стугонить земля, наче її на частки ножами
розрiзають.
2-а с е с т р а. Ой сестро, глянь! Що ж то вiн тягне на собi?
З'являється Змiй, упряжений в шiсть плугiв.
З м i й. Ху! Втомився. Нелегке дiло землю орати. (Скидає з себе упряж).
1-а с е с т р а. Брате Змiю, та нащо ж тобi орати? А чи в тебе нема
чого їсти?
2-а с е с т р а. А чи в тебе нема чого пити?
З м i й. Є в мене що їсти, є в мене що пити, i маю я в чому походити.
Та обiцяв сьогоднi прибути до мене в гостi наш брат Водяник-смертоносець.
Це я для нього подарунок готую, теплою кров'ю його почастую.
1-а с е с т р а. З кого ж ти кров тую вiзьмеш?
2-а с е с т р а. Хiба мало в нас невiльникiв? Змiй. Наточите кровi з
дiвчинки Оленки.
1-а с е с т р а. А хто ж вона? А чия ж вона?
2-а с е с т р а. Може, її сюди заманити?
З м i й. Не треба заманювати. Мусить сама прийти.
1-а с е с т р а. Як же вона прийде?
2-а с е с т р а. Як сюди потрапить?
З м i й. По моєму слiду, що я проклав оцими плугами.
1-а с е с т р а. Не розумiю тебе, брате.
2-а с е с т р а. Не розумiю i я тебе, брате.
З м i й. Слухайте ж. Багато я сiл облiтав, багато я люду всякого видав,
та ще нiде не зустрiчалась менi така дiвчинка, як Оленка. Очi в неї, мов
зiрки, свiтяться, щоки в неї рум'янi, мов тi яблука.
1-а с е с т р а. I ти вирiшив її вкрасти?
З м i й. Нi, сама мусить сюди прийти.
1-а с е с т р а. Як же вона прийде? Не розумiю тебе, брате.
З м i й. Непомiтно я пiдкрався до її подвiр'я, заховався в саду та й
дивлюсь. Вийшли з хати її брати. Вийшла Оленка з матiр'ю та батьком. Чую,
брати кажуть: "Ми поїдемо в поле, а ти, Оленко, винесеш нам снiданок".
Вона й питає в них: "А де ж ви будете? Я не знаю, як до вас iти".- "А ми,-
каже брат,- протягнемо скибу вiд двору аж до тiєї ниви, де будемо землю
орати, то тiєю борозною i йди". А я взяв тую скибу назад перекинув, а свою
протягнув та й заворожив. Хто тiльки ступить на неї ногою, буряний вiтер
одразу його прижене сюди.
1-а с е с т р а. Хитро придумав, брате.
2-а с е с т р а. Вона може скоро тут бути?
З м i й. Пильнуйте її, а я скоро повернуся.
2-а с е с т р а. А куди ж ти знову?
З м i й. Гляну - перевiрю, як мої невiльники працюють. Чи все зробили,
що я їм загадав.
2-а с е с т р а. А може, поснiдаєш? Є для тебе i печене, i варене.
З м i й. Виголоднiюсь дужче, то бiльше з'їм. (Свистить).
Чути iржання й тупiт копит.
Бач, жде мене кiнь. (Вийшов).
1-а с е с т р а. Як вiн посвист братiв знає!
Чути дедалi стихаючий цокiт пiдкiв.
2-а с е с т р а. Помчав, мов вихор. А глянь-но, глянь. Якась дiвчинка
сюди наближається.
1-а с е с т р а. Може, це i е Оленка? Сховаймося!
Ховаються.
Входить Оленка. В руках у неї вузлик з снiданком. Вона оглядається
назад.
О л е н к а. Що б це воно значило? Тiльки стала я на борозну, як знявся
раптом вiтер, та такий же сильний, такий дужий, що нi звернути кудись, анi
зупинитися. Пiдхопив мене, мов ту билиночку, i принiс аж сюди.
(Озирається). Де ж те поле? I зовсiм нiякого поля тут немає. (Дивиться на
палац). Розпитаюся в добрих людей. Може, вони менi дорогу вкажуть.
З'являються Змiєвi сестри.
1-а с е с т р а. Здрастуй, дiвонько, здрастуй, голубонько.
2-а с е с т р а. А куди це ти йдеш? Якi гостинцi несеш?
О л е н к а. Це не гостинцi. Несу братам снiданок, та збилася з дороги.
Може, ви менi стежку покажете, як на поле потрапити?
1-а с е с т р а. Покажемо. Зажди, вiдпочинь трохи. (Розглядає її). Як
же тебе, дiвонько-голубонько, звати?
О л е н к а. Та Оленкою.
1-а с е с т р а (глянула значуще на свою сестру). То заходь, Оленко, до
нашої хати.
О л е н к а. Хай iншим разом, а зараз менi часу нема. Вже брати мене,
мабуть, ждуть-виглядають, чому це я до них не йду. Покажiть же менi,
дiвчата, ту стежку, якою на поле можна вийти.
1-а с е с т р а. Та зайди, Оленко, хоч на хвилинку.
2-а с е с т р а. Вiдпочинь трохи, погостюй.
О л е н к а. Рада б гостювати, так часу ж нема. Ждуть мене в полi
брати. (Глянула на сестер). Я бачу, ви не хочете менi стежку показати, то
я сама її знайду. (Хоче йти. але дорогу їй заступає 1-а сестра).
1-а с е с т р а. Нi, дiвонько-голубонько, ти не вийдеш звiдцiль.
О л е н к а. Я ж поспiшаю. Я дуже поспiшаю. (Iде в iнший бiк, але
дорогу їй заступає 2-а сестра).
2-а с е с т р а. Нi, дiвонько-голубонько, ти не вийдеш звiдцiль.
(Забрала з рук Оленчиних вузлик). Ми тебе не випустимо!
О л е н к а. Як це не випустите?
1-а с е с т р а. А так. (Хапає її за руки, починає їх ламати).
О л е н к а. Ой, болить, болить!
2-а с е с т р а. Будеш нас слухатись? Будеш тихенько сидiти?
О л е н к а. Пустiть мене, пустiть!
2-а с е с т р а. Знай, вибратися звiдси не можна. Чи пiдеш ти цiєю
дорогою, а чи стежкою, чи так, чи отак - скрiзь тебе зустрiне смерть.
О л е н к а (плаче). Ой, куди ж це я потрапила? Та що зi мною тепер
буде? Мамочко моя рiдненька...
1-а с е с т р а. Не плач, бо скоро повернеться наш брат, а слiз вiн не
любить. Сядь отут i сиди.
2-а с е с т р а. Не думай тiкати, бо все одно нiкуди не втечеш. Хто
сюди потрапить - назад уже не повертається. Ходiм, сестро, пiдiгрiємо для
брата снiданок.
Виходять.
О л е н к а (озирається). Нiде нiкого. (Бiжить в один бiк, де стоїть
пеньок. I раптом цей пеньок перетворюється в дивовижного звiра. З жахом
кидається в другий бiк, де росте кущ трави, але трава ця несподiвано
перетворюється в грiзну пташину з трав'яними крилами i гадючою головою.
Вiдступає до моря, схиляється на камiнь, плаче). Мамочко... рiдненька!..
Мамо-Мамо!..
Звiр знову стає пеньком, а пташина травою. Вбiгає Бiжу-й-не-набi-жуся.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я (помiтив Оленку). Розшукав.
Сестричко, що з тобою? Чого ти плачеш?
О л е н к а (радiсно). Братику! (Кидається до нього).
Бiжу-й-не-набiжуся. А ми тебе ждемо та ждемо. Де це наша Оленка? Чого вона
з снiданком так забарилася? Кажуть менi брати: "Ти швидко бiгаєш, ану
помчи та довiдайся, в чому справа?" Я i помчав...
О л е н к а. Ой братику! (Озирається). Тут злi, недобрi люди живуть...
Вони менi руки викручували...
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Як то викручували? За що?
(Помiтив, що в руках Оленки немає нiчого). А де ж наш снiданок?
О л е н к а. Забрали... Не пускають мене, кажуть: "Чи так пiдеш, чи
отак - все одно буде тобi смерть".
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Ось я їм зараз покажу, як
сестричку нашу кривдити та залякувати. I снiданок вiдберу назад.
(Поривається йти).
Оленка його не пускає.
О л е н к а. Не йди... Прошу тебе, братику, бо вони й тобi можуть
зробити щось лихе. Не йди, послухай.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. От дурненька. Чого ж ти боїшся?
Чого так тремтиш?
О л е н к а. Страшно менi. Страшно тут...
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Ну, то бiжiмо звiдцiля! (Хоче
бiгти).
Його зупиняє Оленка.
О л е н к а. Ой братику, туди не можна, там звiр страшний...
Бiжу-й-не-набiжуся. Який звiр? Нiкого я не бачу. Бiжiмо! (Тягне її за
руку).
Дорогу заступає звiр. Бiжу-й-не-набiжуся мчить у протилежний бiк -
дорогу заступає пташина з гадючою головою.
О л е н к а. Я ж казала. Не випускають. Що ж ми тепер будемо робити?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Доведеться нам ждати братiв. Слiд
вiд борозни обов'язково їх приведе сюди.
Чути крик братiв: "Оленко-о-о!"
Оленка (радо). Здається, йдуть мої брати. Я вже їх бачу.
Бiжу-й-не-набiжуся. Я ж казав, що прийдуть.
Входять Берн й гора, Вернидуб, Крутивус, Їм-i-не-наїмся з вiнками
цибулi та часнику, з великою ложкою. П'ю-i-не-нап'юся, обвiшаний пляшками,
є i барильце, е i кварта при ньому.
О л е н к а. Прийшли... Прийшли мої брати! Тепер менi не страшно.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Я ж казав, що прийдуть.
К р у т и в у с (озирається). Такого дива ще зроду я не бачив. На
борознi он який вiтер дме, а тут навiть лист не ворухнеться.
О л е н к а. Братики!
В с i. Сестричко!
О л е н к а. Коли б ви знали, що трапилось зi мною.
К р у т и в у с. Ми тебе на полi ждали...
В е р н и г о р а. Чому ти опинилась тут?
В е р н и д у б. Ти, певне, збилася з дороги?
Ї м - i - н е - н а ї м с я. А де ж снiданок наш? Я їсти хочу.
О л е н к а. Нема. (Крiзь сльози). Нема снiданку, вiдняли.
В с i. Хто?
О л е н к а. Ой братики! Тут злi, недобрi люди живуть.
П'ю - i - н е - н а п'ю с я (оглядає палац). Цiкаво знати, хто ж вони,
тi люди?
О л е н к а. Вони менi пальцi виламували.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Що?
К р у т и в у с. Покажи. Оленка. I тут болить... (Показує руки). I тут,
i тут...
В е р н и д у б. Провчити треба.
В е р н и г о р а. Таку малу зобидили. Цього простити не можна.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я провчу... Я зараз... (Засукує рукава).
Роз-ме-та-аю!! На частки роз-деру!.. Веди, показуй, хто забрав
снiданок? Хто посмiв таке вчинити?
З'являються Змiєвi сестри.
1-а с е с т р а (смiливо й нахабно). Це вчинила я!
2-а с е с т р а. I я!
К р у т й в у с. А чиї ж ви є?
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво знати, хто живе в цiм палацi
розкiшнiм?
1-а с е с т р а. Живе в нiм Змiй, а ми його сестри.
Ї м - i - н е - н а ї м с я (здивовано i водночас жахливо). Що-о? Тут
живе Змiй? (Ховається за спину Вернигори).
К р у т и в у с (до Їм-i-не-наїмся). Чого боїшся? Знеславлюєш себе i
весь наш рiд. Соромся, брате!
В е р н и г о р а. Ну, стань як слiд.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я... Я стою... (Увесь тремтить i шукає
очима, куди б заховатись).
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво менi знати, тут живе Змiй той
самий, що людей до себе в неволю заганяє?
1-а с е с т р а. Так. Той самий.
О л е н к а. Боюсь...
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я теж боюсь.
К р у т и в у с. А чим же ви довести можете, що все це правда?
1-а с е с т р а. Чим довести? (Припадає до каменя). Чую...
2-а с е с т р а. Що чуєш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую, чую, стугонить земля.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Поки є час - втiкаймо. Я... я не хочу
зустрiчатися зi Змiєм... Вiн менi зовсiм не подобається.
В е р н и г о р а. Не думав я досi, що ти такий боягуз.
В е р н и д у б. Тремтиш... Чого тремтиш?
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я?.. Я... не трем-ч-чу... Я... я...
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. А менi цiкаво на Змiя глянути, який вiн
є.
К р у т и в у с. Коли вже ми прийшли сюди, то глянемо.
2-а с е с т р а. Що чуєш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую... чую... Стугонить земля. Повертається додому
Змiй.
Ї м - i - н е - н а ї м с я (тремтить ще дужче, потiм пiдбiгає до
Крутивуса). Ти старший брат... Ти чув? Уже повертається. Хiба не знаєш,
скiльки людей вiн загубив, скiльки загнав до себе в неволю? Чого ж стояти
нам? Втiкаймо краще. (До П'ю-i-не-нап'юся). Тут пити не дадуть. (До
Бiжу-й-не-набiжуся). Тут побiгати не дадуть. (До Оленки). На вулицю не
пустять гратися.
О л е н к а. Боюсь... Ходiмо звiдси. (Озирає братiв, а тi, ображенi
поведiнкою Їм-i-не-наїмся, суворо мовчать).
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Не хочете? Тодi я сам! Я сам втiкатиму.
(Поривається бiгти, а йому дорогу заступає звiр. З жахом вiдступає назад).
К р у т и в у с (насмiшкувато). Що, не пускає?
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Не... не... пускає... (Бiжить в iнший
бiк-те саме. Звертається потiм до сестри Змiя). Скажи, дiвчино, чи є тут
така стежка, якою б можна було вийти звiдцiль? Я тобi кiльце ковбаси
принесу або... шмат сала... або часнику ось дам.
1-а с е с т р а. Стежок нема. Вийти звiдси неможливо.
Ї м - i - н е - н а ї м с я (з жахом). То що ж робити? Що? (Сiдає,
плаче). Ой ма-мо!
В е р н и д у б (хапає його за шию). Гидко на тебе дивитися. Сiдай отут
i жди.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Що ти мене садовиш? Я не хочу сидiти... Не
хочу iз Змiєм зустрiчатись.
В е р н и г о р а (показує йому кулак). Сиди!.. Їм-i-не-наїмся
(злякано). Сиджу... (Сiдає).
2-а с е с т р а. Що чуєш, сестро?
1-а с е с т р а. Чую, чую - дужче стугонить земля.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я (теж приклав вухо до каменя). I я
чую.
О л е н к а (позираючи на братiв). Може, втечемо? Крутивус (заспокоює
її). Не бiйся, сестричко. Ми тебе зобидить не дамо нiкому.
Чути могутнiй посвист, тупiт копит. Падають з дерев окремi листочки.
2-а с е с т р а. Прибув наш брат.
За сценою чути голос Змiя: "Чую, чую-людським духом пахне". Входить
Змiй.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Пропав... Кiнець... Рятуйте! (Ховається
пiд грибком).
З м i й. Оленка тут? Ого, та не сама, з братами! (До Верни-гори). Як
тебе звати?
В е р н и г о р а. Вернигора. Можу гори розсувати. Змiй. Чув про тебе.
Та моя сила бiльша за твою. (До Вернидуба). А тебе як звати?
В е р н и д у б. Вернидуб. Можу дерева з корiнням вивертати.
З м i й. Чув i про тебе. Та моя сила бiльша за твою. (До Крутивуса). А
ти, мабуть, серед них найстарший? Твоє iм'я?
К р у т и в у с. Крутивус. Можу воду спинити, по сухому дну рiчки
переходити... I рiчки, й озера.
З м i й. Не повiрю, доки сам того дива не побачу. (До
П'ю-i-не-нап'юся). А ти хто?
П'ю - i - н е - н а п'ю с я. Я? (Хильнув з барильця i пiшов на Змiя,
той аж вiдсахнувся з переляку). Я? Хочеш знати, хто я? Я -
П'ю-i-не-нап'юся. (Наступає на Змiя, той вiдступає).
У-ду-ду, у-ду-ду,
Сидiв голуб на дубу,
Вигравав у трубу.
Труба точеная,
Позолоченая...
Змiй (невдоволено). Вiдстань! (Стежить за Бiжу-й-не-набiжуся, який весь
час бiгає навколо нього). А ти хто?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Я Бiжу-й-не-набiжуся.
К р у т и в у с (хапає його за руку). Сiдай!
Бiжу-й-не-набiжуся сiдає, але продовжує совати ногами.
З м i й (вмощується на грибок. Чує крик Їм-i-не-наїмся, витягає його за
штани). А це що тут за молодець?
Ї м - i - н е - н а ї м с я (злякано). Я... той... Я брат Оленчин...
Їм-i-не-наїмся... Ми в полi орали, а снiданку нема. Ми пiшли... прийшли...
шукали... Але я нiчого... Я той... Я зараз... Де тут стежка? (Поривається
йти).
З м i й. Ха-ха-ха! Стежку шукаєш? Хто потрапив у мої володiння, той
назад не повертається.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я не хочу тут бути... Менi не
подобається... Ми всi не хочемо. I я, i вони... Що ж, ти нас силувати
будеш?
З м i й. Буду! (Пройшовся, оглянув усiх, питає). Чого прибули до мене?
В е р н и д у б. Закортiло, бач, на тебе подивитись, який ти є.
З м i й. Ну, дивiться. (Стає на камiнь, освiтлюється мiнливим свiтлом
прожекторiв).
Музика.
К р у т и в у с. Сестра наша Оленка забрела сюди. Хочемо її взяти з
собою.
З м i й. Оленку взяти? Ха-ха-ха! Оленки я не вiддам!
В е р н и г о р а. А ми тебе й питати не будемо.
З м i й. Ха-ха-ха! I сестра ваша лишиться тут, i ви всi звiдцiля не
вийдете.
В е р н и г о р а. Вийдемо!
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Вийдемо.
В е р н и д у б. Iя кажу - вийдемо! Ну, Змiю, глянули на тебе, який ти
є, i досить. Нам часу нема. Нас робота в полi жде. То говори зразу: будемо
битись чи будемо миритись?
З м i й. Будемо битись!
В е р н и г о р а. Будемо битись.
В е р н и д у б. Ну, так будемо битись!
О л е н к а. Я боюсь, я боюсь... (Тулиться до Крутивуса).
З м i й. Хто першим на бiй зi мною стане?
В е р н и д у б. А хоч би й я!
Починають битися.
Б р а т и. Не пiддавайся, брате, не пiддавайся!
Змiй перемагає.
З м i й. Хто ще зi мною силою помiрятися хоче? Вернигора. А хоч би й я!
Починають битися. Змiй перемагає.
Вiн свистить. З'являються рiзнi птахи та звiрi.
З м i й. Посадовити всiх їх до темницi!
П'ю - i - н е - н а п'ю с я. Цiкаво, дуже цiкаво. (П'є з кухлика).
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я не хочу... Менi там зовсiм не
подобається... Я не люблю темниць... Пустiть додому.
В с i. Не маєш права! Ще будемо битись!
Змiй (до звiрiв та птахiв). Чому ви стоїте? Хiба не чули мого наказу?..
До темницi!
Звiрi й птахи починають бити крилами, гарчати по-звiрячому, сичати
по-гадю-чому. Заганяють в льох усiх. Оленку вихоплюють Змiївни.
О л е н к а. I я з ними... Нащо мене лишаєте одну?.. Братики!
(Кидається до них, але її пiймали Змiївни, не пускають). Мамо! Мамочко!..
Мамо! (Плаче).
З м i й (кричить). Я слiз не люблю.
Оленка затихає.
1-а с е с т р а. Пора вже тобi, брате, пообiдати. Є для тебе i варене i
печене.
Захвилювалося море.
2-а с е с т р а. Зашумiло море. По морському дну йде наш брат
Водяник-смертоносець.
Музика. З моря виходить В о д я н и к - с м е р т о н о с е ц ь.
В с i. Заждались тебе, брате.
В о д я н и к. Я бурi здiймав, розбивав кораблi, заманював рибалок у
вiдкрите море. Здрастуй, брате! Здрастуйте, сестри! (Помiтив Оленку). Яке
дiвчатко гарне.
2-а с е с т р а. Недобрий ти. Забуваєш, що в тебе є родичi на свiтi.
В о д я н и к (ще раз глянув на Оленку). А дiвча менi подобається. Як
тебе звати?
О л е н к а. Оленка. (Плаче).
З м i й. Хiба забула, що я слiз не люблю? Водяник. Я теж слiз не люблю!
1-а сестра бере чашу.
2-а сестра (взявши Оленку за руку). Не бiйся, дурненька, ми тебе в сад
поведемо, а в тiм саду що хочеш є - i вишнi, i сливи, i райськi яблука...
Ходiм!
О л е н к а (пручаючись). Боюсь... Боюсь!
Оленку виводять силомiць.
З м i й. Я почастую тебе сьогоднi напоєм незвичайним, бо ти в мене
гiсть дорогий.
В о д я н и к. Бач, не похвалився тобi, брате, новиною.
З м i й. Якою? Водяник. На днi морському серед водоростей знайшов я
лiки чародiйнi. Помажеш ними рану - i навiть мертвий оживе.
Музика.
З м i й. Ха-ха-ха! Оживлювати мертвих? Хiба не вистачає нам живих?
Вбiгає перелякана О л е н к а, ховається за зрубом криницi. Оточують її
Змiївни, нападають...
О л е н к а. Ой! (Застогнала).
З м i й. А що, сестрицi, упорались з дiвчам?
Музика продовжується. 1-а сестра передає чашу 2-й сестрi, а та -
Змiєвi, а вже Змiй пiдносить її братовi. Чаша зсередини освiтлена. Водяник
п'є Оленчину кров.
Завiса
КАРТИНА ДРУГА
Краєвид села.
Праворуч сiльська хата. Садок. Город. Вдалинi луки, лiс, рiчка. На
вулицi дiти, взявшись за руки, спiвають i пританцьовують. Злiва молода
берiзка. В колi танцюючих Котигорошко. Вiн же й заспiвує.
К о т и г о р о ш к о.
Схотiв добрий чоловiк
Весело зажити
Та й вирiшив курочку купити.
В с i.
А курочка по сiнечках -
Куд-ку-дак, куд-ку-дак!
К о т и г о р о ш к о.
Схотiв добрий чоловiк
Весело зажити
Та й вирiшив кiзоньку купити.
В с i.
А в кiзоньки довгi роги,
Ме-ме-ме, ме-ме-ме...
А в кiзоньки довгi роги,
Ме-ме-ме, ме-ме-ме!
К о т и г о р о ш к о.
Схотiв добрий чоловiк
Весело зажити
Та й вирiшив котика купити.
В с i.
А в котика гострi кiгтi,
Няв-няв-няв, няв-няв-няв!
А в котика гострi кiгтi,
Няв-няв-няв, няв-няв-няв!
К о т и г о р о ш к о. А тепер хочете побрехеньки послухати?
В с i. Хочемо!.. Хочемо!.. Котигорошко (сiдає).
Його оточують дiти.
Як був ще я хлопцем отакеньким, а батька ще й зовсiм на свiтi не було,
поїхали ми з дiдом на ярмарок i знаєте чим?
Д i в ч и н к а. Кiньми.
К о т и г о р о ш к о. Волами.
Д i д (недочуває). Чим, кажеш?
К о т и г о р о ш к о. Волами.
Д i д. Чим? Чим?
В с i (кричать разом). Волами!
Д i д. Ага... пiшки.
К о т и г о р о ш к о. А волики були невеликi. Можна отак їх... на
пригорщ узяти.
Смiх.
Ж i н к а (до матерi Котигорошка). Та й втiшний же син у тебе,
Катерино. Втiшний i розумний.
М а т и. Добрий син. Не жалiюсь. Рости б йому швидше.
К о т и г о р о ш к о (позирнув у бiк матерi). Не перебивайте, мамо, а
то побрехенька не вийде.
М а т и. Мовчу, мовчу.
К о т и г о р о ш к о. Так отож їдемо ми та й їдемо. Бачимо, ломаччя
валяється. Я зирк, а там шестеро яєць. Такi ж вони великi, що я їх ледве в
жменьку забрав. А в нас, як на те, свиня квоктала. Ось я й пiдсипав їх пiд
свиню, а вона вилупила менi аж шестеро...
Х л о п ч и к. Курчат.
Д i в ч и н к а. Каченят... Гусят...
Х л о п ч и к. Поросят.
К о т и г о р о ш к о. Аж шестеро... волiв!
Смiх.
Д i д. Каченят?
В с i (кричать разом). Волiв!
Д i д. Ага... кошенят. Котигорошко. А тодi ми з дiдом стали хазяйнувати
- землю орати та засiвати. А як уродила в нас яра пшениця, дiд i питає в
мене: "А де ж ми будемо, сину, скирти складати?"
Д i в ч и н к а. На полi.
Х л о п ч и к. У клунi, щоб пiд дощем не замокали. Котигорошко. Нi, на
печi. Там i скирти складати, там i молотити. А тут уже й батько мiй
пiдрiс.
З хати виходить батько з лопатою.
М а т и. Таке наговориш!
К о т и г о р о ш к о. Батько, правда, рибалка добрий.
Б а т ь к о. А що ти там, сину, з мене смiєшся?
К о т и г о р о ш к о. Отож, кажу, тато в мене добрий рибалка. Як
закине вудочку в добру рiчечку, так i тягне, коли не сома отакенного
(показує, який вiн великий), то краснопiрочку. (Показує, яка вона
маленька).
Ж i н к а. I таке ж вигадає.
Б а т ь к о (нiби суворо). Та я ж тобi i їсти не дам... Я ж тебе i в
хату не пущу! (Хоче пiймати Котигорошка, але його заступають собою дiти).
М а т и. Годi тобi, сину, жартувати. Iди батьковi допомагай криницю
копати.
К о т и г о р о ш к о. Добре, мамо. Тiльки ось потанцюємо - та й пiду.
Б а т ь к о. Погуляй, Котигорошку, погуляй. Я i сам упораюсь.
К о т и г о р о ш к о (до дiтей). Ану давайте "Подоляночку"
танцювати.
В с i. "Подоляночку"... "Подоляночку"... Котигорошко. А хто буде
Подоляночкою?
Д i в ч а т к а. Я! Я! Я!
К о т и г о р о ш к о. Ти будеш Подоляночкою.
Дiти починають танцювати навколо берiзки. Дiвчинi Подоляночцi одягають
на голову вiночок з квiтiв, i вона виконує все, про що спiвається в пiснi.
Д i т и (спiвають).
Десь тут була Подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона сiла, Тут вона впала,
До землi припала.
Дiвчина схиляється бiля деревця.
(Танцюючи, просять).
Ой устань, устань, Подоляночко,
Витри очi свої так, як скляночку,
Та вiзьмися в боки,
Та пiди у скоки,
Та пiди у скоки!
Дiвчинка включається у загальний танок.
Хлопчик (вбiгаючи). Тiкаймо! Тiкаймо! Змiй летить, Змiй!..
Дiти розбiгаються, розбiгаються й дорослi. Лишився стояти на своєму
мiсцi Котигорошко.
М а т и (гукає). Котигорошку, сину мiй, ховайся! Котигорошко. А чого ж
ховатися, мамо? Я подивлюся на нього, який вiн є.
Падають з дерева окремi листки.
М а т и (позираючи на небо). Хвалити бога, пролетiв. Ти-бо тепер у мене
єдиний, сину. (Втирає хусткою очi).
К о т и г о р о ш к о. Мамо, ви плачете?
М а т и. Та як же менi не плакати, коли стiльки горя я зазнала вiд
отого Змiя!
К о т и г о р о ш к о. А що ж вiн вам зробив?
М а т и. Ох, важко i згадувати. Була в тебе сестра Оленка i було
шестеро братiв.
К о т и г о р о ш к о. Мамо, а чого ж я їх не пам'ятаю? Пi сестрицi, нi
братiв.
М а т и. Тебе ще й на свiтi тодi не було.
К о т и г о р о ш к о. А де ж вона, моя сестричка Оленка? Де брати
рiднi?
М а т и. Змiй заманив Оленку до себе, заманив i братiв твоїх. Може, й
на свiтi їх уже нема. Нiхто менi звiстки не приносить, Котигорошку.
К о т и г о р о ш к о. Мамо, а чому ви звете мене так - Котигорошком?
Адже iм'я моє Iван, а всi кличуть Котигорошко та Котигорошко.
М а т и. Отож як трапилося в нас горе, що не стало нi Оленки, нi синiв
моїх, пiшла я до рiчки. Стою над водою, дивлюсь, виглядаю, чи не пливуть
вони човном, бо рiчка ця в море тече, а десь там, над морем синiм, живе
Змiй ненажерливий... Стою та гiрко плачу. Коли де не вiзьмись вiтер,
здiйняв хвилю на водi, вихрить курявою по дорогах, котить горошину.
Пiдняла я тую горошинку, принесла додому, посадила в себе на городi. Вирiс
з неї отакенний кущ - густий та рясний. А на тому кущi тiльки один
стручок, а в тому стручку тiльки одна горошина якась незвичайна, бо коли
вечiр настає, то вона вся так i засяє, мов лiсовий свiтлячок. Тобi тодi ще
й двох рокiв не було. Пiдiйшов ти до куща, зiрвав стручок, випала з нього
ота дивна горошина, а ти догнав її та з'їв. Вiд того й прозвали тебе...
К о т и г о р о ш к о. Котигорошком... Котигорошком. Мамо! (Надiя
раптом спалахнула в його оченятах). Мамо, а може, наша Оленка ще жива?
Може, брати мої у неволi томляться, на злого Змiя роблять?
М а т и (з виразним сумом). Хто ж до нього добереться? Хто його здужає?
Старi люди кажуть - тяжкий до нього шлях, тяжкий i небезпечний.
Вбiгають дiти.
Б а т ь к о. Агов, сину, а йди-но сюди, щось покажу тобi.
К о т и г о р о ш к о (пiдходить). Що покажете?
Б а т ь к о. Бачиш?
К о т и г о р о ш к о. Камiнь.
Б а т ь к о. Камiнь-то камiнь, та глянь, сину, який вiн великий! Це ж
нам тут криницi не викопать, коли його звiдси не забрати. Ось я людей
гукну, хай допоможуть.
К о т и г о р о ш к о. А може, не треба, тату? Може, самi впораємось?
М а т и. Ой нi. Де там його вам пiдiйняти.
Б а т ь к о (гукає). Агей, сусiди, а йдiть на хвилинку. Куме Павло!
Куме Грицько! Степане! Микито! Агей! Ходiть-но сюди!
Сходяться чоловiки, жiнки.
С у с i д и. Що тут у тебе?
Б а т ь к о. Та камiнь. Сам не виверну, може, гуртом якось.
Ану, берiться!
Пробують.
Ану, ще раз, дружнiше вiзьмемось!
Скидають свити, пробують знову.
С у с i д и. Бачу я, нам цього каменя не викинути. Тут треба пару
добрих волiв запрягти...
- Та й то чи витягнуть.
- Без волiв навiть з мiсця не зрушимо.
К о т и г о р о ш к о. А дайте, тату, я попробую.
Б а т ь к о. I не пробуй. Де це видано, щоб у твоїх лiтах...
Всi смiються, але смiх уривається, коли Котигорошко вивертає камiнь,
бере на руки.
М а т и (злякано кричить). Сину!.. Ой сину, що ти робиш? Покинь, бо
розчавить тебе. Сусiди. Покинь!
- Пiдiрвешся!
- Скалiчиш себе!
К о т и г о р о ш к о. I чого це ви так злякалися? Вiн не важкий для
мене. Ось я його вiднесу звiдси, та й хай собi котиться до рiчки.
Б а т ь к о (здивовано). Камiнь... Такий камiнь пiдiйняв.
Входить Капшивий дiд, обвiшаний торбами.
Д i д. А подайте милостиню старому, немiчному... Подайте. не минайте...
К о т и г о р о ш к о. Почекайте, дiду, ось камiнь вiднесу. (Несе,
кидає).
Чути, як загуркотiло.
С у с i д и. Радiй, мати, що такого сина маєш.
- Лицар зростає в тебе.
- Коли б менi отакого сина.
- Це наш захисник росте.
- Жили по сусiдству, а й досi не знали, що в хлопця така сила
богатирська.
М а т и. Люди добрi, я й сама не знала.
С у с i д к а. I звiдки вона в нього взялася?
М а т и. Мабуть, вiд отiєї дивної горошини, що вiн її з'їв маленьким.
Входить Котигорошко.
М а т и (обмацує його). Цiлий... не ушкоджений... Руки теж цiлi,
плечi... голова...
К о т и г о р о ш к о (до жебрака). Зараз, дiдусю, щось вам винесу.
Почекайте. (Побiг до хати).
Старого оточили люди.
С у с i д к а. Здалеку йдеш, жебраче?
Д i д. Ой, здалеку. Ходжу по землi, прислухаюся, до горя людського
придивляюся.
Б а т ь к о. I що ж ти, дiду, побачив, що почув?
Д i д. Коли б сльози зiбрати народнi - повноводної рiки не було б на
свiтi. Плачуть сироти, плачуть вдови, плачуть матерi. Проклинають Змiя,
ждуть богатиря. Та на свiтi ще немає такого молодця, який би мiг
помiрятися з ним своєю силою.
С у с i д к а. Не кажи, дiду. Росте такий богатир.
К о т и г о р о ш к о (вибiгав з окрайцем хлiба). Вiзьмiть, дiдусю!
Д i д. А де ж той богатир?
С у с i д к а. Та оцей хлопчина, що стоїть перед тобою.
Д i д (розглядає Котигорошка). Звати ж тебе як?
К о т и г о р о ш к о. Та iм'я моє просте - Iван, а прозивають
Котигорошком. Берiть же, дiду, окраєць.
Д i д. Спасибi, сину, за твоє добре серце, що бiдним людям "е
вiдмовляєш. Хай тобi сили прибавиться. Я по землях ходитиму, я людям
говоритиму: у такому-то селi, у таких-то батькiв росте син-богатир, який,
може, колись пiде воювати зi Змiєм.
К о т и г о р о ш к о. А пiду! Неодмiнно пiду!
Д i д. I здолаєш його?
К о т г о р о ш к о. Не знаю. Пролiтав оце вiн над селом. Листя з дерев
обсипалось. А який з себе Змiй - так i не довелось побачити.
Д i д. Вiн сильний. Його важко звоювати. (Пильно приглядається до
Котигорошка).
К о т и г о р о ш к о. А що це ви так дивитесь на мене?
Д i д. Запам'ятати хочу, який ти є молодець. Та ще хочу тебе
попередити: тяжкий до Змiя шлях, небезпечний. Не раджу тобi, хлопче, з
дому вирушати, бо не дiйдеш ти до синього моря.
К о т и г о р о ш к о. Дiйду! По сонцю та по зорях потрiбнi шляхи
шукатиму, а дiйду!
Д i д (кричить). Нi! Ти свiту сонця бiльше не побачиш! (Зводить руки до
неба).
Враз настає тьма, вiтер. У тьмi чується зляканий голос матерi:
"Людоньки! Це не старець, це - Змiй! Рятуйте!" Кидається, щоб захистити
сина, але дужий вiтер звалює її, як i iнших, на землю. Блискавка, грiм.
Зникає тьма. Всi люди, поваленi вiтром, лежать. Тiльки один Котигорошко
стоїть, закривши очi лiктем. Пiдбiгає до нього мати.
М а т и (з жахом). Слiпий...
К о т и г о р о ш к о. Нi, мамо, я... бачу! (Одводить лiкоть вiд очей).
Авжеж, бачу... тiльки очi дуже болять.
М а т и (обнiмає його, цiлує). Синочку мiй!
С у с i д к а (придивляється до своєї дитини, скрикує). Убив!.. Люди...
Змiй дитя моє вбив... (Виходить).
В с i. Дитя убив...
Хтось б'є в залiзну рейку. Вбiгає хлопець.
Х л о п е ц ь. Чи чули, люди, що Змiй наробив?
В с i. Що? Не чули... Кажи!
Х л о п е ц ь. Хати поспалював, людей повбивав на тому кiнцi села.
Б а т ь к о. Гляньте, он знову горять.
В с i. Теж Змiй пiдпалив.
- Життя нам вiд нього нема.
- Спокою не знаємо...
- Доки терпiти будем?
Б а т ь к о. А що робити? Що? Хто може силою своєю з ним помiрятись?
Хто?
К о т и г о р о ш к о. Я помiряюсь... Я пiду!..
М а т и. Куди, сину? Куди ти зiбрався йти?
К о т и г о р о ш к о. До синього моря, мамо, де Змiй живе. Хочу битися
з ним смертним боєм!
Б а т ь к о. Котигорошку, сину мiй! (Обнiмає його). Важко менi
розлучатися з тобою. Та я знаю: святе дiло - за волю народну битися. Я
згоден... Iди! (Цiлує його в лоб).
М а т и. Котигорошку... Синочку мiй... Єдиний ти у мене, сину,
єдиний...
С у с i д и. Виряджай, мати, сина-лицаря в дорогу.
- Тiльки йому пiд силу зi Змiєм воювати.
- За народну правду горою статнi
Пiшла мати до хати.
К о т и г о р о ш к о. Прощайте, тату!
Б а т ь к о. Прощай, сину. Дивися ж там... Будь обережним, бо Змiй
хитрий i пiдступний. Ну, а коли вже з ним доведеться битися, не вiдступай.
Будь смiливим у бою.
К о т и г о р о ш к о. Буду!
М а т и (виносить з хати i одягає на сина киптарик, торбу, брилик. Не
стримавшись, жадiбно обнiмає його, цiлує). Ой сину! Та я ж тебе
виглядатиму i зраночку, i ввечерi... Я ночей недосипатиму... все буду
думати, все ждатиму...
К о т и г о р о ш к о. Не плачте, мамо, я повернусь!
Б а т ь к о (схвильовано). Не плач, стара, вiн повернеться...
М а т и. Як же менi не плакати? Як же менi не тужити? Один вiн у мене
на свiтi...
К о т и г о р о ш к о. Прощайте, друзi мої! Прощайте!
Д i т и. Прощай, Котигорошку!
- Бажаємо тобi здолати Змiя!
- Повертайся до нас.
- Не забувай нас.
- Ми будемо тебе ждати.
К о т и г о р о ш к о (до сусiдiв). Прощайте!
С у с i д и. Повертайся жив-здоров!
- На тебе всi надiї.
- Ждемо тебе з добрими вiстями.
К о т и г о р о ш к о (скинув брилик, помахав ним у повiтрi). Я
повернуся, мамо, повернусь! (До всiх). Прощайте! (Вклоняється). Я все
зроблю, щоб принести вам добрi вiстi. (Пiшов).
В с i. Щасти ж тобi, хлопче...
- Повертайся живим.
- Хай тобi сили прибавиться...
М а т и. Ой, чує моє серце, пропаде... Зажди... Сину... (Поривається
бiгти, але її стримує чоловiк).
Б а т ь к о. Хай iде наш син! Не зупиняй його. Хай щаслива йому дорога
стелиться! Вiн сестру та братiв визволятиме. Вiн волю народовi
здобуватиме. Не зупиняй його! Хай iде! (Махає йому привiтно вслiд рукою).
Музика.
Завiса
ДIЯ ДРУГА
КАРТИНА ТРЕТЯ
Декорацiя першої картини. Бiля криницi вирiс кущ калини. Спiвають
пташки. Кує зозуля. На ганку сидять сестри.
1-а с е с т р а. Що сталося з нашим братом Змiєм? Прилетiв, мов хмара.
Не їсть, не п'є.
2-а с е с т р а. Питаюся в нього: "Брате,-кажу,-Змiю, хто мiг тебе
стривожити? Кого ти боїшся?" А вiн як гляне на мене, як тупне ногою, як
мотне головою, як закричить, як заверещить: "Я нiкого не боюсь! Я нiчого
не боюсь! Я того Котигорошка зi свiту зведу!"
1-а с е с т р а. А хто ж вiн - Котигорошко?
2-а с е с т р а. Не знаю, тiльки бачу, брат наш Змiй його боїться.
1-а с е с т р а. Буде Змiєвi погано-буде погано й нам. Розпитаймось,
порадьмось, як нам Котигорошка зi свiту звести.
2-а с е с т р а. Здається, брат iде!
З'являється Змiй.
З м i й. Сестри мої, вам буде робота.
1-а с е с т р а. Слухаємо тебе, брате!
2-а с е с т р а. Все, що накажеш, зробимо.
З м i й. Затруїти криницi й озера! А тут поставити столи з їжею,
питвом, ласощами - i теж все затруїти!
1-а с е с т р а. Брате, скажи, кого ти стережешся так?
З м i й. Котигорошка. Я бачив його. Я силу його знаю. Але мучить мене
думка: чи заслiпив я його, чи лишився вiн зрячим? Коли зрячим лишився, то
вiн прийде сюди... Неминуче мусить прийти! Я вiдчуваю це... Я знаю...
1-а с е с т р а. У нього є батько, мати?
2-а с е с т р а. Є сестри, брати?
З м i й. його сестрою була Оленка. Його брати - тi шестеро, що ми їх
укинули колись в оцю темницю. Нам треба обдурити Котигорошка й знищити
його.
2-а с е с т р а. Все зробимо, що ти звелиш, бо знаємо: буде тобi погано
- буде погано й нам. Хiба не так?
З м i й. Так, сестри, так. Спасибi! Одразу ж берiться до роботи, а я
пiду до моря та подумаю. (Виходить).
Сестри виносять з палацу стiл, ласощi.
1-а с е с т р а. Де ж ми поставимо: чи тут, чи там?
2-а с е с т р а. Поставимо ось тут, бiля криницi, щоб на виду було.
Ставлять. 1-а сестра приносить вiдро.
Давай сюди. (Вмочує у вiдро кропило, бризкає ним на стiл). Страшна
отрута. Чи вiзьме оце яблуко, чи пирiжок, чи скибку кавуна... аби хоч раз
вкусив, то вже вiн буде наш.
1-а сестра (милується калиною). I що б це воно значило? На тiм мiсцi,
де пролилась Оленчина кров, бач, яка рясна та пишна виросла калина. Чи не
зазнаємо ми вiд неї лиха? Може, зрубати її?
2-а с е с т р а. Яке ж то лихо може бути вiд деревини? Нехай собi
росте, а ми ходiм тепер затруїмо озера й криницi.
Виходять. За сценою чути голос бабусi: "Голубчику, батечку, пожалiй".
Входить Змiїв слуга, тягне стару за руку. У старої в'язочка хмизу.
С л у г а. Не пручайся. Все одно не вирватись тобi вiд мене. Всiх
наказано карати, хто хоч гiллячку а чи хоч дубчик вкраде з лiсу Змiєвого.
Буде тобi, бабо, смерть!
Б а б у с я. Я ж не крала. Я пiдiбрала те, що з дерева впало.
Голубчику, батечку, вiдпусти...
Слуга. Не вiдпущу!
З протилежного боку входить Котигорошко.
К о т и г о р о ш к о. Гей, чоловiче, куди бабусю тягнеш?
С л у г а. А ти хто такий? Звiдкiля ти взявся?
К о т и г о р о ш к о. Звiдкiля б не взявся, а стареньку вiдпусти!
С л у г а. Вiдпустити? (Смiється). Оцю бабу вiдпустити? Та їй зараз
буде смерть!
К о т и г о р о ш к о. Вiдпусти її!
Б а б у с я. Вiдпусти мене.
С л у г а. Я тобi вiдпущу зараз. (Пiдняв палицю з гадючою головою.
Засвiтились гадючi очi вогнями).
К о т и г о р о ш к о (пiдбiг, схопив руку, здавив. Палиця випадає. Б'є
його).
Слуга втiкає.
Iдiть, бабусю, тепер уже вiн вас не зачепить.
Б а б у с я. Сину, ти врятував менi життя. Не знаю, звiдки ти прийшов,
хто ти є i як тебе звати, але бачу: в тебе добре серце. Вiзьми оцей
перстень. У старих руках вiн уже не дiє, а дiє тiльки в молодих. Хто
серцем чистий, хто смiливий, чесний та вiдважний, тому завжди вiн у
пригодi стане, бо це перстень не простий, а чарiвний. Бери його собi. Ти
молодий, тобi жити, а я вже скоро помру.
К о т и г о р о ш к о (розглядає перстень). Що ж я з ним, бабусю,
робитиму?
Б а б у с я. Коли тобi буде сутужно, коли сам чогось зробити не
зможеш,- забажай. Перекинь тодi його з лiвої руки на праву, то й побачиш,
що воно буде. (Озирається). А ще хочу я тебе попередити - втiкай швидше
звiдцiля.
К о т и г о р о ш к о. Чому?
Б а б у с я. Тому, що ти потрапив до Змiя. Пiду i я. (Виходить тiєю
стежкою, якою вводив її Змiїв слуга).
Звiр заступає дорогу бабусi. Котигорошко знищує його.
Такого звiра одним ударом убив. Бачу, є в тобi сила, але стережись
хитрощiв Змiя. Стережись. (Виходить).
К о т и г о р о ш к о (оглядає дiм). Добряча хата. А море! Яке ж воно
широке та гарне. (Сiдає на камiнь, розв'язує вузлик). Нi скориночки вже не
лишилося. А їсти ж хочеться. Хiба пошукати? У Змiя, напевне, щось
знайдеться. (Помiчає бiля калини столик). Ого, скiльки тут ласощiв. Що ж
його взяти? (Взяв пирiг, поклав). Нi, краще яблуко. Бач, яке воно красиве
i, мабуть, смачне-смачне. (Роздумує), їсти чи не їсти? їстиму!
Почувся Оленчин голос: "Не їж тут i не пий нiчого".
Хто це промовляє? (Зазирає пiд кущ). Нiкого. Може, менi вчулося таке?
(Бере пирiг). Смажений! Їсти чи не їсти? Їстиму!
Знову почувся Оленчин голос: "Не їж i не пий нiчого". Входять Змiєвi
сестри. Котигорошко їх не помiчає, бо знов оглядає кущ калини.
2-а с е с т р а. Може, це вiн?
1-а с е с т р а. Може, й вiн.
2-а с е с т р а. Бiжи розшукай Змiя, а я тут з ним погомоню.
1-а сестра зникає, 2-у сестру помiчає Котигорошко.
Здоров був, хлопче!
К о т и г о р о ш к о. Здорова була, дiвчино! А чи правда, що тут живе
Змiй?
2-а с е с т р а. Правда. А хто ж ти такий i чого сюди прийшов?
К о т и г о р о ш к о. Хто я такий? Так собi, хлопець, Котигорошком
прозиваюсь...
2-а сестра аж похитнулась.
2-а с е с т р а. Котигорошко? I це правда?
К о т и г о р о ш к о. Авжеж, не брехня.
2-а с е с т р а. I ти не боїшся Змiя? Вiн же тебе з'їсть.
К о т и г о р о ш к о. А може, i не з'їсть. А ти хто така?
2-а с е с т р а. Я була одна дочка у батька й матерi, та мене Змiй
украв, а шестеро братiв пiшли визволяти.
К о т и г о р о ш к о. Де ж вони?
2-а с е с т р а. Закинув їх Змiй до темницi, там вони й на попiл
потрухли.
К о т и г о р о ш к о. Як же тебе, дiвчино, звати?
2-а с е с т р а. Оленкою.
К о т и г о р о ш к о (кидається до неї). Ти? Оленка? Сестрице моя
рiдна! Я ж тебе прийшов визволяти!
2-а с е с т р а. Де тобi визволити! Шестеро не визволили мене, а то щоб
ти сам!.. (Оглядає його). Я була у батька та матерi найменша.
К о т и г о р о ш к о. А тепер я меншенький. Я все тобi розкажу. А
зараз дай менi, сестрице, чогось гаряченького, бо дуже зголоднiв.
2-а с е с т р а. А чому ж ти ласощiв не береш? Котигорошко. Я до них не
звик. Менi борщу або кашi. 2-а с е с т р а. Добре. Зараз винесу.
(Вибiгла).
Гойдається бiля криницi калинове гiлля, промовляє Оленчин голос: "Не
сестра вона тобi, не рiдна. Ти не пий тут i не їж нiчого. Ти вирiж iз мене
сопiлку та заграй - всю правдоньку будеш знати".
К о т и г о р о ш к о. Зроду не чув, щоб калина людським голосом
промовляла.
Той же голос: "Я не калиною зростала, я була колись дочкою у батька та
матерi".
Входить 2-а сестра з мискою, ложкою та окрайцем хлiба.
2-а с е с т р а. Їж, братику, та швидше, бо скоро сюди Змiй прилетить.
К о т и г о р о ш к о. А дай менi, сестрице, ножа.
2-а с е с т р а. Нащо вiн тобi? Ти ж просив їсти? Котигорошко. Я потiм
їстиму. Дай ножа!
2-а с е с т р а. Не розумiю, нащо тобi нiж? (Дає ножа). Котигорошко.
Сопiлку вирiжу. (Вирiзує).
2-а с е с т р а. I для чого тобi, братику, тая сопiлка? (Стежить, як
вiн майструє).
К о т и г о р о ш к о. Гратиму зараз. (Взяв до рота, сопiлка заспiвала.
Пiд час спiву калина освiтлюється сильнiше).
Ой помалу-малу, мiй братику, грай,
Та не врази мого серденька вкрай,
Мене, молодую, iз свiту згубили,
У моє серденько гострий нiж встромили.
Щоб б це воно значило, що калинова сопiлка так промовляє?
2-а с е с т р а. Не вiр! Неправду та сопiлка промовляє.
К о т и г о р о ш к о. Ану, ти заграй.
2-а с е с т р а. Не хочу й до рук її брати.
К о т и г о р о ш к о. Грай! (Наказує). Грай!
2-а с е с т р а. Коли ти вже хочеш та просиш... (Взяла до рук сопiлку i
тiльки притулила її до губiв, як сопiлка заспiвала).
Ой помалу-малу, душогубко, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
(Кидає сопiлку). Неправду вона вимовляє, неправду... Я не душогубка, я
твоя сестра Оленка...
К о т и г о р о ш к о (грiзно). Грай.
2-а с е с т р а. Не хочу й до рук її брати... Не хочу!
К о т и г о р о ш к о (грiзно). Грай.
2-а с е с т р а. Ну, добре. (Притулила сопiлку до губiв. Освiтилась
калина яскравiше).
Ой помалу-малу, душогубко, грай,
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене, молодую, ти з свiту згубила,
У моє серденько гострий нiж встромила.
К о т и г о р о ш к о. Так це ти мою сестру Оленку iз свiту звела?
2-а сестра (падає навколiшки). Не вбивай... Пожалiй... Я всю правду
тобi розкажу!
К о т и г о р о ш к о. Веди, показуй, де Оленчина могила.
2-а с е с т р а. Немає могили, її тiло спалили, i попiл той вiтер
розвiяв.
К о т и г о р о ш к о. Не вiрю тобi, Змiївно, не вiрю. Ось менi сопiлка
правду скаже. Скажи, сопiлонько, де менi сестрицю Оленку шукати?
Заспiвала сопiлка.
Ой помалу-малу, мiй братику, грай,
Вiд Водяника мене виручай.
Я у Смертоносця в царствi злiм томлюся,
Я за матiнкою рiдною журюся.
Хто це такий Водяник? Якою дорогою йти до нього? Як менi визволити
Оленку?
2-а с е с т р а. Водяник-смертоносець-Змiїв брат. Анi дорiг, анi стежок
до нього нема. Чи попливеш на човнi, чи на кораблi - вiн здiйме бурю,
розiб'є твiй корабель. До його царства водяного добратися не можна.
К о т и г о р о ш к о. Нi, Змiївно, доберусь я i до
Водяника-смертоносця! А зараз говори, де мої брати томляться?
2-а с е с т р а. Брати? їх давно вже на свiтi нема. Пропали вони в цiй
темницi.
К о т и г о р о ш к о. Де ключi? Я сам хочу глянути.
2-а с е с т р а (з надiєю). Ключi? Вони там... У палацi... Я тобi Їх
зараз винесу.
К о т и г о р о ш к о. Добре. Я почекаю.
2-а сестра зникає.
(Позирає на дверi). Втекла. (Пiдходить до темницi, гукає). Агей, брати
мої, озовiться! (Слухає). Я ваш рiдний брат, Котигорошко. Я прийшов вас з
неволi визволяти. Чи ви ще живi, озовiться!
Чути голос: "Живi. Дверi вiдмикай, нас на волю випускай".
Чую, живi мої брати, живi. Набрехала менi Змiївна. Що ж робити? (Пробує
замки). Мiцнi. Без ключiв їх не вiдкриєш. Коваля б сюди гукнути, але де
його розшукати? Ага! (Виймав
перстень). Спробую бабусин подарунок. (Перекинув з лiвої руки на
праву). Хочу я, щоб зараз же менi тут був коваль з ключами,
Входить коваль з в'язкою ключiв.
К о в а л ь. А хто тут викликав мене у царство Змiєве?
К о т и г о р о ш к о (здивовано i радiсно). З'явився... Чи не диво?
(До коваля). Та це я вас викликав. Здрастуйте!
К о в а л ь. Здрастуйте! А хто ж ти будеш, хлопче? Чого прийшов у
володiння Змiя i що тобi потрiбно вiд коваля Максима?
К о т и г о р о ш к о. Я Котигорошко. Братiв моїх i сестру Оленку
полонив Змiй. Я прийшов їх з неволi визволяти.
К о в а л ь. Хлопчику мiй, я бачу, ти смiливий. Чоло в тебе мудре i
погляд ясний. Говори, якої допомоги ждеш вiд мене?
К о т и г о р о ш к о. Дядьку Максиме, он там, у пiдземеллi, мучаться
брати мої рiднi. Чи зумiєте замки цi вiдiмкнути?
К о в а л ь. Це дiло добре. Попробую! (Починає поратись бiля замкiв,
вiдмикає їх, гукає). Агов, люди добрi! Тут прийшов ваш рiдний брат
Котигорошко з неволi вас визволяти.
К о т и г о р о ш к о. Дядьку Максиме, iдiть вiдiмкнiть усi темницi й
випустiть невiльникiв на волю!
К о в а л ь. Я виконаю твiй наказ. (Виходить).
К о т и г о р о ш к о (кладе сопiлку собi до торбини). Може, вона менi
ще колись пригодиться.
Жмурячись вiд денного свiтла, з темницi виходять брати.
К р у т и в у с. Де визволитель наш? Нiчого я не бачу... так. рiже менi
сонце очi.
К о т и г о р о ш к о. Ось де я, перед тобою, брате. Крутивус (обiймає
його, цiлує).
Всi оточують Котигорошка.
Герой ти наш! Орел! Та як нам дякувать тобi за оцю волю?
В е р н и д у б. Дай гляну я на тебе, який ти є.
В е р н и г о р а. Це честь - такого брата мати.
П'ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, як розшукав ти нас?
Б i ж у - i - н е - н а б i ж у с я. Я такий радий... такий радий...
Хоч розiмнуся трошки. (Починає бiгати по сценi).
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Та дайте ж i менi мого братика обiйняти.
(Обiймає). А їсти нам принiс?
В е р н и г о р а. Скажи, як наша мати?
В е р н и д у б. Батько як? Живi, здоровi?
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чи ждуть нас, чи, може, й ждати
перестали?
К р у т и в у с. Затуркали хлопця, не знати кому й вiдповiдати.
К о т и г о р о ш к о. Я теж... Я такий радий, що оце вас розшукав. А
мати й тато живi. Ждуть не дiждуться... Це ж вiд матерi я дiзнався, що ви
у неволi в Змiя, i пiшов вас визволяти.
К р у т и в у с. Життя нам врятував. Всi. Волю повернув нам, волю!
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Дивiться, дивiться, скiльки їжi.
(Кидається до столу).
К о т и г о р о ш к о. Не їж... Там все затруєне.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Таке добро, такий харч зiпсували.
Входить коваль.
К о в а л ь. Я виконав наказ. Невiльники на волi! Погляньте, скiльки
їх. Iдуть i йдуть.
Чути голоси: "Слава Котигорошку! Слава богатиревi! Слава!"
К р у т и в у с. А це ж хто? Що за чоловiк?
К о т и г о р о ш к о. Дядько Максим.
К о в а л ь. Вiн замки вiдiмкнув.
Брати оточують коваля.
В с i. Спасибi вам, Максиме. Спасибi.
- Виручив нас.
- Не забудемо.
К р у т и в у с. Та ще ми не всi. Немає серед нас Оленки, сестрицi
нашої. Невже її знищив Змiй?
К о т и г о р о ш к о (виймає сопiлку). Ну, кому з вас дати: тобi чи
тобi? (Дає Вернигорi). Скажи, сопiлонько, де сестрицю Оленку шукати?
В е р н и г о р а (недовiрливо). I скаже? (Взяв до губiв).
В с i. Невже скаже?
Чути спiв сопiлки.
Ой помалу-малу, мiй братику, грай,
Вiд Водяника мене виручай.
Я у Смертоносця в царствi злiм томлюся,
Я за матiнкою рiдною журюся.
В с i. Жива.
В е р н и г о р а. На морському днi. Чули?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Як же туди добратися?
К р у т и в у с. Подумаємо.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я так гадаю: втiкати нам треба мерщiй,
поки ще Змiй не повернувся.
К о т и г о р о ш к о. Нi, не втiкати нам треба вiд Змiя, а зустрiтися
з ним та розпитатися... По-доброму не говоритиме - силою примусимо! Хай
покаже нам шлях до сестрицi Оленки.
В е р н и г о р а. Твоя правда, брате.
В е р н и д у б. Не залишимо сестри, не повернемось додому, пеки її не
розшукаємо.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Шукатимемо сестру.
В с i. Шукатимемо сестру!
Ї м - i - н е - н а ї м с я (припадає вухом до каменя). Чую...
(Злякано). Я чую, земля гуде. Це Змiй летить. Ховаймося! (Метушиться. куди
б сховатися).
К о т и г о р о ш к о. Оце такий ти, брате? Оце так ти боїшся Змiя?
Нехай прилiтає, будемо з ним битися.
К р у т и в у с. Твоя правда, брате.
Пролiтає Змiй.
К о в а л ь. Бачу його в небi.
В е р н и д у б. Iя вже бачу.
К о в а л ь. Дозволь менi, Котигорошку, лишитися з тобою. Я, може, ще
тобi в пригодi стану.
К о т и г о р о ш к о. Та я i так не знаю, як уже дякувати вам.
К о в а л ь. Не треба менi подяки. Вiднинi я твiй слуга на всяке добре
дiло.
К о т и г о р о ш к о. Нi, не слугою менi будьте, а другом вiрним.
К о в а л ь. Гаразд, я буду i тобi, й твоїм братам вiрним другом.
Всi брати дякують йому за це.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Шумить... Ви чуєте?
В е р н и г о р а. Он вiн сiдає на узбережжi.
В е р н и д у б. Крила згорнув.
Шум стихає.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Дивiться, дивiться, сюди йде.
В е р н и д у б. Нехай iде. Я дуже злий на нього. Он скiльки лiт
найкращих вiн одiбрав у мене. Цього я не прощу йому i буду битися з ним не
на життя, а на смерть.
В е р н и г о р а. I я з ним битимуся знову.
В с i. Всi будемо битися.
К о т и г о р о ш к о. Нi, брати мої, зi Змiєм говоритиму я сам. А ви
йдiть он туди, щоб Змiй вас навiть не бачив.
В е р н и д у б. Ми б пiдсобили тобi, брате.
В е р н и г о р а. Допомогли б.
К о т и г о р о ш к о. Нi, нi, я сам... Я хочу з ним зустрiтися
вiч-на-вiч.
К р у т и в у с. Будь обережним, брате, i Змiя стережись.
К о т и г о р о ш к о. Добре, добре...
В е р н и д у б. Я бився з ним, i вiн мене перемiг.
В е р н и г о р а. I я бився з ним - вiн i мене перемiг.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Коли потрiбна буде наша допомога,гукнеш.
Ми всi одразу прийдемо сюди.
К о т и г о р о ш к о. Гаразд.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Не забувай про нас. Лиш тiльки
свиснеш, ми всi зразу з'явимось сюди.
К о т и г о р о ш к о. Спасибi, брате!
К о в а л ь. Гуртом би вдарити на Змiя.
В с i. Не забувай же, ми будемо недалечко. Ти тiльки знак додай...
К о т и г о р о ш к о. Спасибi вам, брати, спасибi.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я теж з вами... Я боюсь тут залишатися...
(Спиняється бiля Котигорошка). Брате, а чи немає в тебе хоч сухарика?
К о т и г о р о ш к о. Нема.
Всi виходять. Котигорошко сiдає пiд калиною. За сценою чути голос Змiя:
"Чую, чую, людським духом пахне". Входить Змiй.
(Йде йому назустрiч). Ти не помилився. Люди тут є.
З м i й. Агов, хлопче, чого тобi тут треба?
К о т и г о р о ш к о. Тебе, коли ти є той самий Змiй, що полонить
людей, кров'ю людською впивається.
З м i й. Ха-ха-ха! Це я!
К о т и г о р о ш к о. Довго тебе шукав. Хочу розпитатися, хочу сестру
визволити з неволi.
З м i й. Ха-ха-ха! Про сестру думаєш, а знайдеш тут зараз свою смерть.
Я з твого серця кровi наточу й нап'юся. Признавайся, хто ти є, бо зi мною
може мiрятися силою тiльки Котигорошко. Та вiн iще молодий i живе так
далеко, що сюди i ворон його кiсток не занесе.
К о т и г о р о ш к о. Ворон кiсток не занесе, а добрий молодець сам
прийде.
З м i й. Хотiв би я глянути на твою силу.
К о т и г о р о ш к о. Ти спершу покажи свою силу.
З м i й. Ось моя сила. (Бере в руки камiнь). Сам бачиш,- камiнь
твердий, а дивися, що з нього зараз буде. (Здавив, посипався тiльки
порох).
К о т и г о р о ш к о. Е, це дурницi! Здави так, щоб з нього юшка
потекла. (Здавлює камiнь, бiжить вода). Отак дави, отак-о!
З м i й. Ану, хто сильнiше засвище? (Свиснув, аж з дерев листя
посипалось). Послухаю тебе.
К о т и г о р о ш к о. Зажмурся, бо коли я свистiтиму, то в тебе очi
можуть на лоба повилазити.
Змiй заплющує очi.
(Свистить i палицею б'є Змiя). А що, Змiю, чи добре свищу?
З м i й. Правду кажеш. Мало очi не повискакували. Ну, тепер бачу я,
недарма ти нахвалявся. А перед тим як битись, я мушу знати, хто ти є.
К о т и г о р о ш к о. Я - Котигорошко.
Музика.
З м i й (придивляється). Котигорошко. Впiзнав... (Вiдступає вражений,
зводить руки догори, кричить). Ти свiту сонця бiльше не побачиш!
К о т и г о р о ш к о. (перекидає перстень з лiвої руки на праву,
смiється). А що, Змiю, не дiють твої чари?
З м i й (знiтившись). Може, будемо миритись?
К о т и г о р о ш к о. Нi, будемо битись!
З м i й. Ну, бий ти першим.
К о т и г о р о ш к о. Нi, бий ти першим!
Починається двобiй.
З м i й (знесилившись). У тебе є батько?
К о т и г о р о ш к о (б'є його). Є!
З м i й. А воли в нього є?
К о т и г о р о ш к о (ще удар). Є!
З м i й. Вiн ними орав?
К о т и г о р о ш к о. (ще мiцнiший удар). Орав.
З м i й. А давав волам перепочити?
К о т и г о р о ш к о. (збиває Змiя з нiг). Давав.
З м i й. Давай i ми перепочинемо.
К о т и г о р о ш к о. Давай!
З'являється 2-а сестра, одягнена пiд стару бабу.
2-а с е с т р а (тихо). Брате Змiю, отруєну стрiлу тобi даю. Убий його,
убий!
К о т и г о р о ш к о. Хто вона? Хто оця жiнка стара? А може, й не
стара? Я зараз подивлюсь на неї.
2-а с е с т р а (здiймає хустку). Що, пiзнаєш тепер? (Втiкає).
Змiй швидко витягає з торби лук i пускає стрiлу. Котигорошко вчасно
вiдхиляється.
Чути голос 2-ї сестри: "Брате... ти вбив мене... убив..."
К о т и г о р о ш к о. Вмирай, душогубко, вмирай!
З м i й (погрожуючи). Я тебе зi свiту зведу!
Враз темнiє. Шумлять дерева, падає листя. В небi пропливає чорна тiнь
Змiя.
К о т и г о р о ш к о (кричить). Що, злякався? Втiкаєш? Та знай, я i
пiд землею тебе розшукаю... За кривду людську, за сестру мою Оленку
помщуся!
Завiса
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Лiс. Галявина. В дуплi старого дерева горно. В освiтленнi горна в
чорному шкiряному фартусi коваль Максим гострить меч. Вiн не помiчає
дiтей, якi, ховаючись мiж деревами, стежать за його роботою.
К о в а л ь (оглядає меч. Вiдчувається, що вiн дуже важкий). Ще
нагострю його гарненько, та можна й вiддати.
(Пiдходить до точильного каменя, зазирає в коритце). Еге, та тут анi
краплиночки води. Доведеться йти до озера. (Взяв казанок, прикрив гiллям
меч, пiшов).
Вбiгають з-за дерев дiти.
1-й х л о п ч и к. А що я вам казав? Бачили? Самi тепер бачили, як вiн
кував не серп i не рогач, а меч.
2-й х л о п ч и к. Давай глянемо на нього, поки коваля нема. (Вайлувате
йде).
Його спиняє 1-й хлопчик.
1-й х л о п ч и к. Почекай. Нам треба когось послати, щоб вартував.
(Вказує на хлопця). Ти серед нас найменший.
Х л о п ч и к. Менi теж хотiлося б глянути на меч. (Невдоволений,
виходить).
2-й х л о п ч и к. Ось я його в руки вiзьму, попробую, чи замашний.
(Пробує пiдняти меч i не може). Еге, я думав, що вiн легенький, а вiн он
який...
1-й х л о п ч и к. Ось зараз я попробую! (Хоче взяти).
Спритнiший за нього 3-й хлопчик вiдпихає його геть.
3-й х л о п ч и к. Пусти мене, я дужчий... Я зараз навiть однiєю рукою
пiдiйму. (Пробує, але навiть не зрушив з мiсця).
Всi. Що, важкий? Не пiдiймеш?
- А хвалився: "однiєю рукою..."
- Не витрачай сили!
3-й х л о п ч и к (з запалом). От пiдiйму! Зараз пiдiйму! (Напружився,
схопив, крiм дерев'яної ручки, ще й залiзо). Ой!
4-й х л о п ч и к. Що, обпiкся? Вiн же тiльки з вогню. Ану лиш дай
менi.
2-й х л о п ч и к. Та дайте ж менi дотовпитись...
1-й х л о п ч и к. Ану, гуртом.
Пробують пiдняти - не можуть.
Всi. Важкий.
- Для кого ж вiн скував його?
- Хто ж може таким мечем воювати?
1-й х л о п ч й к. А ви хiба не чули? Не знаєте?
Всi. Про що?
- Не знаємо.
- Нiчого ми не чули.
- А ти хiба щось чув?
- То розкажи i нам.
- Розкажи.
1-й х л о п ч и к (таємниче). Я чув, уже по наших землях ходить вiн.
В с i. Хто ходить? Хто?
1-й х л о п ч и к. Богатир Котигорошко, он хто! Кажуть, його навiть
Змiй боїться.
Не помiчений дiтьми, входить Котигорошко, сiдає осторонь, слухає, що
про нього говорять.
А наш коваль - наче друг тому богатиревi. Для нього вiн i меч оцей
скував, щоб можна було битися зi Змiєм.
2-й х л о п ч и к. А який же вiн iз себе, той богатир?
1-й х л о п ч и к. Який? (Вибирає очима дерево). Бачиш оте дерево
найвище? Отакого вiн зросту. А руки в нього отакеннi. (Показує). А коли
йде, так земля пiд ним угинається. Де рукавом майне, там тихi дерева
починають враз шумiти, наче вiд бурi.
2-й х л о п ч й к (помiтивши Котигорошка). А дивiться, дивiться, хто
там сидить.
Всi оточують Котигорошка.
В с i. Ти хто такий?
- Як тебе звати?
- Вiдкiля йдеш?
- Куди йдеш, хлопче?
К о т и г о р о ш к о. Iду я здалеку. А зовуть мене Iваном.
1-й х л о п ч и к. Скажи, ти нiде не зустрiчався з Котигорошком? Це
богатир такий. Вiн за народ стоїть проти Змiя. Нiчого ти не чув про нього
вiд людей?
К о т и г о р о ш к о. Та трохи чув.
В с i (з зацiкавленням). Що? Що ж ти чув?
- Розкажи.
- Розкажи нам, хлопче!
К о т и г о р о ш к о. Та гомонять люди, начебто вiн уже бився зi
Змiєм, але Змiя у першому бою не здолав. I тепер жде, коли коваль скує
йому меча...
Х л о п ч и к. Уже... Уже дядько Максим скували.
2-й х л о п ч и к. Тiльки важкий дуже меч. Ми пробували його пiдняти.
К о т и г о р о ш к о. А де ж вiн лежить?
1-й х л о п ч и к. Та он пiд отим гiллям.
К о т и г о р о ш к о. Гляну. (Пiдвiвся).
В цю хвилину з криком вбiгає хлопчик, той, що вартував.
Х л о п ч и к. Втiкаймо! Втiкаймо! Iде сюди Капшивий дiд.
К о т и г о р о ш к о. Чого ж вам втiкати? Не бiйтеся... Залишайтесь
тут.
1-й х л о п ч и к. Ти ще його не знаєш. Це Змiїв слуга... Найлютiший. Я
раджу, хлопче, i тобi кудись сховатись вiд нього.
Дiти розбiгаються. Входить, озираючись, бабуся.
К о т и г о р о ш к о. Здрастуйте, бабусю!
Б а б у с я (злякано). Хто це? Хто?
К о т и г о р о ш к о (пiдходить до неї). Це я, бабусю.
Б а б у с я. Стара вже стала. Недобачаю. (Розглядає його). Впiзнала
тепер. Здрастуй, молодець.
К о т и г о р о ш к о. Здрастуйте.
Б а б у с я. Давно тебе шукаю в лiсi, щоб попередити.
К о т и г о р о ш к о. Про що?
Б а б у с я. Послухаєш зараз. (Озирається). Знай, сину. Змiй усюди вже
порозставляв на тебе пастки. Стережись!
К о т и г о р о ш к о. А якi ж то пастки?
Б а б у с я. Слухай. Де силою не може вiн здолати супротивника, там до
хитрощiв удається. Я давно живу в лiсi. Я його вдачу Змiїну знаю. Може,
там, сину, а може, й тут натрапиш на криницю чи джерело, то хоч би як
хотiв пити, але й краплi не бери тiєї води, бо вона затруєна. Удар
спочатку по нiй цiпком, то й побачиш, що воно буде.
К о т и г о р о ш к о. А що ж буде, бабусю?
Б а б у с я. Цього я тобi не скажу. Слухай-но далi. А захочеш їсти та
натрапиш десь у лiсi на їжу-не бери анi рiсочки в рот. (Озирається). Я
зустрiчалася з ковалем Максимом - це мiй давнiй приятель, i вiн розповiв
менi про тебе. Я вже знаю, хто ти є. Ти богатир Котигорошко. Ти врятував
мене вiд смертi. (Кладе руки йому на плечi). Врятуй тепер людей, що
томляться пiд ярмом Змiя, поверни їм волю, i люди тебе нiколи в свiтi не
забудуть.
К о т и г о р о ш к о. Я все зроблю, аби визволити сестру мою Оленку i
всiх невiльникiв, що мучаться у Змiя.
Б а б у с я. Запам'ятай же все, що я тобi сказала. Запам'ятай!
(Виходить).
Входить коваль з казанком води.
К о т и г о р о ш к о. Здрастуйте, дядьку Максиме!
К о в а л ь. Здрастуй, Котигорошку!
К о т и г о р о ш к о. Чув я, меч мiй вже готовий.
К о в а л ь. Нагострити його треба, та можна й воювати. А чому сам
прийшов? Де твої брати? (Ллє у корито воду).
К о т и г о р о ш к о. Над рiчкою у лозах. Дядьку Максиме, то, може, ми
зараз будемо гострити меч?
К о в а л ь. Давай! (Розкидає гiлля, виймає звiдти меч, несе до
точильного каменя). Буде вiн гострий як бритва.
Починають гострити. З'являється Змiїв слуга, пiдкрадається до коваля.
С л у г а. Ага, пiймався, ковалю! Тепер нiкуди не втечеш вiд мене. Змiй
велiв доставити тебе навiть мертвого, а я живого приведу.
К о в а л ь. А нащо я Змiєвi потрiбний?
С л у г а. Ти цей меч на кого скував, га? На кого ти скував його? На
Змiя? Говори!
К о в а л ь. Брехати не люблю i критися не буду. На Змiя меч скував.
С л у г а. А тепер його разом з тобою доставлю Змiєвi. Хай ним голову
зiтне. (Пробує пiдняти меч, але не може). Важкий... Ну що ж, я тут його
лишу. Нiде не дiнеться. Потiм волами одвезу. (До коваля). Iди.
К о в а л ь. То що ж менi так по-дурному доведеться помирати? Не згоден
я на це.
С л у г а. Iди, коли тобi наказую.
К о т и г о р о ш к о (бере меч. Налiтає, як вихор, хапає дiда за
бороду). Що скажеш ти тепер? От я вiзьму i оцим мечем зiтну тобi голову.
Слуга виривається, залишивши в руцi Котигорошка одiрвану бороду, з
лементом тiкає.
К о в а л ь. Бач, як чкурнув вiн звiдси. Треба й нам втiкати, бо
прибiжить до Змiя, а той як гляне, як мотне головою, як тупне ногою, як
закричить, як заверещить: "Де бороду подiв?" Прилетить сюди вiдразу.
К о т и г о р о ш к о. Хай прилiтає. Я його зустрiну, а ти, ковалю, йди
до братiв моїх, з ними побудь.
К о в а л ь. Чого ж менi йти? Може, тобi треба пiдсобити.
К о т и г о р о ш к о. Iди, iди. Я хочу з ним зустрiтися вiч-на-вiч.
Коли сутужно буде - свисну, i ви з'явитеся всi.
Коваль виходить. Кує зозуля.
Зозуле, зозуле, скажи, скiльки лiт менi на свiтi жити?
Кує один раз.
Чому ж так мало? Еге, та зозулю хтось сполохав.
Сам по собi починає хитатися кущ з дивними квiтами.
(Розгортає його). Бач, не помiтив я, що тут криниця лiсова. А вода яка
в нiй чиста i прозора. Нап'юся. (Але не п'є). Радила менi бабуся...
(Пiдiймає над зрубом меч).
З'являється в бiлому вбраннi 1-а Змiєва сестра.
1-а с е с т р а. Спинися, не вбивай! Не вбивай!
К о т и г о р о ш к о. Хто ти така?
1-а с е с т р а. Невiльниця.
Ко т и г о р о ш к о. Як ти потрапила сюди, дiвчино?
1-а с е с т р а. Змiй затруїв воду, примусив мене чатувати на тебе. Вiн
знав, що ти прийдеш сюди, i, може, захочеш напитися з цiєї криницi.
К о т и г о р о ш к о. Дивись менi в очi.
1-а с е с т р а. Не все ще я сказала... Я на днi морському жила у
Водяника-смертоносця за наймичку. Але Змiй забрав мене звiдти i примусив
чатувати на тебе. Не винна я нi в чому. Десь живуть у селi мої батько та
мати. Та ще десь є шестеро братiв. Чи живi вони, - не знаю, бо їх колись
полонив Змiй i вкинув до темницi.
К о т и г о р о ш к о. Як тебе звати, дiвчино?
1-а с е с т р а. Оленка. Чула ще я розмову Водяника-смертоносця зi
Змiєм i довiдалась: десь є у мене найменший брат, Котигорошко, але я його
зроду i в вiчi не бачила.
К о т и г о р о ш к о. Оленка! Невже це про тебе менi сопiлка
промовляла? I ось зустрiлись ми так дивно... Скажи менi, чи справдi ти
невiльниця?
1-а с е с т р а. Бачиш, очi мої яснi.
К о т и г о р о ш к о. Очi в тебе справдi яснi. (Дiстає з торби
сопiлку).
1-а с е с т р а. Дай же я гляну на тебе, щоб потiм усiм людям могла
розповiсти, який ти є, яке серце в тебе добре.
К о т и г о р о ш к о. Який же я?.. Звичайний собi хлопець.
1-а с е с т р а. Ой нi. Ой, не звичайний! Я хочу знати твоє iм'я.
К о т и г о р о ш к о. Iваном звуть та ще Котигорошком прозивають.
1-а с е с т р а. Ти? Котигорошко? Це правда? Так ти ж мiй брат. Мiй
рiдний брат... (Кидається до нього, щоб обiйняти, але Котигорошко дає їй
сопiлку).
К о т и г о р о ш к о. Мене вже раз обдурила дiвчина. Хочу правду
знати. Грай!
1-а с е с т р а. Братику, ти менi не вiриш? Я ждала тебе стiльки лiт.
К о т и г о р о ш к о. Грай!
1-а с е с т р а (притулила до рота сопiлку. Почувся голос Оленчин).
Ой помалу-малу, душогубко, грай... (Дивиться з жахом на сопiлку). Що?
Що це? Як смiє вона таку неправду вимовляти? Вiзьми, вiзьми!
К о т и г о р о ш к о (суворо). Грай! Я хочу знати, хто ти е насправдi.
1-а с е ст р а. Я бiдна дiвчина-полонянка. Я в неволi була. Я додому...
К о т и г о р о ш к о. Грай! (Пiдводить руку з шаблею).
1-а с естр а. Гратиму.
Сопiлка виспiвує.
Ой помалу-малу, душогубко, грай,
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене, молодую, ти зi свiту згубила
I в моє серденько гострий нiж встромила.
(Кидає сопiлку, кричить). Неправда! Неправда!
К о т и г о р о ш к о. Правда! Ти вбила мою сестру Оленку? Ти?
Признавайся!
З-за дерева з'являється Капшивий дiд.
Д i д. Ану, хлопче, почекай!
К о т и г о р о ш к о. Десь я тебе бачив, дiду. (Приглядається).
Змiй... Вгадав. Не крийся! Дiд. А я i не криюсь.
Темно, свист, грiм. Iз-за дерев з'являється Змiй з мечем, кидає торбу
сестрi, та виймає з неї лук i стрiлу. Починається двобiй. Змiєва сестра
цiлить Котигорошковi в спину. Натягується лук дужче, дужче... пускається
стрiла. Котигорошко вчасно вiдхиляється... Стрiла б'є мимо.
К о т и г о р о ш к о. Так он ти як? Отруйною стрiлою мене хочеш вбити?
Умри ж сама!
В цю мить Змiй заносить над ним свiй меч. Котигорошко вчасно вiдводить
удар. Двобiй триває. Змiївна зникає.
З м i й. Може, будемо миритись?
К о т и г о р о ш к о. Нi, будемо битись. (Знов пiшов у наступ). Менi
на свiтi жить, тобi вмирати!
З'являються брати i коваль. Котигорошко б'є супротивника ловким сильним
ударом.
З м i й. Ой! (Хапається за рану, падає).
К о т и г о р о ш к о. Сконав.
В е р н и д у б. Сконав найбiльший кат.
К о т и г о р о ш к о. Ще залишилася Змiївна.
В е р н и г о р а. Нема. Ми вже самi упоралися з нею.
В с i. Слава тобi, брате! Слава!
К р у т и в у с. Ми перевiрили: у володiннях Змiя вже невiльникiв нема.
Всi повернулися додому.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. А ми додому не пiдемо, а пiдемо до
синього моря сестрицю Оленку визволяти. Веди нас, брате!
В с i. Веди!
К о т и г о р о ш к о (пiдiймаючи шаблю). Веду!
Музика.
За мною!
Завiса
ДIЯ ТРЕТЯ
КАРТИНА П'ЯТА
Пiдводнi гори. Пропливають дивовижнi риби: крилатки, нетопирi, морськi
лахматi коники, скати, глибоководнi риби з лiхтариками на.головi; повзуть
по пiдводному камiнню краби, йоржi, черепахи, павуки, зiрки. З'являється
Крутивус, розмахуючи то лiвим, то правим вусом, вiн розганяє воду. За ним
iдуть Котигорошко, коваль i всi брати.
К р у т и в у с. Здається, далi дороги нема. Он якi гори стали перед
нами.
К о т и г о р о ш к о. Високi, що й казати... На таку скелю нам
не вибратись.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, що ж будемо робити? Може,
повернемо назад?
Ї м-i - н е-н а ї м с я. То добра рада, брате. Вже я по камiнню цьому
ноги позбивав. Повернемось.
К о т и г о р о ш к о. Нi, назад ми не пiдемо. Лишить сестру? Та як не
соромно вам отаке казати?
Як глянемо ми в вiчi нашiй матерi, коли вони спитають у нас про Оленку?
К р у т и в у с. Твоя правда, брате. Назад ми не пiдемо.
В е р н и г о р а. Не лишимо сестру в неволi у Смертоносця.
В е р н и д у б. Ми вiльнi, то хай же вiльною буде й вона. А чи не так?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Назад ми не пiдемо. Тiльки вперед.
К о в а л ь. Гори високi, та, може, стежку де знайдемо.
К о т и г о р о ш к о. Бiжу-й-не-набiжуся, ану поглянь, чи там можна
пройти?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я (помчав в один бiк). Тут стежки
нема. (Помчав у другий). I тут нема.
К о т и г о р о ш к о. Оглядаймо краще, оглядаймо всi.
Оглядають, крiм Їм-i-не-наїмся. По дну проповзають краби, павуки.
Їм-i-не-наїмся сiдає на камiнь, до нього наближається краб. Їм-i-не-наїмся
злякано скрикує, а потiм б'є ложкою. Краб проповзає далi. З'являються
брати.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Стежки нема.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Пройти не можна.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я теж шукав i... нема. Таке страхiття
скрiзь.
К р у т и в у с. Високi скелi та урвища. Не вибратися нам.
В е р н и д у б. Я таких гiр не бачив зроду.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Що ж будемо робити?
К о в а л ь. Оце задача.
В е р н и г о р а. Вже пробував я камiнь-мiцний, мов залiзо.
К о т и г о р о ш к о. А йти вперед нам треба.
Мовчанка.
(Озирає всiх, зупиняє свiй погляд на Вернигорi).
На тебе, брате Вернигоро, вся тепер надiя. Виручай!
В е р н и г о р а. Попробую! (Немовби воза пiдважує, так давить
плечем).
Всi стежать за ним.
Ї м - i - н е - н а ї м с я (злякано). Ховаймося, а то камiнням нас
привалить.
К о т и г о р о ш к о. Не ховатися нам треба, а пiдсобити.
В е р н и г о р а. Нi, нi, не пiдступайте близько, бо тодi сила моя
пропаде. (Напружується. Давить).
К.р у т и в у с. Стоїть гора, стоїть.
К о т и г о р о ш к о. Не рушиться.
В е р н и д у б. Натискуй дужче, брате, дужче!
П'ю - i - н е - н а п'ю с я. Цiкаво, чи звалить вiн цю скелю?
В е р н и г о р а. Не можу. (Вiдходить геть).
К о т и г о р о ш к о. Брате, пам'ятай: за тими горами сестра.
В е р н и г о р а. За тими горами сестра... Я мушу подолати скелi,
мушу! (Знову стає до скелi).
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Ви гляньте, гляньте!
Чути гуркiт падаючого камiння.
К о т и г о р о ш к о. Спасибi тобi, брате.
Б р а т и. Знову є шлях перед нами!
К о т и г о р о ш к о. Ну, рушили у путь.
Крутивус розмахує вусами. Музика. Затемнення.
В е р н и г о р а. Дивiться, знову якась перешкода.
К о т и г о р о ш к о. Що б там не було, а ми не спинимось i не
повернемо назад.
Шлях їм перетинає дрiмучий лiс з вiковими деревами.
К р у т и в у с. Далi шляху нема.
К о т и г о р о ш к о. А треба знайти.
К о в а л ь (здивовано). Оце лiс... Зроду такого не бачив. Деревина
бiля деревини.
В е р н и г о р а. Не пройти нам тут.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, як же ми будемо пробиратися в
такiй гущавинi?
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Скажiть, а в цьому лiсi є вовки?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Є... Може, де стежку знайду.
В е р н и д у б. Нiкуди не бiжи. Ось гляну я на дерева. (Пiдходить
ближче, обмацує їх).
К о т и г о р о ш к о. На тебе, брате Вернидубе, вся надiя. Виручай!
В е р н и д у б. Попробую! (Вивертає з корiнням вiковiчнi стовбури).
К о т и г о р о ш к о. Хвала тобi, наш брате.
Б р а т и. Молодчина!
- Ламай, ламай!
- Є знову шлях у нас!
- Все ближче до сестри!
- Цiкаво, ще якiсь там будуть перешкоди чи це вже остання?
К о т и г о р о ш к о. Рушаймо далi!
Музика. Затемнення.
К р у т и в у с. Бачу, щось маячить спереду.
В е р н и д у б. Скеля.
В е р н и г о р а. Не схоже.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, може, то палац?
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Невже то справдi палац? Так швидко ми
прийшли. Це ж у ньому, мабуть, Смертоносець?
К о т и г о р о ш к о. Тим краще, коли вдома вiн.
Б i ж у - й - н е - на б i жу с я. Нi, нi, на дiм воно не схоже.
К о в а л ь. У мене добрий зiр. Не палац бачу я й не скелю.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. А що ж воно таке? Ну що?
К о в а л ь (придивляється). Стоїть там брама.
Згодом виростає перед ними брама.
К р у т и в у с. I справдi, брама.
К о т и г о р о ш к о. На п'яти замках.
К о в а л ь (обмацує її рукою). Залiзна.
К о т и г о р о ш к о. На п'яти незвичайних замках. На вас, дядьку
Максиме, вся тепер надiя. Виручайте!
К о в а л ь (дiстає ключi). Оце так задача.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чи вiдiмкне ж вiн замки?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Майстер добрий - мусить
вiдiмкнути.
К о в а л ь. Ви не хвалiть, бо щось не вiдмикається.
К о т и г о р о ш к о. Ви, дядьку Максиме, пробуйте. (Стежить за ним).
Ну, як? Годиться ключ? Не пiдiйшов?
К р у т и в у с. Ти пробуй ще.
В е р н и д у б. Ключiв багато в тебе...
В е р н и г о р а. Якийсь-то пiдбереш.
К о в а л ь (упрiв). Не простi цi замки, i простими ключами їх не
вiдiмкнути.
К о т и г о р о ш к о. Бачу.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чи обiйти її не можна?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Я зараз гляну. (Побiг налiво).
К о т и г о р о ш к о. Що там таке? Чому спинився?
Б i ж у - й - н е - н а б i жу с я. Страшне провалля, аж туманiє
голова.
К о т и г о р о ш к о. А з цього боку що? (Iде направо, а за ним
Їм-i-не-наїмся).
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Ой-йой! Та не дивися ж, не дивись, бо
звалишся у прiрву!
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво глянути й менi. (Вийшов).
В е р н и д у б. Ось вона, пастка наша. Тут треба бути обережним.
К о т и г о р о ш к о (з'явившись). I там провалля, i там провалля.
Єдиний шлях нам - через оцю браму.
Ї м - и- н е - н а ї м с я. А за цiєю брамою ще, може, десять буде
таких брам. Вже сили нема.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Коли втомивсь, лягай полеж, а ми за тебе
думать будемо, як далi нам пройти.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я (вбiгає). I дна не видно - така там
прiрва глибочезна!
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, що ж будемо робити?
К р у т и в у с. Подумать треба.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я б повертавсь назад. Цiєї брами нам не
вiдчинити.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Мовчи хоч ти! Не досаждай.
К о т и г о р о ш к о. Скiльки пройдено шляху... Скiльки подолано
перешкод. Може, за брамою цiєю наша Оленка... То як же можна повертатись?
В с i. Твоя правда, брате.
К о т и г о р о ш к о. А може, повалити браму. Брате Вернигоро, пробуй.
В е р н и г о р а. Попробую. (Пробує, але даремно). Нi, не можу
повалити. Моя сила проти каменя дiє, а залiза не бере.
К о т и г о р о ш к о (до Вернидуба). Брате Вернидубе. Попробуй ще ти
свою силу.
В е р н и д у б. Попробую. (Пробує, але даремно). Моя сила проти
деревини дiє, а залiза не бере.
Мовчанка.
К о т и г о р о ш к о. 'Ану, я попробую. (Обмацує браму). Нi... замки
тут зачарованi. Всi. Зачарованi.
К р у т и в у с. Невже нiчого не придумаємо гуртом? Коваль. Коли б
ключi... не простi... А де дiстанеш їх? Котигорошко (скрикує). Згадав!..
Згадав... А може, вийде? (Виймає перстень).
К р у т й в у с. То що в тебе за перстень? Дивiться, як вiн сяє.
Котигорошко. Це перстень не простий, це перстень чарiвний. Я пробував його
силу на горiшнiй землi. Попробую ще й пiд водою. (Перекидає з лiвої руки
на праву). Бажаю, щоб зараз були менi ключi не простi... ключi вiд оцiєї
брами.
Всi стежать.
К о в а л ь. Я вже бачу...
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. I я бачу. Дивiться.
Згори падають ключi.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Ключi?
К о т и г о р о ш к о (пiдiймає їх i передає ковалевi). Ану, дядьку
Максиме, пробуйте.
Коваль (вiдмикає). Цей є! I цей є! I цей! I цей! Котигорошко. А
останнiй?
Всi напружено стежать.
К о в а л ь (руки в нього тремтять). Та, мабуть же, i цей. (Пробує, але
замок не вiдкривається). Ну, що б це значило?
К о т и г о р о ш к о. Пробуйте, дядьку Максиме, пробуйте.
К р у т й в у с. Ти не хвилюйся, спокiйно вiдмикай.
В е р н и д у б. Не поспiшай.
В е р н и г о р а. Бач, руки як тремтять у тебе.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чи вiдкриє ж вiн останнiй той
замок?
К о в а л ь. Ху! Аж кинуло у пiт мене. (Вiдкрив замок останнiй,
розчинив браму).
Всi зупинились, мов зачарованi.
К о т и г о р о ш к о. Ви бачите, бачите всi?
К р у т и в у с. Палац...
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Там живе Смертоносець?
К о т и г о р о ш к о. Там живе сестра.
В е р н и г о р а. Оленка наша.
В е р н и д у б. Не вiриться, що зараз ми її зустрiнемо.
К о в а л ь. Такого палацу не бачив зроду.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Вона ж не знає i не вiдає, що ми
вже тут.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво глянути тепер на неї. Вже,
мабуть, дiвка.
К о т и г о р о ш к о. Коли ми браму вiдчинили, чого ж спинятись? Веди
нас, брате Крутивус! Веди на зустрiч iз сестрою. Швидше! Смiливiше!
К р у т и в у с. Веду! (Розмахує вусами).
З пiснею йдуть через браму.
Завiса
КАРТИНА ШОСТА
Водяне царство з вiдповiдною фауною i флорою. На передньому планi
будiвля, складена з пiдводного камiння. Заплели її рiзнi водоростi. Поруч
альтанка.
На ганку сидить Оленка, спiває пiсню.
Оленка.
Не зозуля в лiсi затужила,
Не пташина в лузi голосила -
То сестричка лист писала,
На чужину посилала
Та й до брата слiзно промовляла:
"Брате мiй, брате-соколоньку,
Ти покинув сестру-сиротоньку,
А я ходжу, покликаю,
Як зозуля в темнiм гаю:
Ой вернися з далекого краю".
"Сестро моя, сестро моя рута,
Як я можу до тебе вернути?
Через лiси темнесенькi,
Через рiки бистресенькi..."
З'являється служка.
С л у ж к а. Плачеш... Знову плачеш? Хiба тобi невiдомо, що
Водяник-смертоносець не любить, коли в тебе засмученi очi? А вже є вiстi,
що всесильний володар моря повертається з походу. Вiн везе тобi багатi
подарунки.
О л е н к а. Нащо вони менi, коли я не маю волi!
С л у ж к а. Ти про волю земну забудь. Нiколи й нiхто не може врятувати
тебе звiдси.
О л е н к а. Нащо вiн оживив мене тодi, бiля криницi, лiками
чародiйними? Нащо забрав сюди, в пiдводне царство? Я не можу забути, як
свiтить сонце, як спiвають пташки, як цвiтом рясним убирається земля.
С л у ж к а. Скорися! Будь ласкавою з Водяником-смертоносцем. Адже
сьогоднi твоє з ним весiлля.
О л е н к а. Не бути цьому!
С л у ж к а. Ти слухай мене, слухай моєї поради, бо велике горе впаде
на твою голову, коли Водяник любов свою на гнiв поверне.
Чути сурму. Служка стає на камiнь.
Олено, бачиш, вже недалеко наш володар. Швиденько витри очi, умий
обличчя.
О л е н к а. Хай бачить вiн мою журбу. Хай знає про моє невтiшне горе.
С л у ж к а. Ти його наречена.
О л е н к а. Я його невiльниця.
Входять слуги, несуть дарунки. З'являється i сам Водяник.
В о д я н и к. Здрастуй, Олено, здрастуй, моє сонце ясне!
О л е н к а (покiрливо). Здрастуй, Водянику-смертоносцю!
Служка виходить.
В о д я н и к (зазирає в обличчя). Я бачу в твоїх очах сльози. Ти не
любиш мене, ти не слухаєшся мене.
О л е н к а. Я тобi корюся.
В о д я н и к. Сьогоднi справимо наше весiлля.
О л е н к а (злякано). Нi... Нi!..
В о д я н и к. Ти хочеш вiдкласти його на день, на два?
О л е н к а. Життя без волi - не життя для мене. Краще вбий... (Ридає).
Убий мене!
В о д я н и к. Ти занедужала? А я здiйняв бурю на морi, потопив
корабель i в моє пiдводне царство привiз найкращих танцюристок. Ми
справимо бучне весiлля. А тим часом хай звеселять вони тебе, хай розвiють
твiй сум. (Б'є в долонi).
Пiдходить до нього служка, вклоняється.
Музик i танцюристок покликати сюди!
Служка виходить.
Я знаю, Олено, тобi не легко забути ту землю, де ти жила i зростала,
але ти мусиш зрозумiти: туди вже вороття тобi нема. Справимо весiлля - i
станеш ти водяною царицею. Я так хочу, i так воно й буде.
Заграли музики. Одна за одною з'являються танцюристки. Пiд час танцiв
вбiгає гонець, падає на колiна перед Водяником.
Г о н е ц ь. Володарю мiй, бiда! Водяник (невдоволено i збентежено). Що
трапилось?
Г о н е ц ь. Невiдомi люди йдуть сюди.
В о д я н и к. Що? Гонець. Попереду вусатий. Перед ним розступається
вода.
О л е н к а. Може, то мiй брат Крутивус?
В о д я н и к. Встань! Дихни!
Чути пiсню братiв
Косарi косять, а вiтер повiває,
Шовкова трава на косу налягає,
Шовкова трава на косу налягає,
А з-пiд тiєї трави галка вилiтає.
Ой скажи нам, галко, галочко чорненька,
Де наша сестриця, сестриця рiдненька?
Нiхто й нiколи ще не приходив так у моє царство. Шлях до мого володiння
закривають гори високi, заступають лiси дрiмучi, загороджує залiзна брама
на п'яти чарiвних замках. Людинi тут не пройти. (Маленька пауза). Чому
затихла музика? Чому припинилися танцi?
О л е н к а. Хто ж вони? Хто цi люди? Може, то мої брати?
В о д я н и к. Хто мiг вiдчинити браму, коли ключi у мене?.. (Обмацує
себе, але ключiв не знаходить).
З'являються брати, коваль.
О л е н к а (бiжить їм назустрiч). Братики!.. Рiднi!.. (Потрапляє в
обiйми Крутивуса).
К р у т и в у с. Жива! Жива!
В е р н и г о р а. Сестрице!
В е р н и д у б. Розшукали... Та дай же обiйняти тебе. (Цiлує).
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Дозвольте ж i менi дотовпитися до
сестрицi! Здрастуй, Оленко, здрастуй, рiдненька! (Цiлується з нею).
О л е н к а. Бiжу-й-не-набiжуся! (Цiлує його). П'ю-i-не-на-п'юся!
(Кинулась до коваля й спинилася). А вас не знаю.
В е р н и д у б. Коваль Максим - наш друг.
О л е н к а. Здрастуйте, дядьку Максиме!
К о в а л ь. Здрастуй, Оленко, здрастуй!
О л е н к а. Це сон... Справдi, сон... Невже це ви передi мною?
В с i. Як бачиш. Розшукали тебе. Така радiсть...
О л е н к а. Не думала ж я i не гадала. А як же нашi мама, тато?
Живi-здоров!?
К о т и г о р о ш к о. Живi, здоровi. Ждуть нас там, не дiждуться.
О л е н к а (до Котигорошка). А це... це хто? Чому його не знаю? Чий
ти, хлопчику?
К о т и г о р о ш к о. Якщо ти їм сестра, то будеш i менi сестрою. Я
твiй молодший брат.
О л е н к а (здивовано). Брат? (Позирає на Крутивуса, немовби
перевiряє, чи правду ж говорить хлопчина). Це мiй брат?
К р у т и в у с. Так, це наш брат.
О л е н к а (кидається в обiйми). Братику!
К о т и г о р о ш к о. Сестрице! Рiдна!..
О л е н к а. Як же тебе звати?
К о т и г о р о ш к о. Котигорошком.
В о д я н и к (з жахом i здивуванням). Ти? Ти Котигорошко?
К о т и г о р о ш к о. Я Котигорошко. А ти, може, Водяник-смертоносець?
В о д я н и к. Я... Водяник-смертоносець.
К о т и г о р о ш к о. Просимо тебе по-доброму, по-хорошому вiдпустити
на волю нашу сестру Оленку.
О л е н к а. Вiдпусти мене додому!..
В о д я н и к. Ха-ха-ха! Вiдпустити Оленку? Ха-ха-ха! Вiдпущу...
(Схопив несподiвано Оленку за руку, кинув її до служки). Вiдпущу... Коли
всi загадки мої ти вiдгадаєш, коли все зробиш так, як я тобi звелю, тодi
сестру твою Оленку, а мою царiвну водяну я вiдпущу на волю. Коли ж ти
загадок моїх не вiдгадаєш, тодi тебе й братiв твоїх ще й коваля в придачу
звелю скарати я на смерть.
О л е н к а. Братику Котигорошку, не домовляйся з ним. Вiн i тебе, i
всiх вас згубить.
К о т и г о р о ш к о. Не бiйся, Оленко. Коли треба буде, ми зумiємо
себе захистити.
В с i. Зумiємо!
- Правда твоя, брате.
К о т и г о р о ш к о. Погодимось на це?
В с i. Дивися, брате, тобi виднiше.
- Погодимось.
- Вiдступати нам не випадає.
- Не боягузи ж ми.
К о т и г о р о ш к о. Загадуй свої загадки.
Для Водяника виносять крiсло. Сходяться всi служки, i вiйсько, i
танцюристки.
В о д я н и к. Що є на свiтi найпрудкiше, найсолодше i найм'якiше?
В е р н й д у б. Найпрудкiше... Хiба що заєць?
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, дуже цiкаво... Найпрудкiша -
ластiвка.
К р у т и в у с. Подумати треба.
Ї м - i - н е - н а ї м с я (вискакує наперед). Подумать треба! О! Я
вже знаю! Найпрудкiшим є на свiтi наш брат Бiжу-й-не-набiжуся!
Той, схопившись з мiсця, починає бiгати. Водяник i всi його прибiчники
регочуть.
В о д я н и к. Спинiть його, спинiть! Коваль (бере Бiжу-й-не-набiжуся
за руку). Сiдай!
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Я знаю... Я вже вiдгадав. А найсолодшим
буде мед! А найм'якшим - подушки пуховi!
Смiх.
В о д я н и к (до Котигорошка). Що скажеш ти?
К о т и г о р о ш к о. Найпрудкiша на свiтi думка, найсолодше - сон, а
найм'якше - кулак, бо на чому б ти не лежав, а все кулак пiд голову
мостиш.
В о д я н и к. Правда. Ти бачиш оту гору?
К о т и г о р о ш к о. Бачу. Водяник. Чи зможеш ти з гори тiєї пошить
менi кожух?
К о т и г о р о ш к о. Чом не пошити? Пошию, але тодi, коли ти менi з
пiску ниток зсукаєш.
Схвалення серед братiв.
В о д я н и к. Язик у тебе гострий мов бритва. А розум меткий, наче
блискавиця! (Глянув убiк). Подати менi отой горщик!
Дають.
Залатай оцю дiрку - i я звiльню з неволi Оленку.
К о т и г о р о ш к о. Добре. Чом не залатати? Залатаю. Але спочатку
виверни його навиворiт.
В о д я н и к (зi злiстю надiває горщик на голову одному зi своїх
служок). Це ще не все. Я хочу, щоб ти обiгнав мого меншого брата.
О л е н к а. Ти говориш неправду. Вiн тобi не брат. Це найкращий у
твоєму царствi бiгун.
В о д я н и к. Я тебе не питаю. Мовчи!
О л е н к а. Не буду я бiльше мовчати...
К о т и г о р о ш к о. Якщо ти, Водянику, брата виставляєш, то брата
поставимо й ми.
В о д я н и к (б'є в долонi).
З'являються слуги.
Мого гiнця покликати сюди.
Слуги виходять.
Ще раз нагадую: коли змагання ти програєш, вам всiм буде негайна смерть
- i смерть страшна. Чи згоден ти змагатися тепер?
К о т и г о р о ш к о (до Бiжу-й-не-набiжуся). Ну, брате
Бiжу-й-не-набiжуся, виручай!
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Попробую.
З'являється гонець - високий, з довгими, як у чаплi, ногами.
В о д я н и к (гiнцевi). Бiгтимеш до брами i назад. Коли не виграєш
змагання, я батогами тебе засiчу!
Гонець вклоняється.
Г о н е ц ь. З ким маю я змагатись?
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Зi мною. (Бiгає навколо гiнця).
Г о н е ц ь (змiряв його презирливим поглядом). Курча!
В о д я н и к. Помчали!
В е р н и г о р а. Помчали.
Музика.
В е р н и д у б. Як вiтер буряний.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, дуже цiкаво, хто буде
переможцем?
В о д я н и к. Ага, мiй гонець обганяє.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Обганяє його гонець. Що ж тепер буде?
К р у т и в у с. Мовчи! Дивися й мовчи.
О л е н к а. Вони порiвнялись знову.
К о т и г о р о ш к о. До брами пiдбiгає першим Бiжу-й-не-набiжуся.
К р у т и в у с. Мчать назад.
Ї м - i - н е - н а ї м с я (кричить, розмахуючи руками). Давай...
давай!.. Бiжу-й-не-набiжуся! Рiдненький братику, давай, да-а-ва-а-ай!
В о д я н и к. Уб'ю! Батогами засiчу до смертi... Голову зiтну!
(Погрожує кулаком).
О л е н к а. Вiн доганяє брата. Вiн обганяє його.
В о д я н и к. Ха-ха-ха! Гонець мiй зрозумiв, що не зносити йому
голови, коли не виграє змагання!
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Наддай, братику, наддай! Отак...
Молодчина!.. Ага, знай наших... Вiдстає Водяникiв гонець.
В е р н и г о р а. I справдi, вiдстає.
В е р н и д у б. Бiжу-й-не-набiжуся знову вирвався вперед! *
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, дуже цiкаво!
В о д я н и к (люто кричить). Уб'ю! Засiчу батогами! Засiчу!..
О л е н к а (кидається вперед). Братику! Рiдний! Перемiг...
Її схоплює служка. Першим вбiгає Бiжу-й-не-набiжуся, а за ним уже
гонець.
К о т и г о р о ш к о (тисне йому руку). Спасибi тобi, брате.
В с i. Молодчина!
- Добре бiгаєш, ой добре!
- Виручив.
- Виграли змагання.
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Так дякуєте, наче я хтозна-що
зробив.
В о д я н и к (ходить, нерву ється).
Гонець стоїть, чекаючи вироку.
Забрати його до льоху.
Г о н е ц ь. Змилуйся, володарю! Пожалiй, не губи.
Гiнця силомiць виводять вартовi.
К о т и г о р о ш к о. Ну, все. Загадки вiдгадали, гiнця твого
перемогли. Вiддавай нам сестру!
В о д я н и к. Нi, це ще не все. Є в моїм царствi їдець. Є в моїм
царствi питець. Коли ви їх переможете в змаганнi, вiддам тодi сестру
Оленку. Коли ж програєте...
Ї м - i - н е - н а ї м с я. О! Це рiч приємна. (Повеселiв одразу).
Там, де їжа, там i я. А скажiть, наїдки будуть смачнi?
П' ю - i -н е -н а п'ю с я. Цiкаво, напитки будуть добрячi?
В о д я н и к (б'є в долонi).
З'являються слуги.
Покликати Того, хто бiльше за всiх їсть, i Того, хто бiльше за всiх
п'є.
Вносять стiл. Музика.
Ї м - i - н е - н а ї м с я (одразу вмощується за стiл). Ви чули,
брати, чули? От бач! I я вам у пригодi став.
К о т и г о р о ш к о. Дивися ж, брате, виручай.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Ого, у цьому дiлi помiчникiв менi не
треба.
К о т и г о р о ш к о (до П'ю-i-не-нап'юся). Вiд вас обох залежить наша
доля.
П'ю - i - н е - н а п'ю с я. Цiкаво, що за питво, нам подадуть?
Ї м - i - н е - н а ї м с я (до слуги). Ей ти, земляк!.. Чи як тут тебе
величають... Iди сюди!
Слуга пiдходить.
Скажи на кухнi, щоб не барились та побiльше їжi виставляли. Голодний я.
Ну, моторнiше повертайся, щоб одна нога тут була, друга там.
П' ю - i - н е - н а п'ю с я. Про питво їм нагадай, i кварту хай
поставлять менi найбiльшу. (Теж сiдає за стiл).
К р у т и в у с. Ведуть! Дивiться, їх обох ведуть пiд руки.
О л е н к а. їх завжди водять...
К о т и г о р о ш к о. Мов тих панiв.
Входять Той, що найбiльше п'є i Той, що найбiльше їсть. Перший говорить
хриплим басом, а другий - тенорком. Обоє гладкi i з вигляду немовби соннi.
П и т е ц ь. Володарю мiй, я жду твого наказу! (Вклоняється).
Ї д е ц ь. Волода... гик! Воло... гик! Я жду... Гик! Наказу... Гик!
В о д я н и к (невдоволено). Що це на тебе гикавка напала? Ти, мабуть,
уже пообiдав?
Ї д е ц ь. А так, мiй володарю... гик! Я вже... гик!.. пообiдав.
В о д я н и к. Напийсь води.
П и т е ц ь. Вода йому не допоможе. Я знаю, що робити треба.
Ї д е ц ь. Вiн знає... гик! (Пiдставляє спину). Тiльки не дуже бий.
П и т е ц ь. Велику гикавку треба виганяти великим кулаком. (Б'є).
Ї д е ц ь (скрикує вiд кожного удару). Ой, ой! Уже... уже нема... Немає
гикавки... Нема!
П и т е ц ь. А може, ще разок? (Б'є).
Ї д е ц ь. Та що ти мене гупаєш, наче спина моя-барабан? Та я тобi...
(Замахується, щоб ударити, i скрикує). Ой! Иой! (Хапає ротом повiтря).
Вiдбив менi... Ой! Легенi!.. Нiчим дихати. Не прощу! Я... Я зараз...
В о д я н и к. Мовчать!
П и т е ц ь. Мовчу.
Ї д е ц ь. I я... Ой, мовчу!
Обоє шанобливо вклоняються.
В о д я н и к. Сiдайте за стiл, їжте, пийте, але попереджаю вас: коли
змагання ви програєте, то вже анi пити, анi їсти бiльше вам не доведеться.
П и т е ц ь. Що має нам вчинить тодi володар?
Ї д е ц ь (радо). Ми сядем пiд арешт?
В о д я н и к. Я голови звелю вам вiдрубати!
П и т е ц ь (дивиться здивовано i лячно). Ого! То є найбiльша кара.
ї д е ц ь (мацає рукою голову). Це ж не гарбуз, це голова моя. Вона
менi потрiбна!
Їх пiдводять до столу, де вже сидять Їм-i-не-наїмся та
П'ю-i-не-нап'юся.
Ї д е ц ь (подав руку). Той, що найбiльше їсть. З ким маю честь?
ї м - i - н е - н а ї м с я. їм-i-не-наїмся.
П и т е ц ь. Той, що найбiльше п'є. З ким маю честь змагатись?
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. П'ю-i-не-нап'юся.
В о д я н и к (до слуг). Подать їм їжу i питво. Попереджаю, щоб розмов
стороннiх не було.
Слуги приносять їжу, ставлять на столi, їдець простягає руку, але
їм-i-не-наїмся схопив ту їжу собi.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Моє! їдець. Нi, це моєї
Починають виривати один в одного з рук.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Пусти. Адже я гiсть. То май же совiсть.
(Починає жадiбно їсти).
Слуги приносять ще їжу. їдець тягнеться до неї, але Їм-i-не-наїмся
знову хапає ту їжу в нього з рук.
I це моє! Моє! Тобi хай принесуть за третiм разом!
ї д е ц ь. Ви бачили? Та це ж грабiжництво! Та це ж розбiй! Ой лихо!
Голова моя!.. Втрачаю час на сварцi! Пусти! Це вже моєї Моє!
К о т и г о р о ш к о. Вiддай йому! Змагайся чесно!
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Ну, на вже й тобi. (Вiддав).
їдець починає їсти.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Цiкаво, чому нам не подають нiчого?
П и т е ц ь. Подадуть. Я знаю тут порядки.
Двоє слуг вносять дiжку. Помiтно, яка вона важка, ставлять на стiл.
П' ю - i - н е - н а п ю с я. Посудина пiдходяща. Цiкаво знати, що в
нiй: чи сирiвець, чи квас?
П и т е ц ь. Я знаю тут порядки. В дiжках оцих дають тiльки вино.
(Хапає дiжку). Моя!
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Нехай буде й твоя.
Двоє слуг вiдбивають чоп, тримають дiжку. Питець п'є через шланг.
П и т е ц ь. Мiцне.
Слуги приносять другу дiжку, вiдбивають чоп. П'ю-i-не-нап'юся легко
бере її на руки, припадає до неї губами.
Ну, як напiй?
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. Добрячий.
їм-i-не-наїмся. Мало їжi, ще давай!
Ї д е ц ь. Мало. Ще давай!
Подають.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Моє!
їдець. Нi, це моє!
Виривають один в одного.
Пусти.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Моє! (Забрав). їдець. Володарю мiй, ти
бачиш, ти сам же бачиш!
В о д я н и к. Нiчого я не хочу бачить. Ти мусиш виграти змагання.
Принесли їжу знову.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Моє! I це моє!
ї д е ц ь. Нi, це моє! Не тягни! Ой не тягни! Не випущу! (Кричить).
Караул! Караул! Однiмає...
К о т и г о р о ш к о. Вiддай йому, хай не кричить. Хай їсть.
П и т е ц ь. А правда... Гик... Мiцне винце... Гик!.. I в голову
вдаряє, гик!.. У голову... гик!..
В о д я н и к. Уже й на тебе гикавка напала? Припинити!
Ї д е ц ь. Я знаю, що йому робити треба! (Вiдсовує їжу, пiдходить до
Питця).
П и т е ц ь (покiрно пiдставляє спину). Тiльки не дуже бий... гик!..
Ї д е ц ь починає бити.
Ї д е ц ь. Отак, отак, як ти мене.
П и т е ц ь. Терплю... гик!.. Терплю... Ну годi, годi... Вже нема, нема
гикавки!.. Нема!
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Мало їжi, ще давай!
Ї д е ц ь (взяв шмат ковбаси, пiднiс до рота i поклав на мiсце). Гик!
Не можу бiльше їсти, а треба, бо голова... гик!.. Ой, що ж це воно
знову... Гик!
Слуги вносять велику рибу.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Ловись, рибка, мала й велика!
Приносять вино.
П и т е ц ь. Гикай, чорт з тобою! (Припадає до шланга). Вино... Це не
вино, а мед... Справжнiй мед.
Ї д е ц ь. Гик!.. гик!.. гик!.. (Обмацує голову). Гик!.. (Плаче). Ой
голiвонька... гик!.. Моя бiдная!.. гик!.. Та я ж iще на свiтi... гик!..
В о д я н и к. Перестань плакати! Батогами засiчу! На смерть скараю!
їж!
Ї д е ц ь. Гик!.. Гик!..
П и т е ц ь. Плаче? Вiн уже плаче? А менi весело... весело... Пити вже
не можу... Спiватиму. (Спiвав веселу пiсню).
К о т и г о р о ш к о. Ми виграли i це змагання. Спасибi вам, брати!
Всi дякують, потискують їм руки.
Ї м - i - н е - н а ї м с я. Пiдхарчувався таки добре.
П' ю - i - н е - н а п' ю с я. А я б iще випив би хоч барильце.
В о д я н и к (люто). Забрати їх обох до льоху. На розправу!
Тягнуть силомiць Питець спiває, а їдець гiрко плаче.
К о т и г о р о ш к о. Додержуй слова, Водянику-смертоносцю. Звiльняй
нашу сестру, бо будемо ми всi зараз додому вирушати.
В о д я н и к. Нi, це ще не все. Всi. Як то не все?
В е р н и г о р а. Доки це терпiти будемо? Пора кiнчать.
В е р н и д у б. Адже загадкам цим кiнця нема.
К о т и г о р о ш к о. Що хочеш ти iще?
В о д я н и к. Ти дiстань черевички, щоб були золотом шитi, а срiблом
пiдбитi i щоб вони якраз прийшлися на ногу Оленцi.
К о в а л ь. Оце загадав нам задачу.
К р у т и в у с. Черевички... Де ж ти дiстанеш їх?
В е р н и д у б. Менi здається, не випустить вiн нас по-доброму.
В е р н и г о р а. I я так думаю.
О л е н к а. Вiн не хоче мене звiльняти. Не хоче!
Б i ж у - й - н е - н а б i ж у с я. Що ж будемо робити?
К о т и г о р о ш к о. Не журiться, брати! (Вiдходить убiк. Витягнув
перстень, перекинув з лiвої руки па праву). Щоб зараз же були тут
черевички i не простi, а золотом шитi, срiблом пiдбитi i щоб якраз
прийшлися по нозi моїй сестрi Оленцi.
К о в а л ь. Дивiться, дивiться!
Опускаються до Оленчиних нiг черевички.
О л е н к а (примiряє). Як на мене шитi.
В о д я н и к. Дiстань тепер...
К о т и г о р о ш к о. Остання загадка...
В о д я н и к. Остання... Дiстань менi зорю ясную з неба, щоб свiтила
вона в моїм пiдводнiм царствi день i нiч,-тодi вiддам тобi сестру Олену.
В с i. Зорю?
- Та як то можна?
- Вiн смiється з нас.
К о т и г о р о ш к о. Дiстану! (Перекинув перстень з руки на руку).
Зоря, з'явись!
Зоря з'являється.
В о д я н и к. Нiхто не знав шляхiв до мого царства водяного. Ви
першими прийшли, але не вийдете звiдцiль. Смерть тобi буде, смерть!
Служка дає Водяниковi меч.
К о т и г о р о ш к о. Нi, Водянику, менi на свiтi жити, тобi ж на днi
морському гнити!
В о д я н и к. Може, будеш миритися?
К о т и г о р о ш к о. Нi, буду битись!
О л е н к а. Ой братику, ой рiдненький!
К о т и г о р о ш к о. Не бiйся, Оленко. Я пробував його силу, а тепер
покажу свою! (Наступає).
В о д я н и к. Уб'ю тебе, уб'ю! Гукнути мою стражу!
З'являється с т р а ж а, починається бiй. Водяник вiдступає за кулiси.
Брати перемагають стражу. З'являється знесилений Водяник. Котигорошко
перемагає Водяника
Б р а т и. Слава тобi! Слава Котигорошку! Слава!..
В е р н и д у б. Вирушаймо в дорогу.
К о т и г о р о ш к о (до Крутивуса). Брате! Веди нас звiдси на горiшню
землю, веди до сонця!
Б р а т и (починають спiвати пiсню).
Розвiялась в небi сизо-чорна хмара,
На голови вражi впала смертна кара.
На голови вражi впала смертна кара,
Не страшнi тепер нам темнi злiї чари!
Гей, радiйте, люди! Рабства вже немає,
Над великим краєм сонце волi сяє!
(Пiдходять до рампи, беруть на руки Котигорошка).
Над морем сходить багряне променисте сонце.
Завiса
Травень. 1945 р.
=====================================================================
Євген Шморгун. Оповiдання
РОСЛИНА ДИВОВИЖНОЇ СИЛИ
Iз глибини трьох тисячолiть докотилося до нас вiдлуння Троянської
вiйни, повивши ореолом легендарностi iм'я незрiвнянної Єлени, через яку
десять рокiв лилася кров троянцiв i ахеїв.
Єлена була дочкою Зевса i Леди, перед її красою блiдла навiть краса
олiмпiйських богинь. Усi правителi Грецiї домагалися її руки, але вона
обрала собi в чоловiки хороброго Менелая.
Та Єлену пiдступно викрав Парiс, син троянського царя. Це i призвело до
вiйни, а потiм i до загибелi славного мiста, стiни якого, за переказом,
зводили самi боги.
Пiд час вiйни Єлена, як про те повiдала славнозвiсна Гомерова "Iлiада",
сидiла в обложенiй Трої i
... ткала великий, подвiйний
Плащ пурпуровий, на нiм бойовi гаптувала
змагання
Помiж троян конеборних i мiднохiтонних ахеїв,
Що вiд Ареєвих рук перетерпiли стiльки за неї.
Ну й, звичайно, гiрко плакала. I сльози її, впавши на землю,
спалахували золотом i перетворювалися на квiти. Згодом на честь першої
красунi стародавнього свiту цi квiти й дiстали назву "iнуля геленiум", де
перше слово походить вiд грецької й означає "очищати". Виходить, "очищення
Єлени".
Правда, мiф про гарячi сльози Єлени вчених не влаштовує от вони й
сперечаються. Однi пов'язують назву рослини не з iм'ям Єлени, а зi словом
"гелiос", тобто "сонце". I, логiчно, мають рацiю. Бо форма суцвiття цiєї
рослини i забарвлення квiтки справдi дуже нагадують наше золотосяйне
свiтило.
Iншi виводять назву вiд грецького слова "гелос" - тобто, "болото",
"заливний луг", "заплава". I теж мають рацiю. Бо ослина любить рости по
берегах рiчок i на вологих луках.
Люди здавна запримiтили цю богатирського зросту рослину, Спробували
лiкувати нею деякi хвороби - допомогло. От i врахували її до своїх зелених
друзiв. Особливо гiдно оцiнили її лiкувальнi властивостi нашi предки
слов'яни i назвали рослину дев'ятисилом. Вона, мовляв, може вилiкувати вiд
дев'яти недугiв.
Ось як мовиться про рослину в одному з давнiх травникiв:
"Трава дев'ятисил, росте кущиками, висока, корiнь товстий... А росте
трава в городах по низинах. Хто ж її зварить з хлiбом i часником, та
полином i п'є по пiвложки натщесерце, усяку нечисть з середини вижене".
У росiйськiй мовi й досi побутують назви "дев'ятисил" i "дев'ясил", а
на Українi рослина стала називатися дивосилом. Бо справдi дивну цiлющу
силу вiдкрила в нiй народна медицина. А ще бiльшу силу доточила їй людська
фантазiя.
...- Чи не пошукати нам дивосилу? - пропоную Iвановi Михайловичу.-
Зараз якраз вiн має цвiсти.
- Минулися тi часи,- одказує Носаль,- коли дивосил у нас можна було
шукати. Нинi хiба що десь напитати пощастигь: бабусi з дiдусями на городах
вирощують. Отож тепер дивосил якось i незручно називати дикою рослиною...
I ми поїхали. Тролейбусом. Аж у кiнець сусiдньої вулицi.
Довiдавшись, хто ми, хазяйка невеличкого затишного особнячка повела нас
углиб городу, де на могутнiх стеблах сяяли золотi сонечка.
_-_ Бачите? Цiла грядка наросла. Ранiше чоловiк дивосилом лiкувався, а
тепер поправився, здоров'я нiвроку стало. Та зiлля бережу, хай водиться.
Буває хтось попросить - подiлюся...
- А вашi сусiди не пересаджують його на свої городи? - цiкавиться
Носаль.
Хазяйка розводить руками:
- На жаль... Це ж не помiдори. Та й мало знають про зiлля. А воно он
яке вдатне, справжнiй дивосил!..
I поки ми оглядаємо грядку, хазяйка нам розповiдає. Видалася балакучою,
а легенду ту ми чули вперше.
Давним-давно одному чоловiковi ворожка наворожила, що вiн помре, якщо
доторкнеться до свого сина. Той любив одинака, проте й життям дорожив.
Тому повелiв вiдвезти сина у далекi краї, щоб не збулося оте ворожчине
пророкування. Лише гiнцi зрiдка доносили вiстку про нього.
Минули роки. Одного разу батько одержав звiстку, що син ходив на вiйну,
був там порубаний-пострiляний i зараз лежить недужий, з дня на день смертi
дожидає.
Запечалився батько. Найняв найкращих лiкарiв i послав їх рятувати свого
безталанного одинака. Проте нiчим лiкарi зарадити не змогли.
Тодi старий батько сам полинув до сина, сльозами обмив його рани. I
сталося диво: рани затяглися i син одужав. Щасливий батько обнiмав його,
пригортав i не мiг натiшитися, зовсiм забувши про слова ворожки.
Та словам тим належало збутися. I батька не стало. Проте вiн не помер,
а перетворився на дивосил. I вiдтодi люди лiкуються цим зiллям.
...Слухаємо легенду i мимоволi закрадається думка: мабуть, задаремне
люди назвали цю рослину "дивосилом". Надто вже багато дивного вони
пов'язували з нею. I навiть зовсiм фантастичне, таке, що нiчогiсiнько
спiльного з правдою немає. А все цiлющу силу цiєї рослини, пояснення якої
темнi люди не могли знайти. Вважали навiть, що дивосил допомагає боротися
з нечистою силою, i з цiєю метою його листям обкурювали , хлiви, щоб вона
там не заводилася. А ще жiнки курники ним обкурювали, щоб птиця добре
неслася. Тiльки треба було збити потай, удосвiта, аби нiхто не бачив, бо
якщо пiдслiдить хтось, то дивосилова дiя щезне. Ото й виходило: добре
несуться кури, то подiяв дивосил, а нi, то, мабуть, хтось пiдгледiв.
У цiлющу силу цiєї рослини вiрили надзвичайно. Вважали, що дивосил дiяв
навiть на вiддалi, тому розвiшували його скрiзь, де утримували худобу. I
вiн, як гадали, мав оберiгати її вiд усякої моровицi...
Слухаємо легенду...
А жовтi сонечка лагiдно тепляться на грядцi. Звичайнi так
квiти-сонечка. I якось навiть не здається, що це цвiте рослина яка береже
в собi диво-силу.
ЗОЗУЛИНI ЧЕРЕВИЧКИ
"Пiди туди - невiдомо куди, принеси таке - невiдомо яке",- загадують
героям у казках. I коли смiливцi зрештою приносять те, що вiд них
зажадали, ми навiть не дуже дивуємося: адже у казцi все збувається. Iнша
рiч, коли таке трапляється в життi.
Ми ходили туди - хтозна й куди, шукали таке - ледь вiдомо яке. I нiяк
напасти на нього не могли. Бо шукали рослину, знайти яку хiба що трохи
легше, нiж цвiт папоротi. Так-от, нацiлилися ми на зозулинi черевички,
або, як їх у науцi називають, венеринi черевички. Чому венеринi - ще якось
можна зрозумiти: богиня кохання i краси може мати якусь взуванку? Авжеж. А
тут квiтки справдi схожi на черевички якоїсь казкової красунi. Зате до
чого тут зозуля - нiяк не вкладається в головi.
Ще називають рослину цю мрiєю. Певне, тому, що вона така рiдкiсна й
приваблива, i знайти її - заповiтна мрiя кожного, хто любить природу. А
може, й не тому. Ось давайте послухаємо легенду.
Колись давним-давно правив полiським краєм скупий i загребущий князь.
Пообкладав той князь усi села такими податками, що люди ледве-ледве
животiли.
Та якось вiд одного села князевi не прислали данини.
Розлютився грiзний правитель i вирiшив жорстоко покарати непослухiв. З
великим загоном посiпак сам вирушив на розправу.
Запечалилися-затужили в селi, як почули про карателiв.
Знали, нiкому не буде пощади.
Старi дiди думали-гадали, як зарадити лиховi, та нiчого де могли
придумати.
I тодi прийшла до дiдiв тих донька бiдної вдовицi.
- Я, - каже,- спробую врятувати село.
Тi похитали сивими головами: "Що ти зможеш, дiвчино, коли тут уся
громада безсила?" Та вiдговорювати не стали - бо хто топиться, i за
соломинку вхопиться.
Попросила дiвчина тiльки одного: щоб їй пошили нову сукню, бо та, що на
нiй, зовсiм зносилася.
Цiлу нiч жiнки шили сукню з усього кращого, що знайшлося у селi. А коли
вранцi вдовина донька одягла її - усi раптом побачили, що перед ними
стоїть красуня, якої ще й на свiтi не було.
I вийшла вона у тiй сукнi навстрiч карателям.
- Князю, - мовила, - не з лихого серця не сплатили ми тобi податi, а
гiрка доля спiткала нас. На полях недорiд видався, i якщо данину вiддамо
тобi, то самим доведеться голодною смертю загинути. Пожалiй людей наших,
князю.
Хотiв посмiятися грiзний правитель з тiєї мови - та не посмiявся. Нi,
не збудили в нього жалю слова дiвчини, бо зроду не знав, що то таке жаль.
А заворожила його невидана врода дiвоча.
- Гаразд, - нарештi видавив з себе князь, - не буду я твоє село
плюндрувати. Але за однiєї умови: стань моєю дружиною.
Князь був старий i бридкий. Вiд самої думки, що можна стати дружиною
такої, потвори, сторч головою у безодню кинешся... Та дiвчина знала, що в
селi i старе i мале з тривогою i надiєю чекають її повернення.
- Згодна...- згнiтивши серце, мовила вона.
Пожвавiшав князь:
- Тодi вертай до села, сповiсти про мою милiсть. I подумай, який тобi
дарунок привезти на весiлля. Даю своє князiвське слово, що справлю усяку
твою забаганку, хоч би скiльки золота довелося на те покласти.
Пiшла дiвчина. Розказала про все, а сама ридма ридає. Топi пiдступився
до неї найстарiший з дiдiв:
- Не побивайся, дочко. Ти одна врятувала нас усiх вiд загину, тож ми
всi тебе одну теж на поталу не дамо. Ось тобi насiння. Передай його
князевi i скажи: "Ти обiцяв справити всяку мою забаганку. Отож я хочу, щоб
ти сплiв менi весiльного вiнка iз квiтiв, що з оцього насiння виростуть".
А там сама побачиш, що буде.
Передала дiвчина те насiння князевi i сказала, як дiд їй велiв. Князь
помiркував якусь мить, зважував, чи немає тут якоїсь каверзи, а потiм
навiть зрадiв, що не треба тратити грошей на дорогий дарунок. А що весiлля
вiдкладається - то дарма, можна й почекати, дiвчина все одно нiкуди не
дiнеться.
Посiяв те насiння та й став наглядати. Ось першi сходи з'явилися,
стебельце в рослин вигнало, листочки виметнулися, а квiток все нема та й
нема.
Рiк немає цвiту, два немає. Збагнув князь, що його обдурили, та слово
князiвське при всiх давав - назад не забереш. Зачаїв чорну злобу на цiлий
свiт. I поклав собi, що дочекається цвiту, а тодi вже вiддячить i молодiй
дружинi, i всiм-всiм, хто насмiлився глузувати з нього.
Сiмнадцять довгих лiт чекав князь. А на вiсiмнадцятому лiтi рослинки в
один день раптом зацвiли небаченим досi цвiтом. Кинулися князiвськi слуги
доповiдати про це своєму господаревi, а той уже мертвий у лiжку лежить.
Так i не дочекався своєї мрiї.
Вiдтодi-то, кажуть, цi квiти й називають мрiєю...
А вченi авторитетно стверджують, що зозулинi черевички справдi
розцвiтають на вiсiмнадцятий рiк.
...На давно не їждженiй лiсовiй дорозi ми стрiлися з дядьком, який
косив траву. Познайомилися. Вiн - лiсник, а це якраз його обхiд. Скоро уже
тридцять рокiв, як лiсникує.
Показуємо дядьковi малюнок зозулиних черевичкiв: чи, бува, не бачив де
у своєму обходi?
- Здається менi, колись бачив. Та було це так давно, що вже й не беруся
доказувати, чи то ця квiтка...
Мабуть, у нас був дуже пiсний вигляд, бо лiсник враз пiдбадьорив:
- Та ви не той... Бо я, може, не так придивлявся...
Ми рушили углиб лiсу. Справа - гущавник стiною, а Носаля чогось саме
сюди й потягло. Пропоную обiйти, щоб не подряпатись, та Iвана Михайловича
вговорити важко. Вiн зiгнувся у три погибелi, щоб галуззя очей не
видряпало, та й шурхнув у заростi. Подерся i я слiдом.
Довгенько борсалися в ремезi, коли враз пiд ногами - яр. Глибокий, аж
прохолодою вiє з нього. Густi заростi стрiмко збiгають униз i зливаються в
зеленому шумовиннi.
- Пiрнемо? - зиркає на мене Iван Михайлович. Не чекаючи згоди, спритно
хапається обома руками за гiлляки й миттю щезає, нiби й справдi пiрнає у
таємничу глибiнь. Тiльки листки трiпочуть на тому мiсцi, де вiн стояв,
наче хвильки на тихому озерцi, в яке кинули грудку.
- Е-гей! - долинає. - Е-гей!..
Спускаюся й собi, судорожно чiпляючись за гiлля, щоб не зiрватися в
безвiсть. З розгону прямо на Носаля налiтаю.
- Обережнiше, обережнiше, не наступiть!
Голос в Iвана Михайловича якийсь надто дивний. Невже знайшов?! I тiєї ж
митi бачу досить високу рослину, враз вирiзняю три характернi
довгастоелiптичнi листки у поздовжнiх пасочках i велику квiтку, що вiнчає
стебло. Квiтку неповторної таємничої краси: оригiнальний ясно-жовтий
черевичок у рожево-фiолетовому обрамленнi з чотирьох пелюсток-вiйок. За
крок - ще одна рослина, але ця без квiтки.
- Он де примостилися, мої любi! - присiдає навпочiпки бiля знахiдки
Iван Михайлович.
Дивуюся:
- Треба ж у таку прiрву вiд сонця ховатися.
- Вiд людей, вiд людей, - поправляє Носаль. - Бачите, наче з казки!
Хiба втримається людина, щоб не зiрвати! А ще коли не подумає, що таких
квiток кiлька на всi нашi лiси.
Не можу одiрвати очей вiд красунi, яка постала перед нами як нагорода
за довгi днi шукань. Намагаюся закарбувати в пам'ятi кожен вiдтiнок її
кольорiв, бо цiлком можливо, нiколи бiльше не зустрiнеться така на моїй
стежцi.
- А мене нiби щось штовхало сюди. Iду, а воно так i пхає.
Iван Михайлович радiє не менше за мене.
- Тепер нам в усьому щаститиме, бо вона допомагатиме, - показую на
квiтку.
На серцi якось особливо святково. Адже ми знайшли чарiвний квiт мрiї. А
в народi й справдi повiр'я таке є, що той, кому пощастить натрапити на
розквiтлi зозулинi черевички, матиме в усьому удачу.
Коли це вгорi - шуг! - птаха. I враз полинуло з верховiття: "Ку-ку!
Ку-ку!" Прямiсiнько над нами!
Мимоволi сяйнула думка: а може, й справдi це зозуля свiй черевичок
загубила?
Популярность: 15, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT